Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Храми Подолу 1850-1917 рр.

Парнікоза І.Ю.

В описуваний період зводяться нові та зазнають реконструкції існуючі православні храми Подолу. В архітектурі нових храмів абсолютно домінував офіційний російсько-візантійський стиль (прояв історизму) прийнятий в усій тодішній Імперії. Зважаючи на що нові церкви зведені в цей період мають мало спільного з попереднім історичним середовищем Подолу. Натомість вони добре вписувалися в пануючий тоді «цегляний стиль» житлових будівель. Найкращим прикладом вищесказаного може служити Благовіщенська церква-дзвіниця (суч. вул. Григорія Сковороди, 12) зведена у 1861-63 рр. при церкві св. Миколая Набережного. Споруджена за проектом Михайла Іконникова. Вона дисонує з головним храмом. Прямокутний в плані невеликий об'єм церкви в західній частині увінчаний високою наметовою дзвіницею. Двосхилий дах над вівтарною частиною має невеличку цибулясту баню. У вирішенні споруди поєднані риси псевдоросійського (так званого єпархіального) стилю та пізньокласицистичні форми.

Через підвальне приміщення тепла церква сполучена з храмом Миколи Набережного. Між обома церквами існувала дерев'яна капличка, знесена наприкінці 1981 р. (Храми Києва, 2001).

Рис.2.5.1.3. Мапа Подолу з Гаванню та південною Оболонню, 1896 р. Рис.2.5.1.4. Благовіщенська церква-дзвіниця. Суч. вигляд, 2014 р.

Розбудовується і вдосконалюється садиба Іллінської церкви. 1888 р. на терені садиби Іллінської церкви по вул. Почайнинській, 4 споруджено двоповерховий змішаний будинок (пізніше обкладений цеглою) з приміщеннями для потреб причту та комерційного використання. До того ж часу належить і металева огорожа. 1899 р. Іллінську церкву обладнано калориферним опаленням. 1909 р. у церкві провели електричне освітлення, тоді ж художники іконописної майстерні Антона Маленка поновили весь живопис стін, склепінь та іконостаса, а також написали нові образи під хорами (Божої Матері) і при вході в храм (свв. Антонія і Феодосія, Божої Матері). Тож храм вступав в нове ХХ ст. в оновленому вигляді (Храми Києва, 2001).

Рис.2.5.1.5. Православні церкви центральної частини Подолу. Фото поч. ХХ ст. Рис.2.5.1.6. Іллінська церква та церква Миколи Набережного. Вид з Дніпра, 1916 р.

Хрестовоздвиженська церква на Кожум’яках. Довгастий у плані об'єм храму від моменту побудови містив заокруглену вівтарну частину, перекриту приземкуватою банею. Над західною частиною проектувалася дзвіниця, але її верхній ярус було споруджено вже у 1859-60 рр. за проектом Павла Спарро. Обабіч центрального об'єму зробили дерев'яні прибудови. Подальше розширення церкви здійснювалося за проектами Володимира Ніколаєва. Протягом 1886-87 рр. замість дерев'яної південної галереї було зведено цегляний приділ з напівпідвалом; у приділі влаштували ризницю, у нижньому приміщенні — парафіяльну школу. 1901 р. розпочалося спорудження, замість дерев'яного, двоярусного цегляного північного приділу, яке тривало до 1905 р. Престол верхнього ярусу нової прибудови освячено на честь ікони Казанської Божої Матері. У розписі цього приділу взяв участь один з парафіян храму – мешканець вул. Дігтярної художник Григорій Світлицький. Донині збереглися, зокрема, написані ним образи Свв. Кирила і Мефодія, композиції "Бесіда Христа з самарянкою", "Покров Пресвятої Богородиці" (вважається, що в останній композиції митець зобразив себе у вигляді диякона). 1914 р. у північно-західному куті церковної огорожі збудовано наметову каплицю у псевдоросійському стилі (різновид історизму) за проектом архітектора Олексія Петренка — очевидно, для поховальних відправ (Храми Києва, 2001).

