4. 6. Україна ХVІІ ст. в «Історії Яна Собеського» Габріеля-Франсуа Куає

Луняк Євген

Вольтер був далеко не єдиним діячем французького Просвітництва, хто торкався минулого України в своїх творах. В цьому плані варто згадати велике біографічне дослідження, присвячене Яну ІІІ Собеському, автором якого був історик Габріель-Франсуа Куає (1707-1782). Як відомо, діяльність вищезгаданого польського короля головним чином була пов’язана саме з українськими землями, власне тому дослідник постійно зосереджує свою увагу на подіях, що мали місце на теренах нашої сучасної країни.

Треба зазначити, що Куає був досить відомим науковцем для свого часу, відзначившись низкою праць з історії європейських країн і минулого релігії. Його було обрано членом Англійської королівської академії та академії в Нансі. Дружні взаємини пов’язували дослідника з Вольтером. Це, втім, не завадило останньому зауважити з притаманним йому сарказмом стосовно ввічливих слів свого колеги, коли той відвідав його у Ферне й висловив побажання гостювати тут щотримісяці на рік, що Дон Кіхот сприйняв заїжджий двір за замок, а Куає сприймає замок за заїжджий двір.

Тритомна «Історія Яна Собеського, короля Польщі» Куає вийшла в 1761 р. Цей твір було присвячено й адресовано Годфриду-Шарлю-Генріху де ла Тур д’Оверню, принцу Туренському та герцогу Бульйонському (1728-1792), вихователем і наставником якого на початку 1740-х рр. перебував історик. Постать для цього великого та детального життєпису була обрана не випадково, оскільки молодий вельможа доводився правнуком польському королю, будучи сином його онуки Марії-Шарлоти Собеської (1697-1740). Тож, цілком у дусі Просвітництва, Куає намагався не лише подати докладну біографію його уславленого прадіда, але й створити своєрідний зразок для наслідування, підручник, який надихав би найкращими людським чеснотами знатного молодика, а заодно й інших монархів Європи.

Головними джерелами для цього твору Куає стали записи французького офіцера-артилериста на польській службі Дюпона та відомого польського релігійного та державного діяча Анджея-Хризостома Залуського (бл.1650-1711), також в творі містяться посилання на латинські та французькі праці істориків Йоахіма Пасторія (1611-1681), Поля Ріко (1628-1700), Веспасіана Ієроніма Коховського (1633-1700), Димитрія Кантемира (1673-1723) та інших авторів. Щодо останнього історика зауважимо, що він відзначився як автор цілої низки наукових і філософських досліджень. В 1743 р. у Парижі було видано французький переклад його праці «Історія Османської імперії, у якій показуються причини її возвеличення та занепаду» [1122]. Цей твір містив значні екскурси до українського минулого ХVІ-початку ХVІІІ ст. і сприяв вивченню історії українського козацтва.

Було б безглуздо переказувати всі ті часті та розлогі фрагменти життєпису Собеського, створеного пером Куає, які безпосередньо торкаються історії України, зважаючи на пов’язаність долі цього монарха з українськими землями. Зупинимося на основних моментах, які, на нашу думку, краще за все характеризують цей твір.

Звичайно, в «Історії Яна Собеського» знайшли яскраве відображення ті події та особи, які були безпосередньо пов’язані з життям цієї особистості. Багато уваги Куає приділяє розгляду діяльності королів Яна ІІ Казимира та Михайла Вишневецького, а також українського гетьмана Богдана Хмельницького (Chmilienski). Ще більше, ніж на вчинках Хмельницького, дослідник зосереджується на політиці Петра Дорошенка (Doroszensko), головного опонента Собеського в Україні. Однак, передусім, автора цікавить військова та політична діяльність самого польського воєначальника, а згодом короля.

