Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Києвознавство / Київські острови та… / Розділ 2. Історія київських… / 2.4. Заплава Дніпра в Києві… / 2.4.2. Києвоподіл в XІV-… / 2.4.2.1. Украінне місто:…

Київські острови та прибережні урочища
на Дніпрі – погляд крізь віки

Розділ 2. Історія київських островів та заплавних урочищ

2.4. Заплава Дніпра в Києві в період становлення України (від 1240 р. до сер. ХІХ ст.)

2.4.2. Києвоподіл в XІV- першій половині XIX ст.

2.4.2.1. Украінне місто: Києвоподіл кінця XIII-XVI ст.

Парнікоза І.Ю.

«Київ – це старе, велике й просторе місто, оточене довкола парканом. Колись воно було столицею всієї Руської землі. Вони лежить над славною рікою Дніпром за 120 миль від Вільна. Колись це місто було премогутнім, вважай, князівським, що й тепер видно з самої місцевості в радіусі восьми миль. На горах і досі видно руїни руських церков та монастирів, залишки різних будівель…Порівняно з містом, замок досить вигідний для оборони. Він побудований з дерева, землі й каменю, стоїть над Дніпром».

Гваньїні О. «Хроніка європейської Сарматії» XVI ст.

Що ж собою являв Поділ після нашестя Батия? М. Берлинський пише:

«1299 р. Сие отягчение до того дошло, что преосвященный митрополит Максим, не находя безопасности для себя, ни возможности соблюсти свое стадо, беспрестанно расхищаемое от волков, взял намерение оставить навсегда сей престольный град и переселиться в Суздальскую землю. Отшествие владыки из Киева привело жителей в отчаяние и крайнюю опасность, так что, по точным словам летописцев, тогда едва не весь Киев разыдеся искать безопасности в других городах и странах. От сего Киев пришел в самое наибольшее изнеможение и даже запустение, так что ежели бы потом ради древней его славы литовские князи не воскресили, то бы в сем периоде должно его существование кончиться».

Проте, песимізм М. Берлинського не виправданий. Київ почав відроджуватися негайно після монгольського погрому. Цей факт засвідчений італійським мандрівником Плано Карпіні, який відвідав місто через п'ять років після навали. На той час у Києві постійно проживали іноземні купці (зокрема італійські), отже місто залишалося визначним економічним центром (Берлинський, 1991).

Проте на зміну Батиєвому прийшов напад Менглі-Гірея 1482 р., коли дісталося перш за все Подолу:

«Когда, между прочим, Киев вторично великою силою хана крымского атакован, укрепления eго разорены, домы выжжены и великая часть жителей с воеводою их Ходкевичем и его фамилией отведены в полон» (Берлинський, 1991).

Напади татар повторювалися і в наступних роках. Німецький хроніст з Гданська Каспар Вейнріх, так описував події 1489 р. (повторне вторгнення татар на Київщину) у Києві:

«…влітку вийшли татари та турки з жінками та дітьми, трьома метальними машинами і 100 тисячами людей.., сплюндрували місто Київ і вирушили далі…» (Білоус, 2008).

Саме з Подолом, де в ХІV–ХVIІ ст. концентрувалася більшість населення, у приїжджих та влади найчастіше асоціювався тогочасний Київ. Так, митрополит Ісая Копистянський у 1632 р. підписує свій лист наступним чином: «Дан у монастирі св. Архангела Михайла церкви золотоверхої над Києвом». Чернець Печерського монастиря О. Кальнофойський у поясненні до плану Києва 1638 р., вміщеному ним у «Тератургімі», зазначає щодо однієї з церков Старокиївської гори: «Церква св. Симона над самим Києвом». Так само сприймався Поділ і державою, для якої лише він і представляв королівське місто Київ. Самі ж кияни називали Києвом весь простір від Подолу до гирла Либіді з верхнім містом включно (Клімовський, 2002; Білоус, 2008).

В XV-XVI ст. Києвоподіл мав дві головні юридики: Магістратську – на більшій частині Подолу, та Замкову (воєводську) на теренах Подолу прилеглих до Замкової гори. Поступово зростають маєтки київського католицького єпископа. У 1552 р. загальне число його підданих становило коло 100 осіб. Таким чином на Подолі формувалася третя – єпископська юридика (Климовський, 2002, Білоус, 2008).