Рис.2.5.1.7. Хрестовоздвиженська церква та житлова забудова на Кожум’яках. Фото поч. ХХ ст. Рис.2.5.1.8. Хрестовоздвиженська церква на Кожум’яках, Фото І. Парнікоза, 2014 р.

18 травня 1891 р. у храмі охрещено майбутнього письменника Михайла Булгакова. Він народився у будинку по вул. Воздвиженській, 10-в, де його батько — доцент Київської духовної академії Опанас Булгаков – орендував квартиру у тогочасного настоятеля Хрестовоздвиженської церкви Матфія Бутовського (Храми Києва, 2001).

Рис.2.5.1.9. Будинок, в якому народився М. Булгаков по вул. Воздивженській, 10-в., перед «реконструкцією», яка перетворила його на складову сучасного будинку Рис.2.5.1.10. Загальний вигляд частини Подолу з церквою Костянтина та Олени та церквою-дзвіницею Дмитра Ростовського, фото поч. ХХ ст.

У 1865 р. до дзвіниці церкви Костянтина та Олени було прибудоване просторе приміщення теплої церкви св. Димитрія Ростовського, оздоблення якої повторює оздоблення дзвіниці. З 1861 р. при храмі Костянтина та Олени діяла парафіяльна школа. У 1898-99 рр. церкву Костянтина та Олени розширили прибудовою приділу, присвяченого св. Феодосію Чернігівському, при цьому було частково розібрано старий об'єм (Храми Києва, 2001).

Рис.2.5.1.11. Церква-дзвіниця Дмитра Ростовського на Подолі. Фото поч. ХХ ст. Рис.2.5.1.12. Церква-дзвіниця Дмитра Ростовського, план за (Толочко, Дегтярьов, 2003)

Дзвіниця Грецького монастиря До дзвіниці прилучався невеликий службовий об'єм. У 1913-14 рр. за проектом Володимира Ейснера на її місці зведено нову, значно вищу дзвіницю у неокласичному стилі (течія модерну). Основою споруди є двоповерхова будівля з арковим проїздом та теплою церквою. На її центральній вісі було влаштовано вежу – стрункий відкритий ярус для дзвонів на глухому цоколі, увінчаний високою банею з хрестом (Храми Києва, 2001). Наразі відбудована дзвіниця є однією з найбільш виразних домінант Контрактової площі. Проте не зрозуміло наскільки вона подібна до вихідної.

Рис.2.5.1.13. Дзвіниця Грецького монастиря на Контрактовій площі. Малюнок 1861 р. Рис.2.5.1.14. Дзвіниця Грецького монастиря. Сучасна відбудова. Фото І. Парнікози, 2014 р.

Нова Введенська церква. Ще 1833 р. парафіяни збудили клопотання про перенесення храму на підвищене місце і спорудження нової цегляної церкви з приділом в ім'я св.Власія, але стара церква продовжувала діяти ще понад півсторіччя. Лише 1882 р. було затверджено проект нового цегляного храму у межах того ж погосту (архітектор Володимир Ніколаєв). Закладка відбулася 21 листопада 1883 р. Будівництво храму здійснювалося за рахунок благодійних пожертвувань — зокрема, відомих київських доброчинців Федора Терещенка, Михайла Дегтерьова, Миколи Хрякова, Семена Могильовцева, деяких заможних парафіян. Новий храм почав діяти 1885 р. (стару церкву невдовзі було розібрано), але за браком коштів виготовлення нового іконостасу вдалося здійснити лише 1894 р. Хрестово-банний одноверхий з прибудованою дзвіницею об'єм церкви був вирішений у формах псевдовізантійського стилю.

