Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Києвознавство / Київські острови та… / Розділ 2. Історія київських… / 2.4. Заплава Дніпра в Києві… / 2.4.2. Києвоподіл в XІV-… / 2.4.2.2. Під владою польського короля:…

Київські острови та прибережні урочища
на Дніпрі – погляд крізь віки

Розділ 2. Історія київських островів та заплавних урочищ

2.4. Заплава Дніпра в Києві в період становлення України (від 1240 р. до сер. ХІХ ст.)

2.4.2. Києвоподіл в XІV- першій половині XIX ст.

2.4.2.2. Під владою польського короля: Києвоподіл в кінці XVІ- п.п. XVIІ ст.

Парнікоза І.Ю.

«На формування планування Подолу впливали як природні чинник, так і людська діяльність. Складання вуличної мережі залежало від розташування головних топографічних об’єктів: храмів, міських брам, площ тощо, та рельєфу».

О. Попельницька

Від межі XVІ/ XVІІ ст. до 1651 р. Поділ переживатиме перший етап свого просторового розвитку (Попельницька, 2003). Він характеризувався дещо сповільненими темпами розвитку. В цей час Києвоподіл, що досяг на півночі Глибочиці далі не збільшувався. За свідченням Г.-Л. де Боплана в 1640 р. Поділ мав просторові розміри приблизно 2,8 на 2,1 км. Причиною повільного зростання міста були низькі темпи збільшення населення – як через несприятливу демографічну ситуацію (війни, епідемії, пожежа 1614 р.), так і утруднену процедуру отримання міщанського статусу для переселенців (Попельницька, 2003).

Тогочасний Поділ характеризувався також специфічними природними умовами. Насиченість ґрунтовими водами тут була дуже високою. Тут з’являлися та зникали численні ручаї, що підвищувало насиченість ґрунту вологою, особливо в районі Замкової гори. Дотепні кияни навіть прозвали одну з вулиць (імовірно в районі суч. Покровської) Гнилою. Проте переселення подолян на гору не відбувалося попри усі незручності низини, відновлене місто тяжіло ближче до Дніпра – комунікаційної артерії, яка надавала можливості для життя значній частині його населення та до розташованих поруч облонських пасовищ, сіножатей та городів (Климовський, 2002).

В той же час просторовий розвиток міста утруднювало те, що станом на 1602 р. в місті встановилося три головні юридики: магістратська, замкова та біскупька (Климовський, 2002; Попельницька, 2003).

Межа між магістратською та замковою юридиками Подолу визначається за даними картографування дворів та інших об’єктів, про які відомо, що вони знаходилися на замкових земельних ділянках (плацах). Магістратська територія охоплювала територію Подолу від суч. Поштової Площі до вул. Верхній-Нижній Вал, тобто Глибочицького кордону. Північний кордон магістратських володінь проходив приблизно по лінії суч. вул. Покровської, Притиско-Микільської-Костянтинівської. Проте деякі замкові «плаци» могли вдаватися на південь в магістратську територію, аж до Дніпра (Климовський, 2002; Попельницька, 2003).

Київ наприкінці ХVI – у середині ХVIІ ст. Київ наприкінці ХVI – у середині ХVIІ ст.
Рис.2.4.2.2.1. Схема землеволодіння і землекористування у Києві (Старокиїівська частина) наприкінці ХVI – у середині ХVIІ ст. (Климовський, 2002) Рис.2.4.2.2.2. Схема землеволодіння і землекористування у Києві (Печерська частина) наприкінці ХVI – у середині ХVIІ ст. (Климовський, 2002)

Територія під юрисдикцією замку, яка підлягала юрисдикції воєводи (представника польського короля) та його намісників, була значно меншою за магістратську. Вона простягалася смугою вздовж північного підніжжя Замкової гори навпроти Дніпра. Починалася вочевидь вище перехрестя суч. вул. Костянтинівської і Нижнього Валу, далі йшла до домініканського костелу, минала Ринок і найімовірніше, за напрямком сучасної Покровської вулиці доходила до міських укріплень. У другій половині XVI-п.п. XVII ст. у межах замкової юридики між вулицями Замковою та Воскресенською (місцями – і до Дніпра), були розташовані садиби замкових міщан, урядовців та ремісників, шляхти, знаті, козаків та жовнірів. Саме ці двори, як і сакральні споруди: вірменська церква, Флорівський, домініканський, та єзуїтський монастирі, а також Житня площа під Замковою горою визначали межі «воєводської території» (Попельницька, 2003). Замковою юрисдикцією були охоплені також землі біля р. Кудрявець, урочище Сокольники під горою (у підніжжя Михайлівської гори в районі суч. фунікулеру), а також 11 сіл навколо Києва (Климовський, 2002; Попельницька, 2003; Білоус, 2008; Ілюстрована.., 2012).

Першою згадкою про наявність в місті біскупських володінь є «Опис Київського замку» 1552 р., в якому згадується шістнадцять дворів «міщан біскупових». Натомість існування окремої біскупської юридики – «Біскупщини» стверджує судовий вирок Сигізмунда III у справі земельного конфлікту між київським католицьким єпископом та київським магістратом від 1602 р., в якому справа з створенням Біскупського містечка була подана, як його відновлення в «колишніх» межах. Як повідомляє декрет, міщани вже нібито розібрали на каміння будівлі катерининського «фарного» (прихідського) (знаходився в верхньому місті в давньоруський час – авт.) та кафедрального костелів, забудували подвір’я останнього хоча він в той час напевне ще не існував) шинками та іншими спорудами. Наскільки це відповідає правді важко коментувати (Климовський, 2002; Вортман, 2007).

