Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія / Козацька Україна 16 – 18 ст.… / 4. Козацька Україна у… / 4. 3. Екскурси до української історії в «Мемуарах про…

Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях

4. Козацька Україна у французькій історіографії доби просвітництва

4. 3. Екскурси до української історії в «Мемуарах про Петра Великого» Івана Нестезюрануа

Луняк Євген

Значний успіх праці де Лімьє, присвячений здебільшого подіям Північної війни, сприяв виникненню творів, присвячених тій самій тематиці. Але, якщо його книга мала головним персонажем славетного шведського короля, й авторську симпатію до нього було важко приховати, в той час як «московити» та їхній цар виглядали тут досить непривабливо, то наступне видання мало основним героєм саме антагоніста Карла ХІІ – Петра І і розглядало події з протилежного ракурсу.

Йдеться про «Мемуари про царювання Петра Великого, імператора Росії, батька вітчизни, і прочая, і прочая, і прочая» (1725), що стали, по суті, першим історичним життєписом щойно померлого видатного російського монарха. Ім’я автора, позначене на титульному аркуші даної книги виглядало досить екстравагантно, оскільки звучало як «боярин Іван Іванович Нестезюрануа» (Iwan Iwanowitz Nestesuranoi). Таке поєднання цілком російського імені з таким несподіваним прізвищем залишалося загадкою недовго.

Незабаром стало відомо, що автором цього твору є французький історик і літератор, який мешкав у Голландії, Жан Руссе де Міссі (1686-1762), а несподіване прізвище «Nestesuranoi» є анаграмою його справжнього імені «Jean(n) Rousset» (складання подібних анаграм було модою того часу, згадаймо приклад Вольтера). Що ж стосується імені «Іван Іванович», то, по-перше, автора звали Жан, що є аналогом російського імені Іван, а, по-друге, яке ще ім’я могло б виглядати так по-російськи? Тож, претендуючи на гарну ознайомленість з цією величезною східною країною, француз назвався саме так.

Досить непросто визначити мотиви стосовно написання цього об’ємного твору, який у кінцевому результаті склав п’ять томів і фактично є апологією Петра І. Звичайно, цікавість і актуальність теми дозволяли не сумніватися в комерційному успіху цієї книги, написаної на противагу де Лімьє. І це дійсно було так, оскільки «Мемуари про Петра Великого» витримали протягом короткого часу кілька перевидань. Крім того, не виключено, створення цієї праці могло бути зумовлене й її замовленням і підтримкою з боку царського уряду. Непрямим підтвердженням вдячності російських властей є обрання автора цього твору почесним членом Петербурзької академії наук в 1737 р.

Робота Нестезюрануа (тут і далі використовуватимемо це ім’я) має здебільшого компілятивний характер і складається переважно з поєднання свідчень попередніх авторів та повідомлень преси. Саме за це дорікав цьому історику Вольтер, пишучи згодом свою «Історію Російської імперії за Петра Великого». Видатний мислитель не поскупився в лайливих епітетах та образливих висловах на адресу свого попередника:

«Публіка має кілька начебто історій Петра Великого, більша частина яких є скомпонованою з газет. Одна з них, видана в Амстердамі у чотирьох томах під іменем боярина Нестезюрануа (boїard Nestesuranoy), є одним з прикладів такого друкарського шахрайства… Чотири томи цих мемуарів є поєднанням неправдивих вигадок, нікчемних нісенітниць та газетних компіляцій» [849].

Проте сувору оцінку «короля філософів» не в повній мірі можна вважати виправданою. Насправді великий твір Нестезюрануа містить багато цікавих і цінних матеріалів, а їхній автор здійснив ретельну редакторську роботу, збираючи й опрацьовуючи розрізнені свідчення про Росію та її правителів з різнорідних джерел, ставши, по суті, першопрохідцем у науковому вивченні минулого цієї держави серед французьких істориків. Свідченнями, зібраними ним, постійно користувався й сам Вольтер, при цьому нещадно критикуючи Нестезюрануа. Очевидно, таке упереджене ставлення славетного мислителя пояснюється певними особистими мотивами. Йому потрібно було відтінити своє новаторство у праці про Петра І, показати її значущість, не гребуючи при цьому очорненням свого попередника, а, отже, й певною мірою конкурента, до того ж вже обласканого російським урядом (членство в Петербурзькій академії наук).

Втім, праця Вольтера, присвячена Петру І, з’явилася більш, ніж за три десятиліття після виходу твору Нестезюрануа, тому весь цей час саме він залишався головним сучасним західним джерелом з історії допетрівської та петрівської Росії.

У передмові до свого великого твору Нестезюрануа пояснює причини, що спонукали його взятися за перо, наголошуючи на виключно важливій ролі Росії в сучасному світі. Зазначаючи, що раніше ця держава була «майже ізольованою та непотрібною, оскільки невідомою народам інших частин Європи», автор наголошує, що протягом останніх десятиліть вона змусила говорити про себе весь світ. Загалом головна мета багатотомної праці Нестезюрануа – це апофеоз Петра І, як державного діяча.

На відміну від своїх попередників, які значну увагу приділяли космографічним описам, історик зауважує, що його твір

«не належить до низки тих, в яких пропонується дізнатися про клімат, плоди, тварин, лікарські рослини, якісь краї, відстані між містами, пояснення релігії, звичаїв і вдачі… Тут мова піде про націю, яка пов’язана з іншими спільними інтересами; націю, торгівля, зброя та слава якої почали ширитися так само, як і її ім’я. Одним словом про націю могутню та відому в Азії та Європі» [850].

Однак головною проблемою при втіленні в життя свого задуму Нестезюрануа бачить невивченість російської історії, яка залишається малознаною й для самих росіян [851]. Через відсутність грунтовних історичних досліджень про цю країну, зауважує він, європейцям доводилося черпати свідчення про неї головним чином у сусідів Росії, котрі, зрозуміло, були налаштовані до неї вороже, й це призводило до формування хибних уявлень. Але потреби часу вимагають правдивої історичної інформації [852].

Композиційно 5-томна історія Нестезюрануа побудована наступним чином: у першому томі розглядається діяльність російських правителів від найдавніших часів до Петра І, другий, третій і четвертий томи містять аналіз військової та політичної діяльності цього монарха, а п’ятий, додатковий том, присвячено наступниці Петра І – Катерині І. Починаючи в традиціях тогочасної історіографії виклад подій від біблійного творення світу, автор побіжно, але досить змістовно оглядає основні віхи російської історії з давніх-давен до сьогодення: скіфи, сармати, утворення Русі, закликання варягів, правління перших князів. Слідуючи за історичною схемою московських книжників, Нестезюрануа після монголо-татарського нашестя зосереджує увагу виключно на Московському князівстві, розглядаючи його посилення та поступове перетворення в централізовану імперію.

