Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Олександр Шульгин, справоздання Андрію Ніковському Женева, 7 грудня 1920

Високоповажаний пане Міністре.

Справа прийому до Союзу Народів держав, які до цього часу туди не входили, з’являється одною з найбільш пекучих справ, які має розглядати асамблея. Ця справа почасти зустрічається з ріжними спеціяльними інтересами головного ядра Союзу Народів – великих і малих держав Антанти, почасти (особливо в приміненню до нових держав) справа прийому викликає навіть важні принципові питання, які вимагали б перегляду договору про Союз Народів, за який тут тримаються дуже консервативно, але про це далі…

Як відомо, Німеччина навіть не порушувала питання про свій вступ до Союзу Народів, бо вона знала, яку б це категоричну опозицію зустріло з боку перш за все Франції. Але були дуже сильні голоси на користь прийому Німеччини, як, напр[иклад], промова [Georg’а] Barnes’а, члена англійської Делегації і лідера Робітничої партії в Англії. Найлегше пройшла справа з прийомом Австрії, на користь якої найбільш цікаву промову сказав чеський Міністр [Edvard] Beneš, від якого саме і можна було чекати опозиції. Так само не зустрілось суперечки для прийому Фінляндії і невеличкої американської держави Коста-Ріки. Зато проти Болгарії, яку великі держави і нейтральні хотять прийняти, рішуче виступають румуни, серби і греки. Невідомо ще зараз, чи вона буде прийнятою.

Нам же, всім новим державам, яким спершу і голова «V» комісії, що займається справами прийому, і всі видатні члени асамблеї говорили, що прийом до Союзу є річ не виключена і що цього бажають майже всі. Коли пан Міністр пригадає мою розмову з п[аном] [Edvard’ом] Beneš’ом, передану мною в листі від 18.ХІ, і далі порівняє цей лист до слідуючого від 25.ХІ, то вже по цим листам ясно, що справа мінялася на гірше. Але чим більше обмірковували її, тим ясніше ставало, що всім новим державам, сусідкам Совітської Росії, мають відмовити… Сталося це все дуже раптово. Як Вам відомо, вже 23.ХІ підкомісія «С» прийшла до негативного рішення в нашій справі, і мій виступ 25.ХІ в цій підкомісії міг тільки викликати деякі симпатії, роз’яснити деякі питання, але не міг змінити вже предрішеної одмови. 1.XII наша справа вже розглядалась в загальній «V» комісії і вирішена була теж негативно. Вчора, 6.ХІІ, спеціяльна комісія розглянула ще раз справи Балтійських держав, Грузії та Арменії, і теж рішено було їх не приймати.

Перш за все розкажу в загальних рисах, як все це сталося і як хто реагував на хід подій. Ще, здається, 27.ХІ з’явилася в газетах звістка, що перший делегат Аргентини і Міністр закордонних справ [Honorio] Pueyrredón вніс пропозицію, щоб прийняти нові держави на підставі певних обмежень в правах, а саме: щоб § 10 «Pact’у…», яким члени Союзу гарантують взаємно неприкосновенність своїх територій, навіть оружно, не розповсюджував своєї сили на нові держави (див[іться] мої попередні листи) і щоб ці держави мали тимчасово тільки дорадчий голос в Союзі. Для мене було ясно з усіх попередніх розмов, що коли б до України, та й до других держав «allogènes’ів», мав бути примінений § 10, то про їх прийом ніхто і слухати б не схотів. Далі я вважав, що зараз нам не так цікаво мати рішаючий голос, що ж до старих держав, то ясно, що, приймаючи коло 7 ще не остаточно сконструйованих держав вони тим самим дали б їм занадто великий вплив на справи всього Союзу і що цього вони не допустять. Нарешті, я гадав, що саме головне – це як-небудь ввійти в Союз, одержати право говорити з його членами, одстоювати свої права і т[ак] д[алі]. Через це я вирішив, що треба вжити всіх заходів, щоб спертися на цю формулу і цілком на ній погодитись. Зараз же я пішов до [Honorio] Pueyrredón’a, але, на жаль, він виїхав до Парижу. Далі, в чергових своїх побаченнях з делегатами, членами «V» комісії (а саме [Prosper’у] Poullet’у – другому делегату Бельгії, Zoka ed Dowleh – персидський делегат), я заявив, що ця формула часово могла б нас цілком задовольнити. Це ж я сказав і [Georges’у] Clinchant’у.