Магістратська юридика виникла, коли Києву між 1494 та 1497 рр. було надано магдебурзьке право – здійснено акт т.зв. локації. Його дія поширювалася тільки на мешканців Подолу. Впровадження німецького права відбувалося поступово, і як у інших містах Великого князівства Литовського супроводжувалося конфліктами з воєводською адміністрацією. Втім, володарі держави займали послідовну позицію на стимуляцію самоуправління в прикордонному Києві, тому конфлікти вирішувались на користь міщан. Києвоподолу було також надано право складування товару, тобто купці, які приїжджали з інших місць мали право торгувати з киянами лише в спеціальному місці на Ринку (т.з. карвасарі) і тільки оптом, що дало значні переваги Подолу над іншими частинами пізньосередньовічного Києва. Специфіка магдебурзького устрою Києва детально описана Н. Білоус (2008). В Краківському Славутському архіві Сангушків зберігається також інформація про першого з київських війтів, ім’я якого дійшло до нашого часу – боярина Ганко Ониковича Михайловича, завдяки листу-поцесії від 1542 р. (Білоус, 2008).

Зауважимо також, що з виникненням органа самоуправління – магістратської ради, вона отримає печатку для засвідчення документів, яка фактично є першим гербом Києва-Подолу. Перший тип київської печатки відноситься до 1540-х рр., напис на ній нерозбірливий, хоча літери подібні до латинських. В 1609 р. застосовувалася печатка з зображенням лука, який натягують руки з хмари. Вчені припускають, що це зображення використовувалося в Києві і раніше, можливо на міських прапорах. Так і прапори могли з’явитися ще за Вітовтових часів, коли велося активне спорудження замку, а в місті знаходилася 10 тис. військова залога. Очевидно, що з часом ця військова символіка міцно утвердилася на міській печатці. Другий тип печатки встановлений за документом 1630 р. і за припущеннями вона була великою печаткою Київського магістрату. На ній наявне зображення у вигляді руки, яка натягає тятиву куші (арбалета). Подібний трансформований символ міститься на всіх інших київських печатках до кінця ХVIІІ ст. В той же час відомо, що самостріл чи польською «kusza» – зброя, яка пробивала лицарські обладунки, був своєрідним символом міщанської незалежності від шляхти (Клімовський, 2002; Білоус, 2008).

Київ Самостріл
Рис.2.4.2.1.1. Герб Києва ХV-ХVIІІ ст. з зображенням руки, що тримає самостріл (арбалет). Цей символ може походити ще з часів Вітовта Рис.2.4.2.1.2. Самостріл чи польською «kusza» – зброя, яка пробивала лицарські обладунки, був символом міщанської незалежності від шляхти

Головним джерелом міських прибутків в XІV-XVI ст. була торгівля. Адже місто було розташоване на важливих торгівельних шляхах. Про активну торгівлю, яку вів Поділ в ХІV-ХVІ ст. свідчать численні знахідки монет, серед яких окрім литовських і польських грошей, празькі монети, що свідчить про торгові зв’язки з Чехією (Івакін, 1996).

Київ Срібні монети XIV-XVI ст. Київ Нумізматичні знахідки на Подолі
Рис.2.4.2.1.3. Срібні монети XIV-XVI ст. знайдені на київському Подолі та Замковій горі: 1 – Коронний польський полугріш Яна Ольбрахта (1492-1501), вул. Спаська, 24, 1990; 2 – брактеат литовського князя Володимира Ольгердовича (XIV ст.), Замкова гора, 1990; 3 – шилінги Тевтонського ордену магістра Людвіга фон Ерліхшаусена (1450-57) та Ветцхаузена (1477-1489), 5, 6, 7 – литовські динарії. Знахідки 3-7 – Успенська церква (колишня церква Богородиці Пирогощі, 1978 р. За (Івакін, 1996) Рис.2.4.2.1.4. Нумізматичні знахідки на Подолі та Микільській Слобідці XIV-XVI ст.: 19 – монети з Пирогощі, 3 празьких гроші та 4 литовських динарії (вул. Боричів тік, садиба О.П. Слюсаревського, 1896), 20 – скарб празьких грошів, вул. Андріївська, 7, 1984, 22 – празький гріш Вацлава IV, вул. Сагайдачного, 18, 23 – скарб монет Володимира Ольгердовича, Покровська церква, 24 – празький гріш Вацлава IV, вул. Волоська, 16, 25 – полугріш Яна Ольбрахта (1492-1501), вул. Спаська 24, 31 – монета Володимира Ольгердовича. За (Івакін, 1996)

