Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія / Козацька Україна 16 – 18 ст.… / 4. Козацька Україна у… / 4. 1. Загальні тенденції розвитку французької…

Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях

4. Козацька Україна у французькій історіографії доби просвітництва

4. 1. Загальні тенденції розвитку французької просвітницької історіографії у ХVІІІ ст. та рецепція козацької України в політиці та культурі Франції

Луняк Євген

ХVІІІ ст. ознаменувалося певним послабленням позиції Франції на міжнародній арені, що зумовлювалося уповільненням соціально-економічного розвитку країни внаслідок загострення кризи феодалізму. Це століття стало переломною добою у французькій історії. На одному з його крайніх полюсів можна побачити французьку монархію в період найвищого розвитку абсолютизму доби «короля-сонце», на іншому Французьку республіку й становлення диктатури Наполеона Бонапарта. Агресивна, але непродумана та самовпевнена політика уряду Людовіка ХV часто приводила державу до військових поразок і територіальних втрат, що в свою чергу призводило до занепаду господарства та посилення міжстанових протиріч у королівстві, які, зрештою, зумовили революцію.

Незважаючи на це, Франція продовжувала відігравати роль провідної європейської держави, активно втручаючись у всі політичні процеси, що відбувалися на континенті. Особливе занепокоєння Версаля викликало посилення військово-політичної могутності та стрімке розгортання територіальної експансії новонародженої Російської імперії на фоні ослаблення впливу інших держав східноєвропейського регіону. Протягом століття на протилежному Франції боці Європи відбулися карколомні геополітичні зміни, внаслідок яких з мапи зникли такі впливові країни як Річ Посполита та Кримське ханство, а більша частина їхніх володінь дісталася Росії.

Такі вагомі та потужні гравці європейської політики як Швеція та Османська імперія з великими зусиллями опиралися невпинному просуванню російської експансії, перейшовши від наступальної стратегії до оборони своїх земель. Україна з її волелюбним козацтвом, що протягом кількох століть розглядалося як важлива військова сила, остаточно перетворилася на звичайну провінцію імперії Романових, повністю втративши на кінець століття свої автономні права, а саме козацтво фактично зникло з європейської військово-політичної арени.

На початку ХVІІІ ст. Франція встановила прямі постійні дипломатичні взаємини з новонародженою Російською імперією. Це дозволяло Версалю регулярно отримувати оперативну інформацію про справи в цій неосяжній державі, що почала відігравати активну роль в європейській політиці. З цього часу російська тематика стала однією з найвагоміших у французькій публіцистиці та науковій літературі.

В культурній сфері ХVІІІ-те століття відзначилося визначальним впливом французького Просвітництва. Франція була одним з найпотужніших осередків формування нових суспільно-політичних ідей, які сприймалися інтелектуалами всієї Європи. Саме ця країна, ставши «законодавицею мод» в духовному житті Старого та Нового Світів, немов би перетворилася на центр об’єднаної віртуальної «République des lettres» («Pеспубліки листів»). Французька мова майже повністю витісняє латину з міжнародної дипломатії і стає найголовнішим засобом спілкування культурних і політичних еліт європейських держав. Багато нефранцузів в цей час одразу пишуть і друкують свої твори цією мовою, зважаючи на її поширеність.

Наука остаточно звільняється від опіки церкви, набуваючи світського характеру. Освіта отримує значне поширення. Відкриваються все нові навчальні заклади, зокрема, університети, де викладається великий спектр наукових дисциплін. Розвиваються наукові товариства, періодика.

Велике значення поміж інших галузей знань отримує історія, що стає базовим предметом в системі освіти. У відповідності до раціоналістичного світогляду минуле розглядається просвітниками як поєднання повчальних уроків для наступних поколінь, як це чітко бачимо, наприклад, у Вольтера та Маблі. Вони намагаються здійснити неупереджний аналіз колишніх подій з життя людей, що зливаються в єдину й універсальну історію, переосмислити відому інформацію про минуле, отримати, систематизувати й зробити загальнодоступними нові свідчення про попередні часи. Звідси прагнення до творення енциклопедичних довідників, історичних словників, узагальнюючих нарисів і т. п.