Засновником Біскупського містечка був домініканець київський єпископ Кшиштоф Казимирський. Не слід плутати Біскупське містечко, розташоване на ділянці Подолу з історичним поняттям Біскупщини – тобто загальної території Подолу та передмість, яка була закріплена за біскупом. В складі Біскупщини Біскупське містечко – спочатку тільки двір, що включав костел, цвинтар і будинок, займало невелику площу (біля 1 га). У 1602 р. цей двір вже був обнесений дерев’яною стіною. Межі біскупського двору було визначено розмежуванням 1602 р. Згідно до нього біскупу дісталася територія від Замкової гори до підніжжя Щекавиці, та двори вздовж неї з лівого боку вулиці, яка вела до міських воріт, позначених на плані І. Ушакова 1659 р. як Йорданська брама. На цьому плані, тут біля підніжжя Щекавиці, зображений окремий квартал, повз який іде вулиця до вищевказаної брами (в місці перетину вул. Кирилівської та вул. Верхній і Нижній Вал). Очевидно, що саме ця вулиця і називалася в першій половині XVII ст. Біскупською, оскільки вела від в’їздних воріт до Біскупського містечка. З цієї причини і башта над воротами і міст перед ними також називалися біскупськими. Загалом на планах 1695 та 1806 рр. Біскупське містечко декрету 1602 р. можна визначити як трикутний квартал (з двох сторін обмежений двома вулицями а з одної міським валом) розташований між Кожум`яцькою та Йорданською брамами та церквою Миколи Притиска. За сучасною ситуацією цій території відповідає площа Подільского автовокзалу не далі ніж до вул. Ярославської, оскільки на вул. Щекавицькій, 6 знаходилася Царекостянтинівська церква, яка за планом І. Ушакова знаходиться вже за міськими укріпленнями (Климовський, 2002; Попельницька, 2003).

Київ центр колишньої Біскупщини Київ Територія колишньої Біскупщини
Рис.2.4.2.2.3. Територія сучасної автостанції Поділ – місце садиби київського католицького біскупа, де знаходився мурований готичний кафедральний католицький костел та окремий ринок. Територія «Біскупського містечка» була оточена дерев’яним парканом прилягаючи до загальноміської фортифікаційної стіни з Йорданськими воротами Рис.2.4.2.2.4. Колишній двір київського католицького біскупа на плані Києва 1695 р.: 1 – місце де знаходився кафедральний католицький костел в центрі біскупського подвір’я, 2 – церква Миколи Притиска, що була однією з меж садиби, територія якої оточена дерев’яним парканом прилягаючи до загальноміської фортифікаційної стіни з Йорданськими воротами

У 1619 р. Біскупський двір захищав додатковий острог, який охоплював територію більшу ніж палісад 1602 р. Причиною його появи став скоріше за все напад подільських міщан на двір біскупа у 1611 р. Загалом на той час, на думку дослідників, володіння біскупа оформилися у вигляді обнесеного острогом Біскупського двору – «замку», «посаду» – обнесеної острогом найближчої території біскупських володінь в межах вищеописаного кварталу та передмістя, що займало решту Біскупщини. Острог «посаду» при цьому мав проходити за лінією рогаток 1584 р., тобто в найвужчій частині Глибочицької долини, поблизу сучасної Воздвиженської вулиці, де закінчується Замкова гора. В такому разі під поняттям Біскупського містечка на цей час слід розуміти вже двір та посад. На території Біскупського містечка в цей час була окрема торгівельна площа з коморами, шинок, діяв і старий католицький цвинтар 1602 р. Ф. Васьковський зазначав, що тут також була своя міщанська громада на чолі з старостою. Загалом населення містечка становило що найбільше 100 осіб (Климовський, 2002).

Окрім цього двічі укріпленого містечка, біскупу належали також землі вздовж Овруцького (на плані 1695 р. – Вишгородського) шляху та під Замковою горою. Сам біскуп в 1602 р. говорив про них так:

«київським біскупам здавна належали як міщани в місті, так ґрунт від Скавики (Щекавиці – авт.) до Дніпра».

Таким чином, власне біскупські земельні володіння – «Біскупщину» формували передмістя Подолу, зокрема суч. Кожум’яки під Замковою горою (тоді незаселені чи малозаселені, по 1648 р. вилучені на користь магістрату та заселені) та розташовані за Глибочицею заплавні території. На останніх після отримання біскупом права селити на своїх землях рибалок та різників станом на XVII ст. виникли поселення М’ясники – під Щекавицею та Рибалки в районі суч. вул. Введенської. Мешканці останньої після заснування в 1623 р. бернардинського монастиря сплачували на його утримання «рибну десятину». В той же час віддалені від Щекавиці (від ділянок розвантаження богатих ерозійним матеріалом ярів) ділянки ближче до Почайни як і давньоруський час вкривали заболочені луки. Виявлені там (вулиці Костянтинівська, 61 та Юрківська, 3) археологічні шари – не давніші за XVII ст. (Попельницька, 2003).

Ось як описував Біскупщину М. Берлинський:

«Его преосвященству бискупу киевскому по милости королевской уступлена (лист от Сигизмунда к управителям замковым от 1604 года об уступлении той части Подола во владение бискупу, где его под горою Щекавицею и дворец или замок существовал. Таковой же еще другой находился на горе Кудрявце, на месте теперешнего архиерейского подворья. Наместники, называемые урядниками софийскими, пребывая в сих замках, управляли архиерейскими владениями. в полное расположение часть Киевоподола за каналам и к горе Щекавице лежащая, в которой он потом, отняв от магистратского ведомства, присоединил еще большую часть до самой Иорданской или Кириловской Оболони, а потом и сим последним овладел местом, присовокупя еще к своему владению и все урочище, Кожевниками (Кожум'яки – яр між горою Дитинкою і так званим Копиревим кінцем – нинішній Кудрявець) именуемое, что все до возвращения Киева более пятидесяти лет составляло бискупское поместье. (1602 р.)» (Берлинський, 1991).

