2.4.2.5. Поділ класицистичний: Києвоподіл в 1800-1811 рр.
Парнікоза І.Ю.
Олександр І щодо Подолу вчинив так само як Павло І. У 1802 р. його жалувана грамота місту з підтвердженням магістратської юридики, була відзначена пишними урочистостями 15 цехів, міщани Києва з духовими оркестрами із золотим магістратським прапором пронесли грамоту на оксамитовій подушці та освятили її на богослужінні в Успенському соборі. Подія була ознаменована церковним передзвоном та гарматними пострілами, а також обідом на 112 кувертів для знаних людей міста в щойно збудованому Контрактовому будинку (Ілюстрована, 2012).
Цю подію кияни святкували три дні ілюмінаціями й балами, а пізніше зібрали 10 тис. руб. на будівництво каплиці й пам'ятника з фонтаном. В тому ж 1802 р. у Києві з’явився перший пам’ятник на честь підтвердження Магдебурзького права. Автор пам'ятника – київський міський архітектор А. Меленський. Цегляний павільйон над джерелом було освячено 15 серпня 1802 р.
Рис. 2.4.2.5.1. Пам’ятник Магдебурзькому праву, на картуші мапи Києва 1803 р.
Рис. 2.4.2.5.2. Пам’ятник Магдебурзькому праву, суч. вигляд, 2014 р.
Із заснуванням Київської губернії у Київ відряджають архітектора , що з 1799 р. стає першим головним архітектором Києва. Його (а властиво його дружини) будинок знаходився на розі вул. Костянтинівської та Хорива (вул. Хорива № 13/11). Першого травня 1810 року
«…46-летний вдовец Андрей Иванович Меленский и 27-летняя Пелагея Ивановна Лешкевич обвенчались в церкви Николы Притиска» (Виноградова, 2012).
Рис. 2.4.2.5.3. План перебудови садиби архітектора А. Меленського зведеної 1818 р., головний будинок показаний без змін, за (Виноградова, 2012)
Рис. 2.4.2.5.4. Будинок архітектора А. Меленського вул. Хорива № 13/11, кадр з документального фільму В. Соколовського
Архітектор продовжував розпочату І. Григоровичем-Барським модернізацію міста, зокрема Подолу. З кінця XVIIІ ст. в міській архітектурі стиль пізнього бароко замінюються на класицизм. Тож проекти Меленського А.І. здебільшого були виконані у стилі класицизм, часто з елементами поширеного у той час ампіру. Іноді він використовував також український національний досвід будівництва.
Після пожежі 1808 р. у 1809 р. вкотре відбудовується Успенська церква, на цей раз А. Меленським. Вона набуває форм класицизму (але кулясте вікно, створене ще С. Брачи 1613 р. зберігалося). Собор стає одноголовим (Попельницька, 2003).
З 1809 р. почалося будівництво цегляної церкви Різдва. Проект нового храму Різдва Христового, складений міським архітектором А. Меленським, був затверджений 1808 р. Він своїм розташуванням відповідав погостові згідно з "допожежним" плануванням Подолу. При цьому головним фасадом, звернутим до магістральної вулиці, виявлявся північний. Складні умови ґрунту (зокрема, виявлення під землею старих поховань та зіпсованої труби водогону) вимагали попередньої розчистки і дренажних робіт, внаслідок чого до будування вдалося приступити у травні 1809 р. За роботами наглядав сам А. Меленський, будівельниками-підрядчиками були міщани Сєриков і Кукушкін. До кінця сезону 1809 р. були зведені стіни; на початку 1811 р. була учорні готова дзвіниця, на якій навіть вмістили кілька дзвонів (Храми Києва, 2001).
Рис. 2.4.2.5.5. Проект церкви Різдва (Арх. А. Меленський)
Рис. 2.4.2.5.6. Церква Миколи Доброго (не збереглася)
А. Меленський спорудив також кам’яну Добромикільську церкву у стилі ампір на старому місці. Закладини відбулися 15 червня 1800 р. (на цій церемонії службу Божу правив відомий проповідник, протоїєрей Софійського собору Іоанн Леванда), навесні 1802 р. будівлю було начорно закінчено, ще п'ять років знадобилося на оздоблення. Храм освячено 13 жовтня 1807 р. (Храми Києва, 2001).