Незважаючи на те, що головним героєм твору є вінценосна особа, історик, цілком в дусі Просвітництва, весь час висловлює прихильність до простого люду, визнаючи, що саме його тяжкою, а подекуди й непосильною працею здійснюються всі ті заслуги, які приписуються згодом правлячим монархам. Куає постійно підкреслює настрої, прагнення та сподівання звичайних селян, міщан, солдатів, яких він часто називає словом «співгромадяни» (les concitoyens). Саме тому він з розумінням ставиться до причин великого козацько-селянського повстання під проводом Хмельницького, своєрідним «першим дзвоником» до якого, знехтуваним шляхтою, став виступ Павлюка (Pauluk). Фактично з того часу, на думку автора, можна починати відлік тієї грандіозної війни в Україні, що не затихала далі впродовж чотирьох десятиліть. Куає не приховує своєї симпатії до скривдженої поляками «козацької нації»:

«Відмова у правосудді та всьому іншому, різнорідне пригнічення могли тільки викликати сльози у нації сумирної та поневоленої вже довгий час. Але нація горда, яка відділяла обов’язок від рабства могла загасити свою лють лише кров’ю» [1123].

Відповідальність за Хмельниччину, яка ледь не призвела до загибелі Речі Посполитої, історик повністю покладає на польську шляхту:

«Козаки скаржилися, але їх не чули, і вони повстали. Можна було їх заспокоїти справедливістю та добротою. Суворість їхніх панів кинула тих у вир 38-річної війни» [1124].

Втім, розповіді Куає про Хмельниччину бракує оригінальності. По суті, він просто переказує відповідний фрагмент з «Історії королів Польщі» П’єра Массюе з окремими вкрапленнями власних зауважень і доповнень. Значно цікавішим є розгляд подій більш пізнього часу, коли в повну силу розкрився військовий і політичний талант Собеського. Ставлення автора до постаті цього володаря, котрий набуває у творі рис ідеального короля-філософа, відображається у відповідності до концепції освіченого абсолютизму, палким прихильником якої, безумовно, виступав Куає.

Правитель тут постійно дбає про народ, весь час жертвує собою заради вітчизни, намагається повернути під свою владу повсталих козаків, всіляко демонструючи їм свою ласку та прихильність. Історик весь час підкреслює, що Собеський прагнув «зберегти козаків, змусивши їх повернутися до їхнього обов’язку завдяки милосердю, та привернути їх до себе благодіяннями» й у цьому прагненні він не раз вступав у відкриту суперечку навіть зі своїм тодішнім королем Михайлом Вишневецьким, прихильником жорсткої позиції стосовно заколотників [1125].

В цьому контексті показовим є епізод з облогою поляками Паволочі (Pavoloc), де закріпилася сильна козацька залога, віддана Дорошенку. Куає повідомляє, як після невдалої вилазки з фортеці до Собеського потрапило кілька полонених козаків. Проте замість стратити бунтівників

«Ян їх одягнув у дороге сукно, дав їм грошей і вільно відпустив назад до міста з листами, у яких закликав обложених не змушувати його до крайніх заходів, даючи їм «слово короля та Собеського», що не затримує жодного з тих, хто захоче пройти до війська Дорошенка. Вони здалися, а доброта господаря привела їх усіх під його прапори. Ян, завдяки такому людяному поводженню, зміг порозумітися з бунтівниками, зберігши багато козацької та польської крові» [1126].

Насамперед, головний герой твору цілком справедливо постає як талановитий полководець, що й принесло йому, як зазначає автор, заслужену корону. Куає постійно подає детальні описи походів і битв Собеського, більша частина яких відбувалася на теренах сучасної України. Тут можна згадати деякі з них, які знайшли своє висвітлення в «Історії Яна Собеського»: битви під Берестечком (Berestesk), де Собеський отримав тяжке поранення, Чудново (Cudnow), Слободищем (Slobodyszée), Підгайцями (Podahieç), Городком (Grudeck), Комарном (Komarne), Калушем (Kalusse), Хотином (Choczin), Львовом (Léopol), Теребовлею (Trembovla), Журавном (Zurawno), Язлівцем (Jaslowiecz) тощо. Особливо докладно описано битви під Підгайцями (1667), Хотином (1673) і Журавном (1676), не згадуючи вже про славнозвісний порятунок Відня (1683).