З усіх своїх підлеглих біскуп збирав мито на утримання кафедрального костелу та свого двору. Маючи значні прибутки, католицький біскуп був майже самостійним київським володарем. Починаючи з XVII ст. біскупи проводили активну політику католицької експансії умісті та регіоні. А київський єпископ О. Сокальський (єзуїт) навіть зібрав власний загін, який послав на допомогу польському війську, яке в червні 1638 р. облягало загони козаків Острянина на р. Старець, на Дніпрі у 15 – 20 км південніше Сули, недалеко від села Градизьк (; Державна публічна бібліотека України (Рукописний фонд). Польські рукописи. Док. 94. Арк. 599 – 601).

Наявність Біскупщини значно гальмувала розвиток Подолу, адже ділянка між Замковою горою та Щекавицею відрізала Поділ від інших наданих магістрату територій на Оболоні. Передмістя за Глибочицею та у Кожум`яцькому яру, які належали католицькому біскупу були слабо залюдненні. Показово, що після ліквідації Біскупського містечка у 1648 р. найближчі до Подолу урочища Гончарі та Кожум’яки, які до того належали до Біскупщини, після їх переходу під юрисдикцію магістрату були заселені в досить короткий термін. Натомість в п.п. XVII ст. переважно заселялися вільні ділянки в межах міських укріплень. Так у 1611 р. міщани забудували «Підзамче» – раніше вільну територією біля підніжжя Замкової та Михайлівської гір (вул. Боричів Тік-Фролівська?)в межах замкової юрисдикції. Передана під заселення в 1619 р. територія на Оболоні у Щекавиці, з огляду на повені, залишалася не заселеною. На плані 1659 р. на ній зображені міські городи (Климовський, 2002; Попельницька, 2003; Білоус, 2008).

Люстрація 1552 р. фіксує на Подолі 173 будинки магістратських міщан. В той же час «Тариф поборовий» 1571 р. подає такі дані: 207 домів вуличних, 16 домів у провулках, 20 халуп на передмісті. Збільшення населення за 20 років в 2,3 рази пояснюється міграцією мешканців з інших країв Європи, про що свідчать також їх прізвища. Під замковою юрисдикцією перебувала частина мешканців Києвподолу, які жили ближче до Замкової та Михайлівської гори. Якщо в 1552 р. нараховувалося 158 димів замкових міщан, то у 1571 р. їх кількість зросла до 187. У 1552 р. загальне число підданих київського біскупа становило близько 100 осіб, а в 1571 р. збільшилося вдвічі. Таким чином, на початок 1571 р. загальне населення Києвподолу могло становити близько 3 тисяч, а тогочасного Києва загалом близько 6-6.5 тисяч киян. Загальна чисельність городян Києвподолу, за ревізією 1622 р. та свідченням Г.-Л. де Боплана (1640-і рр.), не перевищувала 5-6 тис. чоловік. Ця цифра викликає сумнів у дослідників, які вважають, що кількість населення Подолу на той час не могло бути меншим за 10-11 тис. Однак на тлі несприятливих чинників (зокрема «морової язви» 1603 р.) кількість мешканців у 5-6 тис. осіб, якщо і занижена, то не набагато. Таким чином, тогочасний Київ (Києвподіл) відповідав таким тодішнім середнього розміру містам Речи Посполитої, як Торунь, Ельблонг та Люблін. В той же час найбільші міста Речи Посполитої п.п. ХVІІ ст. мали більше 20 тис. мешканців: Гданськ -70 тис. мешканців, Варшава – 30 тис, Краків – 28 тис, а Львів щонайменше 22-23 тис. мешканців (Попельницька, 2003, Білоус, 2008).

Наявність кількох юридик блокувала не тільки просторовий, але й фінансовий розвиток міста. Керівництво міською економікою (торгівлею, ремеслом. збиранням податків) поділялося між замком та ратушею, що не сприяло процвітанню Києва. Додатковими факторами були також прагнення католицької церкви до захоплення все нових міських територій та відсутність єдності у адміністративному та правовому управлінні містом (Климовський, 2002; Попельницька, 2003).

Мешканцями Києвоподолу в кінці XVI ст. були представники різних спеціальностей. Під магістратською юрисдикцією це були перш за все купці, які мали свої «комори», «лавки» на міському Ринку та власники торгівельних суден – т.з. «комяг» та великих човнів), які використовувалися для транспортування товарів річковими шляхами: Дніпром і притоками Прип`яті до Бугу, а звідти Віслою до Гданська – головного тогочасного морського порту країни (див. ). В місці проживали також міщани, які тримали городи – т.зв. «огородники», дрібні торгівці та перекупки, які займалися перепродажем на ринках різних товарів, рибалки, корчмарі. Частину міського населення складали убогі мешканці, які мали нерухомість та т.зв. «коморники» – особи, які не мали міських прав і наймали житло у міщан. Як і в інших містах певний відсоток складала біднота, яка не мала нерухомості (приблизно 10%). Усього на магістратській території: 32 городника, 28 «людей убогих» (ті, що мали пів-городу), 4 козаки-гультяї, 70 різних перекупок, 10 корчмарок і 32 рибалки. Загалом відмічено 243 будинки і 176 господарств за фаховою ознакою. Замкове ж населення складалося переважно з ремісників різного фаху, які працювали на замок, забезпечуючи його потреби, а також замкових слуг та військових та дрібних торгівців (коморників). Військовий контингент у 1571 р. дещо зменшився і був представлений 21 жовніром, які були представлені або місцевими українцями або литвинами (білорусами) (Тоді як в 1552 р. в місті будо 43 жовнірські будинки, а їх мешканці судячи з прізвищ були поляками). Що ж до ремісників то в поборовому реєстрі 1571 р. згадуються представники лише семи цехів: лучники, кушніри, шевці, кравці, римарі, ковалі та пічники. Біскупські ж люди були в більшості своїй або ремісниками або рибалками. Представники вірменської громади були купцями, перекладачами зі східних мов та виноробами (Попельницька, 2003; Білоус, 2008).