Просвітники, виходячи з концепцій природного права, намагаються переосмислити весь безперервний процес розвитку людства, що характеризується, на їхню думку, боротьбою світла та темряви, свободи та тиранії, знання та забобонів і неодмінно має завершитися перемогою нового ладу на засадах загального щастя, подолавши багатовіковий догматизм станової нерівності. Історики доби Просвітництва прагнули реконструювати процеси минулого (життя та діяльність монархів, розвиток держав, хід війн), використовуючи різноманітний арсенал джерельних свідчень і власних спостережень, вибудовуючи з цих «цеглинок», за образним висловом Вольтера, «будівлю» свого бачення попередніх подій або створюючи «вивершене мистецьке полотно з різнофарбної палітри».

Протягом ХVІІІ ст. землі України продовжували залишатися в епіцентрі геополітичних трансформацій, що в кінцевому підсумку призвели до повного зникнення Польщі, суттєвого послаблення Туреччини й Швеції – традиційних союзників Франції на сході – та наростання військової й політичної міці «імперії царів». Невипадково саме тому події в «країні козаків», яка поступово перетворювалась на звичайну провінцію в неосяжній державі Романових, викликали посилену увагу французького суспільства.

Період кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. співпав у Гетьманщині з 22-річним правлінням Івана Мазепи, белетризована постать якого стала згодом надзвичайно популярною в європейському мистецтві, й особливо у Франції. Поразка прагнень гетьмана на відокремлення України від Росії та жорстокий розгром його прибічників були добре відомі на заході, де, як знаємо, згодом знайшли свій притулок деякі колишні мазепинці. Загальновідомою є доля Григора Орлика, хрещеника Мазепи, котрий назавжди оселився у Франції й став однією з важливих фігур у політиці своєї нової батьківщини, яку намагався схилити до підтримки ідей відокремлення України від Росії.

Намагаючись використати сили козаків у великій міжнародній грі, уряди Людовіка XIV і згодом Людовіка XV, які в цілому проводили антиросійську політику, час від часу намагалися налагодити безпосередній зв’язок з українською політичною елітою. В цьому відношенні показовим є приїзд у 1704 р. до Батурина для зустрічі з Мазепою французького посла Жана-Казимира де Балюза (1648-1718). Повідомлення останнього були введені до історіографічного обігу Борщаком [798].

На жаль, до цього часу з оригінальними свідченнями де Балюза про цю подію не зміг ознайомитися більше жоден дослідник, що породжує певний сумнів у достовірності інформації, наведеної Борщаком. Хоча в цілому вона виглядає доволі правдоподібно. У відповідності до неї, очільник України та французький емісар були знайомі й раніше, оскільки де Балюз народився у Варшаві, куди прибув його батько у почеті королеви Марії де Гонзаги, з яким тоді Мазепа особисто познайомився й підтримував дружні взаємини.

Ведучи розмову з французом латиною, якої за визначенням Балюза гетьман був великим знавцем, Мазепа з прикрістю відзначав, що погано володіє рідною мовою посла. Хоча в той же час останній згадував, що бачив у гетьмана номери свіжих паризьких газет. За повідомленнями Балюза, Мазепа певний час проживав у Франції й навіть став свідком пишних торжеств у Парижі з приводу підписання Піренейського миру з Іспанією в 1659 р. У заслугу французькому дипломату можна поставити те, що він подав опис зовнішності, характеру та побуту гетьмана.

Балюзу, який в 1702-1703 рр. очолював дипломатичне відомство в Речі Посполитій, випала честь стати першим офіційним послом Франції в Росії. Це свідчило з одного боку про визнання величі цієї держави, а з іншого – дозволяло вести постійний контроль за політичним та соціальними процесами в ній, що було особливо важливо для Версаля на фоні ініційованої Петром І Північної війни. Слід відзначити, що емісар Людовіка ХІV відзначив риси у поводженні гетьмана України, які в подальшому знайшли своє повне історичне підтвердження. Балюз свідчив, що Мазепа не відчуває великих симпатій до московського царя, натомість підкреслює своє шанобливе ставлення до Карла ХІІ.