Природно, що минуле України складає істотний компонент цього твору. Зокрема, він згадує про діяльність Данила Галицького (Daniel Romanowitz), що прославився своєю боротьбою з ливонськими рицарями; перехід до Москви Михайла Глинського (Michel Lyncsky) з братами, котрі «походили від руських князів»; великий вплив у Речі Посполитій князів Костянтина Острозького та Михайла Вишневецького (Const. Ostrog & Michel Wiesnovieski), котрі разом з татарами здійснили успішний похід до Новгород-Сіверського князівства, дійшовши до Почепа, Радогоща та Стародуба (Petzop, Radhost & Starodub) [853].

Характерною ознакою термінології Нестезюрануа є те, що він використовує середньовічний термін «Чорна Русь» для означення Правобережної України. Географічно він локалізовує цей регіон «між Прип’яттю та Дністром», таким чином Галич «знаходиться в Чорній Русі на Дністрі у Покутті» (Halicz – cette ville est dans la Russie-Noire, sur le Niester, dans la Pokutie) [854]. Дефініція «Чорна Русь» ставала вже анахронічною і вживалася епізодично [855], але повністю вийшла з ужитку лише на початку ХІХ ст. Проте вона активно використовувалася авторами в ХVІІ ст., як це бачимо, наприклад, в працях Ле Лабурера, Шевальє, де ла Магделена, Божо та ін.

Головними героями української історії для Нестезюрануа є, звичайно, козаки (les Kosaks). Екскурс в минуле козацтва він здійснює при перегляді Смутного часу в Московії, справедливо вважаючи українських козаків однією з головних опор Лжедмитрія. На кількох сторінках свого твору автор розглядає питання про їх походження, значення їхньої назви, основні віхи минулого козацтва. Однак особистий доробок Нестезюрануа, як науковця, в цьому історичному пасажі є надзвичайно мізерним, оскільки основну інформацію він запозичив з відомого твору Божо, про використання якого зізнавався сам [856]. Слідуючи за цим автором, Нестезюрануа свідчить, що козаки «є, мабуть, єдиним народом, що носить ім’я відмінне від назви їхньої країни», називає їх «гарними партизанами, відважними піхотинцями», а їхню країну «землею молока та меду» [857]. Це прямі запозичення з праці Божо. Між їхніми творами можна побачити й інші текстуальні та логічні збіги.

Деякі відомості Нестезюрануа взяв з праці Ле Лабурера. Це стосується повідомлень про сеймове рішення 1562 р., за яким утворювалося «кварцяне» військо за часів Сигізмунда Августа, про прийняття дніпрового козацтва королем Стефаном Баторієм на державну службу й надання йому містечка Трахтемирова (Trethimiroff) та про страту «генерала Наливайка» (General Nelevasko) [858].

Важливо відмітити той факт, що Нестезюрануа не повідомляє про першоджерела наведених ним свідчень. Таке ставлення до доробку попередників він виправдовує тим, що по-перше, це б обтяжило текст і ускладнило роботу друкарів, по-друге, всі друковані видання є «publici juris [латинське «публічним по праву» – Є. Л.]», а по-третє, практика використання відомостей раніших авторів йде з часів античності [859]. Саме тому про більшість використаних ним джерел можна лише здогадуватися й робити висновки на підставі текстових збігів.

Нестезюрануа постійно відзначає відомі йому випадки втручання українських козаків у російські справи, такі як підтримка Лжедмитрія, чи Гришки Отреп’єва (Griska Utropoja), участь у повстанні Івана Болотникова (Polutnich), перебування самозванних претендентів на московський престол у ставці Богдана Хмельницького (Chmielnisky) – Тимофія Анкудінова, що видавав себе за сина царя Шуйського (fils du Czar Zuski), та іншого, котрий називав себе «сином царя Дмитрія» (fils du Czar Demetrius) [860].

Досить багато уваги Нестезюрануа, природно, приділяє Хмельниччині, як справі, що збільшила володіння та могутність російського царя. Головною причиною цього вибуху невдоволення історик закономірно вважає утиски «козацької нації» з боку польської шляхти [861]. А на заклик польської знаті до нового короля Яна ІІ Казимира збирати військо й рушати для придушення бунтівників, Нестезюрануа не забуває навести саркастичну відповідь останнього, яку вже не раз цитували французькі автори, що «не варто було їм самим палити млини Хмельницького та чинити наругу над його жінкою та дітьми» [862].

Як французу, йому особливо приємно відзначити важливе значення у підтримці Речі Посполитої його батьківщини. Нестезюрануа зауважує, що саме Франція відіграла надзвичайну роль у сходженні на престол Яна ІІ Казимира в 1648 р. та збереженні статусу королеви Марії-Луїзи де Гонзаги, котра була французькою принцесою [863].

Необхідно відмітити, що в ході розгляду українсько-польського протистояння середини ХVІІ ст., Нестезюрануа був одним з небагатьох, хто засвідчив вороже ставлення Олексія Михайловича до повстання Хмельницького на перших порах. Дослідник навіть наводить той факт, що російський цар пропонував полякам військову допомогу у придушенні козацького спалаху в тому разі, якщо ті віддадуть йому за це королівську корону, та, ображений відмовою, почав навпаки допомагати Хмельницькому, а згодом наважився й на відкриту війну з Річчю Посполитою [864].

Аналізуючи ставлення козаків до російської протекції, Нестезюрануа зауважує, що в цьому питанні в них не було єдності: «одна частина їх воліла бути під протекцією турків, в той час як інша шукала її в царя» [865].

Перехід значної частини України під владу Москви, а особливо Києва, стародавньої столиці, історик вважає закономірним і історично виправданим. Він говорить, що ці землі «знову повернулися під владу свого стародавнього суверена» [866]. При цьому Нестезюрануа робить прикметну історичну помилку, оскільки Київ ніколи до цього раніше не був під Москвою, а тим більше під скіпетром Романових, хоча московські царі й проголошували себе самодержцями всієї Русі і завжди претендували на Київ, як першу її столицю та головну православну святиню.

Розповідаючи про повстання Степана Разіна (Stenko Razin) й провідну роль у ньому козаків, Нестезюрануа робить пояснювальну ремарку для західного читача про те, що «існують два види козаків – запорозькі (Zaporoski) та донські (Donski)» [867].

Дуже велику увагу історик приділяє воєнним діям в Україні в 1660-1670-х рр., розгляду яких відводить набагато більше місця, ніж Хмельниччині, особливо зупиняючись на постаті Дорошенка (Dorosensko). Приблизно восьма частина цього об’ємного тому присвячена згаданим подіям. Нестезюрануа ретельно відстежує дипломатичні ігри, проваджені великими державами навколо України, що передували початку тривалої, кровопролитної та виснажливої «української війни» (la guerre d’Ukraine). Не забуває він відзначити у цьому протиборстві й роль Франції, яка нацьковувала Османську імперію то на Польщу, то на Росію, щоб відволікти обидві держави від європейських справ, а заодно – створити головний біль своєму головному опоненту – Священній Римській імперії, що неодмінно б мусила втрутитися в цей конфлікт [868].