У національному середовищі Подолу кінця XVI-п.п. XVIІ ст. домінуючою вважалася українська спільнота, хоча за нормами «магдебурзького права» пріоритетною була належність не до етнічних та релігійних, а до станових груп (зокрема шляхетства та міщанства). Їх представники в межах своє групи мали однакові права і були рівні перед законом. Національна і релігійна свідомість подолян виражалася в діяльності церковних громад – православних, католицьких та вірменської. До того ж вірменська громада мала право автономії і самоврядування. З інших національних меншин, які продовжували мешкати в Києві потягом першої половини XVIІ ст. «Опис київського замку» 1552 р. та «Податковий тариф» 1570 р. називали вихрещених татар, «ляхів», «литвинів» (білорусів – авт.), «севруків» (мешканців Сіверщини – авт.), німців та італійців (Попельницька, 2003).

Козаків на Подолі не було багато. У 1648 р. Київська рота однойменного полку налічувала усього 186 чоловік. Двори козаків розташовувалися у кінці XVI-п.п. XVII ст. на Підзамчі. Тут були розташовані садиби реєстровців Я. Мошенника та А. Кулика, у 1597 р. конфісковані урядом за участь у повстанні Северина Наливайка. У 1620 та 1624 рр. козаки Війська Запорізького, П. Хижницький та І. Ханкович, стали власниками будинків, розташованих поруч від церкви Миколи Доброго. На Подолі мешкала і козацька старшина. Садибу «над Дніпром» Б. Кизима (київського сотника, страченого у 1637 р. за участь у козацькому повстанні Павлюка та Скидана) у 1644 р. його удова та дочка продали за 1000 злотих. Козаки мали двори і на одній з найбільших вулиць – Воскресенській. У 1612 р. козак Г. Івашковський придбав там у шляхтича Жолнеровича будинок за 400 злотих. Двір козака Й. Путивця (подарований київським підвоєводієм М. Холоневським), поряд Спаської церкви, у 1625 р. був проданий «товаришу» Війська Запорізького Т. Александровичу (Климовський, 2002, Попельницька, 2003).

Мешкали на Подолі звичайно ж і представники упривілейованих верств суспільства: державні урядовці, духовенство та шляхта. Дрібне лицарство – зем`яни та бояри намагалися мешкати у своїх маєтках, так як утримувати свої двори у Києві їм було обтяжливо. Тож дозволити собі утримання двору могли найзаможніші: К. Острозький. П. Могила, А. Кисіль та ін. (Климовський, 2002).

У порівнянні з кінцем ХVІ ст. на початку ХVІІ ст. удосконалилися міські укріплення. Загалом, Київ посідав тоді типову для міст Наддніпрянщини схему фортифікації: замок на горі, навколо нього ближче до води знаходилося місто обнесене палісадом, за яким знаходилося неукріплене передмістя. Останньому і відповідав Поділ (Івакін, 1996, Климовський, 2002, Попельницька, 2003).

Київ Зображення укріплення-палісаду навколо Подолу Київ Укріплення-палісад
Рис.2.4.2.2.5. Зображення укріплення-палісаду навколо Подолу на рукописній карті Київщини 40-х рр. ХVІІ ст. За (Люта, 1998) Рис.2.4.2.2.6. Найпростіша міська фортифікація – палісад з дерев’яних загострених колод, реконструкція, о. Хортиця, Фото І. Парнікози, 2010

Подільські укріплення виконували функцію контролю над проникненням в місто та боронили перед невеликими загонами напасників. В суцільних укріпленнях у випадку Подолу не було сенсу, адже населення в разі чого ховалося в замку на Замкові горі. Головні супротивники – татари не бралися штурмувати фортець. Крім того кияни заощаджували використовуючи оборонні властивості рельєфу. Вже Г.-Л. де Боплан помітив, що Поділ у плані має форму трикутника, утвореного пасмом гір і Дніпром. Оскільки напад татар з боку Дніпра був нереальний, а пройти непоміченими з півдня чи заходу їм заважали гори і польова сторожа біля Золотої Брами, то найбільш незахищеним місто було з півночі з боку Оболоні. Доступ же до Києвопоподолу повністю контролювався узвозами. Станом на 1584 р. М. Груневег описував міські укріплення у вигляді дерев’яних хрестовин, які захищали Поділ з боку Щекавиці (). Ці примітивні рогатки були встановлені вірогідно в найвужчому місці у долині Глибочиці поблизу сучасного Житнього Ринку. Пізніше коли тут розмістилося Біскупське містечко (поч. ХVІІ ст.) їх замінив більш пристойний дерев’яний палісад. На сучасній Поштовій площі з боку Володимирського узвозу, який тоді називали Рождественським, у 1589 р. також існували укріплення і «фортка острозька у ров Бричів». З Оболоні, з найменш захищеного боку укріплення у вигляді частоколу напевне існували завжди. Після розорення Києва Менлі-Гіреєм в 1482 р., вони, відповідно до розширення забудови, могли декілька разів переноситися, але на кінець ХVІ ст. їх лінія остаточно стабілізувалася та залишалася незмінною. Вона проходила трасою сучасної вул. Ярославської. Та вже наприкінці ХVІ ст. забудова Подолу вийшла на півночі за межу укріплень і передмістя тут відомі з 1571 р. (Климовський, 2002).