У 1809 р. за проектом А. Меленського над в’їзною брамою садиби Воскресенської церкви у провулку Хорива, 4. було зведено кам’яну, триярусну, у стилі ампір дзвіницю (не збереглася).
Рис. 2.4.2.5.7. Дзвіниця Воскресенської церкви на Подолі в стилі класицизм (не збереглася)
Рис. 2.4.2.5.8. Будинок С. Стрельбицького зведений по проекту А. Меленського, суч. вигляд, 2014
На початку ХІХ ст. асортимент господарських споруд які зводили в приватних садибах суттєвих модифікацій не набув. Перед пожежею 1811 р. з 44 найбільших приватних та цехових будинків двоповерховими було лише 7, а повністю цегляними -тринадцять. У решти будинків цегляними були лише підвали та цоколь, або вони були цілком дерев’яними (Попельницька, 2003).
Найбільшими з приватних споруд 1800-рр. були триповерховий будинок ювеліра С. Стрельбицького (1808 р., архітектор А. Меленський), а також будинки купців Г. Киселівського (до 1811 р.), О. Балабухи (1809 р.), Н. Сухоти (1804 р., архітектор А. Меленський), П. Лакерди (1806 р.) та І. Котляревського (до 1802 р.) (Попельницька, 2003).
Зразками дерев`яно-цегляних будівель початку ХІХ ст. є двоповерхові будинки Й.Огієвського та І.Лисогурського з цегляними підвалами і першими поверхами та дерев’яними надбудовами. Особливістю подібних споруд на відміну від суцільно-цегляних, були прибудовані зовнішні (а не внутрішні) сходи на горішні поверхи. В комбінованому двоповерховому будинку купця Й. Огієвського у парафії Борисоглібської церкви на першому поверсі розташовувалися 5 покоїв та сіни, опалювані двома кахляними грубами та «варистою» піччю з цегляним комином. На другому поверсі були чотири груби з «калузьких» багатоколірних кахлів. Ґанок прикрашали дерев’яні «ампірні» колони. Сходи на другий поверх були влаштовані назовні, дах споруди був з черепиці з ринвами з соснового дерева (Попельницька, 2003).
Будинок І. Підгаєцького на Царекостянтинівській вулиці за «Канавою» був двоповерховий з дубового дерева на цегляному фундаменті. На першому поверсі було 3 приміщення з цегляними підлогами, опалювальні двома грубами та «варистою» піччю з комином. На другому поверсі окрім кімнат була комора. Ґанок будинку прикрашали дерев’яні колони з портиком. Сходи на другий поверх були прибудовані ззовні (Попельницька, 2003).
Одноповерхові дерев’яні споруди на відміну від кам’яниць і двоповерхових дерев’яних будинків, не мали під собою підвалів, а їх функції виконували дерев’яні і цегляні льохи та льодовні, розташовані окремо. Так, дерев’яний будинок М.Хотяновської був збудований на «стоянах» (палях?). Дерев’яні одноповерхові житлові будівлі межі XVIIІ – ХІХ ст. були трикамерні. Так, будинок купця Ф. Хлюпи на вулиці Борисоглібській складався з сіней та двох горниць. В той же час житла 1800-х рр. вже планувалися інакше: у будинку священика А.Яворського були чотири кімнати без сіней (Попельницька, 2003).
На початку ХІХ ст. асортимент господарських будівель приватних садиб лишався подібним до XVII-XVIIІ ст. Так, у садибі А. Яворського, крім житлового будинку, були розташовані пекарня, приміщення для прислуги, льох, два сараї (один – з зрносховищем, другий – дров’яний) та садок. У садибі І. Підгаєцького були розташовані новий та старий (трикамерний) житлові будинки, зерносховище з соснового брусу з дубовим льохом, «рублена» стайня та сарай (Попельницька, 2003).
