[22-1. Передмова А. Кримського]

А. Кримський, М. Левченко

Титули тих двох новодрукованих томів, що опублікував А. Кримський, такі:

а) Твори Степана Руданського. Том II. Впорядкував А. Кримський. У Львові 1896. Ст. III + 278 in 16°. Сюди – як ми бачили – увійшли окрім «Переднього слова» А. Кримського, балади й ліричні вірші Руданського 1851 – 1854 рр. та народня біблія «Байки світовії» 1856 p., тобто ввесь матеріал І рукописного тома 1-ої редакції (але за текстом уже 3-ї редакції).

б) Твори Степана Руданського. Том III. Впорядкував А. Кримський. У Львові 1897. Ст. 181 in 16°. Коли не рахувати (доданого на кінці) листа Руданського до брата та патріотичної поезії «До України», то в цьому III друкованому томі editionis principes ми маємо ті Руданського писання 1857 – 1859, котрі становлять собою матеріал другого його рукописного тома першої редакції (здебільша це жартобливі приказки), тільки що самий текст подано за авторовою редакцією вже найпізнішою.

Ми наведемо «Переднє слово» А. Кримського в повній основі («Зоря» 1895 № 17 ст. 332 – 334, або «Твори» т. II, ст. 1 – 13), не минаючи й тих реченнів, які А. Кримський – серед друкування – пододавав до свого «Переднього слова» (наприкінці II т., ст. 275 – 276, в рубриці: «Помилки друкарські і пропуски», або там і сям у нотатках до II-III тт.). Ось воно:

Переднє слово

Дивна історія з писаннями Руданського! Не можна надумати кращого порівняння над те, яке зробив автор «Історії літератури рускои», що, мовляв, «порвалося і порозсипалося дороге намисто, покотилися зерна геть далеко, і довелося збирати їх по одному». Двацять п’ять років (а на правду – так і трицять п’ять!) одбувалося теє збирання, та на нашу втіху визбиралися нарешті вже всі перлини, не стає тільки однієї, але хто знає? може колись і вона знайдеться так само несподівано, як познаходилися всі опрочі.

[А саме-іменно: не стає дуже гарної (як кажуть) поеми: «Цар Соловей». Та ще у когось на Україні мусить бути переклад «Іліади» – або цілої, або половини. Д. Ів. Мандичевський («Зоря» 1886, ст. 120) каже, що він бачив «здаєсь переклад цілої Іліади», та й сам одіслав його до Києва. А д. В. Лукич (ibid., ст. 136) згадує тільки про дванацять пісень. Здебільша «Іліаду» вже видруковано; а в тім, хоч би вона і вся була забулася, то це не велика втрата, бо Руданський – нема де правди подіти – віршував її таки поганенько. У мене є невеликий шматок його перекладу, де в середину Драгоманів вложив 36 віршів свого перекладу, гексаметричного (з датою: 16 листопада 1866 року); порівняння виходить не на користь Руданському, дарма, що його мова краща, ніж у Драгоманова. Краща мова – але ж той нудний метр (мішанина ямбів та амфібрахіїв) псує всю справу.]

Хто досі вивів на світ Божий найбільшу пайку писань Руданського, дак це д. Комар. В «Зорі» 1893 – 1895 він за двома рукописами [Прим. 1925 р.: Ті Комарові рукописи – ще не остаточна авторова редакція. Пізніш Руданський поробив у своїх віршах значні зміни], надрукував цілу сотку доти невідомих пісень та приказок Руданського. Заходом невсипущого працівника на ниві українсько-руського письменства шан. Василя Лукича – їх видано тепер у світ осібною відбиткою: «Твори Степана Руданського», т. І, Львів 1895.