Нестезюрануа досить чітко показує, як завдяки підтримці татар, а згодом і турків, Дорошенко фактично перетворився на господаря значної частини України. Султан охоче визнав самостійність цієї новоутвореної держави, прагнучи використати ситуацію в Україні в своїх інтересах. Росія обіцяла в підтримку Польщі 20-тисячний корпус під проводом князя Івана Хованського (Gowaski), спонукавши одночасно запорожців і донців до нападу на Крим. Проте такі дії не зупинили османів. Польське військо було розгромлено, «Кам’янець і Поділля залишилися туркам, Україна – козакам» [869]. Крім того, Нестезюрануа наводить принизливі для поляків умови Бучацького миру та суму ганебної данини, яку вони мали сплачувати туркам [870].

Діяльність Дорошенка Нестезюрануа оцінює негативно, називаючи того зрадником, котрий проявляв невірність щодо всіх своїх суверенів, яким присягав, – короля, султана, царя [871].

Досить детально розкриває Нестезюрануа передумови російсько-турецького збройного конфлікту 1677-1681 рр., наводячи, зокрема, вимоги протилежних сторін і навіть тексти документів, якими супроводжувалося оголошення війни. Важливу роль у протистоянні турецько-татарській експансії історик відводить «козацькому ватажку Сірку» (Siesko Chef des Kosaks) [872]. На думку Нестезюрануа, саме зухвалий похід запорожців на Крим об’єктивно сприяв блискучій перемозі Яна Собеського під Хотином, а, відтак, і сходженню його на трон Речі Посполитої.

Дуже докладно змальовано похід російсько-козацького війська на Чигирин в 1674 р. під орудою «генерала Ромодановського» (sous les ordre du Général Romadanowski). За свідченнями Нестезюрануа, ця велика армія була поділена на три частини, з яких перша наступала на Чигирин, друга – на Канів, а третя, під командою Ханенка (Hanenko), – на Черкаси. Саме останньому довелося зіштовхнутися з козаками Дорошенка поблизу Мотовилівки (Motowidlo) й отримати над ними перемогу [873]. Ставленику Порти нічого не залишалося, як зачинитися у Чигиринській фортеці й чекати на допомогу турків.

Французький історик згадує про цікавий дипломатичний хід, який застосувала російська сторона, щоб нейтралізувати поляків, стурбованих московською експансією на Правобережжі. За його словами, росіяни поширили чутки, що султан готується укласти мир з Польщею, щоб спільно воювати проти Росії, а цар удав занепокоєння через них. Поляки начебто так їм повірили, що перестали звертати увагу на захопленнями царськими військами Правобережної України, очікуючи на замирення з турками [874].

Звичайно, все це оповідання виглядає як історичний анекдот. Проте Нестезюрануа ставився до нього цілком серйозно. Загалом його уявлення про ці події, м’яко кажучи, не завжди були точними й часто поверховими. Заради ефектного повідомлення він подекуди грішив проти логіки та фактів. Жага до ефектності проявляється й у наступному пасажі французького історика. Згідно з ним, роздратований російським наступом Дорошенко, не лише закликав турків і татар на допомогу, але й порадив їм вщент розорити Україну, щоб позбавити московські війська продовольства. Зруйнувавши «Кальник (Kosniek), Лисянку (Sciana), Ямпіль (Jampul), Гайсин (Kuzsyn) та багато інших містечок», мусульманські загарбники незабаром цілковито послідували «цій страшній пораді», перетворивши «прекрасну провінцію на жахливу пустелю» [875].

Нестезюрануа повідомляє, що найзапекліший опір туркам вчинили Ладижин (Ladiszin) і Умань (Human). Особливо він зупиняється на обороні останнього міста. За його свідченнями, Ян ІІІ Собеський рушив зі своєю армією на схід і, минувши Яворів і Львів, зупинився, не доходячи до Кам’янця-Подільського, щоб відволікти увагу османів. Проте такий тактичний маневр не приніс порятунку обложеним уманцям. Через неузгодженість дій російські воєводи Хованський і Ромодановський не надали допомоги місту. Умань впала. Під час страшної різанини, за свідченнями автора, загинуло близько 100 000 чоловік [876].

Як відзначає історик, поразки росіян посилили дипломатичний натиск поляків у 1675-1676 рр., які знову підняли питання про повернення Києва, на що цар ніяк не хотів пристати. В цей же час перейшла у наступ і коронна армія Собеського в Україні, що посилило російсько-польські суперечки [877]. Французький історик з розумінням поставився до тієї ваги, яку мав Київ у польсько-російських переговорах.

Нестезюрануа зазначає, що надзвичайну активність в цей період знову проявив отаман Сірко, здійснивши вдалий похід на Крим, чим змусив татар залишити турків і сприяв новому військовому успіху Яна ІІІ Собеського. Лише замирення поляків з турками у 1676 р. врятувало кримців від нового нападу запорожців, донців і калмиків під керівництвом цього ватажка [878]. Згадує історик у своїй роботі й основні положення Журавненської угоди, зокрема, повернення турками полякам «великої частини України до Дніпра на сході, включаючи Білу Церкву, Паволоч, Немирів» [879].

Розглядаючи похід турецької армії на Чигирин в 1677 р., Нестезюрануа зауважує, що «ця військова експедиція стягла проти Росії всі сили османів», однак це не принесло султану успіху, і «втративши перед цим містом частину своєї армії, обоз, артилерію, турки повернулися досить засмученими» [880]. Зважаючи на очевидність повторення цієї кампанії султаном, але вже в більших масштабах уряд царя Федора Олексійовича вдався до ретельних оборонних приготувань, уважно розглянутих Нестезюрануа. Головним чином він зупинився на дипломатичній діяльності Москви, яка намагалася укласти військовий союз з Річчю Посполитою проти турків.

Проте Польща, намагаючись скористатися ускладненнями, що постали перед східним сусідом, відрядила до Москви своїх емісарів Северинського (Sevorinski) та Сапегу (Sapieha) з вимогами: видати бунтівника Дорошенка, повернути Київ і Смоленськ, виплатити солідну грошову компенсацію за збитки, завдані полякам, через невиконання угоди про допомогу, укладеної між королем Михайлом та царем Олексієм. Важливо те, що Нестезюрануа подає уривки з цього історичного документу, наводячи латиною два пункти цієї міждержавної угоди. Врешті-решт, в гарячих польсько-російських переговорах було досягнуто певного компромісу, який полягав в тому, що було подовжено попереднє перемир’я, за Київ і Смоленськ сплачено викуп у 200 000 рублів, росіяни евакуювали міста в Литві та проводився обмін полоненими. Питання про оборонний союз мав вирішити сейм [881].

