Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Трамвай, фунікулер, водогін, каналізація, озеленення, купальні та славетні подільські повені

Парнікоза І.Ю.

Трамвай.

Ідея появи трамваю в Києві належить підприємливому А. Струве. Він вирішив замінити кінну тягу конки чи парові двигуни електричним двигуном. З 1 липня 1892 р. почала діяти експериментальна лінія Поділ-Хрещатик. В протилежних напрямках одночасно рухалися два вагони. Посередині шляху знаходився роз’їзд, де було розміщено електричний двигун, від яких струм живив вагони через повітряну кабельну мережу. Зворотнім провідником був мідний дріт покладений вздовж колій.

Рис.2.5.1.105. Київський електричний трамвай на Контактовій площі, поч. ХІХ ст. Рис.2.5.1.106. Реконструкція історичного електричного трамваю. Фото І. Парнікози, 2008 р.

Влаштування трамваю вимагало створення окремої електростанції. На терасі під схилами правобережних висот в районі Володимирського спуску розміщуються дві історичні споруди – пам’ятки історії. Перша з них – це будинок першої стаціонарної електростанції Київської міської залізниці (Перша електрична станція Київської міської залізниці; 1892-1893 рр., 1910 рр.; Набережне шосе 2-а; Пам’ятка архітектури та містобудування, науки і техніки; Наказ Міністерства культури і туризму України від 27.08.2007 № 983/0/16-07; №441-Кв.). Побудована одразу після випробування першої електричної трамвайної лінії, вона мала чотири парові машини потужністю 150 кінських сил. Проте скоро стало зрозуміло, що потрібна ще потужніша станція (Малаков, 2013)

Рис.2.5.1.107. Будинок першої електростанції Київської міської залізниці. Набережне шосе під Володимирським узвозом біля колони Магдебурзького права. Фото І. Парнікози, 2014 р. Рис.2.5.1.108. Будинок колишньої Центральної електростанції Акціонерного товариства “Київська міська залізниця” поблизу попередньої станції. Фото І. Парнікози, 2014 р.

Друга пам’ятка – будинок наступної потужнішої електростанції. Це колишня Центральна електростанція Акціонерного товариства “Київська міська залізниця” (Станція центральна електрична Київської міської залізниці; 1901-1903 рр.;1907-1908 рр.,1955-57 рр.; Набережне шосе 2; Пам’ятка архітектури та містобудування, науки і техніки; Наказ Міністерства культури і туризму України від 27.08.2007 № 983/0/16-07; №440-Кв). Її було зведено упродовж 1902-03 рр. за проектом і під наглядом талановитого інженера шляхів сполучення, члена Правління Артура Адольфовича Абрагамсона і відомого українського архітектора, цивільного інженера Володимира Андріановича Безсмертного. При цьому тут також проявилися перші паростки нового київського стилю – модерну (докладніше див. ). Маршрут Олександрівська (Сагайдачного) вулиця – Олександрійський (Володимирський) узвіз став першим в Києві і на Подолі на електричній тязі. Пізніше ввели в дію ще одну подільську лінію: Олександрівська вулиця – вул. Кирилівська (кінна та парова тяга). Але у 1894-95 рр. ця лінія теж стала електричною. 1909 р. з чотирьох нових київських ліній дві було введено на Подолі: Глибочицьку та невелику Набережну (від Поштової площі до Гавані). З 1912 р. діяв мототрамвайний зв’язок Ланцюговим мостом з лівобережними передмістями (Бєломєсяцев та ін., 2012).

Рис.2.5.1.109. Пам’ятник київському трамваю на Володимирському узвозі. Фото 2000-х рр. Рис.2.5.1.110. Мототрамвай на Ланцюговому мосту через Дніпро. Фото поч. ХХ ст.

Фунікулер.

