Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Києвознавство / Київські острови та… / Розділ 2. Історія київських… / 2.4. Заплава Дніпра в Києві… / 2.4.2. Києвоподіл в XІV-… / 2.4.2.4. Поділ…

Київські острови та прибережні урочища
на Дніпрі – погляд крізь віки

Розділ 2. Історія київських островів та заплавних урочищ

2.4. Заплава Дніпра в Києві в період становлення України (від 1240 р. до сер. ХІХ ст.)

2.4.2. Києвоподіл в XІV- першій половині XIX ст.

2.4.2.4. Поділ бароковий: Києвоподіл в 1719-1799 рр.

Парнікоза І.Ю.

«На Подоле улиц и переулков считается более ста тридцати, кои по большей части тесны, и главнейшие только из них вымощены бревнами; однако и о прочих прилагают старание сделать их лучше и попространнее. Домы по большей части деревянные, низкие и обыкновенно в один этаж, без всякой симметрии в городе расположенные, о лучшем устроении которых также сделано определение. Кроме маленьких для стоку воды крытых проведенных канальцев, главный есть только один, проходящий от Кудрявской горы ко Днепру, и разделяющий его на две неравные части. Сей канал (из Кожевницкого урочища и Глубочицкого яру проходящих двух ручаев составляется сей канал) еще в прошедшем веке составлял с западной стороны предел Киевоподола; по одной стороне которого проведен был земляной вал с построенными в проездах его башнями, из коих только одна Воскресенская оставалась до 1799 года в существовании, прочие же находившиеся в разных выездных местах из города, давно уничтожены».

М. Берлинський, 1798-99 рр.

Третій період просторового розвитку Подолу за О. Попельницькою (1718-1811 рр.) розпочався після того як у 1718 р. вогонь знищив забудову від Притиськомикільської до Духівської церков. Даний період характеризується подальшим суспільно-економічним розвитком Подолу як загальноміського центру торгівлі та ремесла, яке досягло піку у 1750-1770-х рр. після чого темпи сповільнилися. Причиною цього стала невідповідність між магдебурзьким міським апаратом, застарілою цеховою структурою та цеховим ремеслом і потребами міської економії. Для гальмування деструктивних явищ уряд вжив активізацію міського бюджету, в якому на середину XVIIІ ст. витрати перевищували прибутки. З 1755 р. з державної скарбниці на утримання Подолу щорічно видавалося 479 руб. 66 коп. З 1766 р. ця сума збільшена до 1214 руб., у зв’язку з будівництвом міського зерносховища. Свідченням економічного піднесення Подолу у XVIIІ ст. є зростання населення попри такі негативні чинники, як епідемії (найбільша чума 1770-1771 рр.), високий рівень смертності внаслідок низької санітарно-епідеміологічного захисту міста та стихійних лих, збільшення числа мешканців досягалося заохоченням переселенців та впорядкуванням умов життя. Статистика зростання кількості дворів на Подолі свідчить про зростання населення в 1725-1799 рр. У 1723 р. на Подолі налічувалося 1609 дворів, у яких мешкало близько 16 тис чоловік. З них 1471 (92%) двір належав міщанам та 73 (4,5%) козакам. У 1737 р. кількість дворів збільшилася до 1729 що становило 53,4% від чисельності населення Верхнього міста та Печерська разом узятих. У 1742 р. на Подолі мешкали 19942 особи, серед них і такі, що не сплачували податки: духовенство і служби, козаки, прислуга тощо. Така кількість жителів (близько 20 000) лишилася незмінною майже до кінця століття. У 1739-1763 рр. на Подолі було 2140 дворів. Після епідемії чуми 1770-1771 рр. їх чисельність у 1775 р. скоротилася до 1920. У 1799 р. після скасування у 1786 р. церковного землеволодіння і проведення урядових реформ, кількість садиб на Подолі досягла максимального показник -2525 одиниці (Попельницька, 2003).

Необхідно зазначити, що 1787 р., коли Київ відвідала Катерина ІІ історичний розвиток Подолу мав загрозу припинитися. Адже «вража баба» затвердила новий план міста, у зв’язку з яким додатково було вирішено, що:

«Киевоподольские жители должны со временем наверх переселиться в новоспланированный город, ибо сия нижняя часть города признана неспособною для города, оставлена для загородних дворов и должна быть со временем упразднена. Особливо потому, что на великое расстояние, как от горы ради обеспечения старокиевских валов, так и от Днепра ради стремления его на берега подольские, назначено снести домы и всякие строения, притом определено деревянные церкви упразднить и приходы их соединить с приходами, имеющими каменные церкви. Присутственным местам, гостиному двору, рядам и прочим публичным строениям определено место в Печерской части» (Берлинський, 1991).

Йдеться про так званий «Перший правильний план м. Києва» генерала Міллера створений 1787 р. за наказом Катерини ІІ. Згідно ньому населення Подолу підлягало переселенню до Печерського форштадту, куди переводилися і Гостинний двір, «пристуственні місця», Торгові ряди тощо. Втілення плану Міллера перетворило б Поділ у Київське передмістя. Хоча автори цього проекту і прагнули захистити населення від повеней та епідемічних хвороб, через неузгодженість з інтересами городян і потребами міської торгівлі, «план Міллера» не знайшов підтримки у подолян. На щастя за Павла І «план Міллера» було викреслено з плану розвитку міста найвищим рескриптом до київського військового губернатора від 13 жовтня 1797 р. (Берлинський, 1991; Попельницька, 2003).

У 1782-1790 рр. оформлюється адміністративно-територіальний поділ Києва. Усі колишні частини Києва, за адміністративною реформою були об’єднані в один організм. Плоске було приєднано до Подолу, а його вулиці (Царекостянтинівська, Бидлогінна, Введенська) ввійшли до вуличної системи Подолу. Розподіл на квартали у 1790 р. остаточно замінив середньовічний поділ на приходи (Попельницька, 2003). М.Ф. Берлинський описує е так:

«1786 р. В сем году на представление господ сенаторов, по высочайшему повелению осматривавших в прошлом году новоучрежденные в Малороссии заведения, последовало высочайшее повеление (именной указ его сиятельству от 1786 года 2 марта), чтобы в губернском городе Киеве ради его знатности и многолюдства учредить управу благочиния сообразно полицейскому уставу, вследствие которого последовало открытие ее (открытие управы благочиния последовало 19 июля. В сие время город по учреждению полицейскому разделен был на 4 части, но 1790 года сообразно естественному его расположению разделен стал на 3 части: на Печорскую, Старокиевскую и Подольскую, состоя из 15 кварталов. По силе указа от 1797 года 27 декабря содержание полиции происходит из суммы городских доходов) в нарочно определенном на Подоле доме под управлением тогдашнего обер-коменданта Кохиуса» (Берлинський, 1991).

Кількість ремісничих цехів у другій половині XVIII ст. зросла до тринадцяти. Найбільшими за кількістю майстрів у 1742 р. були шевський (485), кравецький (362), кушнірський (310) та рибальський (243 особи) цехи. Різницький та гончарний цехи у 1760-1780-х рр. заснували власні двори, яких до того не мали. Однак вже на початку ХІХ ст. вони перейшли в муніципальну власність (Попельницька, 2003).

Козаки, хоч і були нечисленними, проте користувалися протекцією гетьмана. Остаточне звільнення Києва з-під влади гетьмана відбулося лише в 1762 р. Гетьман намагався примусити міщан платити податки та виконувати повинності, а козаки порушували магістратську монополію на шинкування. Чисельність київської сотні варіювала. В 1723 р. на Подолі було 74 козацькі двори, з них 36 старшинські. У 1752 р. – 28, а в 1766-45 дворів (13 старшинських). У 1766 р. двори тільки київського та опішнянського сотників П. Гудими та Л. Биховського були приватновласницькими. Решта ж козаків орендувала землю у старшини, міщан, церкви та магістрату (Попельницька, 2003).