Ніхто торік або позаторік не міг іще знати, що незабаром одшукається ще більше «співомовок» [Д. Мих. Комар у передмові до 1-го тому «Творів Ст. Руданського» (1895, ст. 5-6) думає, що термін «співомовка» Руданський видумав уже пізніш, бо в тому рукописові, який був у д. Комара, всі приказки так і звуться «приказками», а не «співомовками». Що приказка, то собі приказка, а що співомовка, то собі співомовка. Остатній термін – ширший од першого, бо і приказки (звісно, котрі віршовані), і пісні, і романтичні поеми («Небилиці»), і історичні поеми, і народна віршована біблія («Світові байки в співах») – усе те «співомовки»; і так воно стоїть на найраніших поетових рукописах. Наша письменницька громада, в тім числі і д. Комар, чомусь повстає проти оцього-о – кінець-кінцем зовсім гарного – терміну «співомовка»; та не знати чому? Коли в галицькій кузні кується щодня тисяча недоладних слів і вони входять в нашу літературну мову, то такий неологізм, як «співомовка» (= вірш), повинен уважатися навіть і за дуже щасливо придбання. Вірш справді стоїть на середині між звичайною мовою та співом; проф. Ом. Огоновський доволі добре вияснив, що «співомовка» – «співна мова». Кажу: «доволі добре», бо складне слово для «співної мови» було б «співомова»; а «співомовка» значить: «те, що говориться співною, співочою мовою». З 1864 року, зачавши перекладати Гомера, Руданський міг триматися свого терміну «співомовка» ще й через те, що Музу звав «Співою».], або краще сказати – одшукаються всі, які вважалися доти за загублені.

Тим-то хоч тепер спосіб Комарового видання може нас не задовольнити (воно ані хронологічне, ані систематичне), та тоді випадало друкувати саме так, як зробив д. Комар, себто попросту опублікувати обидва рукописи так, як вони були, і не мудрувати лукаво. (Велика шкода лиш, що д. Комар, не знаючи, якого року що написано, поставив скрізь дату: «1860»). А в тім, упорядкувати згадані пієси хронологічно д. Комар навіть і не міг би, бо в його рукописах в одному не було дат, а в другому датовано самий рік, а днів та місяців не зазначено.

Аж от сього 1895-го року в червні приїхав я в Київ до дорогого свого вчителя Павла Гнатовича Житецького. Він оддав мені велику купу всяких рукописів із творами Руданського. Що правда: як переглянув я тую купу гаразд, то вона мусіла поменшати, навіть переполовинитися; декотрі зошити були там зовсім ідентичні, тільки з тією відміною, що одні з них писав сам поет власною рукою, а другі – то були собі дословні копії з тих автографів.

Певне, що про ті копії я міг би й нічого не казати читачам, дак одна з-поміж них уже має за собою цікаву історію. Це – невеличкий зошит (див. його зверхній опис у «Зорі» 1886 p., ст. 195) [Прим. 1925 р.: В нашій книжці див. ст. 108-110. М. Л.], куди п. Стрільчевський (може з пам’яті) записав 1869-го року в Петербурзі 60 приказок, котрі йому найбільше припали до вподоби, – записав доволі недбало, плутаючи правопис, не вважаючи часто на ритм, додаючи власні слова проти метру, або й проминаючи не то що слова, аж ділі рядочки! Зверху Стрільчевський власною рукою надписав: «С.-Петербург. 5 марта 1869 года».

На біду рука Стрільчевського ніби трохи скидається на руку автора «Приказок». Тим-то 1886 року, як дістався був той списочок в руки моєму шан. приятелеві, д-рові Франкові, то він подумав, буцім це авторський автограф, та й так се і заявив, друкуючи всі ті приказки в «Зорі» 1886 року. Що ж до дати: «С.-Петербург 1869 года» (Руданський 1869 р. був не в Петербурзі, а у Ялті), то Франко вияснив собі це так, що треба розуміти тут 1859-й рік, бо мабуть ті слова писано не тією самою рукою, якою увесь зшиток. (А як на правду, то тією самою. До речі: Руданський ніколи не звав Петербурга Петербургом, тільки Петрополем).

Друкуючи той авторський автограф, д-р Франко мусів часом його виправляти [От, наприклад у списочку стоїть (№ 59): – Смашне, каже той. / Якъ разъ таке, якъ то часомъ / Въ осини буває борщъ зъ хвасолею, / Або цибуля съ квасомъ. У Франка («Зоря» 1886, ст. 313): – Смашне, пане, – каже той,– / Таке, як то часом / В осени борщ з хвасолею / Та цибуля з квасом. А в автографі Руданського (№ 202): – Смашне, пане, каже той: / Саме якъ то часомъ / Въ осени буває борщъ / Съ квасолею разомъ. Зрештою, Франкова переробка – краща навіть од оригіналу], а одну приказку («Що кому годиться») зложив сам наново, бо Стрільчевський здорово таки перекрутив її. Про все це я згадую на те, щоб хтось, побачивши тепер приказки, які друкуються із справжнього авторського рукопису, не здивувався часом, що вони одрізняються од друкованого тексту 1886-го року. Оце про тую копію.

