Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія / Козацька Україна 16 – 18 ст.… / 4. Козацька Україна у… / 4. 4. Висвітлення подій Північної війни в Україні в…

Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях

4. Козацька Україна у французькій історіографії доби просвітництва

4. 4. Висвітлення подій Північної війни в Україні в історичних нарисах французьких і франкомовних авторів першої половини ХVІІІ ст.

Луняк Євген

В 1722 р. у Лейдені була опублікована праця голландського дипломата Віллема Тейлса «Мемуари для написання історії Карла ХІІ, короля Швеції, що містять події, які відбулися під час перебування цього володаря в Оттоманській імперії, а також правдиве оповідання про заворушення, котрі виникали час від часу між Його Царською Величністю та Портою» [939]. На жаль, про автора даного твору відомо дуже мало. Як позначено на титулці його книги, він був перекладачем та управителем голландського посла в Константинополі графа Якоба Кольє (1657-1725) і, судячи з передмови, адресованої своєму патрону, закінчив свою працю в січні 1720 р.

Цей твір цікавий тим, що дозволяє побачити участь Туреччини та європейської дипломатії у перебігу Північної війни, зокрема, й у вирішенні долі України після Полтави. Щоправда, самі доленосні події 1708-1709 рр. автором розглядаються занадто побіжно й не дуже зрозуміло:

«Все було сприятливим на початку здійснення цього задуму. Шведська армія вигнала московитів з Польщі та змусила їх відступити до себе через Україну, де шведський король нарешті їх наздогнав поблизу Полтави та дав їм битву. Бойовище було таким запеклим, як не можна повірити. Московит стояв стійко, з доблестю котра здивувала його ворога. Той, побачивши, що його оточують, був змушений тікати, залишаючи неприятелю поле битви разом з усіма ознаками цілковитої перемоги. Король мав змогу перейти через ріку Бористен тільки з невеличкою свитою й відступити до кордонів Оттоманської імперії» [940].

В той же час Тейлс дає змогу побачити складні перипетії міжнародної діяльності урядів Туреччини, Росії, Швеції, Франції, Польщі, Австрії, Голландії та інших, які намагалися отримати для себе зиск з цього грандіозного конфлікту на Сході Європи. Автор також наводить зміст багатьох автентичних документів, які часто торкаються й українських справ.

Майже одночасно з вищезгаданими творами вийшли в світ «Подорожі Європою, Азією та Африкою» французького мандрівника та місіонера Обрі де ла Мотре (1674-1743). Слід зауважити, що ця книга в 1723 р. була видана спочатку англійською мовою в Лондоні коштом автора, і тільки в 1727 р. в Гаазі було надруковано її французький варіант [941].

«Подорожі» де ла Мотре представляють значний науковий інтерес в історичному та історіографічному плані для дослідження подій Північної війни в Україні, оскільки їх автор не лише детально занотовував все бачене ним впродовж своєї 26-річної мандрівки, але й намагався зрозуміти події, що відбувалися навколо нього, отримуючи про них різнорідні свідчення, та аналізував всю інформацію, що до нього доходила, супроводжуючи описувані ним факти грунтовними коментарями.

На відміну від де Лімьє і Нестезюрануа, які постійно перебували на заході, періодично отримуючи звістки зі сходу та сумлінно збираючи скупі та суперечливі повідомлення про перебіг великої війни, унікальність звісток де ла Мотре полягає в тому, що він сам був не лише очевидцем багатьох описаних ним подій, але й мав безпосереднє знайомство з багатьма її ключовими дійовими особами, такими як Карл ХІІ, Андрій Войнаровський, Станіслав Понятовський, Ян-Казимир Сапега та ін.

В 1712 р. цей автор здійснив подорож південними районами України. Під час своїх пізнавальних і розвідувальних місій, він мав змогу зібрати докладні свідчення про обставини, що супроводжували український похід шведів. Хоча місіонер не ставив собі за мету створити історичну розвідку про нещодавню війну в Україні, його твір свідчить про те, що він провів ретельну та копітку роботу зі збирання повідомлень про події в «країні козаків».

«Подорожі» де ла Мотре містять подробиці, які відсутні в інших працях. Зокрема, це стосується опису бендерської втечі Карла ХІІ степами України, про яку автор пише з повним розумінням справи, оскільки сам двічі пройшов подібним шляхом під час своєї подорожі від Бендер до Каспію, попутно відвідавши Акерман, Очаків, Перекоп, Гезлев-Євпаторію, Бахчисарай, Кафу-Феодосію та залишивши докладні описи цих міст. В 1711 р. він став безпосереднім очевидцем військових зіткнень між турками і росіянами поблизу Прута.

Деякі повідомлення де ла Мотре щодо українських справ стосуються дрібниць або ж дублюються іншими авторами. Наприклад, згадка про те, що Мазепа подарував Карлу ХІІ зброю, прикрашену коштовностями, про страту зображення гетьмана, про дипломатичні торги між російським і турецьким урядами стосовно його видачі, про козацько-татарський похід на Київщину в 1711 р. (у цьому побіжному фрагменті навіть не згадано ім’я Орлика) тощо [942].

Досить багато уваги автор приділяє постаті Войнаровського, з яким довгий час був у дружніх взаєминах і вдовою якого опікувався в 1716 р. у Стокгольмі. Зокрема, це стосується детального опису їхньої спільної подорожі віж Адріанополя до Бендер, а також розповіді про арешт Войнаровського російськими агентами в Гамбурзі та бідування його родини на чужині, долею якої місіонер цікавився і в подальшому [943].

Велику важливість для тогочасної історіографії мало те, що де ла Мотре помістив у своїх «Подорожах» багато цінних документів тієї епохи: тексти міждержавних угод, дипломатичних реляцій, маніфестів про оголошення війни, листування між монархами, а саме видання мало багато цікавих карт, планів і малюнків, що унаочнювали розповідь автора. Щоправда, автентичність деяких, наведених в цьому творі джерел, була згодом поставлена під сумнів, зокрема, Вольтером [944].

«Подорожі» де ла Мотре не є повноцінним історичним дослідженням, хоча автор і виокремив історичний аспект у назві своєї книги [945]. Водночас цей твір доводить, що, розуміючись на подіях минулого й постійно апелюючи до них (де ла Мотре згадує захоплення Кам’янця турками (1672), штурм Перекопу (1689) та ін.), мандрівник намагався подати якомога повніші картини тих процесів, які вирували в тогочасній Європі й для цього проводив постійну та старанну роботу з вивчення фактичної складової цих геополітичних змін, маючи змогу спостерігати їх зсередини.

До слова, Україна та речі з нею пов’язані, яким відведено значне місце в його «Подорожах», певною мірою привертали увагу де ла Мотре й надалі. Так, наприклад, подорожуючи Польщею та Росією, в 1726 р. він відвідав Петербург, де мав зустрічі з російськими високопосадовцями (Катериною І, Олександром Даниловичем Меншиковим, Андрієм Івановичем Остерманом, Іваном Даниловичем Шумахером (останнього можна вважати земляком де ла Мотре, оскільки він походив з Ельзасу, що був анексований Францією), Петром Яновичем Сапегою та ін.). Поміж цікавинок нової імперської столиці, він згадував про блазня Петра І, котрий носив маленьку шибеницю з зображенням повішеного Мазепи, та про рештки зоофіта, які зберігаються серед експонатів Петербурзької Академії наук. Зауважуючи останній природний феномен, де ла Мотре цілком раціонально характеризує цей об’єкт, як екзотичну рослину, що «висушує траву навколо себе» й цілковито в дусі ідеології Просвітництва глузує з тих людей, які «уявляли собі, що вона поїдала траву» [946].

Де ла Мотре продовжував цікавити проблемою Північної війни й надалі. Зокрема, він був одним з перших, хто відгукнувся критичною рецензією на «Історію Карла ХІІ» Вольтера, відзначивши її хиби та неточності [947].

В 1733 р. помер ще один з ключових учасників Північної війни – король Речі Посполитої Август Сильний. Смерть монарха одразу стала спонукальним мотивом для створення його життєпису. Вже в тому ж році була написана велика та детальна біографія цього володаря, яка належала перу французького історика на ім’я Жан-Батіст-Блез де Рош де Партене (1690-1766). Народившись у Ла Рошелі в гугенотській родині, він був змушений залишити батьківщину через релігійні переслідування й оселився спочатку в Голландії, а згодом перебрався до Данії.

