Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історичні джерела / Чорнобильська катастрофа у… / 1987 рік / Лютий 1987 р. / 4 лютого 1987 р. / Людина, час, перебудова

Людина, час, перебудова

До друку підготували В.Дзьобак, В.Заруда.

Розмову з ідеологічним активом області ведуть московські літератори

Як уже повідомлялося, нещодавно в області перебувала група московських літераторів, які за дорученням правління Спілки письменників СРСР вручили колективу експлуатаційників Чорнобильської АЕС бібліотеку художньої літератури, зустрілися з читачами, ідеологічним активом. Відбулася відверта розмова про процеси, які проходять нині у нашому суспільстві. Її учасники торкалися багатьох гострих проблем, що їх поставила перебудова і які необхідно реалізувати в ході виконання рішень січневого (1987 р.) Пленуму ЦК КПРС. «Розгортаючи боротьбу за оздоровлення суспільства, – підкреслювалось на Пленумі, – партія з самого початку виходила і виходить з того, що під цю величезну роботу необхідно підвести міцний фундамент переконання. Формувати свідомість мільйонів трудящих у дусі перебудови – один з ключових напрямів ідеологічної діяльності».

У розмові з ідеологічним активом взяли участь редактор газети «Правда» по відділу науки В.С.Губарев, головний редактор журналу «Крокодил» О.С.П’янов, письменник-історик В.І.Порудоминський, директор Центрального будинку літераторів Спілки письменників СРСР В.Я.Носков, композитор Г.В.Гладков.

Задовольняючи прохання читачів, подаємо коротку стенограму цієї зустрічі.

В.С.Губарев: – Ми виконали почесне завдання письменників столиці нашої Батьківщини, які зібрали бібліотеку художньої літератури для учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній станції. Впевнені, що це оригінальне зібрання книг з дарчими написами авторів сподобається, з інтересом буде прочитане. Адже ці твори розкривають кращі риси радянських людей, відображають нашу героїчну історію, торкаються багатьох проблем, які нині хвилюють радянських людей.

Наші читачі просять, щоб газета «Правда» більше уваги приділяла висвітленню проблем усної політичної агітації. Ми, журналісти «Правды», перебуваємо у такому ж становищі, як і всі ідеологічні працівники. Вимога щодо перебудови політичної роботи стосується кожного з нас, але як це робити, мало хто знає. Бачимо, що форми і методи усної пропаганди багато в чому застаріли. І визначальним у ході перебудови, як вказує Центральний Комітет, залишається вимога говорити людям правду і тільки правду, бо напівправда роз’їдає свідомість, спотворює наші уявлення про дійсність.

Виходячи з цього, у наших відповідях ми прагнутимемо висвітлити, прояснити питання, які хвилюють присутніх.

Запитання: Газета «Правда» постійно висвітлює питання науково-технічного прогресу. Які існують проблеми у перебудові роботи наукових установ?

В.С.Губарєв: – Це багатогранний процес. Зупинимось лише на одній проблемі. Дуже багато речей стають на перешкоді перебудові. І найбільш шкідливі – безвідповідальність і відомчий підхід. Візьміть науково-дослідні інститути, деякі з них довелося недавно закрити [1]. Крок дуже болісний, адже протягом останнього двадцятиріччя працівники міністерств могли вільно захищати тут дисертації на осниві досліджень, які проводились ними у підлеглих їм інститутах. І ніхто тому не перечив, хоча потрібної віддачі, ефективності розробок і не було. Скажімо, по кількості вчених ми перевищуємо США в чотири рази, а по виходу наукової продукції – значно відстаємо. Це багато про що говорить, і тому становище в ряді наукових закладів дуже серйозне і його необхідно виправляти.

Процеси, які тут проходять, це реальна боротьба, усунення реальних перешкод, усього, що нас не може сьогодні задовольняти. Оцінки і висновки можна і треба робити лише за працездатністю, реальною віддачею людей. З другого боку – необхідно виявити максимум уваги, бережного ставлення до вчених, адже народ бачить в них свій творчий потенціал.

Запитання: Тепер нерідко доводиться чути, що наша молодь не така, як була раніше, що вона втрачає революційність. Що ви думаєте про це?

