«Я мушу помститися, мушу…»

Софія Малильо

Я мушу помститися, мушу

Мерзенній, злочинній добі.

Наївну свою, зачаровану душу

Я не захистила в собі.

Десь там, поза днями, роками,

Як бджілці, їй праглось тепла,

Духмяних квіток – килимами

На ніжній основі зела.

Як бджілці палкій, невгамовній,

Їй прагнулось вічного дня,

Щоб вулик по вінця був повний

Цілющим нектаром знання.

Весна у сльозах захлинулась,

Коса пройшлась по килимах,

Не збувшися, літо минулось,

Умерло на хижих вітрах.

Насильницький чад божевілля,

Нечуваний людством розбій,

Кривавий бенкет і криваве похмілля

Клястиму й по смерті своїй.

23/IV-1990.