З кінця XV ст. міська торгівля перебувала під пильним контролем міської ради, яка відстоювала інтереси місцевих міщан-купців. Київ мав право складу: приїжджим купцям воно дозволяло вільно купувати та продавати товари в місті тільки в ярмаркові дні, а по їх закінченню повинні були продати свої товари на київський склад чи реалізувати їх оптом місцевим торгівцям (крамарям) і виїхати з міста. Міська рада значно обмежувала купців-євреїв. Їм заборонялося мешкати в тих дільницях міста, які перебували під магістратською юрисдикцією, а також торгувати в ятках та мати крамниці на Ринку. Це було зумовлено тим, що прагнучи мати зиски єврейські купці відмовлялося виконувати міщанські повинності і служити в міській варті. Втім, як свідчать скарги міщан, євреї часто порушували ці заборони проживаючи в місті і здійснюючи вигідну роздрібну торгівлю. Важливий прибуток до міської скарбниці становили доходи від шинкування, що забезпечувалося монопольним правом київських міщан на цей вид діяльності. Окрім того скарбницю наповнювали надходження від сплати за нерухоме майно в місті (будинків, «халуп», городів, «комор»), від торгових суден -«ком’яг» і «човнів», вилову риби тощо. Окрім цих стягнень були ще різні інші грошові збори. Зокрема міська скарбниця поповнювалося зборами від використання міської ваги та використання міських переправ, які належали міщанам. Магістрат займався також підтриманням порядку та безпеки у місті, особливо що стосується пожежної безпеки суцільно-дерев’яного тоді Подолу. Займалися урядовці і благочинністю У XV-XVI ст. частина київського міщанства також активно займалася традиційним для козаків здобичницьким (уходницькими) промислами, тобто – бджільництвом, мисливством, рибальством. Про козаків уходників, які тимчасово влаштовувалися на подвір’ях у киян, йдеться у великокнязівському листі від 14 травня 1499 р. (Білоус, 2008).

Населення міста в д.п. XIII- ХІV ст. не було великим. Відомо, що в ХІV ст. частину мешканців Києва становили осілі тут татари. Вони зокрема занесли на Поділ епідемію:

«1321 р. Хотя от опасности татарского нашествия Киев и был свободен, но поселившиеся издавна татаре на Подоле и имея всякое с земляками, жившими в заращенном Крыму, сообщение, навели на Киев (1346) другого роду нещастие – моровую язву, от которой тогда почти весь город опустел». Жахлива чума в середині XIV ст. завдала страхітливих спустошень європейським країнам (описана, між іншим, в “Декамероне” Дж. Бокаччо) (Берлинський, 1991).

Уявлення про населення Подолу ХVІ ст. дає аналіз т.зв. Ревізії Київського замку 1552 р. На цей час нараховувалося 173 міщанських «димів» (садиб – авт.) і 158 «димів» замкових міщан. В місті було 43 «жовнірських домів» в місті, власники яких, судячи з імен і прізвищ, були переважно поляками. В подальшому кількість їх в місті зменшилася. Відомо про проживання в той час в місті козаків. Ревізія зазначає поблизу садиби А. Стружки (на Замковій вулиці) двір «замкового» міщанина Шавули. Останнього М. Грушевський вважав предком ватажка козацького повстання 1596 р. гетьмана Матвія Шавули. В XVI ст. на Подолі мали маєтності київський «землянин» і черкаський староста Є. Дашкевич (один з фундаторів Воскресенськом церкви на Подолі) і гетьман С. Кі(у)шка. Останній подарував Добромикільській церкві (спорудженій його коштом) «плац» під цвинтар. У ревізії 1552 р. згадується про «подачки та служби» від ремісників, які дають на воєводу по 2 гроші на свято Різдва Христового, крім того лучники – по луку, чоботарі – по парі чобіт, ковалі – по сокирі, стрільники – по 10 стріл, а римарі, кушніри та ковалі працюють на воєводу задарма. У 1552 р. загальне число підданих київського біскупа становило близько 100 осіб. Приблизна ж кількість вірменської громади складала 230 чоловік (Попельницька, 2003; Білоус, 2008).