Рис. 2.4.2.5.9. Цегляний будинок купця Н. Сухоти, креслення фасаду 1804 р., за (Попельницька, 2003)
Рис. 2.4.2.5.10. Будинок купця Сухоти дійшов до нас в перебудованому вигляді, Фото І. Парнікози, 2014 р.
Тогочасні кам’яниці відрізнялися від споруд першої половини століття більшими розмірами та сучаснішим плануванням. Зрушення в будівництві спричинили до зростання цін на нерухомість. На початку ХІХ ст. 2,5-8,0 тис. рублів за будинок. Для забезпечення будівельних робіт на межі XVIIІ та ХІХ ст. виникло багато приватних цегелень, в той час як у середині XVIIІ ст. вистачало цегли виконаної у невеликих майстернях. Власниками цегелень були мешканці Подолу купці І. Котляревський, О. Хотяновський та І. Барський (Попельницька, 2003).
До нашого дня зберігся майже в незміненому вигляді розкішний будинок С. Стрельбицького (на вул. Покровській, 5) – теж дітище А. Мезенського. У 1811 р. цей триповерховий цегляний будинок на льохах будинок коштував 18 тис. рублів. На першому поверсі були розташовані 4 приміщення (серед них кухня з руською піччю з цегляним комином) та велика комора, на другому вісім кімнат та двоє сіней, на третьому –шість приміщень. Їх опалювали груби. Кращі з яких (з «калузьких кахлів») перебували на другому та третьому поверхах. Будинок на рівні другого та третього поверхів мав два балкони – з вулиці і у дворі. Його двері і віконні рами були пофарбовані білою олійню фарбою, а дах вкривала черепиця «залізного» (червоного) кольору, з господарських приміщень у двору були розташовані 3 дерев’яні «горниці», стайня та криниця, до якої дерев’яними трубами з-під гори Уздихальниці надходила джерельна вода (Попельницька, 2003).
Зберігся до нашого часу але в дуже перебудованому вигляді і будинок Н. Сухоти (ріг Контрактової площі та вул. Покровської).
Архітектор звів також на вул. Покровській, 11 будинок з крамницями (1809 р.), який дійшов до нас в первинному одноповерховому вигляді.
Рис. 2.4.2.5.11. Зведений до пожежі 1811 р. житловий будинок (т.з. з крамницями) поч. ХІХ ст., вул. Покровська, 11
Рис. 2.4.2.5.12. Житловий будинок (т.з. з крамницями) поч. ХІХ ст., вул. Покровська, 11
Зауважимо, що до пожежі 1811 р. суч. вул. Покровська, що пробігла аж до Поштової площі була головною в цій частині міста, тож не дивно, що головні архітектурні споруди концентрувалися тут (Кальницький та ін, 2001).
Неподалік на вул. Сагайдачного 27б, зберігся зведений 1809 р. будинок Балабухи, який подібно до кам’яниць кінця XVIII ст. зберігає первинну орієнтацію згідно до пожежному плануванню.
Рис. 2.4.2.5.13. Будинок Балабухів, вул. Сагайдачного 27б, зведений 1809 р., суч. вигляд, 2014 р.
Рис. 2.4.2.5.14. Орієнтація будинку Балабухів відповідає допожежному плануванню Подолу
Про власників тих кам’яниць може дещо розказати нам портрет Петра Балабухи — київського міщанина, купця і магістратського урядовця, брата засновників фабрики «сухого варення» (цукатів) на Подолі — Семена та Григорія Балабух. Зятем Петра Балабухи був М. Берлинський, автор «Опису міста Києва», який на початку XIX ст. викладав історію в Київській Духовній академії. Можливо, саме за його сприяння портрет перейшов з родинної збірки до Церковно-археологічного музею при академії.
Що ж до Максима Берлінського то цей вихованець Київської духовної академії залишив нам дуже ретельні описи сучасного йому Києва XVIII-поч. XIX ст., а також став одним з перших київських археологів.
