Кавказькі республіки
Кавказькі республіки Грузії, Азербайджану, Вірменії, Кубані з Чорноморщиною та Республіка гірських народів з вибухом російської революції взялись також за будівництво свойого незалежного державного життя. Їх визвольна боротьба має чимало спільних признак з такою ж боротьбою українського народу та його Уряду. Всім Кавказьким республікам (окрім Грузії) приходилось за останні роки пережити так само, як і Україні, всі можливі перипетії боротьби з імперіялізмом російських большовиків, добровольців і и[нших]; всі вони ходом історичних подій опинились тимчасово під пануванням червоного терору. Одначе боротьба на Кавказі все-таки продовжується. Масові повстання дають найкращий вислів незадоволення місцевого населення з большовицького режиму, а в тому лежать певні гарантії, що при відповідній організації спільних сил їм пощастить в недалекому майбутньому увільнитись з-під панування комісарів Москви. Питання близького Сходу, а головно ж взаємовідносини України і молодих республік Кавказу були предметом уваги Уряду УНР взагалі, а Міністерства закордонних справ зокрема. Уряд УНР розуміє, що без забезпечення України з боку Чорноморщини і Кубані не може бути справжньої повної перемоги України над імперіялістичними тенденціями Московщини, червоної чи білої.
Уряд УНР ясно здає собі справу з того, що пр[иміром] Кубань, не об’єднана з Україною, без одностайного національно-державного напрямку, може бути легко захоплена Росією. Тенденції повного відокремлення Кубані від України живуть тільки серед козако-русофільських елементів Кубані, між тим як нарід Кубані, українці і горці, бажають собі повного об’єднання з Україною, яке зовсім відповідає справжнім інтересам Кубані і кубанських горців.
Забезпечення східних українських кордонів не може бути зреалізованим без активної підтримки з боку горського населення Кавказу, яке, навчене гірким досвідом подій останніх років, мало вірить в політичну силу і твердість напрямку політики самостійної Кубані і бажає безпосереднього тісного військово-політичного союзу з Україною, з умовою, що Україна дасть горцям можність виходу до Чорного моря через Туапсе; зазначена умова являється, на думку Уряду УНР, цілком законною і з свого боку корисною для України ще й тим, що в той спосіб горці якнайтісніше зв’яжуться з Україною. Уряд УНР розуміє при цьому також, що союз з горцями-мусульманами, а разом з ними з мусульманським Азербайджаном з одного боку, і Абхазією, з другого боку, веде до союзу України з мусульманським світом взагалі, тим більш, що інтереси України в напрямкові східної політики сходяться з інтересами мусульманства, бо зв’язана з цим останнім так географічним сусідством, як і загальноекономічною політикою Чорного моря і Кавказу, як також і тим що Україна і мусульманство мають одного і того ж самого спільного ворога, а саме північний російський імперіялізм. Це розуміють так політичні діячі мусульманства, як і Уряд УНР, що в своїй політичній діяльности старався всіми засобами підготовити грунт для широкої україно-мусульманської акції на Сході.
Урядам Кавказьких республік Міністерство через свойого представника в Тифлісі не раз заявляло, що Уряд УНР все придержувався і далі придержується своєї з початку вибраної лінії закордонної політики, яка змагає до того, щоб осягнути остаточне визнання державности України всіми державами і стати повним суб’єктом міжнародних відносин та зайняти відповідне і достойне для України в сім’ї держав та народів світу. В відповідній ноті до Міністра закордонних справ Грузії я вважав потрібним зазначити, що Українська Народна Республіка все мала великі симпатії до Республіки Грузії, з якою вона натурально і тісно зв’язана політичною дружбою та економічними інтересами. В зазначеній ноті я підкреслив, що Уряд УНР буде вважати за свій неуклінний обов’язок непорушно охороняти сердешне відношення України до Грузії як до дружньої держави, і зазначив, що Міністерство з свойого боку буде сприяти підтриманню і розвиткові політичних зносин та економічних зближень між Грузією і Україною. Подібні ноти післані мною також Міністрам закордонних справ Азербайджану та Вірменії.
З боку дипльоматичного відомства Уряду УНР була поведена акція в тому напрямкові, щоби кавказькі національні держави всі без виїмку зрозуміли, що без незалежности України їхнє незалежне державне існування коли не неможливе, то принаймні дуже проблематичне. Підкреслювано факт, що навіть західноевропейські держави не бачать вже великих інтересів в відбудуванні старої Росії. Для Англії, пр[иміром] в особі б[увшого] російського колоса зник найсильнійший соперник в Азії, для Італії – на Балканах, Франція починає бачити більше забезпечення своїх капіталів в національних державах.
Особливу ж увагу звернено на події на Кубанщині в напрямку якнайбільш тісного об’єднання України з цією рідною нам країною. Нав’язання якнайщиріших зносин з політичними провідниками Кубані, як також повна координація діяльности чорноморських і кубанських українців були предметом відповідної праці Міністерства і його представництва на Кавказі.
Пильну увагу звернено також на Чорноморщину в напрямку так політичної, як і культурно-освітньої організаційної праці чорноморських українців. При цьому взято на увагу зреалізування тенденції, щоби Чорноморщина злилась в одну державну одиницю з Кубанщиною, з якою Україна буде певно в федеративному чи якомусь иншому зв’язку, форму якого не слід зараз передрішати.
Щодо політики відносно Криму Уряд УНР притримувався ідеї об’єднання Криму з Україною, без якого наша морська межа тратить всяку реальну вартість. Поруч з акцією за приєднання Криму до України пороблено також відповідні кроки щодо культурно-економічної організаційної праці на Криму взагалі.