З приводу вірмен М. Груневег пише:

«У Києві мешкає досить вірменів, які мають там також свою церкву з дерева. Але мало хто з них знає вірменську мову, більшість володіють лише українською, і одружуються з українцями, що, між іншим, дуже суперечить їхнім законам. Далі (за Києвом) уже не живе жодний вірменин» ().

Про топографію Подолу ХІV-ХV ст. ми знаємо дуже мало. Як свідчать археологічні пошуки та аналіз картографічних матеріалів, після спустошливих розорень Поділ відновлювався на основі закладеного ще в давньоруський час планування, тобто в момент первинного освоєння цього тоді ще заплавного масиву. Загалом воно зберігалося аж до пожежі 1811 р. Таку стабільність підтвердили археологічні дослідження. Адже тут виявлено багатошарове мощення одних і тих же доріг, зведення парканів на межах одних і тих же садиб (чи дворів). Картографія археологічних матеріалів Х-ХІІ ст. на сучасній топооснові і співставлення їх з планом 1695 р., показує, що розкопані ділянки вулиць співпадають з трасами вулиць, показаними на плані, які були закладені ще в Х-ХІІ ст. (Алферова, Харламов, 1982). Деякі релікти давнього планування – окремі вулиці (імовірно, з давньоруського часу) залишилися і по сьогодні. Це, наприклад, вулиця Притиско-Микільська чи пров. Хорива. Старіша назва останнього – пров. Воскресенський. Саме тут було зведено Воскресенську церкву. Ці вулиці – справжні містобудівні пам’ятки минулого. Їх траси, імовірно, повторюють напрямки давньоруських вулиць Подолу. Частиною колись головної магістралі Подолу є також сучасна вул. Покровська.

Київ Вулиця Притиско-микільська Київ Провулок Хорива
Рис.2.4.2.1.5. Вулиця Притиско-Микільська (давня Замкова) на Подолі – релікт давнього планування Подолу. Фото автора, 2014 Рис.2.4.2.1.6. Провулок Хорива на Подолі – релікт давнього планування Подолу. Фото автора, 2014

Загальна площа Подолу в порівнянні з давньоруським часом суттєво скоротилася. Адже в давньоруський час його межа – укріплення проходили по трасі Юрківського ручаю (Тараненко, 2008). Тут, до будівництва валів Мініха навіть зберігався давній вал – т.з. «валок старожитній». На цей рубіж місто повернеться лише в ХVІІІ ст. (Климовський, 2002). Втім це не значить що на північ від р. Глибочиці (межа Подолу в ХV ст.) поселення зникли. На сухих ділянках під Щекавицею – районі майбутніх біскупських плаців п.п. ХVІІ безперервна життєдіяльність населення не припинялася з давньоруських часів. Так, на вулиці Костянтинівській, 55 виявлена семиярусна вулична вимостка. Під Щекавицею, (вулиці Щекавицька, 7/10, Кирилівська, 12-18 та 26/2-а) археологи виявили рештки житла XVI-XVII ст. та два різночасові цвинтарі XIV-XVII ст. (на вулиці Юрківській, 3), розташоване північніше двох останніх свідчить про просування межі заселеності передмість у напрямі до Юрковицького ручаю (Попельницька, 2003).