Ідею збудувати між верхньою і нижньою частинами міста механічний підйом у вигляді невеличкої похилої залізниці з канатною тягою подав інженер А. А. Абрагамсон, проект розробили інженери М. К. П'ятницький та М. І. Баришников. Спорудження фунікулера тривало впродовж 1902–1905 років. Фунікулер урочисто відкрили 7 (20) травня 1905 року, регулярні пасажирські перевезення розпочалися з 8 (21) травня. Колії підйому простяглися на 200 метрів. Спершу він з'єднував верхню терасу Володимирської гірки з вулицею Боричів Тік. Дістав назву Михайлівського електричного канатного підйому, бо розташований був поруч із Михайлівським Золотоверхим монастирем. Лінія фунікулера початково була коротшою внизу на 38 метрів: на Олександрівській вулиці на Подолі (нині — вулиця Петра Сагайдачного), де тепер розташована нижня станція, були приватні садиби, з власниками яких вирішити питання відкупу власності не вдалося. На той час це було досить прогресивне інженерне вирішення: рейки лежали на міцній залізобетонній естакаді, добре діяли й підйомні машини ().

Водогін.

Центральну систему водогону в Києві було збудовано в 1870-72 рр. Загальноміський водогін вирішив створити генерал-губернатор Іларіон Васильчиков. Але домовласники не підтримали ідею. Наступник Васильчикова – Олександр Дондуков-Корсаков, не став питати жадібних домовласників. Генерал-губернатор просто наказав і водогін збудували. Керівництво роботами із спорудження водогону було покладене на відомого інженера Аманда Струве. Це йому прийшлося переконувати домовласників у необхідності водогону. У 1870 р. він уклав із містом контракт, у відповідності до якого повинен був збудувати водогін та систему газового освітлення. У 1871 р. А. Струве заснував «Київське товариство водопостачання», яке отримало монопольне право на забезпечення Києва водою. Закладка водогінних споруд відбулася 22 травня 1871 р. Менше ніж за рік першу чергу водогону було споруджено. Її загальна довжина склала 24 км. і охопила 147 будинків у центрі Києва. Основними спорудами водогону були дві насосні станції та три водонапірні башти. Нижня насосна станція розміщувалася у безпосередній близькості до Дніпра поряд із пам’ятником Хрещення Русі (інша назва «Колона Магдебурзького права»). Нижня насосна станція мала приймальний колодязь.

Рис.2.5.1.111. Аманд Струве – київський інженер, автор багатьох сміливих проектів в м. Києві, зокрема системи електричного трамваю, київського централізованого водогону, а також проектант славетного, найдовшого на той час, Дарницького залізничного мосту через Дніпро та системи дамб (струменеспрямовуючої та дамби Дарницького мосту в районі Видубичів), які змінили гідрологію нижньої течії Дніпра в м. Києві після 1870 р. Рис.2.5.1.112. Схема київського водогону: 1-водозабори, 2 – стара нижня насосна станція, 3 – верхня насосна станція, 3 – верхня насосна станція, 4 – старі фільтри, 5 – нижня насосна станція, 6 – сіткове відділення, 7 – будинок контори, 8, 9, 10 – майстерні, 11- будинок керуючого водогоном, 12, 13 – підсобні приміщення, 14 – артезіанські свердловини, 15 – підземний резервуар, 16, 17 – водонапірна башта, 18, 19 – фонтани. За (Бєломєсяцев та ін., 2012)

До 1895 р. водогін використовував дніпровську воду. Водозабір було влаштовано на дні дніпровського фарватеру навпроти міських купалень неподалік колони Магдебурзького права. До цього водопостачання було підключено і Поділ. Всі ж інші заплавні приміські поселення користувалися системою колодязів. Вода першого Київського міського водогону була не найкращої якості, адже фільтр не справлявся з очисткою і пропускав не лише бруд, а й п’явок та невелику рибу. Покращилась якість води після будівництва артезіанського водогону вже на початку ХХ ст. (Дет. див. ). Для подачі води з артезіанських свердловин, пробурених вздовж узбережжя Дніпра було збудовано нову нижню машинну станцію на Набережному шосе (1897 р.) (Бєломєсяцев та ін., 2012).

Рис.2.5.1.113. Нова нижня насосна станція київського водогону. Листівка поч. ХХ ст. Рис.2.5.1.114. Нова нижня насосна київського водогону. Фото перед зносом в 2000 рр.

