Оновлення

Софія Малильо

Я вічність одстраждала

І творчості не знала,

Бо німували в горі

і думи, й почуття.

Життя мутним потоком

Нас мчало – рік за роком –

І винесло на берег

над Морем Небуття.

Та ось, перш ніж поринуть

У ті морські глибини,

Де вже ні болів плоті,

ні нездійсненних снів,

Я раптом схаменулась,

До сонечка всміхнулась

І музику почула, –

не музику, а спів.

То серце заспівало!

У сонячні хорали

Вплелись його мотиви –

не плачі й не жалі.

І лагідні, й негорді,

Злились в однім акорді

Із фугами безмежжя,

з молитвою землі.

Чи ж я могла леліять

В найсміливіших мріях,

Що дух мій ще полине

в таку сяйливу вись?

Що після мук і горя,

Над плесом того Моря,

Ще серце проспіває:

«О мить! О, зупинись!»

21/І-1990.