Станом на кінець ХVІ ст. центр Подолу, згідно опису М. Груневега виглядав так:

«№ 2 показує наш постоялий двір, кінець шляху з номера 5-го означає місце ринку, який краще назвати малою торговицею, бо він тісний. На ринку стоїть Богородична церква, мурована, але мала й стара, до того ж у кількох місцях пошкоджена (мабуть, під час пожежі). Вона крита ґонтами і має посередині баню з дошок, грецького зразка. Ії дзвіниця також дерев’яна. Навколо церкви є крамниці. Поблизу цієї мурованої стоїть також дерев’яна церква, а від неї недалеко карвасар для купців, споруджений з дерева. Над містом на високій горі лежить замок, великий, але поганої будови, з дерева, обмазаного глиною. Там живуть знатні люди, які не так стягають данини з купців, як деінде. Одна з важливих причин цієї доброти – те, що дружина пана була вірменкою, хоч і католичкою (а пан був польським шляхтичем)» ()

В Почайні вантажилися різноманітними товарами спеціальні вантажні судна – ком'яги. Ці та інші судна з товарами курсували водними артеріями в межах українських земель; їх широко використовували також для обслуговування експортної торгівлі. Після пристосування нижньої течії Бугу до судноплавства в XVI ст. з розташованих на р. Західний Буг (прит. Вісли) портів ком'ягами транспортували сплавним способом у польський морський порт Гданськ великі партії товарів, насамперед збіжжя, а також продукцію промислів (). Ось як описує ці суда М. Груневег:

«Була причина, що ми так довго затрималися в Києві. Ми виклали там товари і купили дві великі ком’яги, які в Гданську по іншому називають «шмаками». Вони такі самі, як судна на Віслі, але так криті дошками, що дощ не може пошкодити товарів, а люди працюють на палубі, а не на бортах при палубі. Навантаживши товари, 25 жовтня увійшли і ми на судна […]. 26 жовтня ми відпливли» ().

Окремим питанням є час виникнення подільських фортифікацій. Як відомо Київський замок було зведено в кінці ХІV, проте неукріплений Поділ (могли існувати лише палісади з боку Оболоні) не міг ефективно опиратися спробам М. Гаштольда опанувати владу у Києві чи частим в той час татарським нападам.

Зважаючи на слабку укріпленість та значну загрозу, по битві на Ворсклі невдалій для Вітовта, Києвоподолу та Печерському містечку вдалося відкупитися від нападу татар:

«По битві на Ворсклі 1396 р. Сия победа и сие усиление татар имели последствием опустошение волынских стран и разорение северских и киевских земель. (1399) Город Киев, видя неминуемое себе разорение, дал за себя окупу татарам три тысячи, а Печерская лавра триста рублей (по летописи рукоп. св.Димитрия, город заплатил 1000, а лавра 30 червоных, что случилось 12 августа), чем и отвратил тогда угрожающую ему опасность» (Берлинський, 1991).

Деяку інформацію про історію тогочасного Подолу дає вивчення історії тогочасних храмів. Після монгольської навали церква Богородиці Пирогощої не згадується. Імовірно, саму намісну ікону було втрачено. До кінця XIX ст. навіть вважалося, що історія Успенської (Пречистенської) церкви не сягає часу раніше XV ст., відколи маємо про неї перші документальні свідчення. Відомості по церкву збереглися в міському літописі 1241-1621 рр. створеному Баликою. У ньому згадується антімінс 1474 р. на «престолі старому» з написом:

«Осветися алтарь Великого Бога и Спаса нашего Исуса Христа, Пресвятыя Богородицы честного Ея Успения преосвященным архиепископом и митрополитом Киевским и всея Руси Мисаилом, при великом короле Казимери; и положен бысть зде в лето 6901, индикта 6, марта 20 дня, на память преподобного отца нашего Исака Лествичника». Кінець запису невірний, але він виправляється за іншим списком даного уривку, який зберігся у літописі Іллі Кощаківського: «в лето 6982, индикта 7, марта 30 дня… Иоанна Лествичника».

За церковним переданням, його здійснено коштом "якоїсь польської княгині" (Івакін, 1996; Храми Києва, 2001).