Рис. 2.4.2.5.15. Портрет купця Петра Балабухи, 1790 рр.
Рис. 2.4.2.5.16. Максим Берлінський – київський історик
Цегляний двоповерховий (на трьох льохах) будинок війта Г. Киселівського розміщувався в садибі неподалік Воскресенської церкви. У 1800 р. купець першої гільдії, бургомістр Київського магістрату Григорій Киселівський окрім житлового двору, одержав від батька і садибу з дерев’яними будівлями на Набережно-Микільській вулиці. Цегляний будинок був споруджений тут до 1806 р. і відбудовний по 1811 р. У 1819 р. він коштував 15 тис. рублів. Фасад споруди (в плані неправильного прямокутника був обернений до ринкової площі, а одна з торцевих стін розміщувалася вздовж Набережно-Микільскої вулиці. Стіни першого поверху знадвору були потиньковані, зсередини розписані «сухими» фарбами. З двору будинок мав цегляний балкон на колонах. Жерстяний дах будівлі був пофарбований в червоний колір. До будинку вело шестеро засклених дерев’яних дверей із залізним окуттям «ковальскої роботи», двоє з яких мали ґанки зі сходами. Під кожною з 14 кімнат першого поверху (які мали 27 скляних вікон та 6 напівколон) розташовувалися льохи зі склепінням, до яких вели троє дерев’яних дверей. Приміщення опалювалися 13 грубами з «калузьких»кахлів. Стелі другого поверху також були потиньковані та розписані (Попельницька, 2003).
Крім нового «корпусу» у садибі були розміщені старий та новий дерев’яні флігелі з соснового брусу на цегляних фундаментах. Льохи і цоколь одного з них, збудованого після 1797 р., збереглися у більш пізній споруді (вул. Г. Сковороди, 9б). Після пожежі архітектор А. Меленський на їх основі відбудував цей будинок цегляним у стилі класицизм. Новий будинок розташований під кутом до червоної лінії вулиці, вказуючи, таким чином, напрямок старої траси вулиці, через свою історію і положення одержав назву «Останець». Після відбудови ця цегляна, майже квадратна у плані будівля мала 4 кімнати з 6 дверима та 10 вікнами. Його стелі та підлоги були з дошок, стіни знадвору потиньковані. Дах був з дранки «під залізний цвях». У 1819 р. цю споруду у 1,8 тис. руб., а другий флігель з подібним до першого плануванням – у 1 тис. руб. (Київ… 2001; Попельницька, 2003).
З господарських споруд у цій садибі було розташоване чотирикамерне службове приміщення (в 1819 р. оцінене у 800 руб.) та велика дерев’яна будівля під дахом якої перебували дров’яний та каретний сарай, стайня, клуня, льодовня та льох. Вартість самого тільки паркану з дошок навколо двору становила 280 руб., а двоє «набірних» воріт при «кам’яному» корпусі та при флігелі оцінювалися у 200 та 180 руб. Загальна вартість садиби Г. Киселівського у 1819 р. становила 50,5 тис. рублів (Попельницька, 2003).
Рис. 2.4.2.5.17. Житловий будинок, т.з. «Останець» зведений на льохах та цоколі колишнього флігеля (збудованого після 1797 р.) садиби війта Г. Киселівського після 1811 р., вул. Г. Сковороди, 9б –. Фото І. Парнікози, 2014 р.
Рис. 2.4.2.4.18. Будинок ХІХ ст. збудований на підвалинах будівлі колишнього кушнірського цеху, Поділ, вул. Контрактова площа, 8, конфігурація будинку повторює абриси тогочасної вулиці. Фото І. Парнікози, 2014 р.
На початку ХІХ ст. з тринадцяти цехових будинків цехів, лише три: шевського (ще з кінця XVIII ст.), кушнірського та ковальського цеху мали муровані будинки, при цьому ковальський та кушнірський цехи мали двоповерхові будинки (збудовані в 1800-рр.).