Що ж до автографів Руданського, то про них я вже дещо сказав у кінці 1-го тома «Творів Степана Руданського» (1895, ст. 175 – 177).

Найбільш я радію з того, що в мене є два [хронологічно-]чорнеткові (звісно, автографічні) томи творів 1851 – 1859 рр. Може, краще буде звати їх «перша редакція», а не «чорнетки». Адже хоч ті томи справді одіграли для Руданського ролю чорняка для 2-ої редакції, але й вони сами були з чогось скопійовані на чисто: певне – із справжніх чорняків, писаних мабуть на перших-ліпших клаптиках паперу [Прим. 1925 р: Одного такого справжнього чорняка, писаного безперечно 1854 р., ми маємо в рукописному відділі Всенародної бібліотеки при Всеукраїнській Академії наук. Його опублікував С. О. Єфремов у «Киевской Старине». – М. Л.]. Іноді ми зовсім виразно відчуваємо, що Руданський, складаючи оці «чорнетки» чи «1-шу редакцію», повинен був мати перед собою ще якийсь інший свій-таки оригінал. Приміром, коли ми читаємо в поемі «Вечерниці» таку строфу:

От приходять парубки,

Дались чути і скрипки,

І підківки забряжчали

У дівчат і парубків…

Тільки Гриць їден сидів,

– то не важко побачити (з рим), що в цій строфі не стає одного рядка, який мав би римувати з «забряжчали». Не важко навіть угадати, що з ним вірші читались отак:

От приходять парубки,

Дались чути і скрипки,

Дались чути і цимбали,

І підківки забряжчали… і т. д.

Справа, зрештою, не в назві згаданих двох автографічних томів. Важлива інша річ: все, що складав Руданський, записано в ті томи 1-ої ред. хронологічним розпорядком, і коло кожної пієси є точна дата; часом зазначено й місце, де тоді був автор; дуже часто в дужках зазначено, підо впливом якого (звичайно польського) твору писав автор; одна слово – це ніби поетичний щоденник Руданського.

В тих двох томах є от що нового: 1) 75 досі невідомих «Приказок»; 2) скількись «Пісень», себто ліричних співомовок; 3) ціла низка романтичних поем або балад, що Руданський звав їх «Небилицями»; 4) довга поема: «Світові байки в співах» («в співах» = «віршами») з рівнобіжним додатком: «Світові байки в людських оповідках» (= «прозою»). Титули тих обох томів, старанно зроблені рукою теж самого Руданського, виглядають ось як:

Спивомовки козака Винка Руданьського кныжка перша зъ 1851 року до 1857.

Спивомовки козака Винка Руданьського кныжка друга 1857, 1858, и 1859.

Третій такий «чернетковий» том – не в мене, а в Галичині, у Вас. Лукича (од Франка).

Далі, в мене є дивоспів ( = оперета): «Чумак», писана в Ялті 1862-го року, а виправлена (в осібнім зошиті) весною 1871-го року, про неї досі навіть і згадки не було ніде.

Іще ж єсть у мене «Омирової Іліади пісня друга», досі не друкована [Прим. 1925 р.: і до того ця 2-га пісня являється в іншому тексті, ніж той, якого потім опублікував Франко в 6 томі «Творів Ст. Руданського». – М. Л.], та дуже цікава передмова до пісні першої, звідки ми між іншим довідуємося, що на Руданського мав вплив Драгоманов (певне, 1866-го року?) і заохочував його до праці.

Єсть у мене і два листи Руданського до його брата Грицька: з Петербурга 5 липня 1859 та з Ялти 21 грудня 1861. Перший лист кидає яскраве світло на хатні стосунки Руданських, на Степанові соціальні та національні погляди, тощо.

Нарешті є в мене частина з чистового рукопису 1859 року, туди вписано тільки поему «Світові байки в співах» [Прим. 1925 р.: Цей рукопис – то частина вже третьої редакції «Співомовок». – М. Л.], [а другий шматок рукопису – у д. Комара; ото ж ізвідти він і друкував «Пісні» та «Приказки» в «Зорі» 1893 – 1895].