Рис.2.5.1.15. Ввенденська церква на Рибалках, проект, за (Храми Києва, 2001) Рис.2.5.1.16. Ввенденська церква на фото поч. ХХ ст. за (Храми Києва, 2001)

Характерним елементом храму були великі закомари з вікнами-трифоріями. Нижня частина об'єму мала смугасте рустування. Вівтарна апсида виходила на червону лінію вул. Почайнинської. 1887 р. безпосередньо на розі вул. Почайнинської та Ярославської було споруджено будинок священика, 1900 р. на вул. Почайнинській – двоповерхову дерев'яну парафіяльну школу (будівлі не збереглися). Цікаво, що київські путівники аж до Костянтина Шероцького (1917) "не помічали" нового Введенського храму, описуючи ще стару церкву ХVIII ст. (Храми Києва, 2001).

Рис.2.5.1.17. Введеньска церква позначена на панорамі Подолу поч. ХХ ст., за (Храми Києва, 2001) Рис.2.5.1.18. Введенська церква по відбудові. Вул. Введенська. Фото І. Парнікози, 2014 р.

Церква св. Димитра (Йорданська). Храм був присвячений св. Димиту Солунському (Мироточивому), але широко розповсюдилася неофіційна назва — Йорданська, або Микільсько-Йорданська, на згадку про Йорданський монастир, що існував на цьому ж місці до кінця XVIII р. Первісною парафіяльною церквою в ім'я св.Димитра була колишня трапезна церква Йорданського монастиря — дерев'яна, середини XVIII ст. Вона стояла до 1880-х років і надто застаріла. Ще 1864 р. був затверджений проект нового цегляного парафіяльного храму, проте здійснити його закладання стало можливим лише 21 серпня 1883 р. Будівництво велося у 1883-84 рр. Новий храм був хрещатим у плані, з одною заокругленою банею на восьмигранному барабані, з прибудованою із західного боку триярусною наметовою дзвіницею. Являв собою пізнє втілення русько-візантійського стилю. При церкві діяла парафіяльна школа (1907 р. було споруджено спеціальний будинок, не зберігся) (Храми Києва, 2001). Наразі на території колишнього храму діє відновлений монастир.

Рис.2.5.1.19. Дмитрівська церква на Плоському, фото поч. ХХ ст., за (Храми Києва, 2001) Рис.2.5.1.20. Церква Миколи Доброго на Подолі. Фото поч. ХХ ст., за (Храми Києва, 2001)

Каплиця на місці престолу Святодухівської церкви. Відома ще з середньовіччя Святодухівська церква стояла у глибині кварталу по вул. Борисоглібській між будинками 19 і 21. Під час пожежі 1811 р. згоріла і більше не відновлювалася церква Зішесття Святого Духа, а частина її погосту після перепланування вулиць Подолу була прирізана до приватних садиб. Зокрема, місце престолу колишньої церкви опинилося на терені великої ділянки, що відповідає сучасним будівлям по вул. Волоській, 2, Борисоглібській, 19 і 21 та Набережно-Хрещатицькій, 19. З 1898 р. ця ділянка була спільною власністю купців-євреїв Арона Верозуба та Давида Хургіна. На вимогу влади, імовірно, 1904 р. вони дозволили спорудження на своїй садиби невеликої дерев'яної, прямокутної у плані православної каплички, що позначила місце престолу зниклого храму. Улітку 1914 р. А. Верозуб і Д. Хургін влаштували до каплиці окремий прохід з вул. Борисоглібської та обгородили її парканом. Капличкою опікувався причт сусідньої Предтеченської церкви (Борисоглібської церкви). Капличку знищено невдовзі після революції (Храми Києва, 2001).