В.С.Губарев: – За моїм глибоким переконанням, молодь у нас чудова, грамотна, ерудована незрівняно більше, ніж це було раніше. Вона прагне великої мети, реалізує її. Окремі нездорові прояви серед молодих людей, як от прагнення легкого життя, захоплення речами, алкоголізм і наркоманія – то наслідок неуваги старших до того, чим займаються молоді люди, ігнорування складностей у формуванні їх інтересів, світогляду. Будемо відвертими, багато негативних фактів протягом тривалого часу ми хоч і бачили, але недооцінили їх шкідливості.

Я згадую свої студентські роки. Ми спорудили багато необхідних об’єктів на цілині. Це був прекрасний час. В інституті від бажаючих працювати влітку у складі студентських будівельних загонів не було відбою. Трудились безплатно, жили в палатках. Незважаючи на такі умови, вважалось за честь потрапити в цілинний загін.

Однак з середини 70-х років при нашій байдужості цей патріотичний рух студентства поступово почав набирати негативних рис – студент іде в загін за тим, щоб добре заробити. Нерідко вдаються і до різних махінацій, аби одержати більше грошей. Це треба було помітити раніше. Головна причина полягає в ідейній позиції молоді, і виправити становище можна, перш за все, шляхом наших ідеологічних, виховних зусиль і можливостей.

Запитання: Чим пояснити, що в нашому суспільстві, особливо у молоді, інтерес до літератури падає?

В.І.Порудоминський: – Однозначно на це запитання не відповіси. Є багато обставин, які впливають на цей процес. І все ж, як і завжди, у молоді великий потяг до правдивого висвітлення життя, до історично-правдивих творів. Наше покоління зачитувалось творами Панфьорова, Гладкова. Вони розповідали про взаємини людей, які у вирі буднів, у боротьбі з старим укладом творили історію. Зараз все це пройдений етап. Проте інтерес молоді до літератури на історичні теми великий і тепер. Про це свідчать хоча б повні аудиторії на зустрічах з авторами історичних творів Юрієм Давидовим, Булатом Окуджавою, Дмитром Балашовим, естонським письменником Яном Просом і багатьма іншими.

Запитання: Як ви оцінюєте творчість Валентина Пікуля?

В.І.Порудоминський: – Творчість цього письменника оцінюється по-різному. Особисто з ним я не знайомий. Всього один раз, як і ви, бачив його по телевізору. Як письменник він мені здається досить цікавою особою. А те, як він пише, мені не дуже імпонує. В його творчості проглядає надмірна тенденційність.

Нещодавно в Москві відбувся вечір, який називався «Виховання історією». В ньому взяли участь Булат Окуджава, Петро Проскурін та інші письменники. Вечір був цікавий, повчальний. Я б повністю приєднався до слів Юрія Давидова, який сказав, що література наша буде в неоплатному боргу до тих пір, поки серед нашої молоді будуть такі, хто риє могили і збирає золото із зубів розстріляних фашистами радянських людей, хто дозволяє собі смажити яєшню на Вічному вогні, хто розстрілює зірки на могилах солдат, про що розповідалося на сторінках наших газет.

Запитання: Кого можна ввжати молодим письменником?

О.С.П’янов: – Навколо цього питання точиться багато суперечок. Дійсно, молодий літератор – той, якому не сповнилося 40 років, чи той, хто видав свою першу книгу, незалежно від віку. Давайте пригадаємо, у нашого класика є така фраза: «Він ввійшов до кімнати і побачив: на дивані лежала уже немолода 24-річна жінка». Щодо віку жінки сказано жорстко. Проте справді, на моє переконання, молодим треба вважати дійсно молодого за віком автора, а не того, хто в 40-45 років видав свою першу книгу.

Запитання: Яка дальша доля п’єси «Саркофаг»?

В.С.Губарев: – Як автор, скажу, що ця п’єса поставлена в ряді театрів. На Україні з’явилися безпідставні чутки, що вона заборонена для постановки. Днями цього питання ми торкнулися в час розмови в ЦК Компартії України [2]. Мені прямо відповіли, що ставити п’єсу чи ні – справа художніх рад театрів, які тепер вирішують ці питання самі. Можу цілком відповідально заявити, що ніякої заборони для постановки «Саркофагу» немає. Це просто чутки.