Важливим доробком де Партене став переклад, редагування, виправлення та доповнення нарисів із всесвітньої історії Пуфендорфа. Цю роботу він здійснював у співпраці з істориком і перекладачем Антуаном-Огюстеном Брюзеном де ла Мартін’єром. Власне кажучи, працюючи над продовженням історичного нарису Пуфендорфа, присвяченого Швеції, де Партене вже торкався подій 1708-1709 рр. в Україні. Проте повідомленням французького історика тут явно бракує оригінальності. Багато фактів, наведених ним, є відвертим запозиченням з «Історії Швеції в правління Карла ХІІ» де Лімьє [948]. Згадана праця де Лімьє послужила й своєрідним дороговказом і зразком для великого біографічного нарису де Партене «Історія Польщі в правління Августа ІІ». Можна побачити, що навіть назва цього твору де Партене співзвучна з назвою праці де Лімьє.

Втім, новий твір де Партене слід все-таки визнати серйозним науковим дослідженням, для написання якого історик провів ретельний збір, опрацювання та систематизацію історичних джерел. Багато важливих документів епохи він навів безпосередньо у тексті твору, що загалом склав чотири томи, які охоплюють події 1696-1721 рр. Відповідно, у першому томі висвітлено події 1696-1698 рр., пов’язані із сходженням Августа ІІ на польський престол. Другий том охоплює період 1698-1703 рр., тобто передумови і початковий етап Північної війни. Третій том, де описуються події 1704-1710 рр., природно, є найбільш пов’язаний з Україною. І нарешті в четвертому томі подано справи 1710-1733 рр. [949]

Хоча долі українських земель автор торкається час від часу в кожному томі, найбільшу цікавість для вивчення відображення вітчизняного минулого у французькій історіографії, як вже зазначалося, представляє третій том цього чотиритомника. Зокрема, тут відбито такі події, як похід козацького війська на чолі з Мазепою на Правобережжя у 1704 р., захоплення Львова Карлом ХІІ і приєднання до нього Лещинського, бойові дії Мазепи на теренах теперішньої Західної України та підкорення ним Замостя у 1705 р., зіткнення козацько-російських загонів зі шведами та поляками з табору Лещинського, перебування російської верхівки у Жовкві та Львові у 1707 р. та проведення тут військових нарад і т. д.

Автор наголошує, що Мазепа, якого у відповідності до тогочасної традиції він називає «козацьким генералом», та його козаки були постійним головним болем для шведського короля та його польського ставленика. Торкаючись обставин шведського походу 1708-1709 рр. в Україну, який відіграв вирішальну роль у відновленні на престолі його головного героя, де Партене побіжно вказує мотиви переходу Мазепи на бік Карла ХІІ. Втім, історик подає їх у спрощеному, утрированому вигляді. Говорячи про прагнення козаків до відновлення занедбаних російською владою їхніх старовинних прав і привілеїв, він неостанню роль у цій зраді відводить гарячій вдачі цих воїнів і їхній непостійності.

«Козаки – народ татарського походження, що мешкає в Україні. – пише де Партене. – Вони утворили собі своєрідну республіку під керівництвом генерала, посада якого є виборною й залежить від того правителя, який на той час є найбільш грізним. Підкоряючись послідовно Польщі, Туреччині та Росії, вони взяли за звичай змінювати свого господаря» [950].

Автор зазначає, що навколо гетьмана згуртувалося тісне коло його прихильників, які вірили, що «необхідно зробити революцію, розглядали шведського короля, як володаря найбільш придатного, щоб їх підтримати та затвердити їхні попередні привілеї» [951]. Серед найближчого оточення Мазепи де Партене вказує лише Войнаровського (Woynarouski), не забуваючи згадати про його небезпечну місію до Петра І в жовтні 1708 р., яка завершилася арештом і втечею. Також історик подає стислий опис трагічної долі Батурина, відзначаючи жорстокі розправи росіян над козаками та мирними мешканцями. Так само коротко він переказує й події під Полтавою навесні-влітку 1709 р. [952].

Де Партене не робить детального розгляду перебігу військових дій 1708-1709 рр. в Україні, оскільки головним його героєм був Август Сильний, а, отже, основним завданням даного невеличкого екскурсу було висвітлення передумов повернення цього монарха на польський трон. Поряд з біографічними нарисами про Карла ХІІ де Лімьє та Вольтера і життєписом Петра І Нестезюрануа праця де Партене про Августа ІІ може розглядатися як суттєве доповнення до цих розвідок, які торкалися подій Північної війни в Україні.

Зважаючи на те, що напередодні виходу в світ його роботи була опублікована праця Вольтера про Карла ХІІ, яка здобула широкого розголосу, де Партене не оминає критичних зауважень стосовно творчого доробку свого колеги, даючи йому нищівну характеристику. Він зазначає, що популярний вольтерівський нарис, який «зараз в руках у всіх», є скоріше поемою, ніж справжньою історичною розвідкою. За визначенням де Партене, Вольтер, цей «історик-поет»,

«жодним чином не потурбувався про глибше вивчення свого предмету. Він його взяв скопом, уквітчав різними барвами, приправляючи все це швидкістю стиля та óбразами, які приваблюють читача. Він не дуже поклопотався про те, наскільки описи міст, облог і баталій є правдивими. Він обмежився правдоподібністю, про всяк випадок, якщо буде викритий багатьма свідками, котрі ще живі, або чиї спогади є загальнодоступними… Весь твір мсьє де Вольтера сповнений недбалостей, які ганьблять історію, однак які можна вибачити для поеми. Особливо, коли повідомляють, що метою поета була не давати знання, а викликати задоволення від картин жвавих і яскравих. Тож, якщо істина є обов’язковою для історика, вона не є такою ж важливою для поета, який часто вправі надавати перевагу перед нудною та неприємною правдою правдоподібності, яка надає жвавості та життя оповіданню» [953].

Звичайно, в цій критиці вольтерівського твору було багато раціонального. Разом з тим самому де Партене було далеко до популярності критикованого ним метра. Хоча біографічний нарис цього історика про Августа Сильного було згодом превидано, він не мав такого впливу на розвиток просвітницького історіописання, як Вольтер. Попри все, «Історія Польщі в правління Августа ІІ» залишається цікавою в контексті вивчення становлення та розвитку французької історіографії історії України у ХVІІІ ст.

Ще одним французьким автором, що долучився до створення життєписів головних дійових осіб Північної війни, став вже згаданий французький історик Елеазар де Мовійон. В 1742 р. побачила світ його 3-томна «Історія Петра І, прозваного Великим, імператора Всеросійського, царя Сибірського, Казанського, Астраханського, великого князя Московського і проч., і проч., і проч.». Ця книга була видана анонімно. Про автора цього твору знаємо, що він належав до гугенотської общини, тому як і багато інших своїх єдиновірців змушений був проживати за межами батьківщини, головним чином у Німеччині.

Мовійон поступив на службу до польського короля Августа ІІІ, який одночасно був і саксонським курфюрстом, виконуючи при його дворі в Дрездені роль секретаря й перебуваючи під началом голови уряду Речі Посполитої графа Генріха фон Оцешино-Брюля (1700-1763). Саме цьому урядовцю Мовійон і присвятив свою «Історію Петра І». Маючи доступ до польських і саксонських державних архівів, історик використав документи, пов’язані з діяльністю Петра І і Північною війною. ІІІ том його праці повністю відведений під тексти цих історичних джерел. Наприклад, він подає французькі переклади таких документів, як маніфест Петра І до мешканців України, спрямований проти шведського короля, лист царя генералу Гольцу після Полтавської битви і т. д. [954] В той же час Мовійон старанно вивчив вже існуючі публікації, пов’язані з даною темою, зокрема, твори де ла Невілля, де ла Мотре, Лімьє, Нестезюрануа, Вольтера, Адлерфельда та ін.

Описуючи біографію цього російського царя в двох томах своєї книги, він поділяє її на два хронологічно нерівних періоди: до Полтави і після. Відповідно, у І томі розкривається життєпис Петра І з 1672 по 1708 р., а у ІІ томі – з 1709 по 1725 р. В українознавчому плані найбільшу цікавість являє висвітлення французьким дослідником постаті Мазепи. Багато в чому образ гетьмана є запозиченим у Вольтера. Мовійон, наприклад, називає Мазепу польським шляхтичем, який служив пажем при дворі Яна ІІ Казимира, і згадує про його амурну інтрижку з шляхетною панянкою, внаслідок чого її розгніваний чоловік наказав прив’язати того до дикого коня й пустити в степ. Начебто саме таким чином Мазепа потрапив до козаків [955].

