31.05.1988 Чорнобильський репортаж
Спеціальні кореспонденти “МГ” Микола Лук’янчук, Сергій Онупрієнко, Чорнобильський район
Чорнобильський репортаж
1. Контрольно-пропускний пункт
Не раз і не два після публікацій матеріалів про атомну станцію і Чорнобильський район доводилося чути: «Невже там усе так добре? І фон, бач, стабілізувався, і люди працюють спокійно… Чи не замовчують чогось спеціалісти?»
Нічого хорошого в аварії, звичайно, немає. Але ще й ще раз доводити панікерам, що не можна дивитися на життя лише через чорні окуляри, чесно кажучи, обридло – це схоже на виправдання. Тому вирішили піти по такому шляху: усе, що прочитаєте, – пряма стенограма розмов з людьми Зони, записана на магнітофон і без правки. Ми не обійдемо «гострі кути», недоліки в організації роботи там. Розкажемо про мародерів, що цуплять з відселених будинків речі – ви отримаєте можливість зустрітися з одним із них віч-на-віч. Побуваємо біля «саркофага» і подивимося, що робиться навколо нього. Про радіаційну обстановку почуєте з вуст пюдей, безпосередньо відповідальних за Зону. Ми дамо вам змогу зустрітися із самозаселенцями й узнати, як вони живуть, про що говорять. Нарешті, відвідаємо з вами поле Героя Радянського Союзу Володимира Правика і загін ДАІ, що обслуговує Чорнобильський район…
А почалося все з одного листа, копію котрого, з дозволу адресата, передали нам працівники управління внутрішніх справ області, стурбовані становищем, яке склалося останнім часом.
З листа нареченої в 30-кілометрову зону ЧАЕС.
«Мирославчику, здрастуй! Нащо ж ти отак зробив: взяв і поїхав у Чорнобиль без попередження? Ти ж міг відмовитися од службового відрядження. Для цього є старші за тебе, ті, яким вже втрачати нема чого і яким не страшні оті «бери». Якщо ти до мене по-справжньому добре ставишся і кохаєш, негайно повернешся. Не послухаєш – шукай собі іншу дівчину, яка прийме тебе з «берами». То лише у газетах усе в Чорнобилі нормально, а насправді не так. І я більше вірю татові й сусідам, коли й вони так кажуть, що там зле. Послухай мене – і швидше повертайся. Ганна» [1]
На жаль, таких листів у зону чимало. Скажемо більше – працівники інших областей України відмовляються подеколи їхати туди на вахту. Звичайно, справа це добровільна, але хотілося б поставити усі крапки над «і». Наш перший репортаж – з контрольно-пропускного пункту при в’їзді у зону, біля села Дитятки.
Перевірка на дорозі із зони.
Звідси вона починається – ця територія, обгороджена колючим дротом. Міліціонери, одягнуті у спецформу, з респіраторами, котрими вони, щоправда, захищають ніс і рот лише тоді, коли йдуть колони транспорту із зони. Неподалік якраз зупиняється автобус вахтовиків. З нього виходять люди. Їхні особисті речі – сумки, портфелі – ретельно переглядає служба огляду.
Розмовляємо з черговим КПП Дитятки, старшим лейтенантом міліції В.М.Лихачовим.
– Я з Донецької області, – розповідає він, – служу в цих місцях майже три місяці, через 4 дні – додому.
– Тільки відверто: яке ваше враження від служби?
– Нічого такого страшного і небезпечного, як доводилося чути від деяких жителів Макіївки, тут немає. Загальний фон трохи підвищений, але з повною відповідальністю кажу: працювати у 30-кілометровій зоні ЧАЕС можна і треба.
– Ви знаєте, яку дозу радіації отримали?
– Ні. Наші картки у райвідділі внутрішніх справ, а з їх змістом мене, як і моїх товаришів по службі, ніхто не ознайомив. Та щомісяця проходимо медичне обстеження. [2]
Розберемося. Із подальших розмов з міліціонерами стало ясно: причиною такого стан речей – елементарна нерозпорядливість медиків. Було з чим порівнювати. В інших підрозділах вахтовиків, де побували, щоденну радіаційну дозу можна побачити у спеціальному бюлетені, вивішеному на видному місці [3]. Це одразу усуває різні чутки, домисли серед особового складу. Тим більш що по закінченні служби сукупну дозу радіації їм повідомляють – секретів тут ніяких немає. За три місяці вона звичайно не перевищує рентгена. Продовжимо розмову.
– Ви сюди у наказовому порядку приїхали?
– Добровільно.
– Були у вас сумніви – чи їхати сюди взагалі?
– Лише у дружини. Вдалося переконати.
– Як обслуговуїться вахтова служба?
– Триразове висококалорійне харчування. Побутові умови відмінні; живемо по два чоловіка в кімнаті, у котеджах на 13 осіб. В кожній – радіо, телевізор. Газети отримуємо регулярно, о 6-й ранку, раніше, аніж ви у Києві. Бувають у нас артисти, письменники, передовики місцевих колгоспів. Хлопці відвідують театр опери і балету, цирк, футбольні матчі у Києві.
– Працювати не КПП складно?