Загалом саме події початку ХVІІІ ст. в Україні довгий час викликали найбільшу цікавість на заході, зважаючи на те доленосне значення, котре вони мали для Росії, Швеції, Польщі і, звичайно ж, «країни козаків». У тогочасній французькій пресі висвітлювалися такі акти як зрада Мазепи та перехід його на бік шведів, жахливий розгром Батурина та вбивство його мешканців, руйнація Січі, нищівна поразка армії Карла ХІІ і тріумфальна та для багатьох неочікувана перемога росіян під Полтавою, втеча шведського короля разом з Мазепою під захист турків, похід козаків Орлика разом з татарами та поляками на Україну, Прутський похід Петра І і його поразка.

Україна знову опинилася в епіцентрі європейської уваги, ставши ареною жорстоких і кровопролитних бойових дій. Французька преса регулярно повідомляла новини з України. Зокрема, про батуринську трагедію вмістили передовиці популярні французькі видання «Gazette de France», «Paris Gazette», «Mercure Historique et Politique», «Lettres Historiques» та ін. Аналіз тогочасних західних повідомлень про Україну був здійснений Теодором Мацьківом [799]. Стурбовані реляції у зв’язку з розгромом шведів і наступом росіян на Україні відправляв до Парижа французький амбасадор у Константинополі в 1692-1711 рр. Шарль де Феріоль, маркіз д’Арженталь (1652-1722), виказуючи співчутливе ставлення до козаків [800].

Як зазначав французький посол при дворі Станіслава Лещинського в 1707-1710 рр. маркіз Жан-Луї д’Юссон де Боннак (1672-1738), поразка шведів під Полтавою стала великою несподіванкою й спричинила стурбованість і занепокоєння в європейських дворах [801]. До слова, очевидно, саме Боннак, який відзначився й на ниві історіописання, був першим французом, котрий переказав відому байку Яна Пасека про ганебне покарання молодого Мазепи польським вельможею за залицяння до своєї дружини [802]. Ця амурна пригода, розпопуляризована Вольтером, стала згодом сюжетом багатьох мистецьких творів.

Неодноразово згадував у своїх дипломатичних звітах про діяльність Мазепи барон Жан-Віктор де Безенваль де Брюнстат (1671-1736), який в 1707-1710 рр. був французьким послом при дворі Карла ХІІ. Стурбований новинами з України Людовік XIV, який пильно стежив за перебігом бойових дій між шведами та росіянами, писав Безенвалю, що погана підготовка до оборони Батурина стала фатальною помилкою Мазепи, а оскільки за гетьманом пішло мало козаків, то союз між мазепинцями та шведами не принесе користі жодній зі сторін [803]. Згодом французький уряд підтримував досить тісний зв’язок, не афішуючи його, з екзильним гетьманом Орликом, чому немало сприяла діяльність сина того – Григора – у Франції [804].

В подальшому дипломатична активність Франції на теренах України знижується, хоча можна згадати візити до українських козаків таких емісарів Версаля, як той же самий Григір Орлик на початку 1730-х рр., граф Шарль-Франсуа де Брольї в середині 1750-х рр. Приблизно тоді ж справами українського козацтва за завданнями свого уряду цікавляться французькі консули в Криму Клод-Шарль де Пейссонель і Франсуа де Тотт.

Однак з послабленням ролі українського козацтва у військово-політичному житті Європи відбувається й зниження цікавості до життя козацької України. Все частіше західні мандрівники та дипломати у ХVІІІ ст. відмічають втрату «козацькою країною» своїх прав і самобутності та перетворення її на рядову провінцію Росії. Французьке суспільство доволі пасивно спостерігало за знищенням української автономії Катериною ІІ. Та зі спалахом Великої Французької революції ситуація докорінним чином змінилася. Російська імперія, ставши непримиреним ворогом щойно проголошеної Французької республіки, викликала неприхований негативізм в середовищі місцевих республіканців. Деякими французькими політиками, які багато в чому спиралися на свідчення польської еміграції, відкрито висловлювалися симпатії до знищеного російським самодержавством козацького демократичного ладу, а самі козаки розглядалися в якості чергових жертв агресивної та жорстокої царської тиранії.