Вздовж берега Дніпра укріплення фіксуються лише на початку ХVІІ ст. В це час існували вже існували «нова башта» та «валок міський» із боку Дніпра, а передмістя за Глибочицею захищав валок вздовж струмка Юрковиці. Цей вищезгаданий «валок» становив північну межу передмістя. Межувальні акти ХVI –ХVIІ ст. неодноразово згадують на Оболоні, яка починалася одразу за подільськими укріпленнями, «валок старожитний», що знаходився порівняно недалеко від них і слугував топографічним репером. Цей «валок» є нічим іншим, як залишком давньоруських укріплень Подолу. Лінія останніх приблизно співпадає з напрямом вул. Ратманського. Згідно межувальних актів передмістя так і не вийшло за цей «валок». Крім північного, облонського передмістя Подолу (майбутнє Плоске) існувало і західне – Кожум’яки (Клімовський, 2002; Попельницька, 2003).

В кінці XVI- п.п. XVII ст. з розвитком українського козацтва, татарська загроза Києву зменшилася. Натомість Поділ, як і Придніпров’я загалом став ареною шляхетсько-козацьких протистоянь. Київський замок та укріплення Подолу руйнували козаки під час повстання К. Косинського (1590-ті рр.) та пожежа 1605 р. Відбудований в 1607 р. замок вже не був таким потужним, як у ХVI ст. Відповідно до замкового «Інвентарю» 1619 р. його оточував острог з дубових паль (а не стіни як раніше) лише з однією брамою (Попельницька, 2003; ).

Під час повстання С. Наливайка головні військові події в Києві розгорталися біля переправ через Дніпро. Так, в квітні 1596 р. під час повстання С. Наливайка, козацьке військо на чолі з М. Шаулою відступило з Києва, куди насувався з коронним військом С. Жолкевський. Щоб перешкодити переправі поляків, козаки намагалися знищити чи забрати усі човни що були в киян. Проте підступні кияни лише притопили човни, а коли козаки відійшли підняли їх. Зважаючи на це козаки повернулися та стали на лівому березі. До них припливла запорізька флотилія в складі кількох десятків човнів. Однак С. Жолкевському вдалося імітувати переправу у Переяслава і відволікши козацькі сили туди, безпечно переправитися (Білоус, 2008).

Пізніше в козацькі війни 1630-х рр. до блокади шляхетських переправ вдавалися вже самі київські міщани. На цей час вони були союзниками козаків, допомагаючи козакам переправлятися, і блокуючи переправи поляків. За даними Львівського літопису, поблизу Києва повстанці спалили 50 байдаків, безліч човнів, «жеби ся поляци не мыли чим перевезти на тамтую сторону до гетьмана». Внаслідок цього хоругва С. Потоцького, який 6 травня 1634 р. мав намір переправитися в Києві через Дніпро, опинилася в такому скрутному становищі. Тоді міщани з відома міської влади поховали пороми і вчинили напад на військових, пограбувавши їх:

«А потом одних поймавшы до везеня взяли, а других, стреляючи неприятелським способом…позабияли, хоронгев разромли, рэчи вси так по самом погиненом ротмистре нашом яко и товариства его в колкех пинезях, рыньштуках, живностях…кгвалтовне забрали и межи собой поделили» (Білоус, 2008).

Під час козацького повстання 1638 р. Поділ також зазнав значної руйнації (Попельницька, 2003). Наприкінці травня 1638 р. повстанський загін отамана Бардаченка, що діяв на Правобережжі, вирушив на Київ з метою унеможливити Я. Вишневецькому і М. Потоцькому переправитись через Дніпро або ж бодай затримати їх. Та ледве Бардаченко підійшов 30 травня до міста, як виявилось, що Вишневецький уже встиг переправитись на лівий берег. Тоді повстанці вирішили затримати військо М. Потоцького, яке рухалось за Вишневецьким. Разом з київськими міщанами козаки почали рубати і спалювати човни й пароми на Дніпрі. В цей момент на них напала кіннота С. Лаща, що була головним загоном у М. Потоцького. Вона не дала змоги козакам закінчити те, що вони почали, й відсунула їх на острів Чорторий (імовірно – о. Труханів – авт.) (; Державна публічна бібліотека України (Рукописний фонд). Польські рукописи. Док. 94. Арк. 599 — 601).

У середині ХVIІ ст. укріплення Подолу представляли собою дерев’яний «острог» з баштами та брамами, які захищали Поділ з трьох боків, а не лише від Щекавиці. З веж на той час існували Хрещатицька та Воскресенська (що вціліли після пожежі 1651 р.). Іншими могли бути Кожум`яцька, Йорданська, Проварська та Духівська, які присутні на плані 1695 р. Щоправда стан подільських укріплень середини ХVIІ ст. був далеким від вимог тогочасної європейської фортифікації. Про це свідчить зауваження військового інженера Г.-Л. де Боплана, кий відвідав Київ після пожежі 1638 р., що міські укріплення –«..поганенький рів з дерев’яною стіною та вежами». Під дерев’яними оборонними стінами тут слід розуміти палісади. Причиною такого стану замкових та подільських (міських) укріплень була слабкість влади воєводської та магістратської адміністрацій, нестача державних та муніципальних коштів для відбудови і нечисленність міщанства, яке могло б утримувати і поновлювати зруйновані укріплення. На відміну від інших тогочасних європейських міст військова загроза в Києві не сприяла розвиткові мурованого будівництва (Попельницька, 2003).