Запитання:. Які форми пропаганди культурних надбань народу знайдуть свій розвиток найближчим часом?

В.І.Порудоминський: – Хоч мене й не уповноважувало Міністерство культури СРСР робити такий аналіз, та скажу про те, що мені відомо. Ближчим часом буде проведено свято Пушкіна. День пам’яті великого російського поета широко відзначатиметься світовою громадськістю. Передбачено також провести дні Шевченка, Блока, Маяковського. Пройдуть дні літератури братніх республік у Москві.

У нашій пропагандистській роботі, поряд з помітними досягненнями, є чимало недоліків. Скажімо, призначається вечір письменника. Для цього об’єднуються у групи майстри слова, і вони діють на сцені як артисти. Така зустріч більше схожа на концерт. А для сприйняття поезії, художнього слова потрібна підготовлена аудиторія, і якщо призначається читацька конференція, треба провести попередню роботу по ознайомленню з творчістю автора, з яким призначається зустріч. Тоді буде досягнута поставлена мета. Слабо ми, письменники, ще використовуємо літературні клуби робітничої молоді, старшокласників. Дехто стоїть осторонь від організації такої роботи. Я дванадцять років працюю в клубі старшокласників і переконаний, що така діяльність приносить вагомі результати.

Запитання: За останній час зрослі кількість «касових» фільмів. Частина з них виховує глядача в кращих традиціях радянського кіномистецтва. Проте чимало таких, які бездумно копіюють західн зразки, де проголошується культ насильства. Що робиться для виправлення становища?

В.І.Порудоминський: – Мені здається, що це запитання є свідченням тривоги за стан нашого ідейного, духовного життя. Справді, я пам’ятаю часи, коли поняття «серйозний» і «касовий» фільм стояли поруч. На «Чапаєва» стояла черга за квитками. Касовими були «Волга-Волга», «Веселые ребята». Чимало високоідейних і високохудожніх фільмів створили такі відомі кінорежисери, як Михайло Ромм, Сергій Юткевич. Затрати на створення фільмів тоді були мінімальні, а тепер ми платимо мільйони, а кінотеатри бувають напівпусті. Що ж сталося? Можливо, вони погано поставлені? Думається, що байдужість йде від того, ще в багатьох кінофільмах пропав революційний запал.

Останній пленум кінематографістів розглянув стан справ у кінематографі, намітив віхи його перебудови. Зараз на виході на екран кілька фільмів, які, безумовно, привернуть увагу глядача. Вже є газетні публікації на складний за стилістикою фільм Тенгіза Абуладзе «Покаяние». Стрічка торкається дуже складного періоду нашої історії – культу особи. Другий серйозний фільм, який скоро побачать глядачі, – «Плюмбум, або Небезпечна гра». У ньому йдеться про формування характеру підлітка, який у своїх діях дуже «позитивний», надзвичайно сміливий. Інерція викривання п’яниць, бюрократів призводить до того, що він втрачає якесь духовне начало і не зупиняється навіть тоді, коли зловив батька – браконьєра. Сцени допиту сином батька – свідчення спустошеності, бездуховності молодої людини. Виправдання цьому важко знайти навіть тоді, коли все це пояснюється великою кінцевою метою. Сподіваємося, що в умовах перебудови з’являться фільми, до яких глядач не залишиться байдужим, які торкнуться глибинних процесів формування кращих духовних рис людини.

Запитання: Які перспективи збільшення випуску літератури, особливо творів класиків, попит на яку ще не задовольняється?

О.С.П’янов: – Перспективи для поліпшення справи є. Один з шляхів – це припинення випуску книг, що потім осідають на базах і в магазинах. Нас хвилює і те, що нині нерідко виходять книги, які і видавати не треба було б. Скажімо, один поет-початківець, як тільки-но став головним редактором видавництва, поспіхом видав двотомник власних віршів з ілюстраціями. Такий «самвидав» не дає можливості своєчасно опублікувати дійсно високохудожні, необхідні нам твори.

Бачимо і такий великий резерв. У ряді соціалістичних країн існують видавництва, де автор на власні гроші може видрукувати книгу (скільки є грошей, такий і тираж буде). Потім він сам розпоряджається цими книгами (хочеш даруй їх всім, а хочеш – продавай). За прикладом наших зарубіжних друзів Московська письменницька організація хоче створити таке ж видавництво. Бажаючих видаватися таким чином у нас теж немало.

