Перше весілля

І.Куликов, кор. «Київської правди». м.Славутич

Для молодого міста енергетиків – це пам’ятна подія

Вахтове селище Лісове, в якому живуть будівельники, прокидається рано, засинає пізно. Сама ж будова не спить взагалі. Далеко за північ не змовкають мотори потужних «Татр», що доставляють будівельні матеріали.

А нині до них приєдналися солов’їні трелі. Щоправда, цього року примхи весни внесли свої корективи у розклад їх концертів. Довго чекав соловейко, поки вранішня роса залишить на березовому листі прозору кришталеву краплинку, напився з цієї природної чаші і заспівав, звикши до неспокійного сусідства гігантської будови.

– Слухаю його, і здається, що цей маленький чарівник переконує всіх, що у травні його «мова» – найспівучіша, квіти – найніжніші, почуття – найтонші, а кохання – найвірніше. Це він співає для нас і про нас, – запевняє Валерій Мельник.

Валерій не вважає себе ліриком, тому, мабуть, дещо засоромився своєї промовистості. Але ці слова йшли від душі. Завтра у хлопця весілля. Завтра починається новий етап в житті. Відкривається перша сторінка біографії двох двадцятирічних.

Два місяці тому до Славутича прибув зведений загін комсомолії України. 350 бійців нетерпляче, з азартом молодості кинулися у білий світ, щоб переконатися у безмежних можливостях, відкритих перед юнню, випробувати себе, перевірити на силу свої м’язи, на вірність – свої почуття, на міцність – свій характер. Приїхали, щоб відчіути причетність до великої всенародної оправи.

Серед них були Олена Малькова і Валерій Мельник. Обоє з Кіровограда.

– Ми з Оленкою знайомі вже піврокіу. Вона й запропонувала їхати сюди. Аргументів було небагато: прагнення до самостійності, потяг до романтики. Комсомол зводив Дніпрогес, Магнітку, Комсомольськ-на-Амурі, БАМ. А на наш жереб випав Славутич. Не можна було втрачати такого шансу. Поїхали і не шкодуємо. Умови для нас створені прекрасні. На роботі – порядок, бачиш результати своєї праці. Місто зростає по годинах. А головне, що ми разом, що ми кохаємо один одного. Це щастя. Велике, справжнє.

Ми з Валерієм стояли біля гуртожитку, чекаючи на Оленку. Вона після зміни нашвидкоруч повечеряла і побігла до комсомольського штабу будови вирішувати якісь виробничі питання, звідти – на агітпункт. Справ у неї завжди вистачає. А тим більше нині, коли її висунуто кандидатом у депутати Славутицької міської Ради народних депутатів.

Олена закінчила Кіровоградське МПТУ. Працювала маляром. У Валерія професія була далекою від будівництва: слюсар-складальник заводу радіовиробів. Та в Славутичі знадобилися навики муляра, здобуті у шкільному учбово-виробничому комбінаті.

Я бачив Олену і Валерія в роботі, зустрічався з ними і в гуртожитку, розмовляв з багатьма людьми, які добре знають обох. І всі вони в один голос стверджували; «Чудесна пара».

Бригадир Станіслав Хилько задоволений муляром Мельником.

– На хлопця можна покластися. Робота – найприскіпливіший екзаменатор. Вона, як лакмусовий папірець, одразу визначає, хто ти і на що здатний. Так от, Валерій заслуговує найвищої оцінки. Працелюб, безвідмовний, тямущий хлопець. Люблять його в бригаді.

Костянтин Михайлович Яворський, секретар організаційного комітету Київського облвиконкому по підготовці і проведенню виборів до Славутицької міської Ради народних депутатів, впевнений, що комсомольський штаб будови не помилився, висуваючи кандидатуру Олени Малькової:

– Дівчина вже обиралася депутатом районної Ради. Знає права і обов’язки народного обранця. Олену добре знають її майбутні виборці. Активна, непосидюща, справедлива, вміє знайти спільну мову з людьми.

– Я, мабуть, знаю Оленку краще за всіх, – вважає маляр Ганна Товстенко. – Це моя подруга. Разом вчилися і працювали. Та багато говорити не буду. Людина вона прекрасна. А з головних рис відзначу одну – надійність у всьому. І бригадир з неї вийшов справжній. За людей постояти вміє, скривдити дівчат не дасть нікому. Роботу вимагає, але й сама працює за двох. Дівчата за неї – в огонь і в воду, А як ми вже раді за Оленку та Валерія і сказати не можу. Готуємося до весілля вже два тижні. Подарунок е. Який? Не скажу. Сюрприз.

Поки ми розмовляли з Валерієм, підбігла Оленка.

– Всі справи завершені. Ти скучив?

Могла б і не питати. Скучив, адже дві години не бачилися. Я не став заважати молодим. Попрощався і пішов під акомпанемент солов’їних трелей…

У минулу неділю вони побралися. У Славутичі ще нема де зареєструвати шлюб. Весільна кавалькада їздила до сільради в Неданчичі. Звідти повернулася перша сімейна пара, яка знайшла своє щастя у місті, якого ще немає на картах. Але воно буде.

– Ми хочемо, щоб наші діти теж слухали славутицьких солов’їв.

Хай серед інших побажань молодят здійсниться і це.

Київська правда, 1987 р., 19.05, № 115 (18900).