Тут я мушу одступити, щоб сказати кілька слів про Балтійські і Кавказькі держави. Як Ви знаєте, пане Міністре, з мого листа від 18.ХІ, я зараз же, як приїхав до Женеви, мав конференцію і з грузинами, і з естонцями, а потім говорив і з другими «allogènes’ами». Я пропонував їм зробити зібрання, щоб разом обміркувати справи, які являються надзвичайно аналогічними і спішними. Всі погоджувались з цим, і грузини взяли на себе ініціятиву скликання наради. Але хоч я енергічно на цьому ще кілька разів настоював (це б зробило дуже добре вражіння на членів Союзу Народів), нічого не вийшло. Пояснюють вони це тим, що, мовляв, вони маленькі народи і їм небезпечно з кимсь іти разом, щоб їх не змішали з кимсь иншим і т[ак] д[алі]. В дійсности ж вони думали, що їх становище далеко міцніше і краще за наше, і не хотіли себе «компрометувати» нашою справою. Зрозумівши це, я їм прямо говорив, що не пропоную спільних виступів, але пропоную принаймні спільне обговорення справ і окрему, але согласовану акцію. Але мені здається, що вони (особливо балтійці) і цього не хотіли, дуже вірячи в свої сили і розуміючи справу так, начебто тут іде якась-то «конкуренція». В своєму інтерв’ю [Zigfrīds] Meierovics (Латвія) навіть хвалився, що от, мовляв, ми не зачіпаєм большевиків, і вони з нами не б’ються, «як з другими», «ми, мовляв, кращі. Нас візьміть до гурту».

Роблю я це одступлення, щоб сказати, як це пошкодило тому, що вигодна для нас пропозиція [Honorio] Pueyrredón’а не була гаразд розпропагандірована навіть самими заінтересованими. Вони, навпаки, були цею формулою обурені, вважаючи, що їх приймуть на всіх правах… Крім того, що я сказав кільком делегатам, я, довідавшись, що [Edvard] Beneš повернувся до Женеви, написав йому цілком приватного листа, нагадував йому його ж пораду підшукати відповідну формулу прийому (лист [18 листопада 1920 року]) і вказав, що був би дуже вдячний, коли б він, [Edvard] Beneš, підтримав формулу [Honorio] Pueyrredón’а як тимчасово задовольняючу. Це було 30.ХІ, а 1.ХІІ вияснилось вже, що формула [Honorio] Pueyrredón’а може розглядатись тільки в порядку зміни або доповнення договору і що при прийомі держав її не будуть брати до уваги. З цього вже ставало ясним, що прийняті ми не будемо. Але все ж треба було вживати всіх заходів, щоб принаймні одказ відбувся в пристойній формі. Вияснивши порядок денний, я довідався, що наша справа поставлена на 6.ХІІ, і рахував до цього часу перебалакати з багатьма делегатами. Але несподівано увечері дехто не прийшов на засідання, порядок денний змінили, Україну поставили на перше місце і одкинули…

Короткий відчит підкомісії «С», який був прочитаний на цьому засіданню, випадково опинився у мене (його мали право одержати тільки делегати). Цей відчит не можна назвати кепським для нас. Таке вражіння осталось і у делегатів («відчит був прихильним»). Але все ж підкомісія заявила, що не вважає «по совісти» український Уряд [Симона] Петлюри цілком сталим, хоч [Симон] Петлюра дійсно один з усіх тих, що билися проти большевиків, утримався і досі (див[іться] протокол 25.ХІ). З приводу [Християна] Раковського вони переказують тільки, що українські делегати заявили, що [Християн] Раковський ні в якій мірі не висловлює волю народу, але од себе нічого не додали, що вони думають. Далі відчит об’єктивно передає, що Українська Республіка була проголошена Центр[альною] Радою, і не ставить ніяких сумнівів щодо того, оскільки це рішення відповідало дійсній волі народу. У делегатів, з якими я говорив, знов-таки осталось вражіння, що комісія признала, що «Уряд Петлюри спирається на дійсну волю населення». Але очевидно, головний момент їх сумнівів полягає в тому, що, на їх думку, «умови військового стану, які тягнуться вже три роки, виключають всяку можливість для того, щоб дійсно незалежний нарід міг утвердити свою владу на Україні». Дуже характерно, що заступник пана [Ignacy’я] Paderewsk’ого, коли піднялася справа України, не промовив ні одного слова за Україну, не потрудився хоч кого другого підговорити, щоб хтось хоч кілька добрих слів сказав. Мало того, в протоколі сказано було, що Польща визнала нас «de facto», і він нічого на це не сказав.

