Надія

Софія Малильо

Душа звільняється від чорних демонів

Печалі, безнадії, німизни,

Немов з могильної виходить темені

На гомінкі вітри свободи й новизни.

Як квітка ловить спраглими зіницями

Найперші просвітки нового дня,

Отак душа з далекими зірницями

Перемовляється навмання.

Пливе свавільним, вільним човником

У морі вічності, у пам’яті земній.

Їй стільки стрінеться співрозмовників,

Їй, так недавно ще глухонімій.

Їй усміхнуться ще безміри вічності

Й буття земного кожнісінька мить,

В ній ще відродиться полум’я ніжності.

До всього. До всіх, кому кривда болить.

28/III-1990.