В той же час не можна говорити, що історичне бачення Мовійоном постаті українського гетьмана цілком і повністю подано у вольтерівському трактуванні. Він доповнює його образ кількома іншими суттєвими деталями. Зокрема, досить цікавим в історичному плані є поданий в «Історії Петра І» опис зовнішності Мазепи, можливо, наведений за одним з його портретів, поширених тоді в Європі:

«Мазепа був зросту трохи вищого за середній. Він мав худорляве обличчя, довгу та густу бороду, горделивий, але страшний погляд, що виказував мрійливий характер, худе та струнке тіло. Він не був ні щедрим, ні скупим, але завдяки мудрій економії, нагромадив великі скарби, які згодом втратив без жодного прояву великого жалю» [956].

Прихід Мазепи до влади в Україні Мовійон подає у висвітленні де ла Невілля, майже дослівно переказуючи наведені тим обставини, пов’язані з арештом Самойловича та його сина [957]. Однак історик відзначає факти з життя гетьмана, отримані й з інших джерел. Так, він згадує про участь Мазепи у Другому Кримському й Азовському походах, наголошуючи на важливій ролі козацьких загонів, підпорядкованих йому, зокрема, при боях за Перекоп (1689), захопленні Кизикермена (1695) й Азова (1696). Детально висвітлюючи штурм останнього міста, Мовійон зауважує, що велике значення для підкорення цієї фортеці мало захоплення козаками «Мазепи та віце-гетьмана Якова Лизогуба [958]» двох редутів поблизу Азова. Саме падіння цих важливих опорних пунктів турецької оборони стало одним з головних чинників, що зумовили капітуляцію місцевого гарнізону [959].

Не забуває французький історик повідомити й про таку цікаву деталь, як коштовні подарунки (золотий ланцюг, щит і шпага, прикрашені діамантами), вручені Мазепою Петру І в Рибному [нинішньому Острогозьку – Є. Л.] на честь перемоги під Азовом. За свідченням Мовійона, саме показом цих речей відкривалося тріумфальне повернення царя до Москви [960]. Подібне свідчення можемо побачити також і у де ла Мотре [961].

Автор «Історії Петра І» відзначає також важливу участь козаків Мазепи в російських походах на початковому етапі Північної війни. Проте причину переходу очільника України на бік ворога Мовійон пояснює дуже спрощено: особистою образою з боку царя. Начебто, коли під час застілля володар зауважив Мазепі про потребу реформування козацького війська за німецьким зразком, а той запевнив про неможливість цього задуму, роздратований Петро І пригрозив гетьману, що посадить його на палю. В цьому міжособистісному конфлікті Мовійон і бачить головний мотив переходу Мазепи до Карла ХІІ [962]. Однак це свідчення французького історика не є оригінальним, оскільки він просто переказує слова Вольтера з його «Історії Карла ХІІ» [963]. Подальший виклад подій 1708-1709 рр. містить у своїй основі інформацію з творів Лімьє, Нестезюрануа та Вольтера. Мовійон наводить вже досить відомий на той час набір фактів, пов’язаних з російсько-шведською війною в Україні, що завершилася тріумфальною перемогою царських військ під Полтавою [964]. Про кінець життєвого шляху Мазепи історик коротко зазначає, що той «мирно помер у Бендерах», хоча російський посол Толстой наполегливо добивався його видачі Росії від великого візиря [965].

Серед інших питань українського минулого, які знайшли своє побіжне висвітлення на сторінках «Історії Петра І», варто згадати також бачення автором витоків козацтва. Мовійон дотримується татарської версії про походження козаків, вважаючи, що час їх виникнення треба віднести до ХІІ ст. Відокремившись від татар і ведучи з ними постійні війни, вони заселили землі України, назву якої історик виводить від понять «окраїна», «прикордоння», «порубіжжя» [966]. Певний історичний інтерес являє також географічна локалізація України в уявленні Мовійона. Він зазначає:

«Україна є частиною Червоної Русі і включає в себе Нижню Волинь, Київське та Брацлавське воєводства, а також Поділля. Мазепа мав зазвичай свою резиденцію в Батурині, й це місто розглядалося, як столиця України. Воно розташоване в Чернігівському князівстві на кордонах Сіверщини, що на північний схід від України» [967].

Як можна побачити, Сіверщину історик не включає до складу тогочасної України, хоча вона й перебувала під владою українського гетьмана. В той же час Мовійон часто використовує традиційну для французької літератури дефініцію «Чорна Русь», під якою розуміє територію Галичини [968].

В цілому дана праця Мовійона не стільки збагатила французьку історіографію новими українознавчими матеріалами, скільки слугувала творчим узагальненням вже відомих фактичних свідчень. Вона сприяла популяризації вольтерівського образу Мазепи на заході. В той же час автор критично ставився до свідчень Вольтера, уникаючи повторення наведених ним нісенітниць і неоковирностей стосовно козаків. Великим позитивом твору Мовійона став комплекс джерел, поданий у ІІІ томі його книги. Біографічний нарис, створений ним, став визначною віхою в розвитку історичних досліджень, пов’язаних з добою Петра І.

Вихід у світ творів де Лімьє, Нестезюрануа, де ла Мотре, де Партене, Мовійона й особливо Вольтера, присвячених головним діячам Північної війни, та ажіотаж, викликаний ними, стали спонукальними мотивами для публікації важливих історичних джерел, створених учасниками тих подій. Більшість з цих документальних свідчень одразу перекладалася французькою мовою, щоб мати найбільший попит.

В цьому відношенні великий інтерес представляє «Військова історія Карла ХІІ, короля Швеції, з 1700 р. до Полтавської битви в 1709 р.» Густава Адлерфельда (1671-1709) видана в Амстердамі в 1740 р. [969], а через рік перевидана в Парижі. Ця книга здобула значну популярність і була перекладена іншими мовами. Її автор, придворний історик і камергер Карла ХІІ, почав писати цю історію за дорученням свого монарха, роблячи щоденникові записи. Події у творі доведено до дня Полтавської битви, у якій сам автор загинув, вбитий гарматним ядром поблизу нош короля. Папери Адлерфельда були збережені герцогом Максиміліаном-Емануелем Вюртемберзьким (1689-1709), котрий потрапив у полон до росіян.

Подекуди можна зустріти свідчення про те, що цей юний принц був двоюрідним братом Карла ХІІ [970]. Проте факти свідчать, що ступінь спорідненості між ними був більш віддаленим, хоча шведський король, вочевидь, у традиціях того часу й називав юного герцога братом і найближчим другом.

Спорідненість Максиміліана-Емануеля Вюртемберзького та Карла ХІІ

Йоган-Георг Бранденбурзький (1525-1598)

Діти

Йоахім-Ернст Бранденбурзький-Асбахський (1583-1625)

Йоахім ІІІ Фрідріх Бранденбурзький

Онуки

Альбрехт ІІ Бранденбурзький-Асбахський (1620-1667)

Барбара-Софія Бранденбурзька (1584-1636)

Анна-Катерина Бранденбурзька (1575-1612)

Правнуки

Елеонора-Юліана Бранденбурзька-Асбахська (1663-1724)

Еберхард ІІІ Вюртемберзький (1614-1674)

Фредерік ІІІ

Данський

Праправнуки

Максиміліан-Емануель Вюртемберзький (1689-1709)

Фрідріх-Карл Вюртемберзький (1652-1697)

Ульріка-Елеонора Данська (1656-1693)

Прапраправнуки

Максиміліан-Емануель Вюртемберзький (1689-1709)

Карл ХІІ Шведський (1682-1718)

Однаковим колоьором позначено подружжя

Будучи звільнений з російського полону невдовзі після Полтави, Максиміліан-Емануель помер дорогою додому, а ці записи потрапили до матері герцога, яка передала їх вдові Адлерфелдьда. Довгий час вони залишалися невідомими, доки підріслий син загиблого Карл-Максиміліан-Емануель-Йохан Адлерфельд (1706-1747) не відредагував їх, не переклав французькою і не опублікував, доповнивши свідчення батька важливими документами тієї епохи. Деталізована «Військова історія Карла ХІІ» Адлерфельда стала важливим джерелом з вивчення Північної війни, в тому числі й місця в ній України та діяльності Мазепи і козаків. Вона привернула величезну увагу європейських істориків, бо містила свідчення очевидця цих подій, що наклав головою в далекій для європейців Україні під маловідомою до того Полтавою.