Наслідком урядових реформ XVIIІ ст. сталі зміни в становому розподілі населення. З заснуванням у 1721 р. Головного магістрату і перетворенням ратуш на магістрати, київське міщанство було поділено за майновим цензом на дві категорії, відмінні у правому відношенні: «шановане товариство» і «мізерні». Цей поділ законодавчо закріпив розшарування міщанства, яке фактично існувало вже у XVII ст., коли урядовці магістрату і верхівка купецтва на відміну від середньої верстви міщанства) користувалися «шляхетним правом». Однак до реформи 1721 р. всі міщани могли обрати урядовців і бути обраними до ратуш, а також вимагати від магістратів звіти про грошові витрати тощо. Після 1721 р. тільки “шановане товариство” обирало з свого середовища війта та здійснювало контроль за міським бюджетом. “Табель про ранги” 1722 р. надавала урядовцям магістрату дворянські права. Незабаром «Жалувана грамота» («Городове уложення») 1785 р. скасувала раніш введений становий поділ та ввела натомість шість станових груп, при цьому купці виводилися зі складу міщан. Реформа полегшила приїжджим можливість стати міщанами та мати власність в місті. Обмежений і непослідовний характер урядових реформ 1721 та 1785 рр. не дозволив до кінця ліквідувати на Подолі середньовічний розвиток прогресивних правових, майнових та економічних відносин (Попельницька, 2003).

Протягом XVIIІ ст. відбулися зміни в національному складі міського населення, зумовлені урядовою політикою. У 1650 –х рр. у Києві виникає грецька колонія, коли православні емігранти з Османської Імперії починають оселятися на Подолі. Крім вихідців з Греції, до Києва почали прибувати також серби, молдовани, волохи, македоняни, тощо. Отож не всі члени грецької громади були греками (яких у 1726 р. налічувалося двадцять дві родини), проте всі вони володіли грецькою мовою. Тут також оселяються відставні військові молдавського, сербського та хорватського гусарських полків з 1750 рр. розквартированих на Подолі. Греками, або людьми що досконало володіли турецькою мовою, були перекладачі Київської губернської канцелярії брати Юр’єви, Леонтьєв та інші. Усі ці вихідці утворювали свою громаду, перебуваючи не тільки в родинних і сусідських, але й бізнесових стосунках, спільно здійснюючи ризиковані поїздки за кордон, позичаючи один одному гроші під заставу. Саме на цій підставі виникали родинні, подекуди поліетнічні «клани», які кияни в просторіччі узагальнено називали «греками» (Попельницька, 2003).

У 1760-1790-х рр. виникла німецька громада (на кінець XVIIІ ст. – близько ста осіб), коштом якої у 1771 р. споруджено дерев’яну кірху св. Катерини (Попельницька, 2003).

Ось як описує киян того час М.Ф. Берлинський:

« Природные киевоподольские жители суть по большей части происхождения малороссийского и частию польского, почему во нравах, обычаях, поведении и одежде сходствуют с сими нациями. Наречие их хотя есть украинское, однак не так грубо и чище оного. И как они все суть разновременные пришельцы, то едва ли есть дом, который бы мог помнить далее ста лет свой корень. Мущины одеваются в малороссийские длинные кафтаны, из коих верхние бывают или долгорукавые и широкополые киреи, или обыкновенные узкие бекеши, или с прорезными рукавами черкески, поверху коих опоясываются, и знатнейшие из них носят при поясах сабли; головы либо бриют в кружок, либо зачесывают назад и обыкновенные употребляют круглые шапки или шляпы. Женщины также сверх корсетов и юпок носят длинные суконные или шелковые, шитые по стану кунтуши или легкие длинные халаты; головы завязывают либо платками, или, как замужние, вздевают опушные с завернутыми вверх ушами капелюхи, но с недавнего времени многие из них стали перенимать вкус немецкий и одеваются по большей части в короткое платье. Жители верхних частей города, как по большей части суть разночинческие, иногородные или недавно поселившиеся, то в ношениях и обычаях всегда от подольских различествуют» (Берлинський, 1991).

Порівняння планів Подолу 1803, 1745 та 1695 рр. показує, що квартали вздовж головних вулиць головним чином ідентичні. При накладенні плану 1745 на план 1803 р. виявляється, що площа Подолу практично не змінилася, і він вкладається межах між горами та Глибочицею, русло якої за цей час теж не змінилося. В той же час після 1718 р. збільшилася Ринкова площа (Фактично замість двох невеликих площ плану 1695 р. утворюється одна), яка з цього часу стала Житньою. Хоча у першій половині XVII ст. так називався майдан під Замковою горою. Колишній Житній ринок під Замковою горою був перейменований в Дров’яну площу. Після розчищення від згорілої у 1718 р. забудови (зазначеної на плані 1695 р.) ділянок навколо Ратушної площі збільшився не тільки Міський Ринок, але і садиба Братського монастиря. На ринку до пожежі 1751 р. сформувався ансамбль з будинку ратуші, шинку з льохом, Успенського собору та дзвіниці Братського монастиря. На місці ж сучасного Гостинного двору знаходились дерев’яні лавки:

«Сие место, как занимает средину самого города, то около него расположены все купецкие ряды, которые суть тесны и деревянные; также торговые площади, мерные амбары, полки и другие крамницы» (Берлинський, 1991; Ілюстрована, 2012).

Київ Відновлена ратуша на малюнку М. Ражена

Рис. 2.4.2.4.1. Відновлена ратуша на малюнку М. Ражена 1775-1786 рр.

Нову – кам’яну двоповерхову ратушу, фасадом звернену до фонтану, звели у 1737 р. на місці обгорілої старої ратуші. Вхід прибудували у вигляді ганку зі сходами, аркадою та широкою терасою. Її завершував фронтон, увінчаний статуєю давньогрецької богині правосуддя Феміди, з мечем в одній руці та терезами в іншій. Київський герб вже замінили на двоголового орла, а міський розмістили з південного боку вежі. На верхньому ярусі балкону тричі на день грали сурмачі, а вечорами внизу на терасі – музики. Майстри сконструювали механізм, який при кожному бої годинника змушував скульптуру архістратига бити металевим списом в кременисту пащу дракона, від чого влітали іскри. Всередині приміщення було передбачено приміщення для провадження суду, міська скарбниця, архів та дві зали для урочистостей, прикрашені портретами, дзеркалами та люстрами. В підвалі зберігалися гармати та зброя цехової міліції (Ілюстрована, 2012).

Київ Статуя архангела Михаїла Київ Статуя Феміди
Рис. 2.4.2.4.2. Статуя архангела Михаїла, що прикрашала останню київську ратушу Рис. 2.4.2.4.3. Статуя Феміди що прикрашала останню київську ратушу

Ось як описує ратушу М. Берлинський в 1798-99 р.:

«В некотором расстоянии от академии к западу находится каменное строение, составляющее киевский магистрат; при нем высокая с городскими часами башня оканчивается шпицом и верху его позлащенным двуглавым орлом. Над главным входом в ратушу извне на балконе по вечерним зорям играет духовая музыка, составляющая некоторое украшение городу (до 1785 года музыка сия состояла из одних труб и литавров)» (Берлинський, 1991).

У середині XVIII ст. завершилося формування вуличної мережі, яка поєднала Поділ з передмістями за Глибочицею. Деякі з невеликих вулиць Подолу, зазначених на плані 1695 р. були розширені після пожежі до розмірів магістралей, кількість яких (порівнюючи з XVII ст. збільшилася з трьох до семи. При цьому радіальне планування Подолу не змінилося, про що свідчать плани кінця XVIIІ ст. – початку ХІХ ст. З п.п. ХVIIІ ст. походять деякі назви київських вулиць. Так, в цей час неподалік Добромикільської церкви існувала Конашківська вулиця, названа так за садибою київських війтів Конашковичів – Семена (у 1584 р.) та Артема (1620-1627 рр.).

Приєднуючи до себе розташоване на північ від каналу Глибочиці передмістя Подолу – т.з. Плоске, Поділ виходить на колишні давньоруські межі. Північна межа забудови просунулася до Юрковського ручаю. Плоске розташоване за Глибочицею від гори Щекавиці до берега р. Почайни, що утворилося з колишніх «волоських слобод» та біскупських пляців, стало резервом для новопоселенців, яких не міг вмістити Поділ.

У 1733 р. розширений Поділ отримав укріплення. Ось як описує це М. Берлинський:

«По случаю открывшихся в Польше беспокойств по смерти короля Августа II определено Киевоподол, от времени и пожарных случаев лишенный надлежащей обороны, укрепить (первый указ о устроении киевоподольских укреплений 1733 года 28 сентября)» (Берлинський, 1991).

