Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Промислова зона Подолу 1850-1917 рр.

Парнікоза І.Ю.

Певні обмеження щодо забудови Подолу, особливо прирічкових територій, які виникали переважно внаслідок природних чинників, зумовили забудову кварталів розміщених ближче до Дніпра складськими чи виробничими приміщеннями. Зрештою це нагадувало усі тогочасні прирічкові торгівельні міста Європи. Поступово забудова вулиць Набережно-Хрещатицької та Набережно-Лугової набула виробничо-складського характеру. Починаючи з д.п. ХІХ ст. традиційні кустарні ремесла Подолу втрачають своє значення. Поступово на Подолі з’явилася ціла низка заводів: з виготовлення шовку, свічок, цегли, черепиці, шкіри, мила, карет, сукна. Тоді місту було достатньо трьох млинів, щоб забезпечити себе борошном. Кількість фабрик неухильно зростала і на 1860 р. їх нараховувалося до 60-ти (Ілюстрована, 2013). Серед виробничих комплексів швидко на передове місце вийшли харчові та переробні підприємства, а також численні парові млини, лісопильні та портові склади. Пізніше на Подолі діяло 8 великих млинів.

Рис.2.5.1.86. Проект елеватора млина «Лазар Бродський», інженер Ч. Волкенштейн, 1907 р. Фасад з боку Набережно-Хрещатицької вулиці, за (Бєломєсяцев та ін., 2012

Загалом споруди млинів зводилися головним чином в так званому «цегляному стилі». Втім вежа нового елеватора млина Бродського та млин Ш. Яновського були зведені в новому київському стилі модерн чи сецесія (Скібицька, 2011).

Рис.2.5.1.87. Елеватор млина «Лазар Бродський», ще перед зведенням біля нього недолугої багатоповерхівки Рис.2.5.1.88. Елеватор млина «Лазар Бродський», ще перед зведенням біля нього недолугої багатоповерхівки

Великим виробничим комплексом в районі нинішньої Поштової площі було основне борошномельне підприємство Києва – млин акціонерного товариства «Лазар Бродський». Сам млин діяв з 1857 р. і належав до німця Андрія Глезера. У 1870 р тутешній млин ще порівняно скромних масштабів купив батько Лазаря, Ізраїль Бродський. Особливого розвитку підприємство досягло під керівництвом Бродського-сина, найвизначнішого київського цукрозаводчика і філантропа. Правда, в 1891-му тут сталася пожежа, в результаті якого будівля млина згоріла. І тоді Лазар Бродський, його брат Лев, зять Юлій Дрейфус-Бродський, а також князь В'ячеслав Тенишев заснували акціонерне «Товариство Київської парової борошномельної млини» з основним капіталом в 1,5 млн. руб. Після смерті головного засновника в 1904 р Товариство стало носити його ім'я. Ще одна пожежа (у 1906-му) змусила акціонерів побудувати новий величезний цегляний елеватор, вцілілий до нашого часу. Архітектором його був В.А. Безсмертний (Малаков, 2013).

Елеватор зведено в 1907-1909 рр. Він демонструє прекрасні пропорції та лаконічну пластику свого монументального об’єму. Глухий базилікального типу об’єм завершений чотирикутною баштою з боку набережної, має триярусне горизонтальне членування з поділом на цокольну, основну та вінцеву частини. Основним елементом строгої площинної пластики виконаних у відкритій цеглі фасадів є пілястри двох верхніх ярусів, рівномірний ритм членувань яких оздоблений нішами під карнизом головної та горищними вікнами вінцевої частини. Єдиним суто декоративним мотивом є плоскі диски на пілястрах вежі, оздоблені потрійними вертикальними тягами як своєрідне клеймо стилю сецесії (Скібицька, 2011).

Рис.2.5.1.89. Витончена вежа елеватора млина Бродського – зразок раннього київського модерну (сецесії), який втилився перш за все в промислових спорудах, зокрема на Подолі. Архітектор В.А. Безсмертний. Фото І. Парнікози, 2014 Рис.2.5.1.90. Мукомельний млин Ш. Я. Яновського в стилі модерн, вул. Набережно-Хрещатицька, 2. Зведений в 1910 р. Один з найбільших київських млинів, знесений на потребу будівництва в 2007 р. За (Бєломєсяцев та ін., 2012)

За даними за 1914-1915 рр., річна продуктивність Київського парового борошномельного млина акціонерного товариства «Лазар Бродський» становила 3 млн. пуд. На млині, обладнаному паровим і трьома дизельними двигунами загальною потужністю 1750 к.с., працювало 185 чоловік. З боку Ігоревського провулка до території млина підходив спеціальний рейковий шлях. Правда, виробничі відносини на підприємстві відповідали тодішнім низьким соціальним стандартам. Вантажникам, які працювали тут, доводилося несолодко. Платили їм по 75 копійок на день. За ці гроші вони повинні були 12 годин тягати п'ятипудові мішки. У повітрі стояв неймовірний пил. Дерев'яні містки під ногами раз у раз ламалися, люди падали, калічилися. А поруч стояли наглядачі і мало того що поливали робочих брудної лайкою, доходило і до побоїв.