Запитання: Чим займається Центральний будинок літераторів?

В.Я.Носков: – Будинок літераторів, якому виповнилось 50 років, займається пропагандою літературної творчості. В його стінах обговорюються найсуттєвіші проблеми нашого життя, тенденції розвитку окремих жанрів і літератури в цілому. Ми не замикаємось у вузькому колі, запрошуємо на зустрічі відомих людей з братніх республік. Розглядаємо й ситуацію, яка складається у світі. Широкі міжнародні зв’язки дають змогу зміцнювати духовне єднання з народами багатьох країн. Одним словом, усі форми нашої роботи спрямовані на розвиток творчого процесу і пропаганду кращих зразків літературної творчості.

Запитання: Чому багато тепер артистів типу Леонтьєва? Чи не забагато уваги приділясться у нас рок-музиці, поп-музиці тощо?

Г.В.Гладков: – Рок-музика – це справді захоплення нашої молоді. Явище це складне, неоднозначне. В цьому захопленні є моменти позитивні й негативні. Позитивне в тому, що це нова форма, мова прояву рухливого, емоційного характеру молоді. Їй властиво збиратися разом, і нові, надзвичайно виразні ритми єднають її. Що ж тут поганого? Чимало молодих людей створює свої ансамблі. Це ж краще, ніж який-небудь антисоціальний прояв, скажімо, пиятика, хуліганство. Великою популярністю користується ансамбль «Акваріум». Добре слово про нього сказав А.Вознесенський. На мою думку, найзмістовнішим і в той же час популярним, є вокально-інструментальний ансамбль «Машина часу». Його керівник Андрій Макаревич сам пише текст і музику, як і інші учасники ансамблю. Такі ансамблі, як «Пісняри», «Яблуко», мені здаються найцікавішими у ставленні до фольклору.

Зараз можна назвати десятки інших колективів, проте до них, на мою думку, слід ставитись диференційовано. Забороняти їх не слід, так як вони існують. Молодь прагне до сучасних ритмів. Важливо впливати на ці колективи і взагалі цей процес тримати в полі зору. Закони часу свідчать, що все поверхове забудеться, а кращі зразки, як джаз-оркестри Утьосова, Лундстрема, залишаться в пам’яті людей. Що ж стосується негативних моментів – орієнтації на західні зразки музики, – то з цим слід боротися в першу чергу шляхам створення високохудожніх творів, які б змогли захопити молодь,

Запитання: Чому так виходить, що ми переймаємо у Заходу молодіжну моду, у тому числі й у музиці, а не навпаки?

Г.В.Гладков: – Це не так. Буває й навпаки. Джаз прийшов до нас з-за кордону, а наші народні жанри популярні не тільки в нас. Наприклад, російський романс, який народився в кінці 19 століття в Росії, був популярний і в інших країнах. В ньому приваблювали слова, які інакше, як під гітару, не заспіваєш. І сьогодні в традиціях російського романсу виступають популярні дуети, індивідуальні виконавці, такі як Тетяна й Сергій Нікітіни, Вероніка Доліна, Новелла Матвеєва, Булат Окуджава та інші. Всі вони підтримують національну традицію, їх пісні й романси живуть, знаходять своїх шануівальників.

Що ж до західних зразків музики, то вона проникає до нас, хочемо цього ми чи ні. Вона ритмічна, тому приваблює. Деякі ансамблі створюють пристойну музику, а є й такі, зміст яких ідейно шкідливий, і ми повинні протистояти цьому процесу.

Запитання: Журнал «Крокодил» користується у нас популярністю як орган бойової політичної сатири. Які плани редакції, що запропонує вона читачам на тему психологічної перебудови?

О.С.П’янов: – Творчий колектив прагне відображати реальні процеси, які проходять у нашому суспільстві. Після 27 з’їзду партії різко зріс інтерес західних засобів інформації до журналу. Ми давали їм інтерв’ю, запросили приїхати і побачити, як робиться наше видання, показали всі добірки, відповідали на всі їхні запитання.