На плані 1745 р. зображено дві оборонні вали. Перший розташований ближче до Нагірного Києва, бере початок від Кіселівки, проходить вздовж правого берега р. Глибочиці і закінчується в місці впадання її в Дніпро. Другий вал знаходиться далі від гір та нижче верхньої оборонної лінії. Він захищає територію, що лежить по лівому берегу р. Глибочиці, так зване селище Плоське. Це так званий Мініховський вал. Адже сподіваючись атаки турків головнокомандувач російською армією фельдмаршал Мініх в 1732-37 рр., керував зведенням земляних валів та стін з гарматними вежами на Подолі. На плані 1745 р. Нижній Вал зображений детально та названий ретраншементом. Західна частина яких співпала з трасою давньоруських укріплень Подолу, де довгий час зберігався раніш згадуваний давній вал – «валок старожитный». Вали проходили приблизно трасою сучасної вул. Юрківської (Попельницька, 2003). Потреби в ремонті Верхнього Валу після зведення Нижнього вже не було. Тож він показаний лише контурно і названий «земляной валик, на коим отруб деревянный» (Алферова, Харламов, 1982).

Київ Поділ та Вали Мініха

Рис. 2.4.2.4.4. Поділ та Вали Мініха (1) на мапі 1750-1752 рр.

До Плоського та Подолу можна було потрапити через Воскресенську та Йорданську брами, а також мости на р. Глибочиця. План 1750-1752 рр. зафіксував розгалужену систему вулиць і квартальну забудову Плоского. В цей час за Глибочицею знаходилися двори та винокурні урядовців магістрату, дворян, міщан, козацької старшини, тут же жили посполиті селяни Кирилівського монастиря. Головними вулицями Плоского станом на середину ХVIIІ ст. були – Волоська (Бидлогінна), Введенська, Царекостянтинівська, Велика Рибальська. Проте у документах межі ХVII-ХVIIІ ст. їх ще позначали як заміські шляхи. Царекостянтинівська (Вишгородський шлях, Біскупська, Йорданська) вулиця стала продовженням за Глибочицею Притиськомикільської вулиці Подолу. У писемних джерелах ХVII – п.п. ХVIIІ ст. вона мала назву Біскупської (через «Біскупські» плаци, розташовані між нею та Щекавицею) або Йорданської (за однойменним монастирем) вулиці або Вишгородського шляху. Починалася вона від Йорданської переправи на Глибочиці завершувалася біля укріплень («валку» у ХVII ст. чи «валу Мініха» у ХVIІI ст.) на Юрковицькому ручаї. Назва Великої Рибальської вулиці паралельної до р. Глибочиці походила від Рибальської слободи розташованої на березі Почайни. Назва Введенської вулиці (як нової – «пробитої») уперше згадується ще в 1699 р. вона починалася від мосту на Глибочиці у Воскресенської брами і вела лук на Оболоні. Її назва походить від назви однойменної церкви. Волоська (Бидлогінна або Межигірська) вулиця від Воскресенського мосту пролягала у західному напрямку. Одна з її назв пов’язана з «волоськими слободами», зазначеними на плані 1695 р. за Воскресенською брамою. Друга назва – з дорогою до міських пасовищ. Назва «Межигірська» згадувана документом за 1694 р. пов’язана зі шляхом до однойменного монастиря, та імовірно наявністю неподілк в д.п. ХVIIІ ст. подвір’я Межигірського монастиря. Дана назва досі залишилася на Подолі (Попельницька, 2003). Після втрати в кінці ХVIIІ ст. валами Мініха свого значення населення Плоського побудувало вздовж них військову дорогу для маневрування військ при обороні. Зважаючи на це прилеглі до валів садиби були менші за розмірами (Климовський, 2002; Попельницька, 2003).

Якщо в 1723 р. на Плоському нараховувалося 100 дворів, що становило 6% від загальної кількості дворів Подолу, то у 1784 р. їх кількість збільшилася вдвічі і це передмістя приєдналося до Подолу. У другій половині XVIII ст. за Глибочицею були розташовані вже не городи, а й садиби та винокурні урядовців магістрату, міщан, купців, козацької старшини та дворян. Серед останніх був і Ю. Роуленович з Богемії. Так мешкали також «посполиті» селяни Кирилівського монастиря. Вартість пересічного двору, розташованого там, майже дорівнювала цінам садиби у центральних районах Подолу. Так, садиба І. Підгаєцького на Царекостянтинівскій вулиці на початку ХІХ ст. коштувала 2,5 тис крб. У XVIII ст. Плоске (таку назву з кінця XVIII ст. дістала велика слобода за Глибочицею, розташована від Щекавиці до берега Почайни, що утворилася з колишніх «Волоських слободі», селища рибалок та Біскупських плаців) стало резервом для нового населення, що прибувало до міста, і яке не міг вмістити Поділ. Як ми вже вказували назва Плоскої чи Плосколісської Слободи вперше згадується в 1672 р. походить від рельєфу Подільської низовини. В д.п. XVIII ст. Плоске приєдналося фактично до Подолу. Якщо у 1723 р. на Плоскому налічувалося 100 дворів (84 – «посполитих», 8 – міщан, 1- козацький та 7 – духовенства), що становило 6% від кількості дворів Подолу. У 1784 р. чисельність збільшилася щонайменше в 2 рази (Попельницька, 2003).

Київ 1780 р.

Рис. 2.4.2.4.5. Плоське (А) на мапі Києва, 1780 р.

Ось як описує М. Берлинський Плоске в кінці ХVІII ст.:

«Выезжая из Киевподола к северо-западу предместьем, называемым по ровному его положению Плоским, встречаются у подошвы продолжающейся горы два бывшие малые деревянные девичьи монастыри Иорданский и потом Богословский. Из оных первый по учреждении штатов оставлен для жительства заштатных монахинь, а церковь его святителя Николая предназначена приходскою помянутого предместия; из другого же монахини переведены в Золотоношский Красногорский монастырь; а церковь его св.Иоанна Богослова определена была для богослужения священникам квартирующей в Киеве артиллерийской команды; ныне же составляет некоторым образом также приходскую (споруди, що складали комплекси обох монастирів, не збереглися)» (Берлинський, 1991).

У 1790 р. Плоському поруч з Печерськом, верхнім Києвом та Подолом згідно тогочасному адміністративному поділу було присвоєно статус окремого району (Климовський, 2002; Попельницька, 2003).

Загалом будівництво після пожежі 1718 р. у 1720-1730-х рр. супроводжувалося переважно відбудовою церков та монастирів на кошти приватних осіб. Детальніше про відбудовані в цей час церкви див. підрозділ . З тогочасних споруд лише вищеописану цегляну ратушу відбудовано казенним коштом (1737 р.). Приватне муроване будівництво в цей час не знайшло поширення через заборону Петра І споруджувати цегляні будівлі (цар в це час будував нову столицю), яка діла до 1725 р.

Одним з важливих факторів, що впливали на розвиток поселення на Подолі була насиченість ґрунтовими водами. Тут з’являлися та зникали численні ручаї, що підвищувало насиченість ґрунту вологою, особливо в районі Замкової гори. Дотепні кияни навіть прозвали найближчу до неї вулицю Гнилою. Проте переселення подолян на гору не відбувалося попри усі незручності низини, відновлене місто тяжіло ближче до Дніпра – комунікаційної артерії, яка надавала можливості для життя значній частині його населення та до розташованих поруч облонських пасовищ, сіножатей та городів (Климовський, 2002). У XVIII ст. впорядкуванням подільських ручаїв зайнявся губернатор та магістрат (Климовський, 2002).

Київ Гнилий струмок Київ д.п. ХVІIІ ст.
Рис. 2.4.2.4.6. Гнилий струмок на плані Києва, І. Ушакова 1695 р. Рис. 2.4.2.4.7. На Подолі д.п. ХVІIІ ст. домінували дерев’яні споруди

В другій половині XVIII ст. Поділ продовжував набувати ознак повноцінного міського району, він ще мав огорожу-палісад з найбільш небезпечних сторін забудовуватися цивільними та релігійними спорудами, багато з яких було кам’яними. Свідченням високого рівня благоустрою тогочасного Подолу були також дерев’яне мощення вулиць та водогін. Міська інфраструктура підтримувалася магістратом:

«К городским строениям принадлежит и палисад, отделяющий в сей стороне Киевоподол от Оболони и Плосколесного подгорья; также наводимый ежегодно на плотах против крепости чрез реку мост; содержание на Подоле мостовых, в водопроводных из-под, горы идущих ко многим колодезям труб и других поделок состоит на магистратском отчете» (Берлинський, 1991).