Рис.2.5.1.21. Фрагмент інтер’єру церкви Миколи Доброго, (Храми Києва, 2001) Рис.2.5.1.22. М. Булгаков – російський писменник з київською пропискою

Зазнала змін і Церква Миколи Доброго. У 1854 р. виконано настінний живопис, а 1875 р. споруджено металеву огорожу. У 1885 р. проведене калориферне опалення. Новий стінопис виконано 1902 р. Останній ремонт Добромикільської церкви відбувся у 1904 р., коли настоятелем храму був Олександр Глаголєв. 26 квітня 1913 р. в храмі вінчався Михайло Булгаков з першою дружиною — Тетяною Лаппа. Вінчав Михайла й Тетяну професор Київської духовної академії, настоятель подільської церкви Миколая Доброго, «що на узвозі», Олександр Глаголєв.(Храми Києва, 2001; Кончаковський, 2007).

Рис.2.5.1.23. Тетяна Лаппа – перша дружина Михайла Булгакова Рис.2.5.1.24. Церква Різдва на Подолі, іконостас. Фото поч. ХХ ст.

Десь у середині XIX ст. до церкви Різдва Іоанна Предтечі з заходу прибудували триярусну ампірову дзвіницю та зняли дві бічні бані. Протягом 1902-04 рр. за проектом Миколи Казанського, затвердженим 1900 р., розширили північний Борисоглібський приділ із влаштуванням нової апсиди, зробили симетричну прибудову південного приділу. Відтак церква стала тринавною, з центральною грушоподібною банею на приземкуватому восьмигранному барабані (Храми Києва, 2001).

Церква Різдва на Подолі.. 6-7 травня 1861 р. у церкві настоятель Йосип Желтонозький разом із благочинним Петром Лебединцевим правили літію й панахиду над домовиною з прахом Тараса Шевченка, який перевозили з Петербурга до Канева. Царська влада заборонила проводити панахиду в одній з церков верхнього Києва, призначивши для цього розташовану найближче до пароплавних пристаней на Дніпрі, звідки пароплавом мали відвезти труну до Канева. Відтоді церкву іноді називають "Шевченковою". Цікаво, що на відспівуванні Т. Шевченка в церкві Різдва на Подолі була присутня дванадцятирічна Варвара Павлівна Терпило – мати славетного отамана Данила Терпила –Зеленого (Коваль, 2014).

Рис.2.5.1.25. Пам’ятна дошка на честь панахиди над труною Т. Шевченка на стіні церкви Різдва на Поштовій площі. Фото І. Парнікози Рис.2.5.1.26. До Канева труну Т. Шевченка доставили пароплавом по Дніпру після панахиди в Києві на Подолі

1899 р. за проектом архітектора Миколи Казанського коштом церковного старости купця Олександра Сироткіна було влаштовано нову металеву на цегляних стовпах огорожу навколо погосту. 1904 р. єпархіальний архітектор Євген Єрмаков склав проект перебудови входу до церкви. Замість південного входу до головного об'єму храму був прибудований спеціальний західний тамбур, до якого з південного боку вели нові вхідні двері. 1911 р. коштом О. Сироткіна зробили дві невеликі круглі прибудови обабіч вівтарної апсиди – для ризниці й паламарні. Того ж року у храмі влаштували калориферне опалення, водночас поклали нову підлогу на залізобетонній основі з підвищенням рівня більш ніж на метр. Починаючи з 1911 р., велося поновлення інтер'єру: замінено головний престол, іконостас перезолочено і розділено на дві частини (у головному вівтарі лишилися три нижні яруси, а два яруси перенесені до Сергіївського приділу). Іконописці брати Кохно виконали суцільний розпис стін, використовуючи, зокрема, композиції стінопису Володимирського собору. У березні 1911 р. наново освячено головний престол, а до 600-річчя св.Сергія Радонєзького (3 травня 1914 р.) переосвячено приділ його імені. 30 грудня 1914 р., незважаючи на воєнний час, був урочисто відзначений 100-річний ювілей храму.

Рис.2.5.1.27. Церква Різдва на Поштовій Площі на Подолі, Фото поч. ХХ ст. Рис.2.5.1.28. Каплиця товариства рятування на воді. Листівка поч. ХХ ст.