Каналізація

У квітні 1893 р. у Києві почалося спорудження першої системи каналізації. Роботи провадило спеціально створене акціонерне товариство по угоді з містом. Основні роботи з спорудження першої черги були виконані за 20 місяців. Її основу становили вуличні та дворові самопливні колектори системи Шона, дві насосні станції та Куренівську поля зрошування зі спеціальною станцією відкачки мулів. Перша система каналізації мала дві частини: Старокиївську і Подільську (без Плоского та Куренівки), стоки з обох виводилися на зрошувальні поля на Оболоні, а з них в Дніпро вище Києва. Куренівські поля зрошення знаходилися досить далеко від північної околиці Подолу. На їх створення відводилося 271 десятина міських земель, безпосередньо під поля 160 десятин, 11 десятин під службову садибу, усі ж інші 100 десятин становили буферні заплавні луки та ліси. Поля було розташовано на високій заплаві, що розташовувалася на 5 м. вище найбільших повеневих вод та на 3 м вище ґрунтових вод. Проект полів зрошення було розроблено професором Петровської академії (Москва) А. А. Фадєєвим, який особисто керував будівництвом.

Перша Шонівська система каналізації експлуатувалася 18 років. Потім вона досягла межі своїх можливостей. Це почало загрожувати головному дніпровському водозабору. Зважаючи на це відбулася реорганізація каналізаційної системи верхнього міста. Для цього в долині Либіді було прокладено самопливний каналізаційний канал (чавунну трубу майже метрового діаметру), який скидав води в Дніпро в районі Видубичів після їх очистки на мулах ставків в районі Лисої гори. Для вилучення мулу з ставків-відстійників було побудовано нову Звіринецьку насосну станцію. При цьому Подільський каналізаційний басейн, на відміну від знову створеного Либідського, виводив стоки колекторами, на які було перетворено в тому числі тутешні малі річки на Куренівські поля зрошення. У 1909 р., коли було закінчено Либідську систему, місто викупило каналізацію в акціонерного товариства за 1 млн. руб. На 1912 р. реконструйовано каналізаційну систему Подолу – побудовано нові колектори Глибочицький, Кирилівський та Почайнинський, що дало змогу каналізувати увесь Поділ, Куренівку та Лук’янівку (Бєломєсяцев та ін., 2012).

Загалом тут мали створити нові поля, однак їхнє облаштування і прокладення до них колектора «батьки міста» відклали на потім. А тим часом ж поблизу гирла річки Либіді влаштували скидання стоків просто до Дніпра. Щоправда, нечистоти проходили сяке-таке очищення в спеціальних відстійниках. Але його якість залишала бажати кращого. У київській пресі у 1911 р. була намальована така «живописна» картина скидання:

«Широке кам’яне жерло викидає з пекла огидну лавину. У смердючій водяній гущавині нуртують різні відходи: кістки, пляшкові корки, шматки хліба та м’яса, друзки пляшкового скла, кірки лимонів, нерозмочені людські екскременти… Вся ця гидота частково потрапляє до Дніпра, частково ж викидається на піщану мілину ріки, гниє, заражує повітря».

Втім, мешканців міста ці жахи не надто лякали — адже тепер річку засмічували нижче Києва за течією, тож переживати мали хіба що десь біля Трипілля ().

Рис.2.5.1.115. Загальний вигляд Подолу, поч. ХХ ст. поштівка Рис.2.5.1.116. Загальний вигляд Подолу, поч. ХХ ст. поштівка

В описуваний період продовжилося знищення малих річок Подолу. Ще на початку ХІХ ст. колишній струмок Глибочиці був спрямлений, обвалований та перетворений на Канаву. По берегах річки незабаром з'явилися дерева, а її дно вимостили бруківкою. Так в народі з'явився жарт, що річка стала бульваром, так як її пейзаж був створений штучним чином. З часом Глибочиця стала найкращим у місті Подільським бульваром, але кияни вже за звичкою називали його «Бульвар на канаві». Річка живилася за рахунок атмосферних опадів, а також водами джерел, серед яких найбільш важливим було джерело, розташоване в Кмитовому яру (Бєломєсяцев та ін., 2012). М. Закревський (1865) зазначав, що кияни надавали перевагу Глибочицькій воді з джерела (Вакулишин, 2014).