Нестезюрануа схиляється до думки, що залишена без допомоги поляків Росія не мала змоги втримати Чигирин. Оборонні дії Ромодановського він вважає виправданими, як і відвід ним війська до Бужина (Bukzin), а згодом за Дніпро. Продумана тактика цього полководця не дозволила османам продовжити кампанію після взяття вищезгаданої фортеці й, по суті, звела війну нанівець. Тож цілком логічно виглядає початок мирних переговорів у Бахчисараї, що мав місце незабаром. Згадуючи про падіння Чигирина в 1678 р., історик, як і у випадку з Уманю, наводить дещо гіпертрофовані дані про втрати з російського боку – 30 000 чоловік [882].

Зважаючи на пильну увагу до міждержавних відносин, турецько-російські переговори Нестезюрануа розглядає досить уважно, наводячи основні положення мирного договору 1681 р. [883]

В той же час важливо відзначити, що Нестезюрануа практично ігнорує козацьку складову російсько-турецького конфлікту. Так, наприклад, він не згадує про долю Юрія Хмельницького, якого турки поставили замість Дорошенка, замовчує роль козаків Самойловича у протистоянні турецькій агресії. Єдиний виняток у нього складає хіба що Сірко, котрий прославився своїми походами на Крим.

Проте це не означає, що постать Самойловича була невідомою французькому історику. Він досить рельєфно її відображає у висвітленні першого Кримського походу 1687 р. Дослідник аналізує всі ті труднощі, з якими довелося зіштовхнутися козацько-російському війську навесні-влітку того року. Згадку про Полтаву, яка була місцем зосередження військових сил Голіцина та Самойловича і назва якої в часи Нестезюрануа була вже на слуху у всієї Європи, у поєднанні з військовими негараздами та загальним неуспіхом кампанії можна вважати алюзією до подій, котрі мали місце за два десятиліття потому. Сумне фіаско цього походу, історик, у відповідності до офіційної позиції царського уряду, покладає на совість Самойловича, який начебто підказав татарам випалити степ. Говорячи про наступне обрання Мазепи, автор зазначає, що той був родом «з козацької нації, виховувався при польському дворі і мав репутацію чоловіка хороброго та знаючого. Він згодом відіграв важливу роль і залишив своє ім’я прославленим в історії» [884].

Нестезюрануа повідомляє про ретельнішу підготовку Голіцина та Мазепи до другого Кримського походу, особливо відмічаючи значення новоутвореної Новобогородицької фортеці (Novobogrodilla) на Самарі, побудованої за планом «одного голландського інженера» [885]. Найближчою головною задачею походу 1689 р. був штурм Перекопу. Нестезюрануа дуже докладно описує оборонні споруди перекопського укріплення, пояснюючи цим всю складність військової операції [886].

Досить загадково звучить інформація французького історика про зустріч військ Голіцина та Мазепи з «кількома російськими татарами, підданими хана» (quelques Tartares Russiens Sujets du Kam), котрі повідомили, що їхній господар не готувався до війни й перебував у Буджаку [887]. Можливо, в цьому випадку йдеться не про росіян, а про українців, які проживали в степових районах Причорномор’я й залежали від кримського хана. З цим добре узгоджується пізніше повідомлення історика про те, що козаки мали приязні стосунки з ногайськими татарами й постійно підтримували з ними торгівельні зносини [888]. Без сумніву, велику роль у такій торгівлі могли відігравати вищезгадані «російські татари».

Значну увагу Нестезюрануа приділяє масштабним бойовим діям, що відбулися навколо Перекопу (Precop ou Perecop) та в урочищі Чорна Долина (Tharn-Dolina). Історик детально описує хід бойових дій, сили сторін і наслідки цього походу [889].

Після відводу військ від Перекопу, так і не досягнувши заповітної мети, Голіцин «залишив боярину Волинському (Valenski) [890], новобогородицькому воєводі, 5-6 тисяч чоловік з найкращих загонів і взяв з рештою війська шлях на Полтаву» [891]. На думку Нестезюрануа, саме невдачі Кримських походів призвели до опали Голіцина та падіння уряду царівни Софії.

Втім, дослідник правильно накреслив кримський напрям, як один з пріоритетних шляхів потужної російської експансії на півдні. Він з розумінням ставиться до тривог хана, який «відправляв гінця за гінцем султану, щоб повідомити тому про небезпеку, яка загрожує Криму й особливо османській навігації по Чорному морю, господарями якого можуть стати росіяни та козаки» [892]. І, хоча цей автор і не дожив до того часу, коли російське панування було затверджене в Криму, його логічне передбачення вже вимальовувалося на початку ХVІІІ ст. з цілковитою очевидністю.

Французький історик постійно підкреслює важливий вплив на політику Петра І Мазепи, зокрема, його активну участь в організації Азовських походів та в бойових діях у Білорусї та Правобережній Україні на початковому етапі Північної війни [893]. Але, звичайно, одним з найголовніших героїв Мазепа стає тоді, коли мова заходить про історію шведського походу 1708-1709 рр. в Україну. Саме огляду цих подій присвячено майже весь третій том «Мемуарів про Петра Великого» Нестезюрануа.

До 1708 р. про Україну в контексті Північної війни згадували вряди-годи, або у зв’язку з козацькими походами та участю козаків у битвах проти шведів чи поляків Лещинського, або через перебування головних опонентів на її терені – захоплення Карлом ХІІ Львова у 1704 р. чи візит до цього ж міста Петра І в 1707 р. Зокрема, Нестезюрануа докладно розповідає про перебування російського царя у Львові й у Жовкві [894].

З осені 1708 р. Європа, затамувавши подих, слідкувала за карколомними подіями, що відбувалися в «країні козаків» і неодмінно мали призвести до перерозподілу впливів у Старому Світі. Нестезюрануа свідчить, що становище, у якому опинився в 1708 р. російський цар, на заході здавалося безнадійним. Історик згадує про відчайдушні та жорстокі накази цього монарха, виконавцями яких стали «загони козаків, калмиків і валахів», спустошувати власну країну на шляху шведів. Рішення Петра І відправити «генерала Гольца на Волинь з 15 тисячами чоловік, де до нього мали приєднатися 12 тисяч валахів і козаків, щоб вдарити з флангу по шведах», також здавалося тоді самовпевненим і непродуманим [895]. На думку західних оглядачів, головну надію в цій ситуації цар міг покладати на Мазепу, котрий міг виставити проти неприятеля 25-30-тисячне козацьке військо. Козаки вже не раз відзначилися у боях із шведами, зокрема, й у нещодавній битві поблизу Лісної. Коли ж поширилася звістка про перехід Мазепи до шведського табору, передбачати перемогу Петра І міг лише б найзатятіший оптиміст.