[Прим. 1925 р.: Всупереч цій своїй помилковій заяві [надрукованій у квадратових дужках] А. Кримський у кінці окремої відбитки цього самого II-го томика, де друкувалося «Передне слово», додав (ст. 275): «Думаючи, що д. Комар друкував з рукопису пізнішого од мого або, хоч би, рівночасного з моїм, я помиливсь. Ближчеє порівняння текстів показало мені, що д. Комар оголосив такі тексти «Приказок», які пізніше Руданський трошки позмінював. У III томі «Творів» я іноді зазначатиму такі зміни, коли вони або роблять пієсу кращою, або просто сами собою цікаві». – І справді, А. Кримський це в III томикові (1896-1897) не раз робив, а на ст. 27-ій того – III томика знов зазначив: «Треба нагадати читачеві, що редакція д. Комара – старіша од тієї, яку маємо ми. Або, краще сказати: той текст, що видав д. Комар, зовсім збігається з замазаним текстом нашого рукопису. А єсть у нашім тексті іще й багато пізніших виправок, пороблених рукою самого Руданського певне в 1858 році». – М. Л.]

Нема чого споритися, що чистовий список – то річ дуже важлива: в нім є деякі (часом і не аби-які) стилістичні виправки проти «чернетки» (= 1-шої редакції); але до нього повходили не всі вірші, які були в «чернетці», та й ті, котрі повходили, то вже без дат і не по порядку, а посортовані по рубриках.

Оце такі в мене рукописи. Та ще знайшов я в «Вестнике Юго-западной России» 1864 (т. І, липень, ст. 25 і далі) патріотичний вірш Руданського: «Ой із-за гори, із-за кручі», невідомий нашим бібліографам. Не стільки цікавий буде для нас той вірш, скільки полеміка україножерної редакції, звідки ми бачимо, що пісні Руданського ще за живота авторового розходилися поміж народом: «Это песенка одна из числа многих, рассеваемых украинофилами в простонародье», – каже українофоб «Малоросс А. Восточенко» (тобто Анатоль Мартиновський, що був могилівським архієпископом) [що архієп. Анатоль Мартиновський мав псевдоніма «Восточенко», це засвідчено в «Киевской Старине» 1882, май, с. 227]. На мою думку, писано її в червні 1860-го року або хіба лиш трошечки пізніше [своїм напрямом вона становить ніби перехід до циклу тих патріотичних історичних поем, котрі оголошує шан. Вас. Лукич у 4-м томі «Творів Степана Руданського». З них «Мазепа» писано 6-7 червня, «Полуботок» 8 червня, «Велямін» 9 червня, «Павло Апостол» 10 червня, «Мініх» 12-13 червня, – мабуть тоді написав Руданський і оту поезію: «Ой із-за гори, із-за кручі».].

Трохи передше, ніж як П. Гн. Житецький дав мені згадану колекцію рукописів, др. Франко віддав В. Лукичеві свій том «Співомовок» Руданського з творами 1859 – 1860 рр. Це буде 3-ій «чернетковий» том (= 1-шої редакції), безпосереднє продовження моїх двох; натурально, він з точними датами і писаний хронологічним розпорядком. Частину його матеріалу (тільки, напевне, не з того рукопису, а з копії) оголосила колись друком О. Пчілка в Києві 1880-го р.: «Співомовки Ст. Руданського. Видав Н-й Г-ъ Волинський». Потім, 1886-го р., скількись приказок з того рукописного тому видрукував д-р Франко в «Зорі», потім деякі історичні поеми помістив наш редактор Василь Лукич у «Календарях Просвіти» і т. і., а багато зосталося такого, що іще й ніде не друкувалося. Докладний опис того рукопису див. у «Зорі» 1886, ст. 195 [Прим. 1925: У нашій книжці див. ст. 106-108. – М. Л.].

Порозумівшись я і шан. Василь Лукич поклали опублікувати наші рукописи, улаштувавши їх хронологічним порядком. Я взяв на себе редагування «співомовок», писаних з 1851-го р. до літа 1859-го р. (це буде II-ий друкований том «Творі»); а про все те, що писалося в Руданського з літа 1859 р. та далі, дбатиме вже Вас. Лукич, і це буде третій друкований том; йому я туди передаю і скрипт «Чумака».