Однак у 70-х рр. ХІХ століття вона стала суцільною смердючою масою. Причиною цьому послужило швидкий розвиток виробництва, а також істотне ущільнення житлової забудови в Києві. Пивоварні відходи, а також стоки нечистот з дріжджових і шкіряних заводів, міщанських садиб – усе це спрямовувалося в річку і все більше і більше її забруднювало. У місцевій газеті «Киевлянин» про Глибочицю в той час писали те, що вона перетворилася в справжню канаву, служить стоком нечистот, під її містками був громадський туалет, а її вода поширювала гази, шкідливі для здоров'я людей. Дана ситуація призвела до зростання захворюваності та смертності серед киян. Для закриття Глибочиці міській владі потрібні були кошти у зв'язку з чим, вони неодноразово зверталися до Петербурга за отриманням позики. Однак на допомогу їм так і не прийшли. У період 1871-1875 рр. Глибочицю та її притоку Киянку все ж закували в каналізаційний колектор (Бєломєсяцев та ін., 2012). Наразі Глибочиця вливається до Дніпра під вантовим мостом Гавані.

Рис.2.5.1.117. Початок забирання струмка Глибочиці (Канави) в колектор, фото ХІХ ст. Рис.2.5.1.118. Місце впадіння Киянки до Глибочиці в підземному колекторі, фото ХІХ ст.

Але, не дивлячись на спорудження колектора, вирішити проблему забрудненого повітря міській владі не вдалося. Справа в тому, що в той час річка перебувала у відомстві Міністерства шляхів сполучення, за рішенням якого на її місці проклали дорогу яка пролягала від дніпровського порту до Брест-Литовського шосе. Через це місцеві жителі ще довгий час дихали забрудненим повітрям (Бєломєсяцев та ін., 2012).

В 1949 р. колектор Глибочиці був вивчений Інститутом археології та запропонований до включення до числа пам’яток підземної архітектури. Паспорт №165 «національний» (Вакулишин, 2014).

У 1889 р. господар розташованої на Кирилівській вулиці пивоварні Рихерт звернувся до міської влади з проханням дозволити побудувати фільтр щоб зливати стічні води до Юрківської канави. Проте міська влада відхилила цей проект, мотивуючи це тим, що води Оболоні і так дуже забруднені. Струмок почали заганяти у колектор ще в середині ХІХ ст. Поте повністю його закінчили лише в 1909 р. На будівництво водовідводу витратили 4500 рублів. В цей же час у колектор загнали ліву притоку Юрковиці – струмок Турець. Колектор Юрковиці має профіль перевернутого яйця від 1,5 до 1,7 м. На території колишньої цегельні Ріхерта він утворює озерце в кар’єрі. Струмок Турець, протікає наразі під вулицею Турівською. Нижню частину річки засипали при будівництві Гавані у 1897-99 рр. Кілометр же верхньої течії загнали в метрову трубу (Вакулишин, 2014).

Ще одним загананим в колектор є Борисоглібський струмок, що струменів у Дніпро вздовж однойменної вулиці. В середині-кінці ХІХ ст. весь струмок заключили в колектор, частина якого збереглася до нашого часу (Вакулишин, 2014).

Озеленення

Восени 1896 р. набула чинності постанова думи про насадження дерев вздовж вулиць. Придбання та посадка дерев покладалася на власників прилеглих будинків. Менш заможні отримували саджанці безкоштовно з міських розплідників. Вказувалося які саме дерева садити на якій вулиці. Також вздовж червоної лінії вулиці розбивалися квітники, палісадники та висаджувалися декоративні дерева. Упродовж трьох-чортирьох десятиліть ефективної муніципальної діяльності Київ на межі ХІХ та ХХ ст. незважаючи на високу інтенсивність забудови перетворився на місто з значними зеленими насадженнями та великою культурою їх утримання (Бєломєсяцев та ін., 2012).