Київ Пирогоща Київ, церква Богородиці Пирогощої в XIV ст.
Рис.2.4.2.1.7. Фрагмент інтер’єру відбудованої Успенської церкви (Богородиці Пирогощої) на Подолі, Київ, Фото І. Парнікози, 2014 р. Рис.2.4.2.1.8. В XIV ст. Успенська церква (Пирогоща) напевне зберігала свій давньоруський вигляд (Толочко, Дегтярьов, 2003)

Нове спустошення церкви відбулося під час нападу Менглі-Гірея 1482 р., коли вона була «изнищона и ободрона и все побрано: сребро, и злото, кресты, иконы полуплены и все попалено». Імовірно, сама споруда під час цього грабунку не постраждала. Пізніше Успенська церква була відновлена й згадується під 1513 р. З розповіді літопису про ремонт споруди у 1613 — 1614 рр. стає ясним, що до початку XVII ст. пам’ятка мала той же вигляд, що й у давньоруський час. Обміри І. В. Моргилевського 1934 р. перед підривом церкви та сучасні археологічні дослідження показали, що незважаючи на пізні перебудови, переважна частина споруди давньоруського часу збереглася до 1935 р. Перпендикулярно південній стіні церкви йдуть невідомі муровані фундаменти з валунів, плінфи вторинного використання на вапняковому розчині рудого кольору. На ньому лежали пізньосередньовічні поховання. Імовірно це прибудова показана на плані 1695 р. (Івакін, 1996; Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).

Під час археологічних досліджень решток пам’ятки були зібрані різні матеріали XIV – першої половини XVI ст. Кераміка нечисленна, що й не дивно, маючи на увазі духовну належність споруди. Серед знахідок золота сережка у вигляді знаку питання. Такі сережки добре відомі у старожитностях Середнього Поволжя, Прибалтики, Молдавії тощо. У Новгороді виявлено 15 подібних сережок (тільки з різних металів) у шарах від початку XIV ст. до середини XV ст. На території України дві бронзові такі сережки походять з могильника Сокільського замку на Бузі та дві срібні з Києва. До пам’яток дрібної пластики кінця XV — XVI ст. належать бронзовий енколпіон-мощовик з рельєфним зображенням св. Миколи та «Знамення» у срібному окладі (Івакін, 1996).

Київ Фундаменти невідомої споруди південніше Пирогощі Київ Схема поховання ХVI ст.
Рис.2.4.2.1.9. Фундаменти невідомої споруди південніше Пирогощі. За (Івакін, 1996) Рис.2.4.2.1.10. Схема поховання ХVI ст. по вул. Андріївській. За (Храми Києва, 2001)

Як ми вказували, в попередній частині перша Борисоглібська «небеси подобная церковь», згадана у літописі під 1194 р., була розташована неподалік від Кирилівського монастиря. Вона пережила навалу Батия, але проте була пошкоджена та випалена під час нападу Менглі-Гірея і припинила своє функціонування. Її книги, в тому числі церковний поменник, загинули під час пожежі, а священик був взятий в полон, з якого він втік через кілька днів й за своєю пам’яттю відновлював цей поменник. Сам церква після цього так і не була відбудована, а на початку ХVІІ ст. її стіни розібрано на будівельний матеріал (Івакін. 1996). Можливо, саме її фундаменти були відкриті 1926 р. по вул. Кирилівській, 59. Дану церкву не слід плутати з зведеним пізніше Борисоглібським храмом (ами), який знаходився в іншій частині Подолу – в районі суч. вул. Борисоглібської.

З приводу залишків давньоруського храму по вул. Кирилівській, О. Попельницька вказує, що вони можуть бути пов’язані з монастирем Миколи Йорданського, який вперше згадується в 1524 р. Даний монастир імовірно виник в місці раніш відомої давньоруської Йорданської церкви , яка була на початку XVII ст. розібрана шляхтичем Войцехом Соколовським. У 1602 р. Миколаївська Йорданська церква, напевне нова дерев’яна, згадується у джерелах, як розташована «над потоком» (ручаєм). М. Ф. Берлинський вказує, що в той час храм був приходським. Його прихожанами могли бути мешканці слобод, розташованих під Щекавицею (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003)

У 1981 р. по вул. Волоській, 23, знайдено залишки кам`яної церкви ХІІ-ХІІІ ст. виходячи із стратиграфії цей храм продовжував функціонувати і в після-монгольський час. У садибі по вул. Андріївська, 7-9 в 1984 р. виявлені сліди ще однієї невідомої кам`яної споруди ХІІ ст., яка імовірно була знищена під час нападу 1482 р. Під завалом з битої плінфи, фрагментами кладки тіни було розкрито цвинтар ХVI ст. Поховання здійснено похапцем під час епідемії чи після нападу (Івакін, 1996).