Водночас саме в ХVІІІ ст. відбувається дебют українських козаків в якості персонажів художньої літератури. Так, можна згадати, що козаки є активними дійовими особами твору «Цар Димитрій, московська історія», опублікованого в 1715 р. [805] Але, якщо тут козаки не персоніфіковані, а головним героєм є Лжедмитрій І, то одним з основних персонажів іншого твору є саме козак, до того ж із світовою відомістю – Мазепа. Мова йде про роман французького письменника маркіза Андре-Гійома-Контана д’Орвілля (1730-1800) «Спогади Аземи, що містять різноманітні анекдоти про царювання Петра Великого, імператора Росії, та імператриці Катерини, його дружини», опублікований в Амстердамі у 1764 р. [806] На титульній обкладинці даної книги позначено як «переклад з російської», однак це зроблено фіктивно з метою підвищення читацького попиту. Твір цілковито належить до літературного доробку д’Орвілля.

Натхнений долею Мазепи, висвітленою насамперед Вольтером, французький літератор склав гостросюжетний роман, в основу якого поклав біографію цього українського гетьмана. Найбільшу цікавість являє перша частина книги д’Орвілля, яка власне головним чином і присвячена Мазепі.

Сюжетна канва «Спогадів Аземи» виглядає наступним чином. Молодий і привабливий Мазепа, «польський шляхтич, бувший вихідцем з одного з найславетніших родів Речі Посполитої» [807], який виріс при варшавському дворі, закохується в чарівну графиню Бра***, котра відповідає тому взаємністю. Дізнавшись про це, чоловік цієї красуні наказує прив’язати зухвальця до дикого коня й випустити в поле. Ледве живий молодик потрапляє до України аж до Батурина, де скоро завдяки своєму таланту стає очільником козаків. Намагаючись помститися своєму кривднику, Мазепа на чолі козацького загону захоплює замок графа Бра***, вбиває його пострілом з рушниці й намагається визволити свою кохану. Однак та виявляється вже отруєною й помирає на руках нещасного Мазепи. Останній продовжує керувати Україною, завойовуючи серця козаків, які його дуже шанують. В цей час сповнений амбіцій молодий Петро І вирішує упокорити козаків і вважає, що Мазепа, котрий якраз прибув тоді до Москви, йому в цьому допоможе.

Д’Орвілль наводить досить промовистий діалог, який відбувається між царем і гетьманом, з якого видно, що симпатії автора цілком на боці останнього. Так, згідно фантазії французького романіста, Петро І звертається до Мазепи з промовою, де, зокрема, зазначає: «Цей народ волоцюг потребує господаря. Ти один можеш привести його до моїх кайданів. Поляк за народженням, але вигнанець, ти маєш бути непримиренним ворогом своєї вітчизни. Будучи чужинцем серед своїх, ти потребуєш покровителя для своєї підтримки. Козаки тебе люблять, вони тебе обожнюють. Твоя доблесть і моя могутність поставлять тебе на чолі їх. Віддай їх мені!» [808].

Але, всупереч очікуванням російського царя, Мазепа відмовляється допомагати тому в поневоленні козаків. Він зауважує, що козаки, походячи від татар, є народом самостійним і волелюбним, до якого з пошаною ставилася й Річ Посполита, вважаючи своїм союзником. «Козак задовольняється малим, – відказує Петру І гетьман, – він воїн, йому нічого втрачати. Тому він сильний. Він скоріше полишить свої вогнища, ніж піде у рабство» [809]. При цьому Мазепа додає, що ярмо, до якого звикли московити, волелюбні козаки добровільно ніколи не надягнуть, а війна з ними може стати фатальною для володінь царя [810]. Почувши це, Петро І спалахує і хоче зарубати Мазепу своєю шаблею, проте придворні стримують свого царя, не допускаючи кровопролиття. Цар не тямить себе від люті. «Зрадник, – закричав він [Петро – Є. Л.]! – Ти насмілюєшся мене залякувати! Нікчема, вигнаний з Поділля, ким би ти був без моєї підтримки? Я зможу краще й без тебе впоратися з розбійниками, якими ти керуєш. Вони затремтять, почувши наближення моїх полків. Я сам піду, щоб підкорити їх» [811].

Тим часом у Москві зав’язується наступна любовна історія, головним героєм якої знов-таки є Мазепа. Він знайомиться з дочкою московського урядовця Озакуа (Osakoi) на ім’я Азема (Azema), і між гетьманом та цією дівчиною спалахує іскра палкого романтичного почуття.

Ми полишаємо на совісті автора надання цих імен для своїх героїв, звучання яких, можливо, здавалося д’Орвіллю цілком російським.

