Доля

Софія Малильо

Я вік хворіла злою,

Страшною німотою,

Я загубила душу

на сопках Колими.

Наосліп йшла імлою

І чула за собою

Холоднеє дихання

колимської зими.

Я тліла в тайних муках,

Бо гризла дух розпука,

Бо холод крижаний той

мене не полишав.

Каралась, мов проклята,

Весь вік свій розіп’ята:

Тут – бренне моє тіло,

там – вічная душа.

Тут хворе моє тіло

Стогнало, бо боліло,

Бо добре потрудився

над ним житейський ціп.

А що ж природа – мати?

Веліла ще страждати.

І важко, ох як важко

дававсь щоденний хліб.

Із духом у природи

Кипіли злі незгоди,

І боротьба між ними

й була – моє життя.

Природа знемагала,

Та все ж перемагала

І дух не відпускала

на спочив небуття.

І знемагало тіло,

Від самоти боліло,

Від німоти вмирало,

хоч люди навкруги,

І плакало-ридало,

І душу викликало

Із далей незбагненних,

з прекрасної тайги.

Невже вона почула?

Невже ж і повернулась?

Невже зцілилась чудом

від білої чуми?

Невже вона наново

Знайшла свій голос-слово

І знову заговорить

із вічністю й людьми?

20/І-1990.