Київ, Укріплення Подолу на малюнку А.ван Вестерфельда Київ, Укріплення Подолу на малюнку А.ван Вестерфельда
Рис. 2.4.2.3.7. Укріплення Подолу на малюнку А. ван Вестерфельда: крайня зліва башта – ймовірно Хрещатицька брама (1), наступна – Воскресенська брама (2) Рис. 2.4.2.3.8. Укріплення Подолу на панорамі А. ван Вестерфельда: крайня справа башта – ймовірно Йорданська брама (1) – північно-західна брама Подолу

Перше графічне зображення Подолу, яке збереглося до нашого часу відноситься до 1638 р. Це так званий план А. Кальнофойського, на якому Подолу приділено зовсім мало уваги та показано лише кілька церков та споруд. В пояснювальному тексті до цього плану знаходимо запис про те, що:

«от ворот (Подольских – авт.) мимо замка, на высокой горе воздвигунуто, вниз спуск до жалостного Киева (Подола – авт.) , который едва достоин имени прежнего: в последнем было более трехсот каменных церквей, сто деревянных, а в теперешнем – всех едва тринадацать» (Алферова, Харламов, 1982).

Головним елементом забудови тогочасного Подолу на відміну від багатьох міст Європи, був не будинок, а двір-садиба. Розміри садиб, точніше «дворових місць» і «плаців», від самого початку сильно різнилися, що само по собі виключало налагодження регулярної вуличної структури (Климовський, 2002).

Вулична мережа у першій половині ХVIІ ст. лише формувалася. У 1640-х рр. Г.-Л. де Боплан писав тільки про три гарні вулиці, які були широкі і прямі. Все інше він порівнював з лабіринтом. Дійсно, в цей час існували три магістральні вулиці: Хрещатицька, Велика (або Воскресенська) та Спаська (їх назви відомі з тогочасних джерел), та безліч менших вулиць та міських провулків. До кінця XVІ-XVІІ ст., аналогічно до західноукраїнських земель, належить і поява перших назв вулиць Подолу. До цього для позначення адреси використовували систему земельних ділянок та прізвищ їх власників. Вулиця Велика неодноразово згадується в актових джерелах. Вона збігалася з вул. Воскресенською і вела від Воскресенької брами до Ринку. Хрещатицьку вулицю можна локалізувати за планом Ушакова 1695 р. Вона проходила тоді від Хрещатицької вежі (Поштова Площа) трасою близькою до сучасної вул. П. Сагайдачного). Спаська вулиця починалася від Дніпра (за планом Ушакова і проходила від Проварських (східне закінчення суч. вул. Спаської) до Кожум’яцьких воріт. Цікаво, що поруч знаходився Спаський узвіз. Замкова вулиця відома з 1571 р., проходила очевидно під Замковою горою, з’єднувалася з вулицею Великою і вела до замку. Борисоглібська вулиця вела від однойменної церкви в напрямку Братського монастиря (близько до напрямку суч. вулиці Братської. Зафіксовано ще один варіант її назви «вулиця Святих Страстотерпців Бориса та Гліба» . Згадується також «вулиця пробита» , яка вела від Ринку до церкви св. Духа, яка називалася Духівською чи Святодухівською. Бидлогінна вулиця як зазначає Н. Білоус (2008) вела до Воскресенської брами, через яку вів шлях на оболонські пасовища (дещо близька до сучасної вулиці Волоської). Інша її назва звучала як – Вигонна. Втім це імовірно лише інша назва вул. Воскресенької в межах Подолу, чи навіть скоріше назв її продовження за Воскресенською брамою. Писемні джерела першої половини ХVIІ ст. згадують також вулицю Хмельовську (на якій були розташовані кілька дворів і земельних ділянок купця Н. Хмеля), яка з півдня обмежувала садибу Братського монастиря Біскупська вулиця вела від Йорданських воріт до Біскупського містечка (район автостанції «Поділ»). Вірменська вулиця розташовувалася поблизу вірменської церкви Різдва Богородиці та майже збігалася з сучасною вулицею Покровською. Огиреанська вулиця, ймовірно знаходилася поблизу Воскресенської. У джерелах також згадується вулиця, «которая от Днепра до церквы Светого Николы Притиского идет» (Попельницька, 2003; Білоус, 2008).

На формування детальної вуличної мережі знаний вплив справляла також гідрологічна мережа та ландшафтна основа. На їх базі пізніше також виникли вулиці Боричів Тік, Борисоглібська, Гнила, Чорногрязька, прокладені паралельно річищам однойменних струмків. Відсутність в Києві, на відміну від інших європейських міст того часу, зон компактного проживання ремісників певного фаху призвела до браку назв вулиць пов’язаних з назвою окремих професій (Попельницька, 2003; Білоус, 2008).

Зважаючи на вищеописані чинники, Києвоподіл мав загалом значну хаотичність забудови. Гданський купець М. Груневег залишив у своїх спогадах такі враження від свого перебування тут у 1584 р.:

«Йдеш між деревними будівлями і парканами, наче в багатолюдному селі, покрученими нерегулярними вулицями. Кожен двір має власний великий садок та город і багато будівель для худоби та людей. Все це розкидане тут і там, наче гониться одне за одним. Кожен дім має свою лазню за таким зразком, як у нас платні лазні, але розміром як мала кімнатка. Вони палять у них майже щодня на зразок московитів, які постійно купаються…паркани при будинках гарно збиті з стоячих дошок. І все місто, хоч і дерев’яне, але гарно збудоване. Лише рідко трапляються приміщення з кахлевими грубками. Будинки криті гонтом, який за шириною більш схожий на дошки і вдвічі ширший, ніж гонт у Польщі» (; Попельницька, 2003; Ілюстрована, 2012).

