Джерела праці Лезюра
Луняк Євген
Мабуть, жоден з істориків не підходив раніше з такою ретельністю до вивчення минулого козацтва, як Лезюр. Ним були використані серед інших праці таких авторів як Длугош, Кромер, Меховський, Стрийковський, Гваньїні, Пасторій, Целарій, Ле Лабурер, Боплан, Шевальє, Пуфендорф, Перрі, де ла Мотре, Вольтер, Монтеск’є, Нордберг, Манштейн, Ломоносов, Штраленберг, де Гінь, Пейссонель, д’Анвіль, Левек, Леклерк, де Рюльєр, Кастера, Тук, Баєр, Міллер, Бюшинг, Гемпель, Шторх, Паллас, Шерер, Массон, Серенвіль, Мальт-Брюн, Богуш-Сестренцевич.
Як можна побачити з цього поважного переліку, головним чином Лезюр ознайомився з доступними йому працями французьких, меншою мірою – польських, німецьких, шведських, англійських і російських істориків. Автор «Історії козаків» в силу об’єктивних причин був прив’язаний до західної історіографії того часу, тобто латино-, франко-, німецько- та англомовної інтелектуальної продукції.
В той же час не можна цілковито погодитися з тезою Ададурова про те, що «французький дослідник одразу ж відмовився від використання матеріалів російської імперської історіографії», оскільки та відмовлялася визнавати козаків окремою нацією та подавала їхні подвиги у не досить привабливому світлі [1894]. Це не зовсім так. Як вже зазначалося, у списку авторів, праці яких були використані Лезюром при написанні нарису, можемо побачити імена Баєра, Міллера, Ломоносова, праці котрих друкувалися німецькою чи французькою мовою. Згадані історики, безумовно, належали до російської імперської історіографії. Тож теза Ададурова про її ігнорування Лезюром не зовсім правильна, хоча доробок російських науковців серед праць інших авторів, використаних дослідником, дійсно є доволі незначним.
В той же час не можна не відзначити й того, що в цілому дослідник був ознайомлений також з позицією української автономістичної історіографії, яка дійшла до нього в інтерпретації Леклерка та Шерера. Саме від них він в цілому запозичив ідеї українського хозаризму, викладені в його творі. Праці двох останніх авторів значною мірою стали визначальними для формування історичних уявлень Лезюра про козацтво, що яскраво відбилося й у великій симпатії цього автора до об’єкту свого дослідження.
З іншого боку, важко не погодитися зі словами Ададурова про те, що, використовуючи лише опубліковані твори, Лезюр залишив поза розглядом значні запаси різноманітної документації з французьких архівів, де йшлося про українські справи та діяльність козаків, що могло б суттєво доповнити його ґрунтовну розвідку [1895]. І важко погодитися з безапеляційним твердженням Борщака про те, що Лезюр активно використовував архівні свідчення й, зокрема, нотатки Григора Орлика [1896] . Ні посилань на архівні документи, ні навіть згадок їх у творі Лезюра не бачимо. Тож джерельною базою французького дослідника стали тільки надруковані праці й переважно західних авторів.
Важливою ознакою твору Лезюра було те, що, використовуючи свідчення певного автора, він завжди робив відповідне точне посилання на джерело інформації. Це дозволяє з легкістю відстежити запозичення дослідником окремих фактів з праць інших авторів.
Свою сумлінну роботу зі збору різнорідних матеріалів з історії козацтва сам Лезюр охарактеризував наступними словами:
«Я віднаходив повсюди відповідні факти з таким старанням, яке лише міг докласти, немовби сам народився на берегах Дону чи Бористену. Гарна вдача гетьмана Хмельницького, зухвалість славетного розбійника Єрмака не змогли б викликати більшого інтересу до їхніх земляків. Російські письменники, які не можуть припустити й гадки розглядати козаків як певну націю, не подають їхніх подвигів у такому ж привабливому вигляді» [1897].
Цей невеличкий фрагмент ясно свідчить, що Лезюр розглядав козацький загал (виокремлюючи осередки козаків України, Дону та Яїку) у цілому як єдину націю. Саме з таких позицій дослідник і намагався висвітлити історію козацтва з давніх-давен до початків ХІХ ст. Як і в більшості інших праць західних авторів, які торкалися козацької проблематики в цілому, в «Історії козаків» Лезюра головний акцент зроблено на діяльності українського козацтва, як найбільш відомого та найбільш вивченого в Європі.
Примітки
1894. Ададуров В. Між політикою та наукою: наполеонівський публіцист Шарль-Луї Лезюр і його «Історія козаків»… – С. 406.
1895. Там само.
1896. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик… – С. 236.
1897. Lesur Ch.-L. Histoire des Kosaques… – Т. 1. – P. VI.