[[Прим. 1925 р.] В окремій відбитці II друкованого тома, на ст. III, подано од А. Кримського таку виправку до цього уступу: «З передмови (ст. 8) читач побачить, що увесь рукописний матеріал, котрий мається в моїх руках, я був сподівався вмістити в один друкований том, завбільшки такий, як т. І [що видав М. Комар]. Та вже серед друку мусів я зміркувати, що моїх рукописів стало б може й на три таких томи. Отож я й шан. Василь Лукич поклали розбити мій матеріал на дві частини: одна половина – писання Руданського до 1857-го року – іде в оцей том (= т. II), а писання з 1857-го р. до літа 1859 року становитимуть собі зовсім окремий том (= т. III). Через такий розпорядок дальші поетові твори, які містяться в рукописах д. Василя Лукича, підуть уже не в третій -том, як сказано на ст. 9-й, а в четвертий»]

Як бачимо: дякуючи Вас. Лукичеві, наша українсько-руська громада незабаром матиме вже перед собою цілого воскресшого Степана Руданського, та й вийде, що не помилявсь поет, пишучи до свого брата: «Заказують мені мою рідню мову, не слухає батько мої мови, – за то, може, мене і по смерті послухають штирнадьцять мілійонів моїх їдномовців».

Хронологічного порядку ми тримаємося через те, що такий спосіб видання – добрий для всякого автора, а для Руданського просто аж неминучий. Такого розкиданого автора, який є він, тільки тоді й можна зрозуміти гаразд, коли його читати хронологічно та стежити його розвиток ступінь за ступенем.

Часом такий спосіб читання робить нам поета симпатичнішим. Подивімося, напр., в систематичний спис його творів, що я його опублікував в томі 1, на ст. 177-188, – ми бачимо в кожній рубриці які-небудь погані, порнографічні вірші; стрічаючи поруч тої гидоти якісь вірші патетичні, чутливі, навіть наївно-сентиментальні, ми ладні вважати їх за нещирі, а автора – за лицеміра. А як читатимем Руданського тим самим порядком, яким писавсь його «поетичний щоденник», то пересвідчимося, що це була натура таки справді дитяче-чутлива і чиста душею, а всі порнографічні пієси писано в три або в чотирі дні; з тих виключних трьох-чотирьох моментів, коли молодика нападала gauloiserie [фривольність], ми ще не сміємо нарікати його циніком.

Для життєпису Руданського наш спосіб видання теж має чималу вагу.

От напр. з підписів під віршами можна довідатися, де коли був автор, а звідти видно, що учившись у семінарії, Руданський не кожне літо їздив додому; а звідти можна догадатися, що з батьком не було вже й тоді в нього лагоди (про це свідчать і його пізніші листи).

Батько Руданського, видно з творів (з прозаїчних «Світових байок»), був попом у селі Хомутинці, Вінницького повіту на Поділлі [Вінницький повіт – на межі з Волинню, а село Хомутинець – недалеко од Бердичева. Тим-то в Руданського мова зближається до середньо-української].

Вдома Степан дуже любив приятелювати з наймитами і слухав їхні оповідання: записуючи, він позначав, що записи йдуть од наймитів.

Писати Руданський зачав, здається, підо впливом Шевченковим [M. Л:. Та мабуть і з Квітчиними українськими повістями познайомивсь Руданський дуже рано. Поема «Хрест на горі» 1854 р. (хоч писана вона не безо впливу од росіянина Козлова, як зазначає у нас на ст. 9 А. Кримський, базуючися переважно на зовнішній формі), дуже нагадує прозаїчну Квітчину «Марусю» не тільки загальним змістом, ба й окремими подробицями. Прим., парубок і у Квітки і у Руданського підслухує те, що дівчина говорить сама до себе, і аж тоді для них обох розпочинається кохання. Одміна – в тім, що у Квітки безталанний парубок після невдалого сватання йде спасати дуту в монастир, а у Руданського він попереду продає свого душу чортові, а вже аж тоді спасає її молитвами та церквами.], а теми для своїх балад-віршів брав на перший час із Жуковського та з польських романтиків. В поемі «Опир» 1853 він замазав аж 7 строф саме таких, які дуже нагадували відповідні місця в «Леноре» або «Светлане» Жуковського [Чотирма роками пізніш (1857), пишучи під виразним впливом Жуковського свою баладу «Безнадія» (друк. III, 49), Руданський під заголовком зробив ще й російський підпис, живцем ідучи за Жуковським: «Подражаніе» Bürger’у. – M. Л.]. Польський вплив спершу був у нього дуже міцний, польські вірші та пісні знав Руданський на пам’ять і, очевидячки, не стільки з книжок, скільки з живих слів, бо як доводилося йому часом те саме по польськи написати, то він раз-у-раз робив багацько різких помилок проти правопису, прим, stoje (зам. stoi), w cisze, w liesie, takie mam naturę, і т. і. і т. і. [В тих віршах, які видав д. Комар, теж було помилок проти польської правописи чимало, та хтось (чи сам д. Комар, чи «Зоря») повиправляв їх для друку. [М. Л.: Нижче ми зазначимо ширші уваги А. Кримського про польщину у Руданського]].