Е. Лясота у 1594 р. зазначав, що біля кожного будинку на Подолі був сад. За повідомленням Г.-Л. де Боплана житло на Подолі будувалося на зразок московського одноповерхового. Двір складався з 1-2-х, зрідка 3-х житлових, а також господарських будівель (стайні, комори, льохи, лазні, пекарні, клуні та ін. Кількість господарських будівель залежала від заможності власників. Загальна кількість будівель у садибах ХVII-п.п. ХVIIІ ст. в середньому не перевищувала 5-6 одиниць. Так у дворі Жолнеровича (1612-1625 рр. були розташовані будинок, комори та «будування» (Попельницька, 2003; Ілюстрована, 2012).

На Подолі знаходилися двори приватних осіб – шляхтичів та міщан, які з набуттям шляхетства або з якихось інших причин виходили зі своєю власністю з-під міської юридики разом зі своєю нерухомістю. Серед «сусідів» міщан були князі Домонти і Ружинські, шляхтичі Аксаки, Гулькевичі-Глибовські, Тиші-Биковські, Горностаї, Дублінські, Лозки, Вороничі, Голуби, Вітовські, Стрибилі, Трипольські, Солтани та ін. Найбільшою була юридика колишнього райці татарського походження Василя Ходики, який мешкав біля Воскресенської церкви.

Найраніше відоме зображення київських садиб у Печерському містечку знаходимо на плані 1638 р. до книги «Тетратургіма» А. Кальнофойського. При цьому будівлі зображені вздовж вуличних парканів. Внутрішні ж площі садиб займали городи та сади. Планувальна схема жител була традиційна для української народної архітектури – «хата на дві половини», яка складається з сіней, «світлиці» та «кімнати». Таке планування в 1612-1625 рр. мали будинки шляхтичів Жолнєровича та Б. Хмельовича. В дворах розташовувалися льох, пекарня та комора у Жолнєровича та комора у Б. Хмельовича (Попельницька, 2003).

Київ Зображення фрагменту Подолу на плані 1638 р.

Рис.2.4.2.2.9. Зображення фрагменту Подолу на плані 1638 р. А. Кальнофойського. Досить схематично показано Поділ з боку Печерського монастиря. Поділ огороджено дерев’яною стіною з брамою, за якою показано одну зрубну триверху церкву з дерев’яною дзвіницею. Далі простежується лінія Почайни(?)

У забудові Подолу (за винятком кількох монументальних храмів) переважали дерев’яні будівлі. Найдавнішою цивільною мурованою пам’яткою Подолу подекуди вважається будинок Галшки Гулевічівни чи так звана «поварня». Стверджується, що він походить з кінця XVI – початку XVII ст. На думку деяких сучасних дослідників, зокрема, Л.І. Толочко та Ю.Г. Лосицького, будинок є типовим зразком української архітектури XVI ст. – будинком «на дві половини». Споруда – цегляна, тинькована, зі склепінчастим підвалом, прямокутна у плані. На думку дослідників тут могла розташовуватися трапезна церква, яку бачив в 1654 р. П.Алепський (). Однак археологічне вивчення «поварні» не виявило будівельних матеріалів, давніших за межу XVIІ- XVIІІ ст. Її фундаменти і стіни викладені з однакової червоної цегли (Попельницька, 2003).

Київ Поварня Київ, Поварня Богоявленського монастиря за результатами археологічного вивчення походить з межі XVIІ- XVIІІ ст.
Рис.2.4.2.2.10. Поварня деякими дослідниками вважається найстарішою пам’яткою цивільної архітектури на Подолі з XVІ ст. Фото автора, 2014 р. Рис.2.4.2.2.11. Поварня Богоявленського монастиря за результатами археологічного вивчення походить з межі XVIІ- XVIІІ ст., Фото автора, 2014 р.

З поодиноких «мурованих» приватних споруд писемні джерела згадують лише будинок Б. Гребенниковича (у 1615 р.) та дві комори на Ринку купців Митковичів (у 1624 р.). Однак кількість цегляних будівель була, певно, більшою. Про це свідчать виявлені в різних ділянках Подолу муровані підмурки ХVIІ ст. та згадки у документах. Так, «Опис київського замку» 1552 р. зазначав, що «..цегли перед містом, на замкові потреби, заготовлена шопа повна…», а П. Розвадовський згадував про існування у першій половині ХVIІ ст. цегельні домініканців у ярах під замком. Скупчення цегли ХVIІ ст. виявлено при археологічних дослідженнях території Київської фортеці (Попельницька, 2003).

Архітектурними домінантами тогочасного Подолу були звичайно ж численні храми та монастирі. Детальну їх характеристику в описуваний період дивіться в підрозділі .

Центром Києвоподолу та магістратської юридики була ратушна Ринкова площа чи просто Ринок. Тут, між соборною церквою Успіня Богородиці Пирогощої і Києво-Братським монастирем (праворуч від сучасного пам’ятника Г. Сковороді розташовувався символ магдебурзького самоврядування – ратуша, де відбувалися засідання міського уряду та діяла міська канцелярія (Ілюстрована, 2012). М. Груневег, що відвідав Київ 1584 р. зазначав невеликі розміри Ринку, неподалік якого був розташований «карвасар» («караван-сарай»- гостинний двір для приїжджих купців). З ним напевне була пов’язана діяльність урядових «товмачів» Макара та Богдана, двори яких у межах замкової юридики зазначав «Опис київського замку» 1552 р. Перша згадка «важні» на Ринку датована 1516 р., коли це сховище еталонних мір ваги (скасоване лише в 1759 р.) королівським привілеєм було переведено з-під замкової юрисдикції під магістратську (Попельницька, 2003).