Не забуває автор відзначити і політичну мудрість Собеського, яка проявлялася у важливих державних рішеннях. Зокрема, у протиставленні Дорошенку нового гетьмана Ханенка (Hanenko), щоб розколоти єдність козаків [1127], компромісах з Москвою щодо України в 1676 й особливо в 1686 рр. [1128], дипломатичної активності, спрямованої на створення антитурецької коаліції тощо. Так, Куає згадує, що, опинившись у скрутном становищі під Журнавном, Собеський крім військового генію продемонстрував і неординарні політичні здібності, що полягали у посиленні взаємних підозр і недовіри між турками та татарами, приверненні на свій бік армії московського царя й організації дипломатичного тиску на султана з боку великих європейських держав щодо замирення турків з Польщею [1129].

Не оминає Куає увагою і того факту, що козацька Україна мала в своїй минувшині прецеденти державної окремішності, що й створило підгрунтя для відвертого втручання султанського уряду в українсько-польське протистояння. Автор наводить текст турецької депеші, надісланої полякам напередодні оголошення війни, зміст якої полягав у визнанні державної самостійності «козацької країни». Щоправда, термінологія цього послання здебільшого нагадує маніфест французького Просвітництва з його викриванням тиранії й боротьбою за природні права та свободу, ніж реальний документ, створений під наглядом великого візиря.

«Ви кажете, – цитує цей ультиматум Куає, – що Україна належить вам і що козаки є вашими підданими. Наче ми не знаємо, що ця нація була колись вільною і залежала тільки від самої себе. Це правда, що вона піддалася вам за власним бажанням і за певними умовами. Однак вона не хотіла підпорядкувуватися тиранам, які зробили їй тисячі кривд. Вона взяла зброю, у відповідності до природного звичаю, щоб повернути собі свободу та свій первісний стан. Вона звернулася до Великої Порти, щоб отримати від неї протекцію та все те, що та надає всім нужденим» [1130].

Без сумніву, віяннями просвітницької ідеології пронизане й досить скептичне ставлення автора до монархів і духовенства. Так, на противагу Собеському, більшість інших монархів виставляється у непривабливому світлі. Історик, наприклад, глузує з Яна ІІ Казимира, який, не зробивши нічого величного, заповів своє тіло Польщі після смерті у Франції. Такий жест колишнього короля Куає визнає даремним і недоречним [1131].

Цілу зливу критики виливає він на бездарне, на його думку, правління Михайла Вишневецького, яке, як зазначає автор, завдало багато лиха Речі Посполитій. У неприглядному вигляді подається й церква. Куає постійно наголошує на скривдженні католиками населення України, що належало до «грецького обряду». Протиставляючи простим трударям дармоїдів-священиків, він, приміром, зауважує стосовно ясиру, набраного кримцями у польських володіннях: «Серед того, що татари забрали найменш цінного, були монахи» [1132].

Історик висміює з позицій раціоналізму віру в божественне втручання у людські справи. Зокрема, коли під Львовом на наступаючі турецькі війська линула рясна злива з сильним градом, котра майже не зачепила армію Собеського, «всі ті священики, єпископи та недолугі книжники, – пише автор, – які перебували у армії християн, заголосили про Боже диво» [1133]. Не поділяючи такого містицизму, Куає, втім, схвально оцінив мудру поведінку короля, який, користуючись цією нагодою, оголосив про підтримку провидінням його дій і цим підняв бойовий дух свого воїнства.

Принагідно відзначимо, що при постійному глузуванні з релігії, церкви та забобонів, сам абат Куає був особою духовного стану. Свого часу навіть належав до ордену єзуїтів, з якого, щоправда, згодом вийшов, не бажаючи підкорятися жорсткій дисципліні цієї організації.