Як би то не було, це засідання зробило на мене дуже тяжке вражіння: всі дивляться на події на фронті і всі бояться ангажуватись в «непевну» справу. Немає злоби, яка колись була, немає антипатії, чимало є людей, які дещо знають про нашу справу, але немає нікого, хто б справді нами був зацікавлений. Це приходиться сконстатувати, і, щоб цього не було, треба довго працювати…

Про все це я довідався того ж вечора, і зранку 2.ХІІ став добиватись цілого ряду побачень для того, щоб вияснити, що робити далі. Рішення комісії є фактично дефінітивне, бо в її склад входять представники майже всіх делегацій, і в асамблеї їх думка буде та сама, що і в комісії. Отже, я мушу вирішити, чи ставить справу далі, себто чи доводити до того, щоб ще раз її проголосували (і, звичайно, негативно), чи зняти. Далі, я хотів вияснити, як стоятиме cправа з другими «allogènes’ами»: коли і їх не приймуть, то одказ носитиме зовсім инший характер (фактично менш прикрий для нас). Нарешті, я хотів спробувати внести якусь зміну в саму формуліровку одказу.

3.ХІІ я мав довге побачення з п[аном] [Edvard’ом] Beneš’ем. Він мені порадив зняти питання, не доводячи його до нового провала, який тепер вже є предрішений. Я сказав, що коли б в Асамблеї можна було надіятись на формулу одказу з encouragement, себто, мотивіровка одказу сучасними обставинами з констатуванням визнання нашої держави й можливости прийняття в майбутньому. Але [Edvard] Beneš категорично сказав, що обставини такі, що і на це не можна рахувати, далі він сказав багато приємного і цікавого, але про це потім. Щодо других «allogènes’ів», то він вже тоді сказав, що їх не приймуть, хіба допустять до технічних комісій (в дійсности їх і допустили до залізничної, і до бюра труда). Що безперечно, якби не обставини на фронті, і нас би туди допустили, бо принципіяльно проти цього ніхто б тепер не висловився.

Того ж дня я знову був у перса, Zoka ed Dowleh’а, який висловив свій жаль, що не був присутній на засіданні, коли обмірковувалась наша справа і не міг виступити. Він сказав, що в самій «V» комісії ще не формуловано остаточно рішення в нашій справі і що треба спробувати перебалакати з головою «V» комісії [Antonio] Huneeus’ом (Чілі) та з [Fridtjof’ом] Nansen’ом (голова підкомісії). Далі я пішов до [Szymon’а] Askenazy, з яким у мене тепер встановилися зовсім добрі відносини. Він теж порадив спробувати змінити формуліровку одказа в самій комісії. Коли ж це не вдасться, то категорично радив зняти справу з порядку денного асамблеї. З свого боку він говорив, що вже підняв справу (це, звичайно, як і все, що я пишу, дискретно), в своїй Делегації, чому польський представник в комісії не виступив. Я мусив тільки приєднатись до цього запитання… Далі він говорив, що на його пропозицію в комісії польський представник має таки підтримати формулу encouragement.

На другий день, 4.ХІІ, я був у [Antonio] Huneeus’а, який мене надзвичайно добре прийняв. Це дуже вихований, культурний і розумний чоловік, який схоплює думку відразу і зараз же влучно формулює. Він сказав: je suis très fâché з приводу резолюції про нас, і сам сказав, що її треба розуміти як одмову тимчасову, з огляду на сучасні обставини військові, і що цим не виключається, що Україна в майбутню сесію не буде прийнятою. Я просив, щоб він цю справу поставив на комісії, куди він саме їхав (і я з ним: розмова почалася в його салоні, а далі велася в автомобілі – це характерно для того, оскільки тут кожна хвилина у людей розщитана). На другий день, 5.ХІІ, я був у [Fridtjof’а] Nansen’а, який персонально є дуже симпатичний і приймав тепло, говорив гаряче про большевизм (він проти інтервенцій) і в цих загальних справах ми цілком в одно могли говорити. В справі комісії він мені сказав, що вчора «моя заява» була поставлена, уже фактично дано роз’яснення, що цей одказ не є принципіяльний, що підкомісія (головою) найшла, що тільки при сучасних обставинах Україна не може бути прийнятою, але в майбутньому це цілком можливо. Справа з такими директивами передана спеціяльній підкомісії, яка розглядає справи инших «allogènes’ів». Я дуже просив його підтримувати при остаточному формулюванню тідумки, які він висловив. Але мені відомо, на жаль, що [Fridtjof] Nansen загалом дуже за Росію, і проти нас і навіть естонців, і латишів.