В якості історичного джерела про події Північної війни на терені нашої держави докладний твір Адлерфельда має виключне значення. Він містить подробиці про взяття Львова шведами в 1704, про зустріч Карла ХІІ з Мазепою в 1708 р. та про вплив останнього на короля, про хід військової кампанії в Україні у 1708-1709 рр. Серед важливих документів, вміщених у згаданому виданні, крім щоденника Адлерфельда можна назвати також реляцію про Полтавську баталію, звіт про подорож Карла ХІІ до Бендер, листування цього короля тощо. Особливу цінність має ІІІ том, який майже повністю присвячено подіям в Україні.

1740-й рік збагатив франкомовну історіографію не лише працею Адлерфельда, але й виходом у світ ще одного цікавого джерела з історії Північної війни, власне «Мемуарів про Максиміліана-Емануеля, герцога Вюртемберзького, полковника драгунського полку на шведській службі», яке збагатило уявлення дослідників новими яскравими картинами цього грандіозного протистояння [971]. Автор, що здійснив переклад цих спогадів з німецької, приховався за літерами «F. P.». За твердженням Борщака, ним був філософ, просвітник-енциклопедист, перекладач і літератор Йоганн-Генріх-Самюель Формей (1711-1797) [972]. Про останнього відомо, що він походив з родини французьких вигнанців-гугенотів, котра осіла в Німеччині. Отримавши гарну освіту та ставши пастором, Формей згодом посів місце професора французької словесності в Берлінському університеті. Якщо твердження Борщака, яке нам видається правдивим, справедливе, то ініціали Ф. П. можна розтлумачити, як «Формей-пастор» або ж «Формей-професор».

Проте Ф. П. виступив не лише у ролі перекладача та редактора, але й провів певну дослідницьку роботу, порівнявши відомі йому свідчення з іншими повідомленнями очевидців. У вступі до своєї книги він згадує, що в якості головного джерела до своєї праці він використовував журнал німецького історика Йогана-Венделя Барділі (1676-1740), секретаря та духівника принца Вюртемберзького, який весь час супроводжував свого володаря та постійно фіксував його слова й дії. Певні свідчення були запозичені автором, за його словами, з реляцій пруського посла при ставці Карла ХІІ барона Давида-Натаніеля фон Зіттмана (у тексті твору наводиться сфранцужений варіант його імені – де Сіттман). Саме Барділі виконав сумну місію після смерті свого 20-річного господаря в Дубні (25 вересня 1709 р.) під час повернення того додому з російського полону, зберігши та доставивши його архів до Німеччини.

Певною мірою «Мемуари про Максиміліана-Емануеля», як і «Військова історія Карла ХІІ», були відгуком на попередні історичні праці, присвячені подіям Північної війни, де Лімьє, Нестезюрануа й насамперед Вольтера. Анонімний автор «Мемуарів» закидав Вольтеру, з яким, можливо, мав особисте знайомство, що, пишучи «досить неупереджену та достовірну» історію, той знехтував деякими свідченнями, що могли б доповнити його твір [973]. Хоча головну мету свого твору Ф. П. подавав цілковито у вольтерівському дусі, зазначивши, що, створюючи свою книгу, він «був схильний просвіщати, а не розважати, що й повинно бути основним завданням історії» [974]. Відповідно, до цієї мети, історик подає інформацію досить стисло, супроводжуючи її своїми поясненнями та доповненнями. Він обходить увагою корпус документів тієї доби, не наводячи їхніх текстів, як це характерно для розлогих писань де Лімьє та Нестезюрануа. Ф. П. тільки подає основний зміст цих джерел, використовуючи їх лише як фон для розгортання життєпису свого головного героя.

Зважаючи на те, що головним джерелом інформації для автора «Мемуарів» були свідчення Барділі, якому, у свою чергу, був відомий щоденник Адлерфельда, можна відзначити низку перетинів у цих двох книгах. Зокрема, це стосується наведення однакових документів, подібного опису штурму Львова у 1704 р., загибелі у 1706 р. значного козацького підрозділу під Клецьком разом зі своїм очільником, російської присутності у Львові в 1707 р., ходу бойових дій 1708-1709 рр.

Розповідаючи про коротке життя Максиміліана-Емануеля у кращих традиціях придворної історіографії, Ф. П. намагається створити апологію вюртемберзького принца, яскраво висвітливши його участь у подіях Північної війни та простеживши його життєвий шлях від народження до смерті в Дубні. Природно, історик приділяє значну увагу і її українській складовій, зокрема, постійно підкреслюючи важливість козацьких загонів у військових з’єднаннях короля Августа та Петра І та їхню активну роль у бойових діях [975].

Значний обсяг твору присвячено ходу кампанії 1708-1709 рр. в Україні, й особливо Полтавській епопеї. Автор коротко розповідає про вагання Карла ХІІ перед початком походу до «країни козаків», про зустріч короля з Мазепою неподалік від Гірок (Horky), про знищення Батурина (Baturin) росіянами, котрих майже поспіль іменує «московитами» (les Мoscovites), про захоплення ними Білої Церкви (Bialazerkieu), на яку мали великі сподівання гетьман і король, про локальні бої поблизу Недригайлова (Drihalow), Зінькова (Czinkova), Веприка (Viepric), Опішні (Opuzna), Краснокутська (Krasnakut), Рашевки (Reschova) тощо. Аналізуючи причини поразки шведів під Полтавою, історик до загальновідомого висновку про брак боєприпасів, малочисельність, небоєздатність і виснаженість армії, серйозне поранення короля додає суттєве доповнення, яке, вочевидь, було невідоме його попередникам. Ф. П. свідчить:

«Значну допомогу на початку облоги могли надати козаки, беручи участь в наступах і підтримуючи короля. Практично ніхто не сумнівався у щирості їхніх дій, однак Карл не погодився на це, оскільки не хотів надати їм такої честі, й очікував сприятливої можливості віддалити їх від цього міста та його багатств, яких так потребували його війська» [976].

Тож, на його думку, однією з головних передумов грандіозного фіаско під Полтавою, яка не мала значних укріплень, для шведської армії стала самовпенена позиція Карла ХІІ, котрий прагнув здобути місто самостійно, щоб не ділити слави, а тим більше військові трофеї з мазепинцями.

Досить колоритно представлено у творі постать українського гетьмана. Історик не лише згадує про його роль у Північній війні, але й стисло розповідає біографію Мазепи та наводить його словесний портрет і риси характеру, зазначаючи стосовно віку очільника України, що йому в 1708 р. було «набагато більше 60 років» [977].

Важливою особливістю «Мемуарів» є досить висока точність викладу подій, зважаючи на походження свідченнь від їх очевидців. В той же час автор подекуди припускається окремих фактичних помилок. Так, слідом за Адлерфельдом, він стверджує про загибель у 1706 р. козацького воєначальника під Клецьком, відправленого сюди Мазепою (Адлерфельд називає його не досить точно Андрієм Апостолом [978]). Вочевидь, мається на увазі випадок, пов’язаний з пораненням Данила Апостола, під яким в цій битві було вбито коня, що й могло спричинити помилкову звістку про його загибель [979]. Плутається автор і з походженням Мазепи, називаючи того поляком:

«Він був поляком від народження й узяв своє ім’я від містечка Мазепинці, де народився (Il était Polonois de naissance, & avoit pris son nom de la ville de Mazeppe, où il étoit né)» [980].

Однак досить багато авторів приписували гетьману польське походження, зокрема, Божо та Вольтер іменували його «польським шляхтичем» [981]. Явно помиляється Ф. П. і говорячи про службу юного Мазепи «королю Собеському в якості камерпажа» [982], очевидно, плутаючи цього короля з Яном ІІ Казимиром. Нелогічність і суперечливість останнього повідомлення випливає навіть зі слів самого автора про вік Мазепи, бо юність гетьмана аж ніяк не співпадає з правлінням Собеського (1674-1696).

Про службу Мазепи Яну ІІ Казимиру свідчив, зокрема, й шведський історик Нордберг [983]. Не зовсім точні свідчення у Ф. П. і щодо обставин повернення до Росії мазепиного небожа Войнаровського (Wienerousky) та його подальшої долі. На думку історика, тому «вдалося відновити царську милість до себе та повернутися до московського двору» [984]. Як відомо, повернення Войнаровського не було добровільним, а доля його після повернення виявилася сумною. На момент написання «Мемуарів» він ще доживав свого віку у якутському засланні.