Рис.2.5.1.119. Київська околиця. Вид на північну частину Подолу. Худ. В Орловський, кін. ХІХ ст. Помітні елементи київських зелених насаджень – зокрема пірамідальні тополі Рис.2.5.1.120. Пірамідальні тополі поблизу пам’ятника Магдебурзького права, листівка поч. ХХ ст. Ці тополі любив цар Микола І, вони нагадували йому вишикуваних солдатів

З часом місто все більше розвивалося, а його територія забудовувалася. Будівництво пробували вести і в місці де раніше протікала річка Глибочиця. Однак рельєф місцевості виявився настільки складним, що в ті часи це виявилося практично неможливим. Будівництво в цьому районі ускладнювало ще й те, що тут знаходилося безліч ґрунтових вод які колись живили Глибочицю. З цих причин приватну забудову перенесли трохи далі в сторону Татарки ().

Рис.2.5.1.121. Зелені насадження на схилах Дніпра, листівка поч. ХХ ст. Рис.2.5.1.122. Зелені насадження на схилах Дніпра, листівка поч. ХХ ст.

Купальні

В ХІХ ст. респектабельні міщани в міських річках не купалися. Проте на початку XX ст. в багатьох великих містах Європи та в нас у Криму з`явилися громадські пляжі. Але в Києві як і раніше купалися в кущах, або платних купальнях (чоловічих, жіночих та дитячих). Незважаючи на наявність добрих місць для влаштування пляжів, їх організовувати не поспішали бо ж і купальні не користувалися великим попитом (Ковалинський, 2008; Малаков, 2013).

Рис.2.5.1.123. Рятувальна станція на київській пристані, Фото поч. ХХ ст. Рис.2.5.1.124. Вид на купальні з Володимирської гірки, листівка поч. ХХ ст.

Нагляд за купальниками здійснювали чергові матроси-рятувальники. У віданні Київського округу Імператорського російського товариства порятунку на водах перебували рятувальні станції, розташовані в таких місцях: центральна – на набережній, поблизу пароплавних пристаней, що діяла цілий рік; під час навігації та купального сезону діяли також рятувальні пости: на Оболоні в урочищі «Наталка», на заселеному Трухановому острові, у Матвіївській затоці. Для відспівування утоплеників зведено раніш згадувану каплицю В. А. Безсмертний (Малаков, 2013).

Рис.2.5.1.125. Дореволюційні купальні заможних киян Рис.2.5.1.126. Дореволюційні купальні заможних киян

Рис.2.5.1.127. Купальні на південь від подільської пристані на мапі Києва 1880 р. Рис.2.5.1.128. Розлив Дніпра у Ланцюгового мосту у Києві, 1877 р. За (Макаров, 2003)

Рис.2.5.1.129. Розлив Дніпра у Куренівки, 1907 р. Худ. С. Світославський Попереду чітко вгадуються Кирилівські висоти, під ними на північ проходить вулиця Кирилівська. На місці, де стояв художник, зараз розташовані заводи Подільсько-Куренівської промзони, за () Рис.2.5.1.130. Повінь 1907 р. на Подолі. Час від часу стихія нагадувала що Поділ залишається заплавною територією. Того року було повністю затоплено Труханів острів, лівобережні слобідки та частину Подолу. Висока вода зумовила необхідність евакуації мешканців. Тріумф стихії викликав увагу до київської повені не тільки у Києві, але і у віддалених від нього куточках імперії

Повені.

Незважаючи ні на що Поділ і в ХХ ст. залишався заплавним районом, а річкова стихія час від часу давала про себе знати. В 1907 р. київську заплаву охопила потужна повінь. Було повністю затоплено Труханів острів, лівобережні слобідки та частину Подолу. Висока вода зумовила необхідність евакуації мешканців (Ковалинський, 2008). Тріумф стихії викликав увагу до київської повені не тільки у Києві, але і у віддалених від нього куточках імперії. Зокрема, про катастрофічну повінь у Києві, що на Микільській слобідці та Трухановому острові залила більше 1500 будинків, повідомляв польськомовний «Віленський кур’єр» (). Детальніше про Київські повені див.

Рис.2.5.1.131. Розлив Дніпра на Подолі у Києві, середина квітня 1908 р. Поштівка поч. ХХ ст. Рис.2.5.1.132. Розлив Дніпра на Оболоні, художник-літописець Оболоні та Подолу С. Світославський

Загалом Поділ та інші низинні райони Києва, Труханів острів та Слобідки акуратно затоплювало кожні 5-10 років, зокрема, повені були і 1908, 1912, 1917 р. ().