– Непросто, хоча й здасться інакше на перший погляд. Перевіряємо усіх, хто їде до Зони і повертається звідти. А людей сотні… І до кожного потрібен індивідуальний підхід.
Тут не лише відмінне знання службових інструкцій, а й особлива пильність. Бо бувають випадки, коли вахту у Зоні намагаються використати з корисливою метою нечисті на руку люди. Не гребують ані вимикачами, ані простирадлами, ані деталями з приймачів. Деякий час взагалі було дуже скрутно: тягли звідти рибальські сіті, волосінь, дитячі іграшки, навіть копійчані гумові рукавички, що мене особливо вразило. Коли хочете, познайомлю вас з одним таким.
Контроль харчових продуктів.
До кінця слідства нас попросили не називати у газеті прізвища і місця роботи затриманого. Назвемо його громадянином К. В руках у нього – дві закриті посилки, які він хотів переправити у Білорусію – на ящиках ми побачили домашню адресу.
Відкриваємо посилки. В одній прилад – вольтамперметр, в другій – близько 400 радіодеталей на значну суму.
– Як пояснюєте ваш вчинок?
– Та розумієте… це не моє. Попросив товариш додому відправити. А я ж не відкривав…
– Ви що – маленький? Не розумієте невже, що посилки можна у Зону надсилати, а що ж звідти везти?
– Не подумав… Далі він назвав прізвище й місце роботи того, хто попросив.
– Отже, це ваш безпосередній підлеглий. Тому відповідатимете перед законом. А безвідповідальність ваша межує із злочином. Навіть коли ви не знали, що у посилці, варто було б замислитися – так і вибухівку провезти можна.
Затриманий заплакав, але жалко його чомусь не було.
– Знаєте, – сказав В.М.Лихачов, – від роботи з моїми товаришами у мене залишилося найкраще враження, так само і від робітників атомної станції. Але й гіркий присмак – через «несунів», людців, котрі намагаються напружену обстановку в Зоні використати для наживи. Надто ми гуманні і багато їм вибачаємо. Саме у такому випадку треба давати по руках. Як слід. Не прийнято ще, на жаль, законодавства по Зоні.
– Що ви розповідатимете вдома рідним, близьким?
– Передусім розкажу про те, що чутки про критичне становище в районі Чорнобильської АЕС безпідставні. А люди, що поширюють їх, – м’яко кажучи, несерйозні, більше того – базіки, яких не варто слухати. Що ж до мене – не виключено, що приїду сюди ще раз.
Знайомимося з начальником КПП Дитятки, капітаном міліції П.А.Пюрою. Він з Макарівського району, працює тут постійно з жовтня 1987 року.
– Охарактеризуйте, будь ласка, людей, з якими служите у 30-кілометровій зоні.
– На КПП колектив невеликий і кожен – немов на долоні. Хлопці зібрані, підтягнуті. Тут вони мають змогу перевірити себе на зрілість, міцність і самостійність у прийманні рішень.
– Всі витримують цей екзамен?
– Здебільшого.
– Але були й такі, що не зуміли скласти його?
– На жаль, так. [4]
– Ви намагалися дізнатись, які витоки цього негативного явища?
– Звичайно. Причин чимало. Одна з них – відсутність повної інформації про нашу роботу. Друга – іноді на місцях трапляється поверховий добір кадрів. Наприклад, передають нам декого… на перевиховання. Або іншим кажуть: там, мовляв, відпочинеш, там нема чого робити. Це не так.
Ми поговорили ще з двома молодими хлопцями, сержантами міліції Миколою Соболевим та Олександром Колосниковим.
– Миколо, як ти опинився тут?
– Узнав від товариша, що їде, і попросився з ним, хоча, відверто кажучи, спочатку трохи хвилювався. Сам я з Донецької області. Мама особливо була проти. А батько сказав: «Обов’язок є обов’язок». Я одружений, синові півтора року. Думаю, йому згодом не доведеться за батька червоніти (сміється). За три місяці вахти збоїв не було.
– А ти, Сашко?
– Я на вахті місяць. Із тих же місць. До мене був мій товариш, котрий дав мені об’єктивну інформацію, – я поїхав.
Ми прощаємося з хлопцями. Далі наш курс – на Чорнобиль…
(Далі буде).
Фото Валерія Керекеша
Молода гвардія, 1988 р., 31.05, № 106 (8296)
[1] Не може бути ніякого сумніву, що цей лист написано в органах внутрішніх справ.
[2] Звичайно, такому бидлу, яким є совєтський народ, знання доз опромінення тільки зашкодить.
[3] 1. Отже, уявлення про те, що людям треба знати свої дози так само, як вони знають свої зарплати, ще не стало загальним, і залежить від волі начальства. 2. Лукаві кореспонденти роблять вигляд, що не розуміють різниці між середнім рівнем радіації, загальним для всіх і придатним для розміщення в бюлетені, і дозою опромінення, яку отримує кожен персонально. 3. Лукаві кореспонденти, хоч і обіцяли “розібратися”, таки не написали, який там рівень радіації.
[4] Як характерні ці короткі формальні відповіді міліціонера (“Та відчепися, собако!”) на фоні непристойної нав’язливості кореспондентів.