Значний інтерес представляє собою бачення автором «Мемуарів» минулого та сьогодення України. Безумовно, слід зауважити, що під «Україною, чи країною козаків» (l’Ukraine ou le pays des Cosaques) він розуміє здебільшого територію Гетьманщини та Запоріжжя, не відносячи до її меж Волинь, Поділля, Русь (тобто Руське воєводство), щодо яких використовує сукупний хоронім «Чорна Русь» [985]. Окремою від «України» територією для нього була і Чернігово-Сіверщина [986], на розрізненні цих регіонів історик постійно наголошує. Дуже важливо, що Ф. П. подає досить чітку локалізацію «України»:

«Україна оточена на сході Малою Татарією, на півдні – Чорним морем, на півночі – Московією, а на заході – Польщею. Вона має близько 70 миль вздовж і 25 – впоперек. Її перерізає Бористен, який тече з півночі на південь, впадаючи у Чорне море. Козаки, які населяють цю країну, є людьми бродячими та незалежними. Щоб захистити свою свободу від Турка, небезпечного сусіда, вони спочатку піддалися під протекцію Польщі, яка їх пригнічувала. Тоді вони скинули це ярмо й зробилися данниками імператора Московії» [987].

Цікаво, що автор доводить кордони «України» аж до Чорного моря, розширюючи ареал козацького впливу та ігноруючи при цьому Малу Татарію на півдні. Загалом «Мемуари про Максиміліана-Емануеля» складають не лише історіографічний, але й джерелознавчий інтерес і містять багато цінної інформації з історії України мазепинської доби.

Одночасно з франкомовними «Мемуарами про Максиміліана-Емануеля» та «Військовою історією Карла ХІІ» у Стокгольмі була опублікована шведською мовою «Історія Карла ХІІ» Йорана-Андерсона Нордберга (1677-1744), особистого духівника шведського короля. Вже незабаром з’явився французький переклад цієї 4-томної книги, другий том якої безпосередньо стосується подій в Україні. Саме цей переклад з об’єктивних причин здобув найбільше поширення в Європі, витримавши кілька перевидань. Не вдаючись до докладного розгляду праці Нордберга, оскільки вона належить переважно до шведської історіографії, слід коротко зупинитися на кількох важливих моментах, пов’язаних з нею.

Одним з чинників, що змусили літнього капелана взятися за перо, стала популярність доволі короткої, але дошкульно-саркастичної «Історії Карла ХІІ» Вольтера, де той критично оцінював політичну та військову діяльність шведського короля. Така зневажлива оцінка свого покійного монарха змусила Нордберга, пишучи свою солідну працю, в першу чергу виступити проти «короля філософів» з намаганням захистити честь правителя Швеції від наруги. Саме тому шведський історик намагався акцентувати увагу на незначних фактичних хибах французького візаві, щоб підірвати довіру до його твору та подати своє бачення подій, де Карл ХІІ зображувався у більш вигідному світлі.

Критика Нордбергом вольтерівської «Історії Карла ХІІ» дріб’язкова й не має суттєвого характеру. Він дорікає французькому історику за те, що той часто подає перекручені факти: як-то наказ шведського короля нести себе в ношах попереду наступаючих військ у день Полтавської баталії, підняття Карла ХІІ на списах після розбиття його нош гарматним ядром (Нордберг зауважує, що короля підняли на руках на рештках ложа вірні драбанти), втечу монарха в кареті графа Піпера (насправді, частину шляху поранений Карл ХІІ їхав верхи, а згодом пересів у карету пруського посла фон Зіттмана) тощо [988].

Користуючись своїм авторитетом у якості свідка описуваних подій, Нордберг, хоч і не дуже вдало, але, по суті, оголосив свого опонента брехуном, чим змусив того до запеклого захисту своєї честі. Зберігся гнівно-їдкий лист Вольтера до свого шведського візаві, у якому французький мислитель звинувачує того у нецікавості його твору, переобтяженості зайвими та малозначними дрібницями «перед лицем вічності» та саркастично висміює окремі хиби Нордберга, називаючи весь його твір «компіляцією», а самого автора невігласом в історичній науці. Ця досить в’їдлива епістола завершується своєрідним кредо Вольтера як історика, одночасно представляючи яскравий зразок його стилю:

«Історик має добре виконувати свої завдання. Дозвольте мені тут нагадати вам два з них, які заслуговують на увагу. Одне з них – не зводити наклеп, а інше – не набридати. Я можу вам пробачити перше, оскільки ваш твір читають мало, але я не можу вам пробачити другого, оскільки змушений читати вас» [989].

Можна розуміти чому вражене самолюбство Вольтера, спонукало його до такого дошкульного випаду. Однак справедливості заради, слід зауважити, що праця Нордберга не була обійдена увагою й по сьогодні залишається як важливим джерелом з історії Північної війни, так і яскравим зразком історіописання першої половини ХVІІІ ст. Звичайно, їй далеко до популярності творів Вольтера, однак і сам завзятий «захисник правди», як іменував себе французький філософ, далекий від неупередженості та об’єктивності, підбираючи факти у відповідності до своєї історичної концепції й трактуючи їх на свій розсуд. З точки зору історичної достовірності до реальних подій ближчим був все ж таки Нордберг, по-перше, як їх очевидець, по-друге, як просто розповідач фактів без очевидного намагання їх переінакшити чи витлумачити у вигідному для себе світлі.

Слід зазначити, що Вольтер був далеко не єдиним дослідником, недоліки якого відзначив Нордберг. Вказує шведський історик і на фактичну помилку де Лімьє, який відносить смерть Мазепи до 3 листопада 1709 р. Нордберг зауважує, що український гетьман помер 22 вересня того року, а щодо його віку зазначає, що йому «не було ще 80 років» [990].

У своїй праці Нордберг спирається не лише на власні спогади, але й наводить цілий ряд історичних документів, вводячи їх до історіографічного обігу. Саме це робить його твір не лише важливим історичним джерелом, але й досить серйозним науковим дослідженням. В цілому праці Нордберга, Адлерфельда та «Мемуари про Максиміліана-Емануеля» не тільки фактично збагатили уявлення про перебіг Північної війни, але й сприяли створенню наукового підгрунтя для подальшого розвитку українознавчих праць у Франції.

Поміж франкомовних мемуарів та французьких перекладів творів учасників походу Карла ХІІ в Україну дещо осібно стоїть праця німецького офіцера на шведській службі Філіппа-Йоганна фон Штраленберга (1676-1747), який після 13-річного перебування в російському полоні у Сибіру зміг згодом повернутися до Стокгольма, де й опублікував німецькою мовою у 1730 р. свої нариси про Росію. В 1757 р. був надрукований французький переклад цього твору під назвою «Історичний опис Російської імперії». Тут автор проявляє себе не тільки як мемуарист, але й історик, намагаючись дослідити минуле країни, де волею долі йому судилося провести багато років, від початків державності до сьогодення. Він одним з перших західних дослідників намагався використовувати не тільки праці європейських авторів, але й російські джерела.

На фоні дефіциту історичних досліджень про Росію цей твір може розглядатися як повноцінна наукова розвідка. Звичайно, працю Штраленберга буде правильніше віднести до німецької (чи, принаймні, німецькомовної) історіографії, однак при цьому слід вказати на ті важливі моменти, які сприяли збагаченню французької історичної науки, а також визначити доробок перекладача й упорядника цього твору Жана-Луї Барбо де ла Брюєра (1710-1781). Останній був відомий насамперед як географ і історик. Подаючи переклад тексту німецького автора, він вміщував багато приміток, які значною мірою доповнювали роботу Штраленберга.

Залишивши поза розглядом аналіз автором давньоруського періоду, який майже суцільно пов’язаний з територією сучасної України, зосередимо головну увагу на добі більш наближеній до Штраленберга, де він торкається минулого українських земель. Козаки, за цілком традиційним для того часу визначенням автора, якому, безумовно, доводилося з ними стикатися за родом своєї діяльності, є «народом, котрий несе військову службу, отримуючи платню від правителя» [991]. Цікаво відмітити в цьому випадку примітку Барбо де ла Брюєра, який не лише погоджується з вищенаведеною тезою Штраленберга, але й доповнює її оригінальним, хоча й малонауковим припущенням про походження назви «козак» (casak, gasak) від поняття, що, на його думку, у перській, монгольській і російській мовах означає «скарб», «данину» і за своїм звучанням подібне до німецького слова «каса» (Kassa) [992]. Очевидно, в даному разі малося на увазі російське слово «казна».

Штраленберг не забуває навести і деталізовану структуру адміністративно-територіального підпорядкування українського козацтва. Він зауважує, що воно «поділене на чотири частини, серед яких відомі козаки малоросійські або Малої Росії (les Cosacs Malorossiski ou de la petite Russie), запорозькі (ceux de Saporowa), польські (les Polonois), які не входять до Росії, та Білгородської Черти (le Belogorodskaja Czerta), що підпорядковані керівництву у Воронежі.