Журнал має багату історію і традиції. Заснований у 1922 році, з ініціативи В.І.Леніна, він дав чудову плеяду радянських майстрів пера і пензля. Згадаймо хоча б В.Маяковського з його «Вікнами РОСТА», художників Кукриніксів, поезію Дем’яна Бедного та багатьох інших.

У 20-30-і роки завдань у партії було не менше, ніж тепер. Тоді був інший економічний потенціал, іншим був і рівень грамотності населення. І основний розрахунок тоді був на велику, яскраву картинку, яку б можна було повісити над своїм ліжком, над верстатом, на дошці показників у цеху чи на заводському щиті. Підписи до таких малюнків набиралися крупним шрифтом, їхнє завдання було висміювати вади, недоліки радянської дійсності.

Зараз такі форми подачі матеріалів застаріли, необхідно замінити їх більш сучасними, адже журнал наш нині – сатиричний, політичний, художньо-літературний.

Ми переглянули підшивку свого видання за 1927 рік, коли відмічалося 10-річчя Радянської влади. Подумали, візьмемо картинку тих часів, вмістимо її поряд з картинкою сучасною. Як не дивно, проблеми не застаріли, залишились актуальними. Тоді сатирики висміювали бюрократів, і нині ця тема залишається дуже гострою. Бюрократ виявився надто живучим. Ми в той час критикували наш спосіб життя за паперотворчість і зайві засідання, і сьогодні «Крокодилу» доводиться боротися з цим злом.

У нас мільйони, які несуть по дрібниці, – хто жменю скріпок, хто 2 листи паперу, хто 2 олівці. Ми їх висміюємо. Але про тих, хто все життя ніс тонни, брав хабарі, пишемо ще мало. Вся біда в тому, що наші люди в переважній більшості не відчувають себе господарями країни в повному розумінні слова.

Люди втрачають багато духовно в силу свого потягу до нагромадження, накопичення. Це потворне явище, яке затуманює добрі почуття. Або візьміть анонімку, яка є справжнім лихом. Анонімка стала поважною, її називають «сигналом», листом без підпису, по ній часом створюються сотні комісій, її вивчають, розглядають і т.п.

А скільки злісних анонімів притягнуто до відповідальності за наклепи? «Крокодил» має рубрику, де публікуються матеріали про боротьбу з цим злом. Як редактор скажу свою думку: перебудова повинна торкнутися і ставлення до так званих листів без підпису. Нині ми можемо припинити розслідування таких «сигналів», адже якщо людина впевнена у правоті, вона не побоїться поставити свій підпис. Лише наклепники бояться огласки авторства.

Саме питанням психологічної перебудови наші журналісти тепер приділяють особливу увагу. Введено ряд нових рубрик. Одержано понад 100 тисяч листів про зловживання і несправедливість, які ще чиняться на виробництві і в побуті. Автори цих листів відкрито назвали свої імена, а журнал «Крокодил» сприяв гласності і розбору цих фактів.

Запитання: Яка причина, що деякі видання останнім часом менше публікують гумору?

О.С.П’янов: – Справді, у деяких виданнях творам сатири і гумору відводять убогий куточок. Незрозуміло, чому. Настав час мати в країні літературний сатиричний журнал, який би мав можливість широко публікувати і значні за обсягом твори. Це дуже необхідно.

В «Крокодиле» розділ політичної сатири поки що заповнюється лише фейлетонами на міжнародні теми. У цьому редакції допомагають колеги з інших видань. Маємо спеціальну рубрику «Якщо б президентом був я…»

На наше прохання політичний оглядач ТАРС Володимир Дунаєв опитав 10 жителів Нью-Йорка. Які ж відповіді? Один сказав, що він скинув би бомбу на СРСР. Інші – висловились за негайне укладення мирного договору з росіянами. Ще один – що він би нагодував усіх голодних не лише у США, але й в усьому світі. У цих відповідях – політичне і соціальне обличчя країни. Його може характеризувати і такий приклад. Торік до нас приїжджав Рейган-молодший. Йому дали можливість відвідати, побачити все, що він хотів. Повернувшись до Штатів, син президента написав книгу, в якій піддав наклепам і брехні все, що він бачив і чув в СРСР. Писав, що за ним постійно стежили агенти КДБ, що йому заборонили випити чарку горілки, бо це заборонено законом і т.д. [3]

«Крокодил» вмістив фейлетон «Пустун в Росії», в якому розповідається про цього гостя, викриваючи його моральне обличчя.