Однак, розібравшись з історичними документами та свідченнями очевидців, Нестезюрануа дійшов висновку, що у відчайдушному становищі восени 1708 р. опинився не російський володар, а саме шведський король. Поворот Карла ХІІ до України був багато в чому кроком вимушеним, завдяки якому цей стратег намагався знайти вихід із складного військового становища. Згадує автор і про перебування у ставці шведського короля представника Мазепи Бистрицького (Bistnizki), який сприяв координації зусиль шведської й української сторони і запевняв Карла ХІІ у тому, що «народ України розглядає його, як свого визволителя і що вони просять його руки. Що ще було потрібно, щоб привабити цього володаря до такого рішення? Скоро ми побачимо, що з цього вийшло» [896].

Риторичне запитання наприкінці цього повідомлення, доповнене анонсуванням драматичної розв’язки в кращих традиціях театральних постановок тієї доби, лише підсилювали вражаючий ефект запаморочливих подій, що відбулися незабаром. Якщо сучасникам здавалося, що непереможного Карла ХІІ до України вів військовий геній, то з висоти своїх знань Нестезюрануа чітко розумів, що головною рушійною силою цього розпачливого кроку стала, по суті, безвихідь. Французький історик знову акцентує увагу на тому, що «королю Швеції не залишалося іншого вибору, як приєднатися скоріше до Мазепи й увійти до України, сподіваючись отримати тут війська та провізію, яких бракувало його армії» [897].

Власне кажучи, тепер історик і виводить на авансцену гетьмана, про якого раніше згадував лише мимохідь. Характеристика, дана Нестезюрануа Мазепі, вражає тим, що при, по суті, апологетичному ставлені автора до Петра І, він з розумінням ставиться до прагнень українського керманича й не вдається до бездумному осуду його рішучого кроку. Можна вважати, що саме Нестезюрануа був одним з перших дослідників, хто намагався вивчити й осмислити суперечливу діяльність Мазепи. Зважаючи на те, що цей твір залишається маловідомим у вітчизняній історіографії, було б доцільно навести оцінку постаті гетьмана французьким істориком:

«Іван Мазепа походив з шляхетної фамілії зі своєї нації, не маючи жодного козацького варварства. Навпроти, від поєднував з хоробрістю, притаманному цій нації, довершений розум і делікатність, а також велику розсудливість. Великі справи шведського короля привели його в захват, він сподівався бачити нового Олександра [мається на увазі Македонський – Є. Л.], завдяки чому міг би отримати частину його переможної слави. Він волів краще допомогти тріумфу безсумнівного властителя, підштовхуваний до цього прагненням звільнити свою націю від усіх видів рабства й бути визнаним, як її перший суверен. Щоб пояснити свої задуми всій нації, тобто війську, що було під його керівництвом і складалося з 30 000 чоловік, він почав підкреслювати всі ті страждання, яких вони зазнали з боку російських міністрів, котрі ставилися до них, як до невільників. З іншого боку, возвеличуючи їхню хоробрість і славетні справи, він підносив їм вигоди правління вільного та незалежного. Нарешті він дав їм зрозуміти, чого вони б могли очикувати від короля Швеції, котрий збирається визволити їх від нестерпного ярма, якого вони вже не витримували» [898].

Відзначимо в цьому фрагменті ту обставину, що Нестезюрануа знову чітко визначає українське походження Мазепи. В той час, як незабаром, під авторитетним впливом Вольтера його будуть відносити до польської нації [899]. Відголоски історичної дискусії серед французьких науковців про коріння Мазепи зафіксує на початку ХІХ ст. Бантиш-Каменський, однозначно визнаючи, що гетьман «был уроженец малороссийский» [900].

Розважливість та обережність Мазепи, Нестезюрануа вбачає й у розвідувальній місії Войнаровського (Woynarowski), якого гетьман відрядив до Петра І і який ледь не наклав головою, виконуючи дане доручення [901]. Віддаючи належну шану мудрості та обачності українського гетьмана, французький історик засвідчує прекрасне розуміння ним того, що весь успіх українсько-шведського союзу багато в чому залежав від передачі Карлу ХІІ Батурина. Тому Мазепа наважився перейти через Десну та прискорити прихід шведів, щоб віддати в їх розпорядження зброю, харчі та гроші, зосереджені в гетьманській столиці. Наступні події в творі Нестезюрануа подані дуже реалістично та у повній відповідності до історичних джерел: перехід на бік шведів, сумнів у багатьох козаків про доцільність такого рішення і втечу багатьох з мазепинського табору до росіян, похід Меншикова на Батурин і жорстоке знищення міста та всіх його мешканців [902].

Треба відзначити, що Нестезюрануа надавав розоренню Батурина більшого значення у кінцевому розгромі шведів, ніж навіть поразці Левенгаупта, оскільки саме ця страхітлива акція не лише позбавила військо Карла ХІІ обіцяної матеріальної підтримки, але й відштовхнула козаків від Мазепи та завадила перекиненню повстання на Дон. Відзначає дослідник і той факт, що гетьман не користувався вже великою довірою у населення, а частина козаків відкрито виступила проти нього, дізнавшись про його намір піддатися шведам.

Аналізуючи тодішнє військове становище Росії, Нестезюрануа вважає неминучою її поразку у разі, якщо б мали успіх місія Левенгаупта та перехід на бік шведів українського козацтва на чолі з Мазепою, тому він возвеличує політичну пильність і далекоглядність Петра І, який за короткий час розладнав обидва ці задуми. Неквапність і нерішучість Карла ХІІ у здійсненні стрімкого маршу на порятунок Батурина дослідник пояснює недовірою короля до Мазепи та його побоюваннями потрапити до пастки, влаштованої росіянами та козаками. Лише дізнавшися про жорстокі розправи, які росіяни вчиняли з прибічниками гетьмана, шведський володар пересвідчився у щирості намірів «знаменитого зрадника» [903].

Значну увагу Нестезюрануа приділяє судовому процесу над Мазепою та поспішному урочистому обранню нового гетьмана – Івана Ілліча Скоропадського (Hittman Iwan Iliewitz Skoropaazki), докладно описуючи страту опудала, що супроводжувалася зірванням з нього андріївської стрічки, знищенням всіх патентів Мазепи та фамільного герба, ламанням шаблі [904]. Попри все, жорстокість росіян в Україні подекуди мала й зворотній ефект, багато простих козаків ставало на бік гетьмана-зрадника. За свідченнями Нестезюрануа, люди, що раніше не мали симпатій до Мазепи, почали схилятися до нього. При цьому автор чітко демонструє класовий підхід, протиставляючи верхівку суспільства «нерозумній черні» й порівнюючи справу Мазепи зі стратою злочинця, якого натовп спочатку проклинає й вимагає найтяжчого покарання, а потім починає жаліти та висловлювати співчуття. Це, в свою чергу, змушувало російського царя вдаватися до нових актів терору проти місцевого населення й він «поставився до цієї нації, як до ворога, щоб повернути її до свого підданства» [905].