Перша з них, яку інколи називають частиною гетьманською (la Partie Hetmanskaja), є найбільшою. Вона складається з 10 полків, кожен з яких носить ім’я своєї столиці, як Стародуб (Starodub), Чернігів (Czernigow), Київ (Kiow), Переяслав (Pereoslawle), Полтава (Poltawa), Миргород (Myrgorod), Лубни (Lubenka), Прилуки (Prilucki) та Гадяч (Hadiatsch). Ці 9 полків розташовані на лівому березі Дніпра, а десятий, що належить до Богуслава (Bottuslaw), – на правому березі тієї ж ріки, сторони, яка належить Польщі. Крім цих полків є тут також 3 інших під керівництвом гетьмана, з яких два є пішими, а один кінний. Їх називають сердюцькими (les Serdinski).

Всі ці козаки, пораховані разом, за старими свідченями, повинні скласти сто тисяч чоловік. Батурин був колись їньою столицею та резиденцією гетьмана (Baturin etoit autrefois la capitale & la residence de l’Hetman). До цього уряду належали колись і козаки запорозькі, що проживали з давніх-давен по берегах ріки Дніпро, але їх було розорено, так само, як і місто Січ (la ville de Setcha), їхню столицю, що розташовувалася на правому березі цієї ріки з польського боку» [993].

Зазначимо, що те, що було правдою для 1730 р., коли друкувалася праця Штраленберга, не відповідало дійсності для 1757 р., коли з’явився переклад Барбо де ла Брюєра. Як відомо, на той час Розумовський намагався відновити за Батурином статус козацької столиці, а запорожці знову повернулися в підданство Росії й побудували так звану Нову Січ. Однак перекладач не відзначає ці зміни й, вочевидь, або не знає про них, або не приділяє їм значної уваги. Натомість він робить примітку до поняття «Україна», даючи цілком наукове пояснення його етимології:

«Слово «Україна» означає слов’янською мовою країну, розташовану на околиці чи в прикордонні. Це ім’я було колись загальним для багатьох провінцій і країн, розташованих на кордонах Росії, але, оскільки між цими провінціями існувала значна відстань, сьогодні їм вже не дають цього імені» [994].

Про «Україну» у значенні «окраїна», «прикордоння» пише у своєму творі й сам Штраленберг:

«Мала Росія включає в себе князівства Київське та Чернігівське разом з країною козаків або Україною, що значить «прикордоння» (La Petite Russie comprend les Principautés de Kiow, & de Czernikow, avec le pays des Cosaques ou l’Ukraine, ce qui signifie la Frontiere)» [995].

При цьому автор постійно наголошує на складності поняття «Росія» (la Russie) для західних сучасників, яке часто призводить до географічної плутанини. Він зауважує, що «Червону Росію» та «Чорну Росію», котрі належать Польщі, «географи часто плутають з володіннями, які перебувають у Великій чи Малій Росії» [996]. Вживання терміну «Московія» щодо «імперії царів» німецький історик вважає неправомірним, оскільки власне Московія складає лише частину Росії. В той же час він вказує на відмінності між розумінням понять «Русь (=Росія)», «Рутенія», «Роксоланія» в середньовіччі та нині [997].

Цінність роботи Штраленберга, як історичного джерела, полягає у фіксуванні ним подій, сучасником та очевидцем яких він був. В цьому контексті можна згадати про невеличкий підрозділ його книги «Заколот та інтриги Мазепи». Хоча в цілому розповідь про передумови зради гетьманом Петра І скидається більше на історичний анекдот (Мазепа, начебто поїхав до Москви, купив подарунками дружбу Меншикова, беручи участь у царських застіллях сам пропонував запровадити серед козаків нові порядки, за що й отримав від царя орден Андрія Первозванного), вона містить низку повідомлень про події, що супроводжували перехід очільника України та його прибічників на сторону шведів: відкриття гетьманом своїх антиросійських планів найближчому оточенню, донос на Мазепу, страта двох донощиків і заслання третього до Сибіру. Якщо двох страчених донощиків ідентифікувати нескладно – це Іскра та Кочубей, то щодо постаті третього можуть бути варіанти. Можливо, під ним розуміється Палій, який в реальності не мав стосунку до доносу Іскри та Кочубея, але був засланий до Сибіру, про що був широкий розголос. «Його справжнім наміром було перетворити свою країну на незалежне князівство» – занотовує стосовно прагнень Мазепи Штраленберг [998].

Загалом, 2-томний «Історичний опис Російської імперії» Штраленберга, що здобув значну популярність на заході, як одне з перших наукових досліджень минулого Росії, містив великий обсяг інформації, присвяченої історії України, яка була введена в обіг французької історіографії.

Північна війна, що ознаменувала народження потужної супердержави, не припиняла цікавити дослідників і надалі. Саме тому продовжували виходити в світ документальні свідчення, присвячені цим подіям. Переважна більшість публікацій була франкомовною, бо ця мова дозволяла випускати найбільші наклади книг, що могли читатися по всій Європі. До низки таких публікацій можна віднести збірку листів за 1710-1714 рр. голштейн-готорпського посла Фрідріха-Ернста фон Фабриція (1687-1750), який перебував у ставці Карла ХІІ в Бендерах й залишив багато важливих свідчень, що торкалися як міжнародної дипломатії того часу, так і конкретних історичних подій.

Хоча українські справи тут розглядаються побіжно на фоні інтересів великих держав, деякі повідомлення представляють цікавість в плані вивчення минулого нашої країни. Зокрема, він згадує про залишення Мазепою перед смертю 80 тисяч золотих дукатів Карлу ХІІ, похід Орлика (Orlik) на Україну в 1711 р., активну зацікавленість в долі України не лише її сусідів – Польщі, Росії та Туреччини, але й більш віддалених держав – Франції, німецьких князівств, Англії та Голландії [999].

Але, якщо вищезгадані праці були створені нефранцузами, треба відзначити твір і француза, який був сучасником і свідком згаданих подій. Йдеться про Константена де Турвіля, найманця на службі Карла ХІІ та автора спогадів про свою участь у Північній війні, що були видані в Амстердамі під гучною назвою «Безприкладне зізнання» [1000].

Важливу роль у введені цього цікавого документу до вітчизняної історіографії відіграв відомий російський дослідник Павло Олександрович Кротов, який здійснив російський переклад великого уривку з нього, де йшлося про участь автора в поході на Полтаву та подальшу бендерську втечу [1001]. Щоправда, переклад Кротова не завжди коректний. Наприклад, в його тексті говориться про визволення Карлом ХІІ кількох турків, «пленников императора Леопольда» [1002]. Тоді як у французькому оригіналі ні Леопольд, ні його титул не згадуються взагалі, а мова йде про бранців, що утримувалися у Львові (quelques Turcs qui étoient prisonniers à Leopole) [1003]. А прив’язування імені цього монарха виглядає, принаймні, дивно, оскільки незрозуміло, чому імператор тримав своїх полонених у місті, що належало сусідній державі. Зрозуміло, що Кротов в даному випадку просто помилився, сплутавши французьку назву Львова (Leopole) із схожим іменем (Leopold). Заради об’єктивності відзначимо, що саме львівський полон фігурує у примітках до цього фрагменту перекладу. Однак можна лише подякувати російському науковцю за пошуки та переклад цього історичного джерела.

На жаль, про французького автора цих спогадів відомо досить мало. Є всі підстави ототожнити його з графом Жаном-Батистом-Сезаром де Турвіль де Костантеном (1687-1751). Константен-Костантен-Котантен – назва місцевості в Нормандії на півночі Франції, що отримала назву від римського імператора Констанція Хлора. Як свідчив сам автор, він був сином графині Жанни-Марії де Турвіль де Костантен (1648-1703), народженим нею не від законного чоловіка, який був братом відомого французького адмірала та вельможі Анни-Іларіона де Костантена де Турвіля. Щоб приховати свій гріх, жінка народила дитину таємно, віддала сина до селянської родини й мало дбала про неї.

Як і для багатьох бастардів від знатних батьків, найприйнятнішою для юнака стала військова кар’єра. В 19-річному віці він поступив на службу до гвардії Карла ХІІ і супроводжував короля протягом двох років аж до втечі того до Очакова. Зазнав легкого поранення у Полтавській битві. Свої спогади, за власними словами, він почав писати через три десятиліття після позначених у них подій, тобто на рубежі 1730-х – 1740-х рр. Очевидно, до написання мемуарів його спонукав успіх творів з цієї тематики та цікавість суспільства до неї.

