«Не проклинаю вже всі кола пекла…»

Софія Малильо

Не проклинаю вже всі кола пекла, –

свого життя і муки, і дива.

Душа, пройшовши їх, скалічена й затерпла,

але жива.

Ледь-ледь жива, та вчиться жити знову,

сама себе підводить із руїн,

шукає для буття якусь основу,

встає з колін.

А навкруги – розкол, розбій, сум’яття,

старий світ валиться, нового ще нема.

Так довго твердили: всі люди – браття.

Була ж тюрма.

У ній брат брата підло й без пощади

на мук хресті спокійно розпинав,

а ради чого, яких цілей ради,

і сам не знав.

О душе, душе, як нам далі бути?

На що опертися в безумнім світі цім?

Свободи й розуму лиш слабо голос чути,

а сила ще над ним гримить, мов грім.

5/I-1991.