Видно, що і любив і знав він музику. Для одних своїх поезій він попросту брав музику відомих тоді польських романсів і надписував зверху, приміром, так: «Голос: W nocnej cisze, w cichem pieniu», а над іншими поезіями надписував: «Голос – свій», тобто сам придумував для них музику.

Ані однієї поезії ми не бачимо з датою «1855 р.». Видно, що кінець семінарського курсу та перший піврік у петербурській Медичній академії зажирали аж надто багато часу в Руданського, і він так пильно працював над іспитами та лекціями, що для поезії вже й часу не залишалося. Допіру 16 січня 1856 р., себто вже після закінчення важкого 1-го семестру в Медичній академії, вже й після різдвяних вакацій, знов бачимо, має змогу Руданський узятися за поетичне перо.

Цікаво, що найперша його поезія, писана по тій довгій перерві вже в Петербурзі, серед російського оточення, то був переклад з мови польської: «На Подоля з України зозуленька прилітала». Отого ж самого 1856 року вилилася з-під його пера й своя власна журлива пісня: «Повій, вітре, на Вкраїну, де покинув я дівчину», з підписом «24 іюля 1856. С[анкт] П[етер]б[ург]». З цієї дати ми бачимо, що д. Комар зробив помилку, кажучи (в т. І, ст. 5), буцім «Повій, вітре» писано ще в подільській семінарії 1855 р. (А в тім, навіть якби в нас не було власноручної поетової дати, то слова «Повій, вітре, на Україну з полуночи» виразно показували б, що поет був тоді не в Кам’янці-Подільському і не на Україні).

Перебування серед росіян у Петербурзі викликало було, одначе, в Руданському певний нахил віршувати щось і по-російськи, – і він тоді, 1856 р., скомпонував був якусь «Пробу по московські». Було тієї «проби» мабуть лиш одна сторінка або дві. Тільки ж, написавши московські вірші, він їх і видер із зошита геть, – залишилося самісіньке титло тієї «Проби по московськи», і потім справа понад «спробу» й не пішла вже.

Будь-що будь, знайомість із російською літературою (чи оригінальною чи перекладаною) стає в Руданського помітніша в петербурський період його життя. Віршуючи першу пісню своїх «Світових байок» (у кінці літа 1856 р. в Новгородській губернії), він дає там розділ XVIII – про нараду лукавого змія з іншими чортами проти Адама. В прозаїчних «Людських оповідках», на яких збудовано «Світові байки,» нема навіть натяку на цей розділ XVIII, а він нагадує відповідне місце у Мільтона. Через те ми маємо повне право бачити в цім розділі Мільтонів вплив на Руданського. Мільтона ж міг знати Руданський очевидячки лиш через російський переклад. Тільки ж кінець-кінцем той вплив не був дуже великий, бо зараз-таки, в розд. XIX, ми бачимо вже зовсім самостійну, дуже оригінальну композицію (Єва – щира українка).

Матеріальне становище Руданського в Петербурзі, як учивсь він там, було лихе. Студент Руданський жив десь на болоті, у бідної вдови, та й іноді не мав гарячої їжі аж два місяці, а в кишені ні копійки. Див. про це «Студент», пієсу, яка в чистовий список не увійшла. Писалася вона, правда, в січні аж 1858 р., та мабуть і 1856-1857 рр. жилося Руданському у Петербурзі не краще.