На відміну від свідчень попередників повідомлення Константена де Турвіля мають суто суб’єктивний характер, скупі на деталі та подробиці й стосуються лише його особистої участі у подіях, яку автор завжди намагається підкреслити. Він не стільки фактично описує минуле, скільки передає свої враження, судження, переживання: як, наприклад, потрясіння від загибелі друга під Полтавою чи роздуми про марність всього походу в Україну. Константен де Турвіль наголошує на своїй важливості під час втечі до Очакова, коли серед всього супроводу Карла ХІІ він виявився єдиним, хто міг говорити турецькою, й за це отримав довіру монарха.

Хоча дане свідчення виглядає дещо сумнівно, адже в почеті Мазепи навряд чи бракувало козаків, які могли б порозумітися з турками, не говорячи вже про самого гетьмана, який вів дипломатичні переговори з мусульманськими сусідами. Втім, у Константена де Турвіля ім’я Мазепи навіть не згадується. А козаки з’являються на сторінках твору в поодиноких випадках. Певну цікавість для вивчення історії України представляє розповідь автора мемуарів про своє перебування в Кафі у якості невільника та про подальшу втечу. Цей фрагмент унаочнює тяжку долю бранців у Криму, захоплених татарами під час набирання ясиру. Однак при всій цікавості цього документу він не є історичним дослідженням, і був написаний Константеном де Турвілем лише з метою зберегти епізоди свого життя для нащадків, та має цінність лише як історичне джерело тієї епохи.

Серед праць, де конкретно розглядалася історія України, треба також згадати твори видатного німецького історика Самуеля фон Пуфендорфа (1632-1694), які мали широке ходження у Франції, як латиною та німецькою мовою, так і особливо в перекладах французькою. Як знаємо, Пуфендорф звертав увагу й на події Хмельниччини. Відомо, що популярними в Європі працями цього науковця, як джерелами до своїх історичних творів користувалися Григорій Грабянка та Самійло Величко.

Одна з таких добре знаних великих праць Пуфендорфа – це «Вступ до історії найвідоміших держав і країн, що існують в даний час у Європі» (1682-1685), що кількаразово перевидавалася як в німецькому оригіналі, так і в перекладах у різних країнах, стала основою для грунтовного багатотомного енциклопедичного твору Антуана-Огюстена Брюзена де ла Мартін’єра (1683-1746) «Вступ до сучасної загальної та політичної історії світу», написаного в 1730-х рр. [1004] Ця робота, як і більшість наукових праць того часу, має здебільшого компілятивний характер. Заслугою автора є те, що він намагався максимально наситити інформацією історичний матеріал про різні країни світу, серед яких він виділяє й Україну. Їй він присвятив окремий розділ під назвою «Про Україну та козаків».

Знаменно те, що у своєму творі Брюзен де ла Мартін’єр остаточно переносить дефініцію «la Russie», яка використовувалася його попередниками для означення південно-східних володінь Речі Посполитої, тобто України, на територію іншої держави, що раніше переважно поначалася як «Московія». Це відповідає загальним тенденціям закріплення в суспільній свідомості європейців на початку ХVІІІ ст. ототожнення понять «Русь» з володіннями московського царя на фоні створення та посилення Російської імперії в добу Петра І та його наступників.

Щодо України історик дає наступне визначення на початку відповідного розділу: «Історія козаків є настільки змішаною з історіями Русі (=Росії), Польщі та Туреччини, що здається їхнім природним додатком. Країна, зайнята козаками, називається Україною, що значить «кордон, окраїна», й розташована між Росією, Польщею та Малою Татарією» [1005].

У відповідності до поширеного на заході уявлення Брюзен де ла Мартін’єр відзначає, що «козаки мають татарське походження», й ділить їх на три гілки в залежності від місця проживання. До першої з них він зараховує козаків України, називаючи їх дніпровськими (бористенськими) чи запорозькими (Sa-Porovi). Відповідно, другу та третю групу козаків в його викладі складають донські та яїцькі. Проте вже наступні тези його твору, де розглядається походження козаків, суперечать ідеї їхнього походження від татар. Сам автор вказує, що козаки мають місцеве походження. Виникнення козацтва він пояснює наступним чином:

«Козаки запорозькі живуть вздовж Бористену й з’явилися близько 1500 р. в обширних степах навколо цієї ріки. Вони нарешті об’єдналися після того, як багато постраждали впродовж двох чи трьох століть від татар, котрі у середині ХІІІ ст. наводнили Кипчак (le Kapschak) [тобто кипчацький або половецький степ – Є. Л.]» [1006].

По суті, Брюзен де ла Мартін’єр, доповнюючи Пуфендорфа, створив невеличкий нарис історії козацтва від його зародження до часів Петра І. Висвітлення подій, що передували добі Мазепи, в ньому майже не містить оригінальних рис, спираючись на загальновідомі свідчення про волелюбність козаків, їхнє добровільне прийняття протекторату Речі Посполитої, зухвалі походи на турків і татар, постійне посилення тиску польської шляхти, який, врешті-решт, призвів до всенародного вибуху. Традиційно відзначається важлива роль у створенні козацтва короля Стефана Баторія, який наділив козаків Трахтемировим.

Як відзначали і його попередники, Брюзен де ла Мартін’єр вважає попередньою «репетицією» Хмельниччини повстання під проводом Павлюка (Pauluko), розгром якого спровокував посилення репресій з боку шляхти. Відзначаючи затишшя, яке наступило потому, історик зауважує, що козаки «не шукали більше нічого іншого, як скинути польське ярмо». Приводом до найграндіознішого за масштабами козацького повстання стала територіальна суперечка між Чаплинським (Czaplinski), підстаростою чигиринським (Vice-Gouverneur du territoire de Czehrin), і Хмельницьким (Chmielniski). Щодо останнього автор зазначає, що той «був людиною шляхетною з знатного литовського роду, але, не маючи змоги більше залишатися на батьківщині, де був позбавлений шляхетства, він вирушив на Україну. Козаки визнали його своїм ватажком і підняли прапор заколоту» [1007].

«Доведення козаків до відчаю» Брюзен де ла Мартін’єр вважає найголовнішою помилкою уряду Речі Посполитої, яка мала фатальні наслідки для держави. Після кількох гучних перемог над поляками Хмельницький став володарем України, проте, намагаючись зміцнити свою владу в країні, він заручився підтримкою російського царя Олексія Федоровича (Alexis Foederowitz), мається на увазі Михайлович. Історик чітко розуміє логіку московського самодержця, який бачив перед собою головну мету: збільшення території своєї держави. Тому, наштовхнувшись на опір поляків, він з легкістю пішов на укладення з ними перемир’я, відхопивши собі лівобережну частину України і, таким чином, зрадивши козаків. Спроби Дорошенка (Dorosensko) звільнити Україну від гніту московитів і поляків виявилися марними, оскільки, як вважає Брюзен де ла Мартін’єр, гетьман не зміг об’єднати навколо себе все козацтво. Тож, хоча султан Мехмед ІV і проголосив, що «козацька нація (la Nation des Cosaques) буде вільним народом під протекцією Порти», за Дорошенком пішла меншість козаків [1008].

Відставку й арешт Самойловича у зв’язку з провалом Кримського походу 1687 р. історик вважав несправедливими. Стосовно нового гетьмана він зазначав: «Мазепа (Mazeppa) також належав до козацької нації. Це був надзвичайно обдарований чоловік, який здобув освіту в Польщі й мав неабиякі здібності в знанні словесності» [1009]. Прикметно те, що історик не вважає гетьмана поляком, як, наприклад, писав тоді Вольтер. Аналізуючи політичну діяльність Мазепи, Брюзен де ла Мартін’єр зауважував, що «попервах цей козацький генерал (Général des Cosaque) зробив великі послуги Петру Великому», але «швидкість завоювань Карла ХІІ дуже сильно вразила козацького генерала, й він почав плекати надію, що з допомогою цього видатного володаря він зможе повернути своїй батьківщині її колишню свободу, яку та колись мала» [1010].

Звіряче знищення Батурина разом з усіма мешканцями та жахливі розправи над мазепинцями, які були добре відомі на заході, на думку Брюзена де ла Мартін’єра, стали тим засобом, що допоміг Петру І зберегти контроль над козаками й не допустити їх переходу до Мазепи та Карла ХІІ. Врешті-решт, шведи не отримали тієї допомоги, на яку розраховували, й були розбиті. Розповідаючи про обставини втечі українського гетьмана та шведського короля до Бендер, історик подає кілька оригінальних фактів, які не згадувалися в попередніх нарисах. Так, він свідчить, що під час настійливих вимог Петра І до турків про видачу Мазепи Карла ХІІ був ладен за будь-яку ціну не допустити цього.