Знаючи про небезпеку, яка загрожує її обранцю, Азема пропонує Мазепі тікати. Вони подаються до Батурина. Тут Мазепа намагається встановити зв’язок з Карлом ХІІ, війська якого наближаються до України. Головна мета гетьмана перетворення «країни козаків» на самостійну державу. Однак слідом за переходом очільника козаків на бік шведського короля слідує зруйнування України царськими військами та поразка союзників під Полтавою. Мазепа й Азема разом зі шведами тікають до володінь турецького султана, де гетьман незабаром помирає.

Подальший виклад сюжетної лінії повністю пов’язаний з пригодами Аземи, яку можна вважати своєрідним прообразом Анжеліки з романів Анн і Сержа Голонів, і він вже не стосується України.

Саме «Спогади Аземи» дали початок використанню образу Мазепи в художній літературі, який здобув у подальшому значної популярності. Відомий вітчизняний знавець французької літератури Наливайко так характеризував твір д’Орвілля: «Дотримуючись в загальній формі канви історичних подій, Дорвіль дуже вільно їх висвітлює і перетлумачує в дусі й стилі тогочасних популярних романів. Зрозуміла річ, цей твір жодною мірою не може претендувати на значення історичного документа, джерело історичної інформації. Але він становить інтерес в іншому плані — як відбиття масштабного історичного конфлікту й образу Мазепи на рівні «масової свідомості» тогочасного Заходу. Про те, що цей роман був досить популярним у другій половині ХVІІІ ст., свідчить його німецький переклад, що з’явився 1766 р. під назвою «Чарівна росіянка, або дивовижна історія Аземи» і був перевиданий у 1773 p.» [812].

Протягом ХVІІІ ст. до історії козацької України у Франції зверталися науковці, філософи, політики, літератори, публіцисти. Однак головним чином про неї найбільше писали ті люди, котрі мали безпосереднє знайомство з українськими землями, тобто дипломати, мандрівники, комерсанти, військові, місіонери тощо.

Загалом ХVІІІ-те століття стало останньою епохою, коли дослідники мали змогу вивчати козацьку Україну з натури, безпосередньо спостерігаючи за її життям. Вже на кінець цього століття козацький лад на цих землях буде повністю скасовано, а за Україною твердо закріпиться асоціація «колишня країна козаків».


Примітки

798. Борщак І. Мазепа. Людина й історичний діяч // Записки НТШ. – 1933. – Т. 152. – Вип. 1. – C. 28-29; Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана: Пер. з франц. / Упоряд. Л. Ю. Копань. – К.: Радянський письменник; Журнал «Київ», 1991. – 316 с. – С. 61-63.

799. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709…

800. Січинський В. Чужинці про Україну… – С. 142.

801. Bonnac J.-L. d’Usson, marquis de. Memoire historique sur l’ambassade de France a Constantinople… – P. 122.

802. Єнсен А. Мазепа / Переклад зі шведської Н. Іваничук; наукова редакція, передмова та примітки Б. Якимовича. – К.: Український письменник, 1992. – 205 с. – С. 97.

803. Мацьків Т. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709… – С. 107-108.

804. Борщак І. Гетьман Пилип Орлик і Франція // Хроніка-2000. – К., 1995. – Вип. 2-3. – Україна-Франція. – С. 104-115.

805. N. D. L. R. Le Czar Demetrius, histoire moskovite: Dans 2 tomes, 4 livres. – La Haye: Chez les Freres van Dole, 1715. – 428 p.

806. d’Orville A.-G.-C. Memoire d’Azema, diverses Anecdotes des Regnes de Pierre le Grand, Empereur de Russie, & de l’Imperatrice Catherine son Epouse: Traduit du russe par M. C[ontant]. D’[Orville]. — Amsterdam, 1764. – Partie 1. – ХІІ+245 р.; Partie 2. – 216 p.

807. d’Orville A.-G.-C. Memoire d’Azema… – Partie 1. – Р. 1.

808. Ibid. – P. 88.

809. Ibid. – P. 91.

810. Ibid. – P. 91-92.

811. Ibid. – P. 93.

812. Наливайко Д. Очима заходу: Рецепція України в Західній Європі… – С. 599.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 171 – 177.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2713

Модифіковано : 18.07.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.