Розбудовувалася вулична мережа міста. У другій половині XVIII ст. колишні провулки плану 1695 р. у картографічних та писемних джерелах зазначені як вулиці. Певно, розширення провулків до розмірів вулиць відбулося при перебудовах міста, викликаних як глобальною (у 1718 р.), так і локальними пожежами на різних ділянках Подолу. У 1780-х рр. писемні джерела повідомляють про сім великих вулиць: Рождественську з Воскресенською, Єпископську, Набережно-Микільську, Спаську, Духівську та Борисоглібську. Рождественська (кол. Замкова або Хрещатицька) вулиця перетинала Поділ з півдня на північ – від Рождественських до Йорданських воріт. Воскресенська вулиця (після того як її траса у XVIII ст. продовжена до Ратушної площі) починалася від Ринку і закінчувалася у однойменної брами на Глибочиці. З XVIII ст. фактично стала продовженням Рождественської вулиці. Назва паралельної Дніпру вулиці єпископської виникла після заснування у 1715 р. подвір’я Переяславського єпископа. Її більш давня назва невідома. Можливо саме на цій вулиці у XVII ст. були садиби Б. Кизима та П. Гудими, з приводу яких вказано, що вони були «над Дніпром». Набережно-Микільська вулиця була перпендикулярною до вулиці Воскресенської. Починаючись від останньої, повз «старий Гостинний двір» йшла до Дніпра, завершуючись поміж Еллінською та Набережно-Микільською церквами. Борисоглібська вулиця повз церкву з такою ж назвою проходила трасою однойменного струмка – від ринку до купецьких складів («торгових бань») на березі Дніпра. Спаська вулиця перетинала Поділ від Кожум`яцьких до Проварських (Спаських) воріт. Її назва походить від церкви, розташованої на перехресті Спаської та Воскресенської вулиць. Духівська вулиця починалася від садиби Братського монастиря і повз однойменну церкву йшла до Дніпра. Окрім семи великих, писемні документи другої половини XVIII ст. називають дрібні вулиці : Межигірську (що пролягала від Воскресенської вулиці до Дніпра повз однойменне монастирське подвір’я), Чорногрязьку біля Фролівського монастиря, Притиськомикільську (ділянку Рождественської вулиці), яка збереглася і по сьогодні. У кінці XVIII ст. на Подолі та плоскому існували провулки Барського, Ганницького, Підгаєцького та вулиця Артемихина. Деякі назви мали інше походження. Так, під Щекавицею в урочищі М’ясники існувала вулиця Різницька, назва якої походила від слободи різників. Катериногрецький, Шовковий та Запокровський провулки називалися за розташованими поблизу Катерининською і Покровською церквами та шовковичним садом (Попельницька, 2003).

Перша система водопостачання Братського монастиря за допомогою дерев’яних труб була організована в 1636 р. Приблизно тоді ж водогінні труби почали постачати воду до домініканського конвенту. Складовими елементами системи водогону були спеціальні розподільчі колодязі. Три з них зображені на плані 1695 р. на ратушній площі, біля Хрещатицької брами та витоків Гнилого ручаю (Попельницька, 2003).

Київ Рештки водогінної мережі XVIII ст. Київ Фонтан на плані І. Ушакова 1695 р.
Рис. 2.4.2.4.8. Рештки водогінної мережі XVIII ст., знайдені на Подолі за (Климовський, 2002) Рис. 2.4.2.4.9. Фонтан на плані Києва І. Ушакова 1695 р., за (Алферова, Харламов, 1982)

До створення в 1748-49 рр. І. Григоровичем-Барським єдиної системи водопостачання київського Подолу, водогін існував у вигляді окремих автономних систем труб, що постачали водою різні садиби. Створена у XVIII ст. водогінна мережу також постачала воду з джерел на київських схилах. Рештки водогінної мережі XVIII ст. – труби та рештки розподільчих колодязів неодноразово виявлялися під час будівельних робіт на Подолі (Попельницька, 2003). Як свідчить М. Берлинський (1991), цей водогін функціонував щонайменше до початку XIX ст.

Складовими цієї системи були дерев’яні труби для проведення води та колодязі розподільники. Три з них зображені на плані 1695 р. біля Хрещатицької брами, над витоками Гнилого ручаю та на Ринку. Останньою з згадуваних і головною частиною цієї системи була криниця розподільник (фонтан «Феліціал»), пізніше відомий як «Самсон») на Ринку, споруджена на місці криниці зазначеної на плані 1695 р. Над ним зодчий поставив вишуканий цегляний павільйон. На даху павільйону було встановлено статую апостола Андрія. Вода витікала з посудини, яку тримав янгол. Згодом його замінила тут фігура Самсона, що розриває пащу лева (оригінал її зберігається в Музеї українського образотворчого мистецтва) (Попельницька, 2003).

Київ Фонтан «Самсон» Київ Фонтан «Самсон»
Рис. 2.4.2.4.10. Фонтан «Самсон» реконструкція 1970-х рр., суч. вигляд, 2014 р. Рис. 2.4.2.4.11. Скульптура Самсона (копія) в однойменному фонтані, суч. вигляд, 2014 р.

«Пред сею ратушею на торговой площади выстроено каменное, со всех сторон открытое здание, называемое Фелицианом (построено в 1757 году наместо деревянного), внутри которого фонтан представляет сильного Сампсона, раздирающего льву челюсти; а наверху сего балдахина медная вызолоченная статуя, представляющая с.апостола Андрея» (Берлинський, 1991).

В кінці XVIIІ ст. на даху альтанки встановили сонячний годинник. Його спорудив вже знайомий нам викладач математики Києво-Могилянської академії француз П'єр Бульйон. Цікаво, що на Подолі посередині внутрішнього подвір'я колишнього Братського Богоявленського монастиря між братськими келіями і трапезною зберігся ще один сонячний годинник Брульйона – наочне приладдя для студентів (Кальницький та ін. 2001; Попельницька, 2003).

Рештки водогінної мережі д.п. XVIIІ ст. (дерев’яні труби, дренажні та розподільчі криниці, колектори) при будівельних роботах неодноразово виявляли на Подолі, починаючи з 1930-х рр. Виявлені труби мають подібну конструкцію і відрізняються деталями. Вони виготовлені з соснових колод довжиною 4-5 м та зовнішнім діаметром 0,3-0,6 м. Поздовжній канал для води випалений чи видовбаний, а його діаметр залежав від того чи це магістральна чи другорядна труба. В місцях з’єднань у торцях є залізні циліндричні «муфти». Діаметр яких (0,15 м) більший ніж отвір водного каналу. Труби зовні просмолені, а місця їх з’єднань обмазані глиною (Попельницька, 2003).

У другій половині XVIIІ ст. на Подолі запроваджено також каналізаційно-дренажні мережі сконструйовані з русел ручаїв, відведених у підземні колектори. Так саме рештками дренажної системи для відведення паводкових вод Киянки та Кудрявця є дерев’яні труби виявлені на вул. Кожум`яцькій та Воздвиженській. Для дренажу у 1672 р. було споруджено кілька вкритих деревом дренажних каналів та у 1762 р. впорядковано Глибочицький канал: його береги викладено сосновими плахами, а дно вичищене. Такі заходи були необхідні для запобігання розливам Глибочиці, під час яких пісок та мул потрапляли до приватних будинків і до Царекостянтинівської церкви. На початку ХІХ ст. на Глибочицькому каналі у місцях переправ існували чотири містки з шлюзами для спуску води під час повеней, зазначені на схематичному плані ручая. Елементами міського дренажу у другій половині XVIIІ ст. були також підземні колектори якими відводилися русла ручаїв), наземні жолоби та лотки-ринви. Ділянка такого колектора (труба великого діаметру з дощок) виявлена на Контрактовій площі. Жолоб з дном із плах та стінками з дощок) та дощані лотки досліджені на вулиці Костянтиніській, 54 та поряд братського монастиря (Попельницька, 2003).

Київ Сонячний годинник Київ Сонячний годинник
Рис. 2.4.2.4.12. Сонячний годинник на альтанці фонтану Самсон – реконструкція 1970-х рр., суч. вигляд, 2014 р. Рис. 2.4.2.4.13. Сонячний годинник у внутрішньому дворі Києво-Могилянської академії, суч. вигляд, 2014 р.