Запитання: Ми знаємо, що нові радянські мирні ініціативи викликали захоплення, підтримку усіх чесних людей планети. Вам часто доводиться бувати за рубежем. Наскільки об’єктивно там оцінюється обстановка, чи виявляють органи масової інформації нове політичне мислення?

В.С.Губарев: – Після Рейк’явіка виникла дуже складна ситуація, яку нелегко прогнозувати.

Аналіз засобів масової інформації як наших, так і зарубіжних, свідчить, що вони активізувалися, кажучи образно, стався «пропагандистський вибух». З радянського боку був запропонований зрозумілий всім і принципово важливий принцип – зменшення арсеналу ядерної зброї і знищення її до початку наступного століття. А що ми одержали у відповідь? Могутній вибух антирадянської пропаганди. Недавно я виїздив до Швейцарії, ФРН, інших західних країн, мені на власні очі довелося побачити, що газетні кіоски тут буквально наводнені антирадянщиною. Це один з пропагандистських ходів адміністрації Рейгана, щоб ніхто на Заході навіть не довідався про наші мирні ініціативи. Таким шляхом прагнуть відвернути увагу трудящих, широкої громадськості від боротьби за демократію, за мир. Про це свідчить і відома історія з «ірангейтом», яка, на мій погляд, є відволікаючим моментом.

І ще одне. Президент Рейган надзвичайно дбає про свою популярність. Він вважає себе президентом № 1, для нього не важливо, що в пам’яті американців залишились такі відомі політичні діячі, як Вашінгтон, Рузвельт, Лінкольн, Кеннеді.

Рейган висунув програму, яка на його переконання, дозволить зробити Америку понаддержавою [4]. Але ми знаємо й попередні подібні «програми», знаємо, як закінчились такі спроби. Однак досвід історії для нинішнього президента США непереконливий.

Запитання: Зарубіжні засоби масової інформації розповсюджують ідеї, нібито створення СОІ нікому не загрожує, вона навіть може наблизити світ до бажаного миру. Що ви можете сказати про це?

В.С.Губарев: – Дуже часто говорять: стратегічна оборонна ініціатива американців, що базується на найновіших наукових дослідженнях і передбачає вихід ядерної зброї в космос, загрожує лише нам. Треба добре усвідомити, що ця система, яку наполегливо пропагує і захищає президент Рейган, спрямована проти людства в цілому.

Спробую проілюструвати це. Балістичні континентальні ракети середнього радіусу дії настільки швидкі, що дистанція між війною і миром може бути буквально півгодини, за які треба було б з’ясувати: випадковий старт ракети, чи це початок ядерного нападу. А всі потрібні сигнали при цьому передають чутливі прилади.

Якщо буде введена система СОІ, то найбільш небезпечно тут те, що вся інформація буде закладена в комп’ютер, виведений в космос. А той не може розібратися – нещасний це випадок чи ядерний вибух. Тут суцільна автоматика. І якщо вона зафіксує наявність ядерного випромінювання, то спрацює моментально.

Таким чином людство потрапляє в залежність від комп’ютера. Це небезпечно ще й тим, що в результаті робіт по СОІ американці можуть вийти на принципово нові засоби масового знищення людей. І ця загроза поки що реально існує. Ми повинні чітко уявляти, хто наші вороги і не піддаватися ніяким ілюзіям, бо це може дорого нам обійтися.

Московські письменники на Чорнобильській АЕС

Московські письменники на Чорнобильській АЕС. Фото М.Одинця

Київська правда, 1987 р., 4.02, № 29 (18814).

[1] Злі язики тоді говорили, що в Москві закрили 24 інституту, натомість відкрили 150 нових.

[2] В перекладі з новоязу це означає, що автор наполягав перед цензурою про зняття заборони з його твору.

[3] Думаю, щодо агентів КГБ він не помилився, а от щодо чарки горілки у нього чисто американське уявлення – коли щось не можна, то значить воно заборонене законом. Те, що це щось може бути заборонене просто так, без жодного закону – американці не розуміють.

[4] Невдалий переклад російського “сверхдержава” = супердержава.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 527

Модифіковано : 12.06.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.