Іншою важливою особливістю даного твору Куає стало наведення цікавих і маловідомих фактів, пов’язаних з Україною. Зокрема, це стосується подвигів оборонців Кам’янця та Теребовлі, коли в першому місті неназваний артилерійський офіцер, не бажаючи здаватися, підірвав себе разом з пороховою вежею, знищивши себе і багатьох турків, а в іншому відзначився комендант Храновський зі своєю дружиною [1134]. Не забуває автор вшанувати подвиг свого земляка-француза Отея, якому було доручено оборону від турків і татар Збаража і який до останку виконував свій обов’язок [1135]. Ще більше він пишається витримкою, завзяттям й активною дієвою підтримкою свого чоловіка королеви Марисеньки, котра також була француженкою.

Значну цікавість мають повідомлення Куає про московсько-польські переговори стосовно одруження короля Михайла Вишевецького з котроюсь із царівен, посагом для якої мало б стати повернення полякам Сіверського князівства. Автор зазначає, що така пропозиція Олексія Михайловича викликала інтерес і хвилювання серед шляхти, проте король зневажив ці матрімоніальні плани, що могли б принести великий зиск державі, одружившись з австрійською принцесою [1136].

Ще одним цікавим моментом «Історії Яна Собеського» стало відображення політичної діяльності султанші-валіде, матері Мехмеда ІV, яка не лише мала великий вплив на свого сина, але й багато в чому визначала вектор і характер діяльності турецького уряду. Куає зауважує, що саме під впливом цієї жінки, «пам’ять про яку повинна бути дорогою для родини Османів», було скасовано «жахливий закон Баязета, який наказував султану вбивати своїх братів і дядьків, щоб утвердитися на троні»; саме вона сприяла призначенню великим візирем Кара-Мустафи, який приєднав до Порти значну частину України. Як відомо Турхан-Хатіс, була українкою за походженням, первісне ім’я якої подекуди подають як Надія. Вона була другою після Роксолани відомою українкою на троні Османської імперії, хоча й не здобула такої відомості, як та. Щодо походження матері Мехмеда ІV Куає зазначає:

«Вона була черкаскою [черкасами досить часто називали тоді українців – Є. Л.], дочкою грецького [тобто православного – Є. Л.] священника» (elle était Circassienne, fille d’un Prêtre Grec) [1137].

Досить важливо відзначити географічні уявлення Куає щодо меж тодішньої «України». Звичайно, він постійно оперує тогочасною історико-топографічною термінологією, використовуючи означення таких традиційних регіонів як Волинь, Поділля, Покуття, Буковина, Сіверщина, Чернігівщина, Київщина. Особливо зауважимо, що автор досить обережно підходить до використання поняття «Русь» (la Russie), щоб не спровокувати досить типову плутанину того часу. Хоча «держава царів» у нього традиційно визначається як «Московія», він, втім, не забуває додавати до терміну «Русь» кольорового епітету, щоб читачі розуміли, що йдеться саме про Руське воєводство (le Palatinat de Russie) Речі Посполитої, й не були введені в оману.

Цікаво те, що Куає майже не користується традиційною для французів дефініцією «Чорна Русь» (la Russie Noire) щодо земель сучасної Західної України. Як правило, у нього йдеться про «Русь Червону» (la Russie Rouge). Наприклад, «Львів, столиця Червоної Русі» (Léopol, Capitale de la Russie Rouge) [1138], «Яворів, у Червоній Русі» (Javorow dans la Russie Rouge) [1139], татари після Меджибожа (Mienzibow) в 1684 р. пішли на Червону Русь [1140]. В той же час автор не вказує на відмінність понять «Чорна Русь» і «Червона Русь».

Але найбільшою та найбагатшою провінцією Речі Посполитої історик все-таки справедливо визнає Україну. Ця територія важлива ще й тому, що саме через неї почалася та довга війна, яка ледь не привела польську державність до загибелі. Автор зазначає, що та «країна, яку сьогодні називають Україною, займає простір у сотню льє вздовж і майже так само вшир, розділений Бористеном на дві майже рівні частини» [1141]. Зауважимо, що тогочасний льє дорівнював близько 4 км, а найбільша відстань між крайніми точками України зараз складає 1315 км з заходу на схід та 893 км з півночі на південь [1142]. Тобто у визначений Куає квадратний простір потрапляє основна частина нашої сучасної держави. Серед найважливіших міст «козацької країни» автор вказує Умань (Human), «найбільше та найзаселеніше місто України», Бар (Bar), Немирів (Nimirow), Брацлав (Braclaw), Кальник (Kalnik), Паволоч (Pavoloc) [1143]. Зазначимо, що він практично не згадує про Лівобережжя, яке майже не входило в сферу діяльності Собеського, але, безумовно, до України він відносив сучасні йому Гетьманщину та Запоріжжя.