На фоні дрібних і малозначних успіхів шведів в Україні, що «не були варті ні тих страждань, ні крові, яких вони коштували», історик показує суттєві успіхи царя у Польщі, Прибалтиці та на Правобережжі Дніпра. Зокрема, він зазначає, що «війська росіян і польських конфедератів також отримали кілька перемог на загонами короля Станіслава, особливо поблизу Конецполя, де Рибинський і Потій (Ribinski & Pociey), атаковані київським воєводою [Потоцьким – Є. Л.] та князем Вишневецьким, розгромили тих, перебили більше 3 000 чоловік і взяли у полон кілька цілих полків» [906]. Саме таке успішне ведення бойових дій дозволило Петру І не тільки посприяти повторному сходженню на польський престол короля Августа, але й повністю відрізало шведам шлях до відступу через Правобережну Україну.

Уважний до міждержавних взаємин Нестезюрануа, докладно висвітлює переговори царя з Августом про продовження спільних дій проти шведів і Станіслава [907]. Ще однією акцією Петра І, спрямованою проти шведів і Мазепи, був царський маніфест до народу України, на противагу прокламаціям, які поширювали прихильники опального гетьмана [908]. Нестезюрануа розміщує на 15 сторінках французький переклад цього важливого історичного документу, вводячи його до західної історіографії [909]. Згідно з маніфестом Петра І, головною метою мазепиної зради було повернення «народу України під Польщу», що, звичайно, викликало велике обурення серед козаків і селян [910]. Втім, як можна було побачити з попереднього контексту, сам Нестезюрануа, навіть при його пієтеті до Петра Великого, не йняв жодної віри цій вигадці, розуміючи, що основним спонукальним мотивом для Мазепи було отримання Україною державної незалежності під протекторатом шведського короля.

У порівнянні з де Лімьє, Нестезюрануа розглядає з меншою деталізацією бідування шведської армії в Україні та її сутички з росіянами. «Я не вдаватимуся, писав він, – жодним чином ні в деталі маршів і контрмаршів обох армій у цій обширній провінції, ні всіх тих зіткнень, які мали місце між багатьма маленькими загонами то там, то сям, й майже завжди приносили виграш росіянам. Тож можна сказати, що цар перемагав шведського короля по частях, вбиваючи тут 500, там 1 000 , а деінде і 2 000 чоловік. Саме таке поводження зробило для нього перемогу набагато легшою» [911]. Не повторюючи свідчень, наведених його попередником, він згадує лише про дві військові акції взимку-навесні 1709 р., одна з яких мала місце поблизу села Holka (???, за нашим припущенням – Микілка-Ніколка), а інша навколо Опішнянського замку (le Château d’Opochnouw). Зважаючи на перебіг бойових дій, Нестезюрануа зазначав, що шанси Карла ХІІ проникнути вглиб Росії, ставали дедалі примарнішими [912].

В той же час, на відміну від апологета Карла ХІІ, Нестезюрануа уважніше розглядає діяльність козаків у цій війні. Ослаблення шведів і «переміна фортуни спричинили раптовий відхід від них козаків, котрі почали благати царського милосердя» [913]. Потрапивши фактично в оточення, шведський король тепер міг сподіватися лише на мудрі поради Мазепи, надаючи перевагу його досвіду перед пропозиціями навіть своїх найближчих радників. Перебуваючи на генеральній квартирі в Будищах (Buditzin), Карл ХІІ зібрав військову нараду, на якій повністю підтримав думку українського гетьмана про необхідність захоплення Полтави [914].

Всупереч усталеній у Західній Європі після 1709 р. думці про Полтаву, як велику та добре укріплену фортецю, що можна бачити, наприклад, і в творі де Лімьє, Нестезюрануа доводить погану підготовленість її фортифікаційних споруд і зазначає, що «ніде, крім України, вона не була б містом більш-менш важливим» [915]. Хоча історик і відзначає значну оборонну роботу, проведену тут напередодні облоги під керівництвом генерала Аларда, що полягала у зведенні 9 редутів навколо міста, яке захищалось 5-тисячним гарно озброєнним гарнізоном [916]. За свідченням Нестезюрануа, «генерал-майор Алард, шотландець і інженер-аншеф його царської величності» свого часу зазнав лихоліття у шведському полоні, тож мав особисті підстави недолюблювати загарбників, котрі вторглися до України [917].

Згадуючи про мирні пропозиції російського царя до короля шведів напередодні Полтавської баталії та зухвалу відповідь на них Карла ХІІ, французький історик вважає поведінку останнього зарозумілою, нерозумною та самонадіяною. Сам опис битви у Нестезюрануа майже тотожний картині, наведеній де Лімьє, хоча й має більш стислий характер. Основну канву подій складають невдалі штурми міста шведами; блискуче проведена Меншиковим операція, спрямована на посилення полтавської залоги; поранення короля; власне кажучи, сама генеральна битва; втеча Карла ХІІ та Мазепи і, нарешті капітуляція решток шведської армії поблизу Переволочної, текст якої також було вміщено тут.

Визнаючи, що тяжке поранення короля мало важливий вплив на весь подальший перебіг подій, Нестезюрануа висловлює цікаву й оригінальну думку про те, що ця рана врятувала Карлу ХІІ життя, оскільки Полтавська баталія була програна шведами ще до її початку, а цей полководець «обов’язково був би убитий у цій битві, щоб не пережити занепаду своєї слави» [918]. Разом з тим Нестезюрануа дає діаметрально протилежну оцінку епізоду з пораненням короля, на відміну від де Лімьє. Тоді як останній захоплювався мужністю та витримкою короля, який провів кілька годин у сідлі після отримання ним рани, не виказуючи найменшого занепокоєння, автор життєпису Петра вважає поведінку Карла ХІІ безглуздою [919].

Віддаючи належну шану Нестезюрануа, як історику, слід вказати на дивну хронологічну помилку, зроблену ним при датуванні Полтавської битви. Добре розуміючи, що різниця між старим стилем, прийнятим у Росії, та новим – у Європі, складала у ХVІІІ ст. 11 днів, він позначає цю подію 16 червня старого стилю, віднявши таким чином 11 днів від загальновідомої тоді дати 27 червня. Тож у його викладі битва відбулася на 11 днів раніше, ніж мала місце насправді. Подібної помилки, наприклад, уник його попередник де Лімьє, справедливо додавши до зазначеної дати 11 днів та отримавши, відповідно, 8 липня нового стилю [920]. Втім, можливо, ця помилка стала результатом авторського недогляду, оскільки згодом він сам зазначає, що битва відбулася 27 червня старого стилю і навіть наводить документ, датований цим днем – лист Петра І генералу Гольцу [921].