Каплиця товариства рятування на воді. У 1900 р. київське Товариство рятування на воді влаштувало біля своєї пристані (містилася майже поряд із південним крилом нинішнього Річкового вокзалу на Поштовій пл.) приймальний покій для приведення до тями потопельників та невелику каплицю для відспівування тих, чиє життя не вдалося врятувати. Для каплиці було обладнано маленький майданчик на схилі від Поштової площі до берега, навколо розбито сквер. Каплиця, споруджена за проектом Володимира Безсмертного, була дерев'яною на цегляному цоколі, оздобленою у псевдоросійському стилі, увінчаною наметом. Існувала до 1930-х рр. (Храми Києва, 2001).

Рис.2.5.1.29. Вид на комплекс Братського монастиря на Контрактові площі, кін. ХІХ ст. Рис.2.5.1.30. Торг на Контрактовій площі. Видно фонтан «Самсон» та будівлю духовного училища

Рис.2.5.1.31. Просфірня Братського монастиря. Фото І. Парнікози, 2014 р. Рис.2.5.1.32. Просфірня Братського монастиря. Фото І. Парнікози, 2014 р.

Будуються також нові келії в Фролівському монастирі (збереглися до нашого часу). Також відбувається розбудова Братського монастиря. В 1861 р. будується просфірня в стилі класицизм, що збереглся до нашого часу.

Рис.2.5.1.33. Єврейський молитовний будинок на Ярославській, 17. За (Храми Києва, 2001) Рис.2.5.1.34. Подільська синагога (синагога Розенберга), проект за (Храми Києва, 2001)

Єврейський молитовний будинок на Ярославській, 17.Одна з іудейських молитовень на Подолі (будівля не збереглася). Ділянка по вул. Ярославській, 17, ріг вул. Костянтинівської, 22, належала до Плоської поліцейської дільниці. 1897 р. власник ділянки, купець А.Терещенко, спорудив тут триповерховий наріжний прибутковий будинок, а поруч з ним з боку Ярославської вул. надбудовано другий поверх над одноповерховим будинком, що існував (архітектор Іполит Ніколаєв). Внаслідок надбудови було зведено двоповерховий з підвалом будинок (фактично триповерховий, бо верхній поверх являв собою два суміжних великих молитовних зали з галереями). Того ж 1897 р. був даний дозвіл влади на відкриття у другому поверсі цього будинку "єврейської молитовної школи" (у першому поверсі й підвалі містилися торговельно-господарчі приміщення). Архітектуру будинку витримано в стилі "ренесанс" (одному з напрямків історизму), характерною прикметою фасаду були великі, ритмічно розташовані напівциркульні віконні прорізи.

Будинок продовжував використовуватися як єврейська молитовня й після того, як 1899 р. садибу придбав єврей-купець Яків Каплер. За радянської влади всі будівлі на ділянці були націоналізовано, але молитовний будинок діяв на умовах оренди.

У 1934 р. молитовний будинок ще діяв, але у другій половині 1930-х років був закритий. Приміщення деякий час експлуатувалося музичною школою. У 1978 р. будівлю знесли у зв'язку з прокладанням на цьому місці траси метрополітену у відкритий спосіб (Храми Києва. 2001).