Не забуває Куає відзначити і традиційну історичну, культурну та релігійну спільність південно-східних провінцій Речі Посполитої, згадуючи, зокрема, про поширення «на Чорній Русі, Покутті, Поділлі, Волині та Україні грецької схизми», тобто православ’я [1144].

В цілому слід визнати дану працю Куає серйозним науковим дослідженням, яке суттєво збагатило тогочасну французьку українознавчу історіографію і сприяло вивченню подій в Україні другої половини ХVІІ ст. Разом з тим окремі свідчення «Історії Яна Собеського» не втрачають характеру історичного джерела. Без сумніву, цей твір потребує ретельного та уважного вивчення вітчизняними дослідниками.

Примітки

1122. Cantimir D. Histoire de l’empire Othoman, ou se voyent les causes de son aggrandissement et de sa decadence. Traduite en Francois par M. de Joncquieres: En 2 tomes. – P.: Chez Savoye, Libraire, 1743. – T. 1. – ХLVIII+300 p.; Cantimir D. Histoire de l’empire Othoman, ou se voyent les causes de son aggrandissement et de sa decadence. Traduite en Francois par M. de Joncquieres: En 2 tomes. – P.: Chez Savoye, Libraire, 1743. – T. 2. – 389 p.; Cantimir D. Histoire de l’empire Othoman, ou se voyent les causes de son aggrandissement et de sa decadence. Traduite en Francois par M. de Joncquieres: En 4 tomes. – P.: Chez Savoye, Libraire, 1743. – T. 2. – 502 p.; Cantimir D. Histoire de l’empire Othoman, ou se voyent les causes de son aggrandissement et de sa decadence. Traduite en Francois par M. de Joncquieres: En 4 tomes. – P.: Chez Savoye, Libraire, 1743. – T. 3. – 576 p.; Cantimir D. Histoire de l’empire Othoman, ou se voyent les causes de son aggrandissement et de sa decadence. Traduite en Francois par M. de Joncquieres: En 4 tomes. – P.: Chez Savoye, Libraire, 1743. – T. 4. – 568 p.

1123. Coyer G.-F., abbe. Histoire de Jean Sobieski, roi de Pologne… – Т. 1. – Р. 174.

1124. Ibid. – T. 2. – P. 149.

1125. Ibid. – T. 1. – P. 315, 326-328.

1126. Ibid. – T. 2. – P. 55-56.

1127. Ibid. – T. 1. – P. 313-314.

1128. Ibid. – T. 2. – P. 142; T. 3. – P. 92-99.

1129. Ibid. – T. 2. – P. 140-144.

1130. Ibid. – T. 1. – P. 322-323.

1131. Ibid. – P. 363-364.

1132. Ibid. – P. 358.

1133. Ibid. – T. 2. – P. 80-81.

1134. Ibid. – T. 1. – P. 361-362; T. 2. – P. 84-93.

1135. Ibid. – T. 2. – P. 75-76.

1136. Ibid. – T. 1. – P. 338.

1137. Ibid. – T. 2. – P. 66-67, 116-117.

1138. Ibid. – T. 1. – P. 174.

1139. Ibid. – T. 3. – P. 33.

1140. Ibid. – T. 3. – P. 15.

1141. Ibid. – T. 1. – P. 171.

1142. Маценко Г. О. Книга рекордів України. Природа навколо нас. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2000. – 80 с. – С. 4.

1143. Coyer G.-F., abbe. Histoire de Jean Sobieski, roi de Pologne… – Т. 2. – Р. 55, 57.

1144. Ibid. – T. 3. – P. 97.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 255 – 261.