Важливим свідченням, наведеним у праці Нестезюрануа, є повідомлення про спробу Карла ХІІ під час втечі зав’язати мирні переговори з царем. Усвідомлюючи нищівність поразки своє армії, шведський король дорогою до Дніпра відправив до Петра І генерала Меєрфельда, сподіваючись, що російський правитель дозволить йому відступ до Польщі разом з рештками війська. Проте фортуна повністю повернулася, й цар, який до цього багато разів пропонував мир, тепер вимагав лише капітуляції [922].

Сповіщаючи про переправу короля разом з гетьманом України через Дніпро, Нестезюрануа подає драматичну картину горя Карла ХІІ, котрий всю провину за поразку волів звернути на Мазепу:

«В той час, як розміщали все, що можна було перевезти на протилежний берег ріки, перебуваючи в глибокій задумі, він обернувся до Мазепи, який його не залишив і який в цьому випадку надав йому велику допомогу, й промовив: «Ах! Чому ж ми не дослухалися до порад вірного Реншильда та графа Піпера? Мазепо! Мазепо! Ти мене обдурив, але я сподіваюся, що Бог не дозволить, щоб я опинився в руках своїх ворогів»!» [923].

Важко сказати, чого тут більше, історичної правди чи ліричної вигадки, проте таке звернення Карла ХІІ до гетьмана виглядає цілком правдоподібним. Втім, найбільш ймовірно, що даний епізод був запозичений Нестезюрануа, як і питома частина його матеріалів, з західноєвропейської преси тих років. Принаймні, подібні слова докору шведського короля Мазепі були розміщені у франкфуртському часописі «Theatrum Europaeum» [924].

Після ганебної втечі з-під Полтави згадки про Мазепу у Нестезюрануа майже зникають, якщо не враховувати звістки про те, що цар «обіцяв 10 000 рублів тому, хто видасть йому старого Мазепу, мертвого чи живого», або тези у посланні Петра І до турецького султана, де цар підкреслював, що козаки, підбурені Мазепою – зрадники, а кримський хан їх покриває [925]. Текст останнього документу, який де факто був ультиматумом Оттоманській Порті, французький історик також не забуває розмістити у своєму творі, як і наступний турецький маніфест про оголошення війни Росії, відповідну царську декларацію про початок війни з Туреччиною та подальші тексти російсько-турецьких мирних угод 1711-1714 рр. [926]

Після Полтави Україна вже менше цікавить Нестезюрануа. Оскільки головним завданням історика було створення життєпису Петра І, про «країну козаків» він згадує лише тоді, коли йдеться про особу царя чи про російські інтереси. До таких випадків, зокрема, належать згадки про хворобу Петра в Києві восени 1709 р. [927], огляд Прутського походу 1711 р. Цікаво, що, розповідаючи про цю військову кампанію, Нестезюрануа проводить порівняння молдавського господаря Димитрія Кантемира, який був порадником Петра І, з роллю Мазепи при Карлі ХІІ [928]. Ця аналогія буде згодом запозичена завзятим критиком Нестезюрануа Вольтером [929].

Єдиний виняток у цьому плані складає хіба що увага історика до України у зв’язку з несподіваним вторгненням на Правобережжя козацько-польсько-татарського війська навесні 1711 р., розглянутим більш-менш докладно. Нестезюрануа доповнює тут де Лімьє, який проігнорував діяльність наступника Мазепи – Орлика, навіть не згадавши його участі в цьому поході. На чолі об’єднаної армії, що підступила до Білої Церкви (Bialocerkiew), Нестезюрануа позначає Потоцького (Potokki), Орлика (Orlik) та cултана-калгу, однак їхній наступ був відбитий росіянами [930]. Для уникнення подібних вторгнень і захисту України з півдня розсудливий російський монарх наказав здійснити низку оборонних заходів у 1715-1716 рр., зокрема, укріпивши Київ, Чернігів і Полтаву [931]. Проте в цей час бойові дії Північної війни точилися вже за межами України, й вона перестала потрапляти в поле зору дослідника.

Особливо слід зупинитися на аналізі географічних уявлень Нестезюрануа про тодішню Україну. Звертає на себе увагу той факт, що французький автор для означення «країни козаків» використовує лише хоронім «Україна», який значного поширення у Західній Європі здобув лише в середині попереднього століття. Цікаво, що крім вже традиційного для французів поняття «Ukraine», Нестезюрануа, говорячи про Сіверську Україну використовує й суто фонетичну форму цієї назви «Hukragina Sewerska» [932], передаючи французькою українське звучання її назви.

У відповідності до його бачення, «Україна» включала в себе територію Гетьманщини, польської Правобережної Наддніпрянщини (Волинь і Поділля сюди не входили) та землі запорожців. Зокрема, історик підкреслював, що запорозькі козаки (les Kosaks Zaporoski) є населенням України [933]. Кілька разів Нестезюрануа згадує про південні рубежі України. Так, щодо Чигирина він зазначає, що «це місто розташоване на південній окраїні України на Тясмині (Teszuim), який впадає у Дніпро поблизу Крилова» [934]. В іншому місці історик називає Самару «останньою річкою України» на півдні, що відділяє її від земель ногайців [935].

Безумовно, уявлення автора про південні кордони України було досить помилковим, зважаючи хоча б на ту обставину, що територія запорожців, яких він сам вважав населенням України, була розташована південніше від вказаних ним у якості природних рубежів об’єктів. Що ж стосується північних околиць «України», то вони дещо виходили за межі нашої сучасної держави. Не згадуючи про Стародубщину, зазначимо, що поміж переліку визначних українських міст Нестезюрануа вказує Рильськ [936]. Таким чином, для французького історика «Україна» являла собою велику країну, поділену на дві нерівні частини по Дніпру між Росією та Річчю Посполитою, адміністративне управління над землями якої здійснювалося козаками.

В цьому відношенні значну цікавість представляє собою пояснення ним нового в західній літературі терміну «Мала Росія» (la Рetite Russie), який активно використовувався царською дипломатією. Наводячи французький переклад тексту одного з маніфестів Петра І, Нестезюрануа стосовно поняття «Мала Росія» зазначає: «Так російський двір називає Україну, яка, насправді, разом з Поділлям у Чорній Русі складала колись частину імперії росіян і є спадковим володінням князів з царського дому (C’est ainsi qu’à la Cour Russienne on nomme l’Ukraine; qui effectivememnt avec la Podolie de la Russie Noire a autrefois fait partie de l’Empire des Russes, & étoit l’apanage des Princes de la Maison Czarienne)» [937]. Звернімо увагу на той факт, що термін «Мала Росія» на заході ще маловідомий, на відміну від поняття «Україна», хоча й воно отримало загальне визнання лише за півстоліття до того, витіснивши з уявлення західних європейців традиційне для цього регіону більш раннє поняття «Русь». Однак слід відмітити й зрозумілість освіченим французам поняття «Чорна Русь» стосовно території, яка географічно складає велику частину сучасної України. Подібне пояснення для західного читача поняття «Мала Росія» бачимо і в творі іншого сучасника, французького історика Елеазара де Мовійона (1712-1779) [938].