Маючи на увазі скорочення нашого сухопутного кордону з Росією, я вважав одним з невідкладних завдань нашої закордонної політики також нав’язання якнайкращих зносин з Доном, де після упадку большовизму безперечно повстане своя донська влада. В тому напрямкові були дані Міністерством певні вказівки та інструкції представництву УНР в Тифлісі.
При своїй відповідній праці Міністерство керувалось думкою, що Українська Народна Республіка мусить взагалі використати своє географічне положення у відношенню до країн Сходу, використати економічну зацікавленість, як також ті симпатії, якими користується український нарід між народами Передньої Азії. В колоніях, які обігають весь чорноморський беріг і протягаються через Кавказ (Терщина, Могань, Дагестан) та західну частину Азії (Закаспій, Туркестан) аж до Далекого Сходу – Зелений Клин – Українська Народна Республіка може мати великі економічні та політичні користи; тією думкою керувалось Міністерство, даючи відповідні вказівки свойому представництву.
Що торкається конкретних фактів діяльности Уряду УНР в справі взаємовідносин України з Кавказькими республіками, належить зазначити, що Уряд УНР, виходячи з твердого переконання спільности історичної долі і завдань та спільности інтересів Української Республіки і Кубані в їх боротьбі за політичне визволення і державну незалежність, заклав з краєвим Урядом Кубані через своїх відповідних представників 7.VIII.1920 р[оку] відповідну військову конвенцію, з метою спільної боротьби проти большовиків. В зазначеному договорі уряди Української Народної Республіки і Кубанської Ради взаїмно визнали обидві республіки політичнонезалежними суверенними державами і зобов’язались помагати собі в боротьбі з ворогами їх незалежности.
Згадати також належить, що між відповідними чинниками Уряду УНР і представником Великого військового Кругу Терського козачого війська велись в місяці грудні м[инулого] р[оку] розмови про заключення військового договору між обома сторонами, метою якого булаб також спільна боротьба з большовизмом. Був виготовлений проект такої військової конвенції, одначе остаточну справу зафіксування та підписання договору відкладено через брак деяких формальних даних у представника Терщини.
Вже після того, як Надзвичайна дипльоматична Місія УНР в Тифлісі через підписання Грузією миру з Совітською Росією була змушена покинути Кавказ, представники Кубанської республіки (І[ван] Макаренко) звернулись безпосередньо до Уряду УНР з відповідним меморандумом та пропозиціями в тому напрямкові, щоби всяка майбутня ідейна, дипльоматична і оружна боротьба провадилась обома республіками спільним шляхом в повному розумінню того слова. В меморандумі висловлені побажання щодо спільности методів боротьби, єдиної стратегії, одночасности виступів та спільного обміркування і вирішування питання про союзників, про джерела зброї, санітарного майна і т[ак] д[алі]. Кубань, яка являється мостом між Україною і кавказькими народами, вважає своїм історичним завданням зібрати разом Кавказькі республіки, підтримати козачі країни в їх боротьбі з імперіялізмом Москви і утворити з них прихильників України. Уряд Кубанської Республіки, стоючи на грунті необхідности спільної між Україною і Кубанню праці по всіх галузях життя і нарешті остаточного з’єднання Кубані і України в одну могутню незалежну державу, звертається (шляхом зазначеного меморандуму) до Уряду УНР з проханням допомогти переведенню на практичний діловий грунт братських і союзних відносин обох країн, України і Кубані.
В порушеному питанню я обстоював і обстоюю порозуміння Міністерства закордонних справ УНР з головними керовниками кубанської політики щодо загальних політичних ліній та принципів і метод. Це має бути зроблене в найкоротшому часі через особисте порозуміння, а також шляхом інформування з боку Міністерства закордонних справ членів кубанського Правительства про відповідні заходи Міністерства в цій справі. Стоючи на грунті етнографічної і державної єдности українського народу, ми повинні вважати Кубань, признавши і поважаючи її самостійність, відпоручником української національної політики на Сході і при Чорному морі та обороною нашого південно-східного політичного флангу. Наш пріоритет в справах відносин з Кубанню і наша ініціятива в розподілі політичних ролів не повинні вважатися проявом якогось імперіялізму, але тільки обороною істотних умов існування обох республік і всього нашого народу; через те зовсім природно гегемонія Кубані серед кавказьких і козачих республік повинна і внутр, і на вні спиратися на факт існування самостійної України та на її політичний та ідейний авторитет.
Міністерству закордонних справ відомо, що Кубанська Республіка має ряд своїх фінансових агентур і ряд договорів економічного характеру. Трактована подекуди своїми агентами загально тільки як багата країна без виразного політичного національно-державного обличчя і без зв’язку з економічно-політичними проблемами України, Кубань може, як це вже було й вище сказано, і фактично, і в очах Західної Европи опинитися випадковою одиницею земель б[увшої] Росії і може бути концептована як тимчасова перехідна ступінь відбудови великої Росії. І коли на самій Кубані з причин агітаційного і тактичного характеру справу самостійности, може, і слід ставити як справу специфічно козачу, то в свідомости її провідників і перед державами Західної Европи Кубань має показуватись безумовно окремою державною, національною, політичною з особливими національно-культурними потребами одиницею, в тіснім ідейнім, культурнім і господарчім зв’язку з старою Україною. В цьому напрямкові має бути, без висування зараз моменту зверхности, пріоритет України в її відносинах з Кубанщиною – поведена дальша політика Уряду УНР, на Кубані зокрема, а в зв’язку з цим і відповідна політика в поодиноких республіках Кавказу взагалі.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 74-78.