Потім я докладно з других джерел довідався, що [Antonio] Huneeus таки дійсно здержав слово і в суботу 4.ХІІ сам поставив цю справу, але, на жаль, сказав, що це я запитую, чим звичайно наполовину убив вагу свого виступу. Між тим, як я підкреслював, що говорю не офіційно, цілком приватно і т[ак] д[алі]. Ну, та що робить. В понеділок в офіціяльному журналі, а потім в газеті «La Suisse» і в Парижі в «Le Temps» з’явилася замітка, що з приводу запитання репрезентанта України, чи може Україна знов подати заяву про прийом, голова просив підкомісію скласти резолюцію з вказівкою, що відказ в прийомі України зараз не виключає того, що Україна в майбутньому буде прийнятою до Союзу Народів. Таким чином, коли перша частина («моє» запитання, якого я не робив) неприємна, то кінець все ж більш-менш добрий і в усякому разі знищує неприємне вражіння голого відказу. Я хотів написати листа в цій справі, але зустрів самого [Antonio] Huneeus’а, який дуже мені радив не ускладняти питання. Так само говорили потім і другі ([Szymon] Askenazy, з яким я знов бачився, [Eugène] Pittard і т[ак] д[алі]). Деякі ж (естонці) навіть задоволені, що я таким чином поставив питання про прийом до слідуючої сесії на чергу і на порядок обговорення.

Зараз (вчора 6.XII вияснилось, що всім «allogènes’ам» одмовлено. Що будемо робити, чи залишимо справу іти до асамблеї, чи знімемо, буде видно. В усякому разі тепер ми не самі. Дуже все ж трудно мені, що я не маю з ким розділити відповідальність. Я телеграфував в цій справі п[ану] [Миколі] Васильку, просячи поради, але одержав відповідь, що він їде на 9 день до Тарнова. Я думав запитати Вас, пане Міністре, по телеграфу, що мені робить, але тільки таким довгим листом можна більш-менш роз’яснити свою складну ситуацію. Думаю, що я поставив би Вас своїм запитанням тільки в дуже трудне становище, а Ваша відповідь мене б зв’язала, тоді як обставини щораз міняються, і до їх треба пристосовувать своє рішення. Через це несу на собі всю відповідальність. Про инші свої вражіння, про причини відказу нам і всім другим «allogènes’ам» – в слідуючому листі. Цей і без того довгий.

Закінчу тільки свого невеселого листа словами женевського простолюдина-телеграфіста, який, прочитавши мою депешу до Вас, що нас не приймають до Союзу, похитав головою і сказав: «A, Monsieur, courage, votre tour viendra»!

Цими днями приїздив сюди М[икола] Г[ригорович] Левицький, з яким я міг порадитись про справи. П[ан] [Микола] Левицький по моєму проханню мав побувати тут у деяких делегаціях, до яких я вже не рахував попасти за браком часу. Але одмова змінила ситуацію, і ходити до тих людей вже було неможливо, принаймні поки не виясниться ситуація. Скоро, за тиждень, вся справа скінчиться, і я гадаю мою присутність тут тим часом зайвою, бо делегати теж роз’їздитимуться і асамблея закриється. Хотів би, заїхавши спершу до Праги, де б я привів в порядок всі папери і приготовив би загальний відчит про асамблею, потім особисто зробити Вам, Високоповажаний пане Міністре, свій доклад. Чи треба мені надалі сидіти тут постійно, чи ні, це можна вияснити тільки при особистому побаченню. Поки ж що дальше сидіння тут знов залишило б мене в тяжкому матеріяльному стані, з якого мене вирятували надіслані Вами кошти.

Прийміть моє найщиріше запевнення в цілковитій повазі і відданости.

О[лександр] Шульгин

11.XII Одсилаючи цього листа, мушу додати, що вирішив небезпечним здіймати справу, бо це може бути інтерпретовано як непевність свого права. Зараз надсилаю до голови асамблеї ноту, в якій даю відповідь на рапорт комісії і довожу, що non admission України є уступлення самого Союзу Народів з своїх позицій і моральна надія большевиків.

***

Опубліковано: Надія і розчарування українства. До 90-річчя підписання Варшавського договору між Українською Народною Республікою і Річчю Посполитою Польською / В. Сергійчук. – К.: ПП Сергійчук М., 2010. – С. 205-211;

Скорочена версія: Сергійчук В. Неусвідомлення України. Ставлення світу до Української державності: погляд у 1917 – 1921 роки з аналізом сьогодення / В. Сергійчук. – 2-е видання, доповнене. – К.: ПП Сергійчук М., 2012. – С. 79-86;

Опубліковано: Олександр Шульгин в українському державотворенні та міжнародній політиці / Збірник наукових праць та документів: Наукове видання / Упоряд. В. Піскун. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2016. – С. 212-219.


Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 368-373.