Як ми вже зазначали раніше, мостова на Подолі існує як мінімум з ХІІ ст. Перша згадка про існування вуличної вимостки походить з 1707 р. Централізованого мощення вулиць Подолу було виконано в 1737-1740 рр. Однак ще в 1762 р. навіть найбільші вулиці (Рождественська, Воскресенська, Набережно- і Притисько-Микільська) були викладені деревом лише на центральних ділянках. Про дрібні провулки навіть загадувати не потрібно. Як вважає Г.Ю. Івакін, до широкого запровадження мостових з колод застосовувалося вимощування в’язанками хмизу. Вимостка з лози на болотистому ґрунті досліджена археологами під Щекавицею (вул. Оболонська, 4), де на плані 1695 р. зображені «мости на грязях». У колишній Плоскій Слободі (між сучасними вулицями Оболонською та Оленівською виявлено рештки вулиці (на плані 1803 р. зазначеної між Бидлогінною та Вишгородським шляхом) з сімома ярусами дерев’яної мостової ХІІ- початку ХІХ ст. На вулиці Притиськомикільскій археологічно простежений 80-ти метровий відрізок дерев’яної мостової XVIII ст. Її найдавнішіший ярус датовано 1748-1749 рр. Найнижчий горизонт вимостки виготовлений із довгих колод, на які впоперек покладені добре припасовані короткі відрубки. Подібним за конструкцією був і другий ярус 1770 р. Деякі ділянки вимостки відрізнялися за конструкцією: їх опорні колоди-лаги мали не поздовжнє відносно вулиці, а поперечне залягання. Подібною була і вимостка виявлена по вул. Костянтинівська, 54. Третій ярус мостової Притисько-Микільської вулиці (усього виявлено шість горизонтів), знищений пожежею 1811 р., був з дощок. Її продовження –подібна за конструкцією дерев’яна мостова виявлена на сучасній вулиці Покровській (колишній Рождественській). Двошарова вимостка з колод, датована монетами 1759-1773 р. досліджена на розі вулиці Набережно-Микільської та Контактової площі (між Гостинним двором та садибою Братського монастиря) та по вул. Кирилівській, 8-24. Мостова дещо іншої конструкції (колоди з стесаною верхньою площиною) досліджена на вул. Волоській. Вимостки подібні до ярусу 1770-х рр.. з Притиськомикільскої виявлені на розі суч. Борисоглібської та Набережно-Хрещатицької вулиць і на вул. Кирилівській, 12-18. На Подолі знайдено і вимостки більш простих конструкцій. На вул. Андріївській, 4 та Костянтинівській, 55 досліджений настил з колотих дощок та горбиків без лаг, покладених просто на грунт. Інший різновид –накат з колод виявлений на перехресті вул. Волоської та Іллінської. Станом на XVIII ст. на Подолі знаходилося 180 вулиць з мощенням (Попельницька, 2003).

Ще одним складовим міського благоустрою були в XVIII ст. так звані «містки» з дерева у багнистих місцях та нерівностях рельєфу. Їх залишки – вимостки на стовпах-опорах виявлені в районі «мостів на грязях» на Плоскому (вул. Оболонська, 4) та на перетині вулиць Костянтинівської, 12 і верхній вал. Рештки містка на р. Киянка (вулиця Кожум`яцька) мали вигляд зрубу з колод довжиною 5 м, розташованого на двох паралельних колодах (Попельницька, 2003).

Як зазначає М. Берлинський в другій половині XVIII ст. дерев’яні вежі та брами Подолу вже зруйнувалися. Найдовше протрималася північна – Воскресенська брама до 1799 р. (Берлинський, 1991). На плані 1786 р. її зазначено на перехресті сучасного провулку Хоревого з вул. Верхній Вал. Біля башти був міст, який вів до передмість. На плані 1745 р. замість Хрещатицької башти зазначені дерев’яні тріумфальні ворота споруджені на честь візиту імператриці Єлизавети Петрівни (Попельницька, 2003)

Однією з перших мурованих приватних споруд після дозволу мурованого будівництва в Києві (1725 р.) стала приватна аптека Й. Гейтера по вул. Притиско-Микільська, 7, (власником якої пізніше став відомий фармацевт Х. Бунге). Ця аптека була зведена в 1728-30 рр. і не пережила пожежу 1811 р. Проте від неї наразі зберігся підвальний поверх, частина якого має прямокутні склепіння, а частина напівкруглі (експозиція – підвал аптеки та лабораторія алхіміка).

Рис. 2.4.2.4.14. Підвали садибного будинку аптеки Бунге походять від будинка попередника з 1728-30 рр., вул. Притисько-Микільська, 7

Структура притаманна пересічній міській садиби у ХVII ст., лишалася незмінною і у першій половині ХVIIІ ст. Так у дворі бургомістра Г. Холявки (1749 р.), крім житлових будівель, були розташовані лазня і мурований льох. Цегляний льох був і дворі «городового отамана» В. Блажиєвського (1766 р.). Загальна кількість будівель у садибах ХVII-перший ХVIIІ ст. в середньому не перевищувала 5-6 одиниць. У дворі Жолнеровича (1612-1625 рр. були розташовані будинок, комори та «будування». У садибі М. Торновіота (1687 р.) розташовувалися шість будівель (старий та новий будинок, дві старі «кліті», стайня та сарай), у дворі Г. Холявки (1749 р.) – будинок, дві комори, лазня, льох. В 1766 р. у дворах сотника П. Гудими та отамана В. Блажиєвського відповідно п’ять (будинок. «людська», два зерносховища, клуня) та чотири (будинок, кухня, стайня та льох) будівлі. Чотири споруди у 1766 р. були розташовані у дворі хорунжого Є. Недільского: будинок, льодовня, комори.

З середини ХVIIІ ст. відбуваються зміни як у плануванні садиб, так і у конструкції окремих споруд. Дерев’яні будинки все частіше споруджуються на цегляних підвалинах, збільшується як кількість цегляних споруд так і загальна кількість будівель в садибі. Так, у дворі купців Привалових на вулиці Чорна грязь (район вул. Флорівська) окрім старих дерев’яних споруд були збудовані нові хата, колодязь три клуні, стайня. Там же були розташовані перероблені під єдину споруду під одним дахом дві старі хати з клунями. Сам двір був вимощений дошками. Так, наприклад, житлова кам’яниця була зведена (біля 1765 р.) в дворі священика І. Підгірського розташована біля сучасної Житньоторзької площі на початку шляху до Кожум’яцької Слободи. Садиба мала типову на той час структуру і складалося з двох житлових будівель, трьох «ізб», де мешкали «підсусідки» та трьох господарських приміщень – пекарні, лазні та повітки для екіпажу. Дерев’яний садибний будинок (що мав сіни та дві світлиці. Одна – з прибудованою кімнатою) і нова житлова «кам`яниця» на двох льохах мали трикамерне планування.

Окрім «кам’яниці» І. Підгурського у другій половині ХVIIІ ст. були збудовані ще кілька цегляних приватних будівель. За словами М. Ф. Берлинського, у 1752 р. поряд «старого» Гостинного двору державним коштом було зведено двоповерхову споруду, яка з 1775 р. перейшла в міську власність. Можливо, вона призначалася для однієї з «казенних» установ (поштамту?) чи мешкання урядових службовців. Так одним з найкращих на Подолі, поруч з дерев’яними будинками війта І. Сичевського, російських купців Андрєєвих, міщан Доброгорського і Капітанського у 1763 р. вважався цегляний будинок директора Васильківської митниці Карасьова. Останній, можливо, і є цей «казенний» будинок. Споруджений у 1752 р. і в 1775 р. переданий у муніципальну власність. Новим власником цієї споруди міг стати будь-хто з киян. Наприклад він міг перейти у власність міщанки С. Артем’євої, будинок якої був розташований неподалік «старого» Гостинного двору на розі вул. Межигірської і Хоривої.

Загальні тенденції планування садиб другої половини ХVІII ст. лишалися незмінними до поч. ХІХ ст. Проте в цей час ускладнилася внутрішня схема житлових будівель та прийоми їх спорудження. На межі ХVІII –ХІХ ст. збільшується кількість садиб з цегляними будівлями, проте їх кількість все одно залишається незначною. Якщо в 1774 р. на Подолі існувало 4 магістратські і 3 приватні двори з мурованими спорудами, то у 1786 р. лише міщанських кам’яниць налічувалося 11. Загалом, на кінець ХVІII ст. в 15 садибах були кам’яні житлові будинки. Кам’яні господарські споруди натомість були вже більш поширені (Попельницька, 2003). Уявити як вони виглядали дозволяє господарська кам’яниця на Покорщині в Козельці чи так званої кам`яниці Полуботка в Любичі.

