«Я не раз дивилась в чорну пустку смерті…»

Софія Малильо

Я не раз дивилась в чорну пустку смерті,

я її жадала всім своїм єством.

Сили духу тліли, мукою роздерті,

перед невблаганним долі божеством.

Чим я завинила, лагідна й покірна?

Чом вона жорстоко скривдила мене?

В серці була мрія сонячна й безмірна –

в творчість перелити все буття земне.

О, була то, звісно, не химера долі,

не її у тому воля і вина!

На очах у людства, на безкраїм полі

розгулявсь нестримно лютий Сатана.

В честь його і славу демонські лакеї

край перетворили в цвинтар і тюрму,

на очах епохи й вічності всієї

душ мільйони в жертву принесли йому.

Прокляті хай будуть деспоти-тирани,

ще несуть народам злидні, горе й гніт!

Хай поріддя їхнє в прірву пекла кане,

щоб навік за ними замело і слід!

15/III-1991.