Тільки влітку міг студент підпомогтися грішми, бо на літо він не додому на Вкраїну їздив з Петербургу, а ставав у когось за вчителя для дітей, та й виїздив разом із панською сім’єю, – як видно з підписів під віршами, – кудись на село під Петербургом, у Новгородську губернію. Та видно з віршів, що не переставав він, серед великоруської сільської атмосфери живучи, згадувати та й згадувати з особливою силою довгі побутові картини з далекого покинутого рідного краю. Особливо характеристичний з цього погляду – вступ до поеми «Світові байки в співах» (пис. в серпні 1856 р. в новгородському селі Дора): це – чудові побутові малюнки з провінціального українського життя в Кам’янці-Подільському, де людей на вулиці видно хіба під певні години (як ідуть чиновники на службу чи з служби, та школярі – два рази до школи та два рази із школи), а вже ж після 9-ї години ввечері геть усе затихає-завмирає. Малювалася тоді Руданському в Новгородщині й інша картина з батьківщини, рідкий контраст до згаданої кам’янецької провінціальної мертвоти. В тому самому вступі до «Світових байок» намалював Руданський картину бучного ярмарку в Кам’янці на Йвана Купайла, коли в соборі буває храмове свято і одбувається архієрейська парадна одправа.

Та кінчалися канікули, вертав студент ізнову до Петербургу вчитися, знов засідав за студентську працю. Зароблених улітку грошей ставало тільки на осінь, а в січні – як ми бачили вже – «сидить студент медицини другий місяць без борщу», якось дотягаючи академічний рік, щоб новітнім літом знову репетиторувати десь у панській родині на Новгородщині, чи де.

Норови та звичаї, серед яких студент жив на селі в панській родині, певне, були не дуже чисті, – звичайно: в багатій сім’ї за часів кріпацтва; влітку 1859-го р. Руданський якось-то цілими днями сидів був та складав стидкі приказки, десь-певне дратуючи себе ними….

От які малюнки, одразу і самі собою, намалювалися мені через хронологічне читання, хоч я не звертав на все це умисної уваги; а хто схоче пильно переглянути твори Руданського умисне на те, щоб повитягати з них біографічні дати, тому будуть жнива рясні, і подякує він нам за наш спосіб видання.

Котрі Руданського твори вже подано в І-м друкованім томі з рукопису Комарового, ті до II-го та до III-го друкованого тома очевидячки ввіходити вже не повинні – і не увійдуть. Але, пропускаючи їх, я на відповіднім місці таки за них згадуватиму, що ось, мовляв, тут або тут повинна надходити з черги така або така пієса, і зазначатиму, чим одрізняється текст моїх рукописів од того тексту, що подав д. Комар. Голою згадкою я зазначатиму на відповіднім місці й стидкі вірші Руданського, яких надрукувати в Галичині не можна. Отже читач матиме перед собою суцільний, повний образ поетового розвою і могтиме вистежити його ступінь за ступенем. А вже ж для другого видання творів Руданського (сподіваємося, що його доведеться дожидатися не багато літ) мої коротенькі зазначки будуть дуже придатні.

Правопис у нашім виданню такий, як у «Зорі», але в самого Руданського він був не такий. Спершу Руданський державсь російської орфографії: писав ы зам. нашого и, писав и – зам. і, напр. «диты» (= діти). За часів «Основи» він засвоїв собі Кулішеве і, та не одразу кинув ы; в листі до брата з Ялти 20 грудня 1861 р. він пише: «сыділа», на «лысті». Оперету «Чумак» (вересень 1862) уже написано справжнім Кулішевим правописом, без ы. Держачись якої-небудь одної орфографії з-поміж цих трьох, Руданський державсь її вже дуже послідовно. Всі оці мої викази про правопис здадуться на той випадок, що може кому трапиться якийсь недатований автограф Руданського, – то можна буде більше-менше означити час його написання. От і д-р Франко не був би зробив відомої помилки з рукописом Стрільчевського, якби був знав, коли Руданський тримавсь якого, правопису. Стрільчевський вживає трьох букв ы, и, і та й плутає їх, чого не бувало у Руданського; Франко міг би тоді зміркувати, що як на Руданського, то для 1859-го року така орфографія (з «і») буде ще порання, а для 1869-го року (з «ы») – вже пізня, а звідти само собою випливало б, що то не може бути Руданського автограф.

На тім кінчаю свою передмову. Коли треба буде зробити ще деякі уваги, то я вже їх робитиму паралельно з текстом, в долині.

Звиногородка на Київщині. 1895 10/VIII

А. Кримський.

Примітки

Подається за виданням: Кримський А., Левченко М. Знадоби для життєпису Степана Руданського. – К.: 1926 р., с. 161 – 170.