Підприємство працювало до кінця Громадянської війни. Потім, в 1920-м, головна будівля і ряд інших будівель були знищені новою пожежею. З цього часу млин втратила своє значення. Колишній елеватор зрештою був пристосований під книгосховище нинішньої Парламентської бібліотеки ().

Рис.2.5.1.91. Вид на комплекс млина Бродського, який займав ріг Поштової площі та Набережного шосе. Поч. ХХ. ст. Рис.2.5.1.92. Набережна Подолу, церква Різдва та комплекс парового млина Бродського, вид з фунікулеру. Поч. ХХ. ст.

З першої чверті ХІХ ст. колишня Плоська частина Подолу забудовувалася за класичним планом. В останні десятиліття ХІХ-поч. ХХ ст. північна околиця Плоскої частини київського Подолу, переважно вздовж вул. Кирилівської та прилеглих ділянок стає одним з центрів міської промисловості. Зоною зведення промислових підприємств стала також Куренівка. Після спорудження Гавані () подальший розвиток планувався як промислово-складський. Це було передбачено проектом київської окружної залізниці 1902 р. і при цьому планувалося створити нову вулицю паралельно існуючій Кирилівській. Однією з найстаріших промислових садиб Подолу можна вважати ділянку на розі суч. вул. Кирилівської та Нижньоюрківської. Ця територія свого часу складала власність Кирилівського монастиря та в XVIII ст. використовувалася для винокурного виробництва. Упродовж 1889-1894 рр. 6 га тутешньої території придбав купець Михайло Вильгельмович Рихерт. Старовинна цегельня, яка в ХІХ ст. належала до родини Гудим-Левковичів, складала наріжну частину його садиби. До неї з боку Кирилівської вулиці прилучилася ділянка з колишньою пивоварнею родини Псіол. Згодом тут розташувалися два великі пивзаводи М. В. Ріхерта та Київського акціонерного товариства. Історична забудова двох головних пивоварень по вул. Кирилівській головним чином збереглася. Завод М. В. Ріхерта донедавна діяв як завод солодових екстрактів, а завод Київського акціонерного товариства, відомий сучасним киянам як пивзавод «Поділ» (вул. Кирилівська, 41) (Бєломєсяцев та ін., 2012).

Рис.2.5.1.93. Загальний вигляд головної садиби пивоварного заводу Київського акціонерного товариства, 1897 р. За (Бєломєсяцев та ін., 2012) Рис.2.5.1.94. Загальний вигляд садиби пивзаводу М. В. Ріхерта (суч. завод молочної кислоти). Фасад архітектора М. М. Казанського, 1905-1908 рр.

У 1905-1908 рр. фасадний будинок пивзаводу М. В. Рихерта з характерною вежею звів архітектор М. М. Казанський. На перетині Кирилівської та Нижньоюрківської знаходився також цегельний завод М. В. Рихерта (архітектор В.М. Ніколаєв) (Бєломєсяцев та ін., 2012).