Подільська синагога (синагога Розенберга) Єврейський культовий заклад з видатною історією і багатими традиціями (Щекавицька, 29). Засновником синагоги був заможний київський правник Габріель-Яків Розенберг. Будинок зведений його коштом і на його садибі протягом 1894-95 рр. (архітектор Микола Гарденін). Будівництво відбувалося у період, коли міністр внутрішніх справ не дозволяв споруджувати у Києві капітальні єврейські молитовні. Тому Г. Розенберг спершу погодив із міською владою зведення нібито житлового особняка, а потім отримав дозвіл на його "пристосування" під молитовню, яку перенесли сюди з менш підхожого приміщення на Подолі. На чільному фасаді досі залишилися великі фальшиві двері — імітація парадного входу до особняку. Фактично будинок має три входи з боку подвір'я: головний (чоловічий) вхід веде до молитовної зали; другий, зі сходами нагору — до другого поверху з жіночою галереєю; ще один — до підвального поверху. Будинок цегляний, двоповерховий з підвалом. Головний фасад оздоблений у псевдомавританському стилі, з характерними підковоподібними арками віконних прорізів; вісь симетрії підкреслює аттик. Синагогу одночасно використовували дві громади: одна займала великий зал з галереєю для жінок, друга — підвальне приміщення. На початку XX ст. формальним власником будівлі (яка фігурувала у деяких документах як "реміснича молитовня № 10") став барон Володимир Гінцбург, племінник Г.-Я. Розенберга і зять Лазаря Бродського, відомий благодійник. За сприяння В.Гінцбурга у 1915-16 рр. синагогу було реконструйовано за проектом Валеріана Рикова, зокрема, добудовано додаткове крило галереї для жінок.

Рис.2.5.1.35. Подільська синагога (синагога Розенберга), сучасний вигляд, 2014 р. Рис.2.5.1.36. Інтер’єр синагоги Розенберга на вул. Щекавицька, 29. За (Храми Києва, 2001)

Радянська влада націоналізувала синагогу, яка відтепер надавалася юдейським громадам у оренду. У 1921 р. при синагозі зареєструвалися громади "Шнайдерші" ("Кравецька") у головному залі та "Малярська" у підвалі; пізніше громада у головному залі називалася "Ремісничою". Загалом молитовними приміщеннями користувалося близько тисячі віруючих. Але у квітні1929 р. міське та республіканське керівництво, незважаючи на численні протести, розпорядилося закрити синагогу й передати її під клуб кустарів Петровского (нині Подільського) району.

Рис.2.5.1.37. Будинок, де розташовувалася єврейська молитовня по вул. Андріївська, 2/12 Рис.2.5.1.38. Храми Києва на схемі Подолу станом на 1967 р. за (Д. Вортман, Храми Києва, 2001)

Будинок використовувався як клубне приміщення аж до війни. Під час нацистської окупації, за переказом, німці влаштували тут стайні. У травні 1945 р., в умовах загального полегшення репресій щодо релігійних установ, синагога поновила діяльність. Аж до 1992 р. це був єдиний діючий іудейський культовий заклад Києва. Першим повоєнним рабином став Іцко Шехтман. За офіційними відомостями, іудейська громада на початку 1950-х років налічувала до 5000 віруючих, а на свято Йом-Кіпур 1951 р. синагогу відвідало 30 тис. євреїв. Спалах релігійної активності викликав занепокоєння влади. Посаду рабина було на тривалий час скасовано, частина приміщень синагоги у 1950-і рр. надавалася християнам-баптистам. Зібрання у синагозі постійно контролювалися органами держбезпеки. Лише у 1987 р. до синагоги знову було призначено рабина. З 1990 р. цю посаду обіймає Яков Дов Блайх – відомий єврейський релігійний і громадський діяч, головний рабин Києва і України.

Рис.2.5.1.39. Вознесенський собор Фролівського монастиря на Подолі. Фото поч. ХХ ст. Рис.2.5.1.40. Успенська церква (колишня Богородиці Пирогощої). Фото поч. ХХ ст.

Інтер'єр залу синагоги прикрашений повоєнним розписом — орнаментами, текстами гебрайською мовою. На огорожі жіночої галереї містяться зображення знаків зодіаку — символи 12 колін Ізраїлевих. На терені синагогального подвір'я діють релігійне училище, міква (ритуальна лазня), пекарня для виготовлення маци. Нині передбачається ремонт синагоги з прибудовою нових приміщень (Храми Києва, 2001).

Колишня єврейська молитовня з господарськими приміщеннями, розташовувалася також у кам’яниці по вул. Андріївська, 2/12.