Київ д.п. ХVІІI ст. Київ Допоміжна мурована споруда
Рис. 2.4.2.4.15. На садибах д.п. ХVІІI ст. кам’яні споруди поєднувалися з дерев’яними Рис. 2.4.2.4.16. Допоміжна господарська мурована споруда в Козельці на Покорщині, ХVІІI ст.

Загалом на плані Подолу 1786 р. позначено вісімнадцять цегляних будівель. Поміж ними: раніш згадуванааптека Бунге (аптека Й. Гейтера, власником якої пізніше став відомий фармацевт Х. Бунге), «шинковий» двір шевського цеху (1770-ті рр.), кам’яниця С. Рибальського (до 1784 р.), що були розташовані на Притиско-Микільскій вулиці поблизу Флорівського монастиря, будинки І. Підгурського та С. Туптала між церквою Миколи Притиска та Житнім торгом, кам’яниці І. Григоровича-Барського (1770-ті рр.) та купця Ю. Дранчева (1775 р.) поруч Успенського собору, ратуша, головний міський шинок з льохом та шинок на головному ринку біля Братського монастиря, будинок Биковських (т.з. Петра Першого), казенний будинок біля «старого» Гостинного двору та будинок Артемихи поміж Воскресенською та Притиською церквами, «старий» Гостинний двір біля Воскресенської церкви, «будинок Мазепи» – а точніше купців Усовичів, а також бурса, розташовані на Набережно-Микільській вулиці (Попельницька, 2003).

Традиційно датовані зламом ХVІІ-ХVІІІ ст. кам’яниці «Мазепи», «Петра І» та ін. за останніми даними найімовірніше походять з д.п. ХVІІI ст. Зокрема, архітектурні дослідження т.з. кам’яниці «Мазепи», дали підстави для відтворення його при реставрації у вигляді трикамерної кам’яниці на цегляних льохах з похилим склепінням входу та віконних отворів. Первісно вона, як інші подільські кам’яниці була одноповерховою. Після пожежі 1811 р. її добудували другим поверхом. У приміщеннях першого поверху збереглися «хрещаті» склепіння характерні для споруд «пізнього бароко» д.п. ХVІІI ст. (Попельницька, 2003).

Київ Будинок Артемихи Київ Будинок Биковських
Рис. 2.4.2.4.17. «Будинок Артемихи» – втрачений зразок кам’яної житлової архітектури Подолу д.п. ХVІІI ст. Рис. 2.4.2.4.18. Будинок Биковських або т.з. «Петра І» – зразок кам’яної житлової архітектури Подолу, д.п. ХVІІI ст.

Описи зовнішнього вигляду втрачених подільських кам’яниць того часу є нечисленними. Так кам’яниця сотника С. Туптала, розташована поруч церкви Миколи Притиска і розібрана в 1840-х рр., за словами М.В. Закревського була одноповерховою спорудою з бароковим оформленням вікон та порталу, з фронтонами ламаних обрисів та ліпним зображенням герба Тупталі. Подібним до «кам’яниці» Тупталі проте двоповерховим був розібраний на початку ХХ ст. «будинок Артемихи», за свідченням В.С. Іконникова розташований на розі сучасних вул. Межигірської та Хорової, вигляд якої зберігся на літографії 1848 р. (Попельницька, 2003).

Київ Будинок І. Мазепи Київ Полкова канцелярія в Козельці
Рис. 2.4.2.4.19. «Будинок І. Мазепи» – зразок кам’яної житлової архітектури Подолу, д.п. ХVІІI ст. Рис. 2.4.2.4.20. Полкова канцелярія в Козельці – аналог кам’яної житлової архітектури Подолу, д.п. ХVІІI ст.

Добре дослідженими є дві цегляні споруди, зведені приблизно у 1770-х рр. в садибах, зазначених на плані 1803 р. №2175 та 2182, які належали Ю. Дранчеву та І. Григоровичу-Барському. Автором проектів обох споруд, які продовжували існувати і після пожежі 1811 р. був міський архітектор І. Григорович-Барський. Креслення 1821 р. колишнього будинку Барських дозволили В.Ф. Отченашку реконструювати цю «кам’яницю» ХVІІI ст. як одноповерхову трикамерну споруду на трьох льохах. У колишньому будинку Ю. Дранчева, на думку дослідника, з 1785 р. була розташована міська «Банківська контора для обміну асигнацій», а з 1789 р. міський поштамт. Отже роком спорудження будинку Дранчева можна вважати 1776 р. (Попельницька, 2003).

Київ Плани кам’яниць Київ Хлібний склад І. Григоровича-Барського
Рис. 2.4.2.4.21. Плани кам’яниць І. Григоровича-Барського та Ю. Дранчева Рис. 2.4.2.4.22. Хлібний склад І. Григоровича-Барського хоч і в перебудованому стані дійшов до нашого часу

У 1998 р. археологи дослідили на Контрактовій площі, 7 господарський двір колишньої садиби Барських. Виявлено фрагменти керамічних та скляних виробів: посуду. Кахлів. Зооморфних іграшок-свищиків. Пляшок та штофів, а також російську монету 1730-х рр. (Попельницька, 2003).

До робіт І. Григоровича-Барського кінця XVIII ст. відносяться «запасний хлібний магазин» (міське зерносховище), 1766 р. що хоч і в перебудованому вигляді збереглося на суч. вул. Братській, 2, а також одноповерхові келії грецького Катерининського монастиря (1766, не збереглися). Цікаво, що саме цей хлібний склад в середині ХІХ ст. буде адаптовано під пересильну в’язницю. Тут кілька днів будуть утримувати Т. Шевченка під час арешту в 1859 р. (Кальницький та ін., 2001).

Починаючи з ХVІІ ст., на Подолі відомі цехові споруди. Історично-першим мурованим цеховим будинком став «шинковий двір» шевського цеху.

Місцезнаходження обох будівель шевського цеху на вул. Притисько-Микільській

Рис. 2.4.2.4.23. Місцезнаходження обох будівель шевського цеху на вул. Притисько-Микільській (не збереглися), Фото І. Парнікоза, 2014 р.

Ще в 1609 р. на вул. Притисько-Микільській була заснована садиба шевського цеху. В 1649 р. в ній збудовано новий цеховий будинок, який в наступному відбудовано після пожежі 1651 р. У 1762 р. у шевському будинку збудовано нові горниці для зібрань майстрів та зберігання краму, які проіснували до пожежі 1807 р. Дане подвір’я шевського цеху здавна розташовувалося поряд з Петропавлівським монастирем (на тій самій стороні вулиці – протилежній до садиби Рибальських по вул.Притисько-Микільській, 3, де буде зведено шинковий двір. У колекції архівних документів Київського магістрату існує копія XVIII ст. з грамоти Сигізмунда 3, написаної у Варшаві 12 березня 1619 р. У ній підтверджується, що „цехмистр шевський та все братство цеху шевського” показували йому документ від 5 жовтня 1609 р. про придбання за 140 литовських копи ділянки біля Петропавлівського монастиря. Закономірно прагнення шевців придбати ще одну нову садибу поблизу свого цехового двору, бо шевський цех у XVIII ст. – багатолюдніший за всі цехи Київської ремісничої управи: 1742 р. по присяжним листам з 11 ремісничих цехів, що нараховували 2575 чол., у шевському – 485 чол., 1762 р. – 643 чол., 1790 р. – 428 чол. Таким чином, шевський цех мав можливість придбати та утримувати мурований будинок, який разом із сусіднім будинком родини Рибальських показаний на усіх відомих нам планах Подолу останньої третини XVIII та початку XIX ст. (Кадомська, Отченашко, 1996).