Найдавніше зображення ратуші ми можемо побачити на рукописній мапі Києвщини 1640-х рр. – це головний об’єкт Подолу довгий будинок з двома гостроверхими баштами. На панорамі Подолу А. ван Вестерфельда 1651 р. ратуша прикрита іншими спорудами, тому роздивитися її важко. В ратуші розташовувалася «ізба судова» чи «світлиця», де відбувалися засідання магістратського суду – лави та магістратської ради, яка складалася з радців (райців). Тут також знаходилася міська канцелярія, працював писар, зберігалася печатка. В приміщенні ратуші за присутності посадових осіб магістрату відбувалося укладання всіх угод з нерухомістю (Попельницька, 2003; Білоус, 2008).

Київ Рада Магістрату Київ В корчмі
Рис.2.4.2.2.12. Рада Магістрату, середньовічний малюнок, за (Чернецький, 2003) Рис.2.4.2.2.13. В міській корчмі, середньовічний малюнок, за (Чернецький, 2003)

Окрім магістратського Ринку до середини XVII ст. існували ще замковий Житній ринок під Замковою горою, між Флорівським та домініканським монастирями та ринок «Біскупського містечка». Таким чином, магістратська, замкова та єпископська адміністрації ділили між собою збирання мита з продажу на ринках міста. Якщо на замковому торзі збиралося «помірне» з продажу риби, зерна і борошна на утримання домініканського монастиря, то на ратушному Ринку податки надходили у магістратську скарбницю та на міський Успенський собор. Певно існувала і товарна спеціалізація між ринками. У «Біскупському містечку» торгували рибалки (що сплачували «рибну десятину» на монастир бернардинів) та різники, що перебували під біскупською юрисдикцією. Замковий та ратушний ринок існували відповідно для замкових та міських ремісників (Попельницька, 2003).

На Подолі у ХVIІ ст. окрім міщанських житлових дворів, храмів та ратуші, були розташовані садиби ремісничих цехів і монастирів, постоялі та корчемні двори. Свідченням активізації діяльності ремісників стало заснування на Подолі садиб шевського (у 1609 р.) та кравецького (у 1641 р.) цехів. Що ж стосується корчем, то вони належали магістрату, міщанам, воєводі чи монастирям. Так, одна з міських корчем – «Солодна» у першій половині ХVIІ ст. належала міщанам Баликам. У 1552 р. в місті діяло 58 шинків. Фактично в кожному шостому дворі був шинок (Попельницька, 2003). Атмосферу тогочасної корчми дозоляє відчути кліп-реконструкція гурту «Старий Ольса» – .

В першій половині ХVIІ ст. також виникає водогін, яким підводили воду з джерел до Братського та домініканського монастирів. Зокрема 14 вересня 1639 р. ченцям Миколаївського домініканського монастиря було видано дозвіл за підписом війта Й. Ходики та кількох лавників, скріплений міською печаткою, на будівництво водогону від «міської студні» до монастиря св. Миколая. При цьому домініканців зобов’язали збудувати для потреб усього поспільства колодязь і пильнувати, аби вода, яка тече трубами не завдала шкоди вулицям та Ринку. Складовими елементами системи водогону були спеціальні розподільчі колодязі. Три з них зображені на плані 1695 р. на ратушній площі, біля Хрещатицької брами та витоків Гнилого ручаю. Проте до створення загальноміської системи водопостачання було ще далеко (Попельницька, 2003; Білоус, 2008).

Київ станом на п.п. ХVII ст.

Рис.2.4.2.2.14. Реконструкція головних елементів забудови Подолу станом на п.п. ХVII ст.: А – церква Миколи Доброго, Б – костел бернардинського ордену, В – церква Василя Великого, Г – Церква Бориса та Гліба, Д – церква св. Духа, І – церква св. Іллі, К – костел Святого Миколая домініканського ордену, Л – церква Миколи Набережного. М – Богоявленський братський монастир, Н – церква Миколи Притиски, О – Опанасівська церква, П – Григоріанська церква Різдва Богородиці (вірменська), С – Спаська церква, Т – Воскресенська церква, У – церква Успіня Богородиці (Пирогоща), Ф – Флорівський монастир, Ч – кафедральний католицький костел, Є – костел єзуїтів, за (Климовський, 2002)

Таким чином, в кінці XVI- п.п. XVII ст. Києвоподіл являв собою типове багатонаціональне купецько-ремісниче місто, розташоване при кордонах Речи-Посполитої з Кримським ханством та Москвою, та на торгівельних шляхах Східної Європи. Всупереч несприятливим факторам відбувався дальший хоча і сповільнений) розвиток усіх сторін міського життя: формувалася вулична мережа, Поділ було укріплено дерев’яними фортифікаціями. Міська забудова: двори, корчми, магістрат та храми – усе було переважно дерев’яним. Над цією забудовою подекуди вивищувалися окремі муровані православні (Успенська церква) чи готичні католицькі храми. Окрім нових храмів зведено монастирські садиби. Ускладнилася станова, релігійна та етнічна структура населення. В межах Подолу одночасно існували декілька юридик, а брак місця змушував Подільський магістрат думати про пошук нових ділянок для розбудови. Проте до 1648 р. Поділ так і не вдалося розширити за рахунок Оболоні. В 1590-1630 рр. Подол ставав ареною збройного протистояння шляхетської адміністрації та козаків.

2.4.2.2.1. Храми та монастирі Києвоподолу кінця ХVI -середини ХVIІ ст.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1560

Модифіковано : 26.04.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.