Зокрема будівля кушнірського цеху знаходилася за суч. адресою – Контрактова площа, 8. Об’єм сучасного жовтого будинку на цьому місці повторює абриси площі. Первісний будинок кушнірського цеху зведено у 1802-1808 рр. Він мав вісім приміщень на першому поверсі та шість – на другому. На будівництво пішло 500 тис. різних цеглин: стінних, карнізних, пічних та ін. Після пожежі від нього лишилися хіба що підземелля. У середині ХІХ ст. він був реконструйований в стилі пізнього класицизму (петербурзький арх. І. Штром та міський київський архітектор, М. Самсонов) (Київ, 2001).
Тільки «старші» багатші цехи могли збудувати собі муровані будинки, в той час як молодші бідніші цехи задовольнялися дерев’яними садибами (Попельницька, 2003).
У 1808 р. пожежа стравила дерев’яні лавки, що знаходилися на місці сучасного Гостинного двору. Було вирішено на місці, що звільнилося спорудити солідну двоповерхову будівлю-прямокутник, в якому б вмістилися багато десятків крамниць. Відповідний проект, витриманий в стилі класицизму, склав відомий столичний архітектор Луїджі (Алоізій) Руска, уродженець так званої італійської Швейцарії. Восени 1809-го почалися будівельні роботи. До літа 1811 р. було вже готові стіни першого поверху. Але тут сталася пожежа куди страшніша, від якого постраждали майже всі подільські будинки. Кам'яні конструкції Гостинного двору все ж вціліли. Проте пізніше почалася війна 1812 р. На той час збудували лише перший поверх будівлі, хоча за планом архітектора Л. Руски їх мало бути два. Довелось лише накрити перший дахом і залишити будинок одноповерховим. Зовнішні сторони двору були оточені арковими галереями, фасади (південний і північний — довжиною по 100 м, східний та західний — по 60 м) прикрашені пілястрами та пофарбовані в жовтий та білий кольори (Кальницький, 2012).
Рис. 2.4.2.5.19. Поділ на детальному плані Києва 1803 р.
Рис. 2.4.2.5.20. Плоска дільниця Подолу на плані 1803 р.
Що стосується частини Подолу за ровом Глибочиці – Плоського, то станом на 1803 р. землі поміж Глибочицею та трасою колишнього валу Мініха вже були щільно забудовані. Колишнє Плоске стало невід’ємною частиною подільських кварталів.
Рис. 2.4.2.5.21. Співставлення планування Подолу 1803 р. та регулярного планування станом на 1974 р. Показано місце розташування споруд, які існували в XVII-XVIII ст. Споруди що збереглися – чорним, не збереглися – червоним (За К. Гупало, 1974 зі змінами). Цифрами позначено: 1 – церква св. Костянтина та Олени, 2 – Петропавлівський костел, 3 – церква Миколи Притиска, 4 – Воскресенський собор та 5 –трапезна церква Фролівського монастиря, 6 – Успенська церква (кол. Богородиці Пирогощої), 7 – ратуша, 8 – Богоявленський собор, 9 – будинки шевського цеху та «шинкового двору» шевського цеху, 10 – кам’яниця Биковських, 11 – Церква Миколи Доброго та дзвіниця, 12 – Старий контрактовий будинок, 13 – Покровська церква з дзвіницею, 14 – Будинок Балабухи, 15 – Церква Різдва, 16 – Будинок магазину зерна, 17 – церква Різдва Іоанна Хрестителя (Борисоглібська), 18 – бурса, 19 – церква Миколи набережного, 20 – церква св. Іллі, 21 – «Останець» житловий будинок поч. ХІХ ст., 22 – т.з. «Будинок Мазепи», 23 – Староакадемічний корпус КМА, 24 – будинки поварні та трапезної церкви св. Духа КМА, 25 – настоятельський корпус КМА, 26 – Старий гостинний двір, 27 – Воскресенська церква, 28 – Спаська церква, 29 – церква св. Власія а потім Введенська церква, 30 – будинок купців Нечаєвих