Найстаріший пивоварний завод Києва, який носить сьогодні назву «ЗАТ Пивзавод на Подолі», а на початку свого існування називався «Товариство Київського пивоварного заводу», був заснований в 1872 р. За рік до цього купець М. Хряков придбав у Києві садибу на Кирилівської вулиці, з недіючим металургійних підприємством. Разом зі своїми компаньйонами, купцем з Ревеля (зараз Таллінн) Карлом Вейсе, а також швейцарцями, братами Габріелем і Фрідріхом Енні, Хряков вирішив побудувати на цій ділянці «великий пивоварний завод з удосконаленими пристроями для виробництва кращих сортів пива, за зразком закордонних заводів». Четверо засновників внесли по сто тисяч рублів кожен; капітал був розділений на 800 паїв, які в різній кількості отримали члени новоутвореного «Товариства». Скоро почалося будівництво. Його очолив досвідчений інженер Олексій Термен. Роботи рухалися досить швидко. У 1873 р. статут «Товариства» був затверджений Міністерством фінансів. 31 травня того ж року відбулося перше зібрання пайовиків, на якому було обрано правління. Серцем заводу стала пивоварня, влаштована у двоповерховому будинку колишньої ливарні. Все обладнання було замовлено на батьківщині кращого європейського пива, в Пльзені в Чехії. Спочатку пивовари користувалися водою з міського водогону. З часом був виритий власний заводський колодязь, який давав воду, набагато кращу для пива, ніж водогінна. До 1896 р. підприємство освітлювали газом; потім, одним з перших у Києві, завод ввів власне електричне освітлення. Протягом першої чверті століття виробництво постійно розширювалося і модернізувалося. Під час 25-річного ювілею члени правління доповіли пайовикам, що «Товариство» вже володіє майном на суму понад мільйон рублів. Тоді це була величезна сума. Цікаво, що робота нової потужної броварні на Подолі сприяла розвитку сільського господарства навколо Києва. Зокрема, збільшилося виробництво місцевого пивоварного ячменю; з часом відпала необхідність купувати солод за кордоном. Те ж саме і з хмелем. Спочатку його завозили на завод з Чехії і з Баварії; потім потреби «Товариства» став цілком задовольняти хміль з-під Полтави, з-під Сквири. Уже в перші п'ять років свого існування завод налагодив випуск вищих сортів баварського пива, портеру, російського меду та англійської елю; з часом, для знавців, з'явилися світле чеське пиво, темне мюнхенське. У Києві, а потім і в інших містах відкривалися все нові власні магазини «Товариства». Подільське пиво стало відомо в Чернігівській, Бесарабській, Херсонській губерніях; ним торгували на залізницях, на дніпровських пароплавах. Як свідчить хроніка кінця ХІХ ст., продукція заводу «веде перед у продажу або навіть продається одна» в київських парках під час гулянь, в першокласних готелях і ресторанах. На сільськогосподарських і промислових виставках у Києві пиво «Товариства» було високо відзначено: в 1880 р. срібною медаллю, в 1888 і 1897 р. – Золотими медалями ().

На Подолі також розміщувався маслоробний завод Лур’є (наразі Київський комбікормовий завод, який також проектував В.А. Безсмертний. Він був споруджений 1898 р. на вулиці Кирилівській, 98. Завод було оснащено нафтовим двигуном потужністю 140 к.с., тут працювало 45 робітників. Головна продукція заводу – льняна, кокосова, конопляна та рижієва олія. Щодо архітектури то це була доволі утилітарна споруда, яких чимало доводилося проектувати В. Безсмертному. Наразі тут міститься Київський комбікормовий завод (Малаков, 2013).

Рис.2.5.1.95. В.А. Безсмертний – український архитектор киянин. За (Малаков, 2013) Рис.2.5.1.96. Колишній завод Марра, Кирилівська, 53, Фото І. Парнікози, 2014 р.

Тут також розташовувалися два дріжжово-винокуренних заводи купця першої гільдії, німця за походженням Й. І. Марра з адресою вул. Кирилівська, 53 та 65. Вони були засновані у 1876 р. За першою адресою Марри і жили. Дружині Й.І. Марра – Корнелії Францівні, належав Київський 1-й пивоварний завод на Куренівці заснований в 1844 р. на вул. Копиловській, 34. З дочкою Марра – Корнелією Йосифівною був одружений В. Городецький (Малаков, 2013а).

В промисловій зоні Подолу розміщувалася і низка підприємств, що виробляли будівельні матеріали. Серед них слід згадати цегляний завод Ріхерта на розі вул. Юрківської та Кирилівської. За деякими даним йому належить сама стара цегляна труба Києва 1895 р. Раніше на місці заводу знаходилася маленька цегляна лавка Кирилівського монастиря.

Рис.2.5.1.97. Цегляний завод Ріхерта в промисловій зоні Родолу по вул. Кирилівській. Фото поч. ХХ ст. За (Група «Поділ» В контакті) Рис.2.5.1.98. Проект виробничого корпусу цементного заводу «Фор», арх. В. Городецький, 1897 р. За (Бєломєсяцев та ін., 2012)