Разом з церквами продовжували діяти і старі некрополі. В.Г. Івакін (2008) наводить схему з п’яти давньоруських некрополів, які продовжували функціонувати в пізньому середньовіччі.

Київ Подільські некрополі

Рис.2.4.2.1.11. Подільські некрополі, які продовжували функціонувати в пізньому середньовіччі: 6 – церква Успіня Богородиці (Пирогоща), 7 – дерев’яна церква на вул. Межигірській, 3/7, 8 – Борисоглібська церква, 9- могильник на розі вул. Нижній вал та Почайнинська, 10 – Юрківська церква (Івакін, 2008)

Як ми відмічали в попередній частині, католицькі костели на території Подолу були відомі ще за давньоруського часу. Домініканець Петро Розвидовський у своїх нотатках (1634-64 рр.) вказує місце первісного кляштору (давньоруського костелу пресвятої Діви Марії), на Подолі понад Дніпром (вул. Борисоглібська, 11). (Храми Києва, 2001; ). Домініканці повернулися до міста за різними даними від кількох років після монгольського нашестя аж по наступне XIV ст.

Київський єпископ Ю. Верещинський свідчив, що станом на 1595 р. діяв лише костел домініканців, і що чотири інші костели лежали в руїнах. Які це могли бути аж чотири костели, окрім відновленого костелу домініканців? Зважаючи на наявність в давньоруському Києві окрім домініканського костелу Діви Марії на Подолі ((Храми Києва, 2001; ) додатково лише одного мурованого костелу св. Катерини, ця інформація виглядає як відверте перебільшення внаслідок спроби довести своє минуле значення в регіоні. Вищенаведена інформація з королівського декрету 1602 р. про відновлення єпископства в Києві теж виглядає подібно. Відбудований домініканський костел розташовувався вже на суч. вул. Борисоглібській (куди згодом прийдуть єзуїти), а по вул. Притисько-Микільській (одна з найдавніших вулиць Подолу траса якої зберігається незмінною і в наш час). Цей дерев`яний домініканський костел у Києві описано в люстрації 1569 р. Після спустошення старого конвенту домініканців (1482 р.?), монастир було перенесено "під замок на Житній торг" (Житній торг був частиною ринку на сучасній Контрактовій площі ближче до Притиско-Микільської вулиці, і його не слід плутати з теперішнім Житнім Ринком). Новий дерев’яний костьол освятили на честь св. Миколая. Мартин Груневег бачив його у 1584 р.:

« Коли ми з’їжджали з гори, ліворуч залишали гарну площу, рівну ринкові, де живуть переважно польські католики. Вона позначена № 3. Там стоїть костьол і монастир з ченцями нашого ордена. Костьол був заснований св. Яцентієм, але не на теперішньому місці, а на іншому, яке тепер далеко залишилося за містом. Його ще й тепер можна бачити — мурований, але цілком спустошений. Теперішні костьол і монастир дерев’яні. Але ті, які я бачив, коли там був, згоріли через необережність кілька років тому, коли пріором був Йорданій Ковальковський. На його місце ченці хотіли поставити мене, але після посвяти їм послали патера Фелікса Бухаке (Булгака?), який, після закінчення будови костьолу і монастиря, там похований. У той час там жило ледве чотирьох ченців, але тепер вдвічі більше і [монастир] росте день у день» (; Храми Києва, 2001; Климовський, 2002).

Загалом, у XVI ст. ст. католицьке духівництво в Києві було нечисленним. Згадується, що у домініканському костелі, на користь якого віддавався податок з продажу хлібу (помірне), у 1584 р. було «ледве 4 ченці», а на початку XVII ст. їх нараховувалося «вже вдвічі більше» (Климовський, 2002).

На сучасній Покровській вулиці, на території садиби Покровської церкви знаходилася також Вірменська церква Різдва Богородиці (вул. Покровська, 7). Дана церква була збудована ще в давньоруський час. Про це свідчить кладка її фундаменту з використанням як жолобчастої брускової цегли, так і плінфи. Археологічні розкопки 1975 та 1985 рр. виявили залишки престолу, підлоги з полив'яних плиток, уламки фресок, кілька середньовічних поховань, скарб київських монет XIV ст. На жаль, кладка фундаментів виявилася настільки пошкодженою, що навіть не вдалося з'ясувати план будівлі (Івакін, 1996).

