Душа

Софія Малильо

Душа моя вчиться – ні, ні, не літати, –

Бо й сил же у неї, як в того пискляти.

Вона ще лякається променів сонця,

Родившись удруге в старій оболонці.

Вона ще не вірить, що справді жива,

Шукає навпомацки перші слова,

З комічним невмінням-ваганням дитяти

Їх пробує вперше тихцем вимовляти.

А старість моя споглядає цю тайну,

І немічна, й квола, звичайно. Звичайно…

Вона запізнала щось гірше, ніж втома,

І гірше чистилища, й гірше Содома:

Вона побувала у сталінськім раї,

В далекім, як вічність, колимському краї.

Душе моя ніжна, пташиночко вбога,

Ми з досвідом нашим – тобі не підмога.

Рости собі крила і нишком кріпись,

То, може, і нам допоможеш колись.

26/І-1990.