Підводячи підсумок щодо історії Нестезюрануа, можна зазначити, що, будучи, по суті, відповіддю на твір де Лімьє, ця праця стала не тільки першою докладною західною біографією Петра І, але й сприяла кращому ознайомленню з минулим України своїми ґрунтовними екскурсами та стала ще одним кроком у зародженні мазепознавства. Нехтуючи подекуди критичним аналізом історичних текстів і документів, автору вдалося акумулювати значний фактичний матеріал з історії нашої країни, який дозволив докладніше ознайомитися з нею західному суспільству та стимулювати вивчення України професійними дослідниками минулого. Загалом, саме праці де Лімьє та Нестезюрануа стали історіографічним підгрунтям для новітніх історичних студій Вольтера та інших діячів французького Просвітництва.


Примітки

849. Voltaire. Oeuvres completes. – T. 24. – 1784. – Р. 5, 192.

850. Nestesuranoi Iwan. Memoires du regne de Pierre le Grand, empereur de Russie, pere de la patrie, etc. etc. etc. – La Haye: Chez R.C.Alberts, Amsterdam: Chez Her.Uytwerf, 1725. – T. 1. – 510 p.Preface. – S. P.

851. Ibid. – P. 5.

852. Ibid. – T. 2. – Avertissement. – S. P.

853. Ibid. – T. 1. – P. 18-19, 29, 38-39, 139.

854. Ibid. – P. 16-17.

855. F. P. Memoires de Maximilien-Emanuel duc de Wirtemberg, colonel d’un regiment de dragons au service de Suede. – Amsterdam-Leipzig: Chez Arkstee & Merkus, 1740. – VIII+333 p. – Р. 89, 131, 160, 163; Mauvillon E. de. Histoire de Pierre I… – T. 1. – P. 367, 428.

856. Nestesuranoi Iwan. Memoires du regne de Pierre le Grand… – T. 3. – Р. 94-95.

857. Ibid. – T. 1. – P. 216-218; Beaujeu. Memoires… – Р. 89-90.

858. Nestesuranoi Iwan. Memoires du regne de Pierre le Grand… – T. 1. – P. 216-218; Le Laboureur S. de Bleranval J. Relation du voyage de la royne de Pologne… – Partie 2. – Р. 226-230.

859. Nestesuranoi Iwan. Memoires du regne de Pierre le Grand… – T. 2. – Avertissement. – S. P.

860. Ibid. – T. 1.Р. 223-224, 271-280, 333, 364-364.

861. Ibid. – P. 356-357.

862. Ibid. – P. 358.

863. Ibid. – P. 357-358.

864. Ibid. – P. 357-361.

865. Ibid. – P. 358.

866. Ibid. – P. 361.

867. Ibid. – P. 370.

868. Ibid. – P. 415.

869. Ibid. – P. 416.

870. Ibid. – P. 416-417.

871. Ibid. – P. 455-456.

872. Ibid. – P. 430.

873. Ibid. – P. 436-437.

874. Ibid. – P. 437-438.

875. Ibid. – P. 442.

876. Ibid. – P. 442.

877. Ibid. – P. 447-448.

878. Ibid. – P. 453-455.

879. Ibid. – P. 454.

880. Ibid. – P. 456.

881. Ibid. – P. 458-460.

882. Ibid. – P. 461.

883. Ibid. – P. 464-468.

884. Nestesuranoi Iwan. Memoires du regne de Pierre le Grand… – T. 2. – P. 26-27.

885. Вільяма фон Залена, в російських документах тієї епохи прийнято іменувати «німцем».

886. Nestesuranoi Iwan. Memoires du regne de Pierre le Grand… – T. 2. – P. 28-36.

887. Ibid. – P. 36.

888. Ibid. – P. 75.

889. Ibid. – P. 37-41.

890. Mається на увазі Іван Федорович Волинський, комендант Новобогородицької фортеці в 1689 р.

891. Nestesuranoi Iwan. Memoires du regne de Pierre le Grand… – T. 2. – P. 42.

892. Ibid. – P. 94.

893. Ibid. – P. 94, 470, 475.

894. Ibid. – T. 3. – P. 12, 24.

895. Ibid.

896. Ibid. – P. 74.

897. Ibid. – P. 87-88.

898. Ibid. – P. 88-89.

899. Voltaire. Histoire de Charles XII… – Р. 162.

900. Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России… – С. 340.

901. Nestesuranoi Iwan. Memoires du regne de Pierre le Grand… – T. 3. – P. 89-90.

902. Ibid. – P. 90-91.

903. Ibid. – P. 92-93.

904. Ibid. – P. 93-94.

905. Ibid. – P. 94.

906. Ibid. – P. 94-97.

907. Ibid. – P. 97-98.

908. Ibid. – P. 98.

909. Ibid. – P. 98-113.

910. Ibid. – P. 114.

911. Ibid.

912. Ibid. – P. 114-116.

913. Ibid. – P. 115.

914. Ibid. – P. 116.

915. Ibid. – P. 116.

916. Ibid. – P. 116-117.

917. Ibid. – P. 117.

918. Ibid. – P. 123.

919. Ibid. – P. 122.

920. Ibid. – P. 123; Limiers H.-Ph. de. Histoire de Suede sous le regne de Charles XII…Р. 123.

921. Nestesuranoi Iwan. Memoires du regne de Pierre le Grand… – T. 3. – P. 134-135.

922. Ibid. – P. 128-130.

923. Ibid. – P. 130.

924. Чухліб Т.В. Західна преса про повстання 1708-1709 рр. // Гуржій О.І., Чухліб Т.В. Сто великих постатей і подій козацької України. – К.: Арій, 2008. – 464 с. – С. 308.

925. Nestesuranoi Iwan. Memoires du regne de Pierre le Grand… – T. 3. – P. 138, 236-241.

926. Ibid. – P. 236-241, 243-249, 252-255, 268-271, 281-290, 307-317.

927. Ibid. – P. 140, 179.

928. Ibid. – P. 264.

929. Voltaire. Oeuvres completes. – T. 24. – 1784. – Р. 211, 224.

930. Nestesuranoi Iwan. Memoires du regne de Pierre le Grand… – T. 3. – P. 257.

931. Ibid. – P. 365, 374.

932. Ibid. – T. 1. – P. 337.

933. Ibid. – P. 414-415.

934. Ibid. – P. 436.

935. Ibid. – T. 2. – P. 25.

936. Ibid.

937. Ibid. – T. 3. – P. 98-99.

938. Mauvillon E. de. Histoire de Pierre I… – Т. 3. – P. 127.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 187 – 204.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4769

Модифіковано : 18.07.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.