Якою мірою ця церква постраждала від монголів, невідомо, проте її швидко було відновлено. Але чи будувалася вона як вірменська? С. Климовський (2002) припускає, що нечисленні втікачі з захопленої турками Кафи, яким король Казимир ІV дозволив звести на Подолі церкву, використали підупалий храм давньоруського часу. Здійснити своє власне будівництво не дозволила відсутність фахівців та відповідної виробничої бази. Впродовж XIV-XVI ст. у Києві не було зведено не тільки жодного кам’яного храму, але найімовірніше й будинку. Навіть будівництво початку XVІI ст. здійснювалося за участю архітекторів-іноземців, а цегла бралась переважно з руїн давньоруських храмів. Отже вірмени імовірно лише злегка підремонтували цей давньоруський храм (Клімовський, 2002).

Київ Садиба Покровської церкви Київ, Схема розкопок вірменської церкви Різдва
Рис.2.4.2.1.12. Садиба Покровської церкви – місцерозташування вірменської церкви на Подолі. Фото автора, 2010. Рис.2.4.2.1.13. Схема розкопок вірменської церкви Різдва, хрестиками помічено виявлені поховання (Храми Києва, 2001)

За іншою ж версією церква могла з самого початку будуватися як вірменська. Адже у XIV ст. в Києві знаходилася (в цій церкві?) вірменська єпископська кафедра (Храми Києва, 2001).

Мурована церква могла бути знищена під час нападу Едигея 1416 р., оскільки вже 1475 р. (дата реконструйована) Казимир IV Ягеллончик надає вірменам привілей заново оселитися у Києві, створити тут торгову факторію і збудувати на Подолі нову церкву. Проте більшість дослідників вважає, що цей храм в свою чергу було зруйновано Менглі-Гіреєм 1482 р., або десь перед 1530 р. стара будівля завалилася сама собою. Наприкінці XVI ст. на підмурках зруйнованої кам'яної і фундаментах з бутового каменю на вапняковому розчині було зведено нову, тепер вже дерев'яну вірменську церкву Різдва Богородиці, яку згадує під час свого візиту в 1584 р. М. Груневег (Храми Києва, 2001).

Київ, Фрагмент підлоги вірменської церкви Різдва Київ, Фрагмент кладки вірменської церкви Різдва
Рис.2.4.2.1.14. Фрагмент підлоги вірменської церкви Різдва (Храми Києва, 2001) Рис.2.4.2.1.15. Фрагмент кладки вірменської церкви Різдва (Храми Києва, 2001)

Загальну характеристику Подолу наприкінці XVI ст. знаходимо в щоденнику Е. Лясоти, 1594 р.:

«досить просторе, бо майже біля кожного будинку є сад. У ньому багато руських церков, майже всі дерев’яні, лише одна на площі мурована з каменю (колишня церква Богородиці Пирогощої – авт.). Є тут також католицький кафедральний костел (костел на Притицько-Микільській?) і вірменські церкви (саме так в множині – авт) – усі дерев’яні, як і замок, що височіє над Подолом».

Після часу татарських набігів та розорень Поділ не тільки швидко відновився, а вже наприкінці ХVІ ст. постала проблема пошуку вільного простору для його зростаючої забудови. Проте пошуки такого простору зіткнулися з труднощами не скільки природного характеру, але соціальними. Причина була в тому, що територія окремих юри дик Києвподолу так і не була чітко визначена на місцевості, в той же час її з усіх боків оточили селища, які перебували під іншою юрисдикцією. Навколо Подолу, як то було звичним для міст того часу, не було мурів, які б наочно фіксували його межі. Навіть ще в 1570 і 1584 рр. Поділ не мав укріплень, не тільки з боку оточуючих його гір, але й з Дніпра. Останнє викликало нарікання королівських комісарів, оскільки утруднювало контроль за в`їздом/виїздом з міста (Івакін, 1996, Климовський, 2002).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2827

Модифіковано : 26.04.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.