Садиба по вул. Притисько-Микільській, 3 до 1785 р. належала Семену Івановичу Рибальському (в різні роки – шафар медовий, бунчуковий товариш). Після смерті С.Рибальського садиба перейшла у власність його брата, Георгія Івановича Рибальського, відомого громадського діяча кінця XVIII – початку XIX ст. (указом від 16 вересня 1797 р. затверджений на посаді київського війта). Мурований будинок, що був основою південного крила споруди по вул. Притисько-Микільській, 3, напевно, знаходився у власності родини Рибальських з початку 70-х рр. (давніших відомостей ми поки що не маємо) до кінця першої третини XIX ст. Формування садиби Рибасльких мало кілька періодів. Початкове то були два самостійні подвір’я, на котрих збудовані схожі за об’ємно-планувальною композицією два муровані одноповерхові з підвалами будинку (з текстів дослідників чітко не зрозуміло чи було дві споруди чи одна споруда та вільна ділянка – авт.). У 70-х роках XVIII ст. обидві споруди належали члену київського магістрату Семену Рибальському. Причому один з них (південне крило) він продав у 1774 р. київському шевському цеху. Тут було збудовано будинок «Шинкового двору» шевського цеху (чи перебудовано існуючий до того будинок на південній половині ділянки – авт.). Друга споруда (північне крило) залишилася за Рибальськими. Пізніше перебудований будинок Рибальських було знесено в 1990-х рр. (Кадомська, Отченашко, 1996).

Будинок «Шинкового двору» шевського цеху (не зберігся, поблизу суч. вул. Притисько-Микільська, 3) був побудований в середині XVIII ст. в стилі українського бароко. Ця будівля єдина унікальна споруда в Києві епохи цехового братства. Вона витримала декілька катастрофічних пожеж на Подолі у тому числі і пожежу у 1811 році. Будова спочатку була одноповерховою та складався з п’яти приміщень на цегляних льохах з крутим двох’ярусним дахом. Фасади було прикрашено заломами та бароковими валютами. Тімпан другого ярусу прикрашав скульптурний герб шевців. При будівництві кам’яниці з товстими стінами в 3-3,5 цегли, для полегшення ваги було вмуровано глиняні глечики. У будинку розміщувався осередок шевського цеху. Одну третину будівлі займав великий зал. Тут проходили збори братерства, суди, святкові церемонії та ритуали. Ймовірно тут працювала і цехова школа в якій навчалися не тільки професії, але і світським наукам. В середині ХІХ століття в приміщенні працювала парафіяльне училище. В цей час був надбудований другий поверх. У 1887 році будівля була куплена комерційною фірмою яка надбудувала третій поверх, а в 1990-х рр. знищена (Кадомська, Отченашко, 1996; Попельницька, 2003; )

Київ Будинок С. Рибальського Київ Шинковий двір
Рис. 2.4.2.4.24. Будинок С. Рибальського – (червоний) та будинок на основі якого зведено будівлю «шинкового двору» шевського цеху (жовтий ) по вул. Притисько-Микільська, мапа 1803 р. Рис. 2.4.2.4.25. «Шинковий двір» шевського цеху, план, д.п. ХVІІI ст., не зберігся, за (Попельницька, 2003)

Тільки «старші» багатші цехи могли збудувати собі муровані будинки, в той час як молодші бідніші цехи задовольнялися дерев’яними садибами. Садиба кравецького цеху на розі ринку з Воскресенською вулицею була придбана цеховою старшиною в 1641 р. у кравця С. Радковича. Цей двір перебував у власності ремісників до початку ХІХ ст. і на плані 1803 зазначений №319. У 1762 р. різницький цех придбав двір поблизу Петропавлівської церкви на розі провулків Катериногрецького та Ганницького. У садибі різників, окрім «рубленої» хати (де перебувала управа цеху) були розташовані льодовня та сад. Наприкінці XVIII ст. гончарний цех (який до того часу орендував двір придбав садибу поряд «конюшеного довру» Братського монастиря, зазначену на плані 1803 №315. У 1795 р. в цій садибі був розташований дерев’яний будинок та п’ять комор для зберігання цехового майна (Попельницька, 2003).

У зв’язку з переносом ярмарку з Дубна в 1797 р. розпочато зводити «Старий контрактовий будинок». Цей будинок був побудований за проектом архітектора А. Ельдезіна для проведення щорічних зимових ярмарків (так званих «Контрактів»), переведених в 1797 р. з Дубно до Києва. Контрактові збори проходили тут з 1801 по 1811 рік. Будівля цегельна триповерхова з глибоким підвалом П-подібна в плані з різалітом по центру головного фасаду. Первинна будівля була двоповерхова з дерев’яним верхнім поверхом. Після пожежі 1811 р. від неї залишилися лише кам’яні склепінчасті підвали-льохи і нижній цегельний поверх. У 1819 р. будівля відновлена за проектом архітектора А. Меленського, і в приміщенні до 1835 р. розміщалася Управа ремісничих цехів (вул. Покровська, 4).

Київ ІХ-Х ст. Київ Х та ХІ ст.
Рис. 2.4.2.4.26. Старий контрактовий будинок, вул. Покровська, 4, 2014 р. Рис. 2.4.2.4.27. Фасад та план старого Контактового будинку, 1819 р.

У 1763-1778 рр. коштом митрополита С. Кременецького, за проектом І. Григоровича-Барського поблизу Дніпра була зведена нова одноповерхова мурована бурса з цегли для студентів. Вона мала цікаві коробові склепіння та арочні вікна. А після пожежі 1781 р. архітектор зводить нові келії, корпус для викладачів академії та цегляний будинок настоятеля (Ілюстрована.., 2012).

Щодо бурси то М. Берлинський наводить таку її історію:

«в Киев преосвященный Арсений Могилянский (преосвященный Арсений в 1744 году посвящен сперва был архимандритом Святотроицкой Сергиевой лавры и пожалован членом с. синода, того же года сделан архиепископом в Переславль Залесский. С 1752 по 1757 год по желанию его ради слабого здоровья находился в Новгородском Северском монастыре в звании архимандрита. Когда, наконец, пожалован митрополитом и прибыл в Киев в месяце июне], за разум и труды отличных удостоенный высокомонарших милостей и первый из митрополитов киевских жалован членом святейшего правительствующего синода. При всей слабости здравия трудолюбие его никогда не ослабевало ко благу общественной пользы. Он умножил академическую библиотеку многими книгами и вместо обветшавшего сиротского студентского дома, существовавшего по правую сторону Братского монастыря, основал новую на каменном фундаменте в 1760 году над Днепром бурсу (в іншому місці М.Берлинський називає іншу дату – 1765 р.)» (Берлинський, 1991).

У 60-ті р. XVIII ст. за проектом І. Григоровича-Барського зведено також нові торгові ряди – так званий «старий» Гостинний двір. Він мав форму каре, звернений до Воскресенської церкви, посередині знаходився готель «Гостинний двір», (Попельницька, 2003, Кальницький, 2012).

Київ Бурса, вид з Дніпра Київ Бурса, тильний фасад
Рис. 2.4.2.4.28. Бурса, вид з Дніпра, суч. вигляд, 2010 р. Рис. 2.4.2.4.29. Бурса, тильний фасад, суч. вигляд, 2014 р.

Київ Старі торгові ряди та старий Гостинний двір Київ Креслення проекту відновлення старого Гостинного двору
Рис. 2.4.2.4.30. Старі торгові ряди та старий Гостинний двір на фрагменті плану Подолу 1803 р. за (Кальницьким, 2012) Рис. 2.4.2.4.31. Креслення проекту відновлення старого Гостинного двору, за (Попельницька, 2003)

Розбудовується комплекс споруд Ринкової площі. Остання згадка «карвасару» на Подолі датована 1742 р. З 1778 р. функції «карвасару» виконував «Старий гостинний двір», адже відповідно до міщанського «складського права», приїжджі купці могли торгувати з киянами лише оптом і в стінах «двору». Колишня «важня» («хлібні міри» або «міри для зерна») позначена на мапах межі XVIII-XIX ст. неподалік магістрату. Окрім «торгових рядів» і «мір для зерна» на ринку після пожежі 1751 р. з’явилися «хлібний двір», «острог» (в’язниця), «присутсвенні місця», муроване «правління київської козацької сотні» (з 1782 р. – «нижній земський суд»), «врачебная управа», «з`їжджий двір» (де зберігався протипожежний реманент) та будинок поліції, вказані на планах 1786 р. та 1803 р. У магістратському шинку – «шпикнері», спорудженому в 1757 р. реалізовувалося до 30 тис. відер на рік «міцних напоїв», що зберігалися у 540-відерних діжках в окремому льохи. Кошти від продажу надходили до міської скарбниці. В 1804 р. під час перебування у Києві, в «номерах» шинку зупинявся принц Мекленбурзький. На плані 1803 р. шинок і льох зображені поряд магістрату. Міські шинку існували і у XVII ст., однак визначити їх на плані 1695 р. серед інших будівель важко. Цегляний шинок Братського монастиря, з льохами та льодовнею. Споруджений у 1758 р. на ринку, поряд монастирської дзвіниці. Після 1786 р. був переданий місту. Ринкові «торгові ряди» (що складалися з крамниць і комор приватних осіб, цехів, церков та монастирів), у XVIII ст. мали власні назви «Кравецький і кушнірський», «Гречинський», «Бакалійний», «Хлібний», «М’ясний», «Шевський», «Гончарний». «Великий крамний». «Руських купців». Більшість їх споруд були деревними, однак писемні джерела згадують окремі муровані комори купців та цехів (Попельницька, 2003).

