Автобіографія. 2

Софія Малильо

Дві сімки поряд визначать на рік

мого буття складний, бентежний вік.

Чи збудуться і чи на рік, – не знати.

Бо все у майбутті залежить не від нас,

бо не підвладний нам Його Величність Час.

Нам відзначати лиш наспілі дати!

А кожна Дата – то Господній дар!

А попри всіх випробувань тягар

нам любі наші ювілейні віхи,

нам любі зваби всіх земних чудес,

і сяйво зір у глибині небес,

і духу й серця потаємні втіхи.

Так можна висловитись «взагалі».

А в мене в долі лиха немалі,

я прожила у дружбі із журбою.

Вона і сяйво зоряних небес,

і, навіть, зваби всіх земних чудес

закрила від очей моїх собою.

Безрадісно минав за роком рік,

я загубила їх мету і лік, –

було то миготіння сірих буднів:

не знало серце благодаті свят,

не відзначало урочистих дат,

між них – і власних ювілейних груднів.

Як пісня склалась, так її співай,

нічого в ній «пост фактум» не міняй!

Буття людини теж на пісню схоже!

Як будеш в ньому справдішнім творцем

і мужнім, мудрим, сміливим борцем,

то буде воно і щасливе, й гоже.

Гай-гай! І тут потрібен коментар!

Не всім геройство випадає в дар,

та ще й епоха визначає долі.

Дивлюсь на пройдений далекий шлях:

він кривдами щемить у почуттях,

всесиллям зла, наруги і сваволі.

Та я пройшла крізь ті роки трудні,

Господь ласкаво допоміг мені

здолати всі ворожі вітровії,

і нині дух чарують небеса,

хвилює душу вся земна краса,

і манять серце міражі надії.

Учуся зріло споглядати дійсність.

Тихенько ще бринить мотив моєї пісні,

хоча у ній натхнення і нема.

Все, що любила я, люблю і досі.

Благословлю свою глибоку осінь!

Хай буде милосердною моя зима!

31/X-2003.