В Кирилівській промисловій зоні знаходився також цементний завод "Фор", зведений в 1898 р. у Києві на Куренівці за проектом (1897 р.) В. Городецького (вул. Кирилівська, 102). Одним з його співвласників був сам архітектор. Тому він активно рекламував застосування цементу та бетону в своїх неординарних спорудах. Варто лише пригадати скульптури з бетону на будинку з химерами, костелі св. Миколая чи будівлі музею українського образотворчого мистецтва. З 1898 року завод налагодив виробництво найкращого на той час портланд-цементу. Для цього використовувалася крейда та глина, яку видобували тут на Кирилівській. Застосовувався так званий мокрий спосіб. Завод випускав також залізобетонні вироби, мозаїчні плитки для підлоги, порожнистий камінь та цементно-піщану цеглу, кільця для колодязів тощо. Потужність виробництва цементу – 500 тис. пудів на рік. З часом завод зазнав реконструкції, тож від споруд зведених В. Городецьким дотепер залишилося тільки приміщення заводоуправління. Воно було двоповерховим, причому перший поверх – цегляний. Другий – дерев’яний, як зазвичай робили в той час в Києві. Вже в недавні часи другий поверх розібрано і на цегляному першому поставлено два нові поверхи, а фасад обличкований (Малаков, 2009, 2013).

Рис.2.5.1.99. Вишукана керамічна грубка виробництва фабрики І. Анджейовського в будинку В. Городецького, вул. Банкова, 10 Рис.2.5.1.100. І. Анджейовський – громадський діяч та власник фабрики промислової кераміки, яка знаходилася по вул. Кирилівській, 64

По вул. Кирилівській, 64 за проектом Карл Людвіговича Іваницького побудовано також виразний корпус кахляного заводу І. Анджейовського на (1896). Будівля колишньої фабрики будівельної кераміки перебуває наразі в критичному стані. Проте і зараз можна оглядати виразні кахельні прикраси на фасадах цієї руїни. Підприємство засноване 1875 р. було найвідомішим виробником кахлів. Воно спеціалізувалося на високохудожніх грубах і камінах. Цими виробами прикрашено інтер’єри колишніх прибуткових будинків, що збереглися досі: Ярославів Вал, 1 та 14, Володимирська, 61/11, та Банківська, 10 (Малаков, 2009).

Загалом обставини життя тогочасного промислового Подолу може в достатній мірі передати фільм «Земля обіцяна», що зображує соціальні наслідки індустріалізації в польській Лодзі ().

Рис.2.5.1.101. Корпус заводу кахлів І. Анджейовського вул. Кирилівській, 64. Фото І. Парнікози, 2012 р. Наразі являє собою жалюгідні руїни Рис.2.5.1.102. Вид на Поділ з мілини Труханового острова, 1916 р.: димить центральна електростанція, з права помітний знесений наразі млин Янковського

Перша центральна електрична станція Києва загального користування почала працювати наприкінці 1890 р. Станція давала струм для освітлення міського театру, Хрещатика і будинків приватних абонентів. Вона була розташована в кам'яниці, на сучасній Театральній площі (площа, де знаходиться Державний академічний театр опери та балету ім. Т. Г. Шевченка). У 1898-1900 рр. на Подолі збудовано нову станцію (вул. Андріїівська 19).

Рис.2.5.1.103. Сучасний вигляд колишньої Центральної електростанції, 2014 р. Фото І. Парнікози, 2014 р. Рис.2.5.1.104. Насосна станція ЦЕС на Дніпровській набережній Фото І. Парнікози, 2014 р.

Наразі тут зберігся весь комплекс її споруд та механізмів, які оголошені пам’ятками архітектури, науки і техніки (Комплекс Центральної електричної станції (ЦЕС-1); 1901-1914 рр.; вул. Андріївська, 19, Шосе Набережне; Наказ Міністерства культури і туризму України від 27.08.2007 № 983/0/16-07; пам’ятка архітектури та містобудування, науки і техніки; № 439-Кв; Турбогенератор фірми "Браун, Боварі і К"; Мостовий кран для монтажу технологічного обладнання; Головний корпус; Привратницька; Розподільча підстанція). У 1909-1910 рр. на березі Дніпра по суч. вул. Набережно-Хрещатицькій для неї збудували спеціальну берегову насосну станцію. Приміщення під неї оформлено, як і весь ансамбль станції у так званому «цегляному» стилі з дрібними деталями, поясками та пілястрами, що мають і конструктивне значення. Потужність центральної електростанції в 1913 р. становила 16275кВт. Вказана насосна станція також є пам'яткою архітектури та містобудування, науки і техніки (Берегова водогінна насосна станція – Будка над артезіанською свердловиною №23, Наказ МКТ від 27.08.2007 №983/0/16-08, охоронний номер 439/4-Кв) і входить до пам’яток Центральної електричної станції (ЦЕС-1); 1901-1914 рр.; Андріївська вул.,19. ( )

В Києві в районі Гавані працювало кілька заводів,що виробляли пароплави: завод Кондзерського (локалізація не встановлена), Варшавська верф (локалізація не встановлена) та Південноросійський машинобудівний завод

(суч. Кузня на Рибальському).