На плані 1786 р. приблизно на розі сучасних Спаської вулиці і Контрактової площі зображений магістратський «поштовий двір». Заснований у 1725 р. на Подолі існував також урядовий («казенний») «поштамт». У 1789 р. він був розташований поряд Успенської церкви у вищезгаудваному двоповерховому мурованому будинку купця Ю. Дранчева. До «казенних» закладів належали і божевільня («смирительний дім») з 1797 р. розташована у теж загадуваному Будинку Биковських («будинку Петра І»), та «богадільня» для міської бідноти, з дерев’яними шпиталями та «теплою церквою», заснована в 1771 р. біля Йорданської застави. На Подолі перебували і Управа благочиння (урочисте відкриття якої відбулося у 1786 р., що наглядала за міським благоустроєм, та (з 1789 р.) Головне народне училище Київської губернії. Останнє розташовувалося спочатку в колишньому будинку купця Ю. Дранчева на Ринку, а потім – у просторому дерев’яному будинку садиби генерала Б. Нільса (на плані 1803 р.) на Рождественській вулиці (Попельницька, 2003).

Київ Торг на Подолі Київ Сучасний Гостинний двір
Рис. 2.4.2.4.32. Торг на Подолі, малюнок М. Сажина. Сучасна Контрактова площа (в тлі помітно Петропавлівську церкву), 1840 р. Рис. 2.4.2.4.33. Сучасний Гостинний двір є реалізацією початкового проекту, який в ХІХ ст. не був до кінця реалізований

З самого кінця ХVІІI ст. походить і перший поверх невеличкого будинку купців Нечаєвих (2 поверх 1860-ті рр.), що знаходиться всередині кварталу за посольством Нідерландів, що до пожежі 1811 р. розсікався поперечною вулицею навпіл. Первісний будинок збудував генерал Леонтій Вишневський (Контрактова площа, 7).

Київ Будинок купців Нечаєвих Київ Будинок купців Нечаєвих
Рис. 2.4.2.4.34. Будинок купців Нечаєвих, по Контрактова площа, 7 Рис. 2.4.2.4.35. Будинок купців Нечаєвих на мапі Києва

Окрмі цивільного в той час розгорнулоася активне муроване церковне будівництво. Тож ім’я київського архітектора І. Григоровича-Барського прозвучало і у обличчі нових храмів Подолу. На місці старих дерев’яних храмів він зводить нові кам’яні в стилі Українського бароко. Детальніше про храми цього часу див. підрозділ

Ось як описує результати постання мурованого барокового Подолу станом на 1798-99 рр. М. Берлинський:

«К магистратским строениям принадлежат кроме разных постоялых и питейных его домов известнейшие: главный питейный каменный дом, построенный около 1757 года по левую сторону ратуши (не зберігся), в нескольких саженях от сего к северу находится каменный гостиный дом с несколькими внутри лавками и погребами для складки купецких товаров (сей гостиный двор устроен около 1778 года) (розібраний після пожежі 1811 р. Стояв на місці нинішньої пожежної частини на пров. Хорива), и в фасаде оного на улицу изрядный каменный в два этажа дом (сей дом около 752 года казенным коштом устроен и в 1775 году уступлен городу) (т. з. будинок Петра І.). Принадлежит магистрату каменный в два этажа смирительный дом (В сем доме состоит и богодельня, ведомству приказа общественного призрения принадлежащая) со многими при нем службами (не зберігся); строимый (по предложению генерал-губернатора от 16-го мая 1799 года) близ Покровской церкви на месте бывшего шелковичного сада для собрания приезжающих на контракты поляков, большой о каменных погребах деревянный дом (старий контрактовий будинок). Три деревянные же трактирные домы (сии трактирные городские домы в 792 году построены по предложению генерал-губернатора Кречетникова) …а третий на Подоле против каменного почтамта (сей в два этажа каменный дом построен около 776 года, из партикулярного в казенное ведомство поступил 785 года и составлял банковую контору для вымена ассигнаций, в 782 году было учрежденную; с 789 же года в оном доме помещается киевский почтамт) (на нинішній Поштовій площі, Не зберігся; нинішня будівля споруджена близько 1850 р.), где теперь главный в сей части города гаубвахт (не зберігся); два деревянные возле Днепра для варения пива и полпива бровари и каменный устроен запасный близ берега городской магазин (зерносховище І.Г.Григоровича-Барського); также деревянная богодельня на 100 душ на городском коште содержимых больных и престарелых людей – построена при выезде из Киевоподола у Иорданского шлахбаума с малою при ней теплою для богомолия церковию (сия церковь из часовни устроена с 1796 года) (Іорданська церква існувала за часів Київської Русі, але до наших днів не збереглася. Стояла в районі сучасної вул. Кирилівської); близ сего места находится деревянный для артиллерийских баталионов лазарет, построенный также городским коштом (не зберігся) ».(Берлинський, 1991).

Загальне уявлення про Поділ кінця ХVІII ст. дає робота Михайла Ражена «Фасад Старокиївської фортеці та нижнього міста Києво-Подолу з московського боку». 1775-1786 рр. Художник свідомо майже всі будівлі міста ставить в одну (Гора і Поділ – окремо) оглядову лінію, що дає можливість скласти чітке уявлення про архітектурний стиль того часу. Бачимо також забудову Подолу, колодязь, що звався «Хрещатик» (коли самої вулиці ще не існувало), Тріумфальні ворота перед в’їздом на Поділ, церкви: Різдва, Живодайного джерела, Святодухівська та інші (Крізь віки, 1982).

Київ Фасад Старокиївської фортеці Київ Поділ, Фрагмент мапи Київської губернії
Рис. 2.4.2.4.36. Фрагмент панорами «Фасад Старокиївської фортеці та нижнього міста Києво-Подолу з Московського боку». 1775-1786 рр. Рис. 2.4.2.4.37. Зображення Подолу, Фрагмент мапи Київської губернії, 1782-1784 рр.

На вказаній панорамі споруд Подолу можна роздивитися – збудовані І. Григоровичем-Барським будівля бурси 1760-1765 pp. і церква Миколи Набережного 1772-1775 pp.; Богоявленська братська церква; учбовий корпус Академії, перебудований Й. Г. Шеделем в 1732-1740 pp.; соборна Успенська церква 1131-1136 pp., реставрована І. Григоровичем-Барським в 1770-х pp., будівлі в районі Флорівського монастиря з кам’яним гостинним двором; козацька Василівська і Миколи Притиска церкви; кам’яна вежа з шатровим верхом; житлові будинки з високими дахами. Найвищою спорудою Подолу був міський магістрат з оригінальною високою вежею, збудований в кінці XVII – на початку XVIII ст.

Панорама також показує укріплені береги Дніпра (за ).

М. Берлинський в 1798-99 рр. так описував місто наприкінці століття:

«В Киевоподоле приходов считается пятнадцать, у коих церкви или каменные или деревянные; известие о построении каждой, сколько можно было взять из некоторых церковных записей и преданий. Вообще в Киевоподоле находится каменного строения: церков больших и малых 15, монастырских и церковных строений 16, публичных зданий 19, и партикулярных малых домов до 15-ти. Деревянного же строения: церквей больших и малых 11, а кроме магистратского, казенного, монастырского и церковного строения партикулярных дворов 2135 считается. Жители здешние по большей части состоят из мещан, частию из мелких купцов; да и разночинческих домов до 200 находится в сем городе, кои магистратскому ведомству не подлежат. Вообще же всякого звания и обоего пола жителей и пожильцов на Подоле щитается теперь 12,596 душ» (Берлинський, 1991).

2.4.2.4.1. Храми та монастирі Києвоподолу у 1720-1750-х рр.

2.4.2.4.2. Храми та монастирі Києвоподолу у 1750-1800-х рр.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2546

Модифіковано : 7.01.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.