Шведський монарх заради збереження Мазепи рішуче пішов на конфлікт з Портою, яка розмірковувала про видачу гетьмана, і лише смерть врятувала останнього від можливої наруги та страти. Розглядаючи імперську діяльність російського царя, французький історик зазначає, що той хотів позбавити Україну її автономних прав і «привести козаків до того ж стану, що й решта його підданих». І лише смерть цього володаря не дозволила йому остаточно втілити в життя свій задум [1011].

Згаданий історичний нарис «Про Україну та козаків» є, по суті, першим у французькій історіографії доби Просвітництва узагальненим цілісним викладом минулого українського козацтва, хоча й має стислий характер. Він містить у собі синтез всіх основних відомостей, що стосувалися історії козаків України. Щоправда, автору не вдалося уникнути певних фактичних вад. Наприклад, страту Степана Разіна та його брата Фрола він позначає 1679 р., тоді як першого було після тортур четвертовано в 1671 р., а інший був страчений в 1676 р. Брюзен де ла Мартін’єр вважає, що Дорошенко помер одразу після того, як був захоплений росіянами в 1676 р., тоді як в реальності його смерть наступила в 1698 р., набагато пізніше, ніж це уявляв собі автор. Перший Кримський похід він помилково датує 1685 р., хоча він мав місце на два роки пізніше. Історик говорить, що Мазепа був поставлений Петром І на чолі України після завоювання Азова. Тут очевидна фактична помилка, бо завоювання Азова відбулося в 1696 р., тоді як Мазепа гетьманував з 1687 р.

Однак, незважаючи на ці окремі похибки та стислість викладу матеріалу, значення цього нарису для розвитку історичних досліджень про Україну у Франції є досить великим. Саме в добу Просвітництва пробуджується справжній науковий інтерес до минулого нашої країни, яке починає вивчатися у відповідності до всього наявного комплексу джерел.


Примітки

939. Theyls W. Memoires pour servir a l’histoire de Charles XII, roi de Suede: contenant ce qui s’est passe pendant le sejour de ce Prince dans l'empire Ottoman & un recit fidele des troubles survenue de tems en tems entre Sa Maj. Cz. & la Porte etc., etc. – Leyde: Chez Jean du Vivier, 1722. – 388 p.

940. Ibid. – P. 2.

941. De la Motraye A. Voyage de Sr. A. De la Motraye en Europe, Asie & Afrique. – La Haye: Chez T. Johnson & J. Van Duren, 1727. – T. 1. – Х+472+23 р.; Т. 2. – ІV+496+39 р.

942. Ibid. – T. 1. – Р. 413, 419; Т. 2. – Р. 4, 119.

943. Ibid. – T. 2. – P. 7-10, 303-304.

944. Voltaire. Oeuvres completes. – T. 24. – 1784. – Р. 195.

945. Її повна назва виглядає так – «Подорожі сеньйора А. де ла Мотре Європою, Азією та Африкою, де можна знайти велику кількість географічних, історичних і політичних досліджень про Італію, Грецію, Туреччину, Татарію Кримську та Ногайську, Черкесію, Швецію, Лапландію тощо з пізнавальними помітками про вдачу, звичаї, переконання і т. д. цих народів і країн, у яких автор мандрував, а також з визначними зауваженнями різноманітних осіб та авторів з Англії, Франції, Італії, Швеції та ін. разом з правдивими повідомленнями про значні події, що відбулися протягом 26 років, які автор витратив на свої подорожі, такі як революція у Туреччині та скинення з престолу останнього султана; війна між турками та росіянами та мир, укладений на Пруті, де автор був присутній; справи та поводження покійного шведського короля в Бендерах впродовж чотирьох років, коли він був у Туреччині; його повернення до Швеції; походи в Норвегію та його смерть і зміни, що відбулися потім. Це видання збагачено великим числом карт, планів, малюнків і гравюр, що представляють собою речі рідкісні та цікаві з точки зору старожитностей, як-то медалі, написи, пам’ятники, світильники та інші рештки старовинних міст, колоній і народів, чи ж витвори мистецтва та природи».

946. De la Motraye A. Voyages en anglois et en franc?ois d’A. de La Motraye, en diverses provinces et places de la Prusse ducale et royale, de la Russie, de la Pologne etc. – La Haye: A. Moetjens; Londres: Round et Meighan; Dublin: Grierson et Bradley, 1732. – 480 p.; Де ла Мотрэ О. Из «Путешествия…» // Беспятых Ю. Н. Петербург Петра I в иностранных описаниях. – Л.: Наука, 1991. – 280 с. – С. 211-245.

947. De la Motraye A. Remarques historiques & critiques sur l’Histoire de Charles XII Roi de Suede, par M. de Voltaire, pour servir de supplement a cet ouvrage. Par M. de La Motraye. – Londres: L’imprimerie de Henry Woodfall. Chez Pierre Dunoyer, a la tete D’Erasme dans le Strand, 1732. – 83 p.

948. Introduction a l’histoire generale et politique de l’univers: Ou l’on voit l’Origine, les Revolutions, l’Etat present, & les Interets des Souverains. Plus ample & plus correcte que les precedentes. On y a continue tous les Chapitres jusqu’a present, & ajoute un Eloge Historique De L’Auteur. – Amsterdam: Chez Zacharie Chatelain, 1732. – Т. 7. – XXIV+444 p. – Р. 173-186.

949. Parthenay J.-B. Blaise Des Roches de. Histoire de Pologne sous le regne d’Auguste II… – T. 1-4.

950. Ibid. – T. 3. – P. 231-232.

951. Ibid. – P. 232.

952. Ibid. – P. 231-234, 241-243.

953. Ibid. – T. 1. – P. ХV-XVI, ХХ-ХХІ.

954. Mauvillon E. de. Histoire de Pierre I… – T. 3. – P. 127-144.

955. Ibid. – T. 1. – P. 63-64.

956. Ibid. – P. 65.

957. Ibid. – P. 58-64; Neuville Foy de la. Relation curieuse, et nouvelle de Moscovie… – P. 76-82; Невилль де ла. Записки о Московии… – 1996. – С. 140-143.

958. Йдеться про чернігівського полковника Якова Кіндратовича Лизогуба (?-1698), наказного гетьмана в 1696 р.

959. Mauvillon E. de. Histoire de Pierre I… – T. 1. – P. 147-148.

960. Ibid. – P. 150.

961. De la Motraye A. Voyage de Sr. A. De la Motraye en Europe, Asie & Afrique… – Т. 2. – P. 119.

962. Mauvillon E. de. Histoire de Pierre I… – T. 1. – P. 428-430.

963. Voltaire. Histoire de Charles XII… – Р. 163.

964. Mauvillon E. de. Histoire de Pierre I… – T. 2. – P. 15-29.

965. Ibid. – P. 68.

966. Ibid. – T. 1. – P. 447.

967. Ibid. – P. 449-450.

968. Ibid. – P. 367, 428.

969. Adlerfeld G. Histoire militaire de Charles XII, roi de Sue?de : depuis l’an 1700, jusqu’a la bataille de Pultowa en 1709. – Amsterdam: Chez J. Wetstein et G. Smith, 1740. – T. 1. – XXIX+434 p.; T. 2. – 627 p.; T. 3. – 547 p.

970. Воспоминания Константена де Турвиля о походе Карла XII в Россию / Публ., пер. с франц., вст. ст. и примеч. П. А. Кротова // Вопросы истории. – 1989. – № 3. – С. 125-133.

971. F. P. Memoires de Maximilien-Emanuel duc de Wirtemberg…

972. Борщак І. Україна в літературі Західної Європи… – С. 95.

973. F. P. Memoires de Maximilien-Emanuel duc de Wirtemberg… – Р. ІV-V.

974. Ibid. – P. VIII.

975. Ibid. – P. 34, 46, 122, 137, 170, 180, 266, 280.

976. Ibid. – P. 314.

977. Ibid.

978. Adlerfeld G. Histoire militaire de Charles XII… – T. 2. – P. 364-370; Adlerfeld G. The military history of Charles XII. – London, 1740. – T. 2. – 338 p. – Р. 226-228.

979. F. P. Memoires de Maximilien-Emanuel duc de Wirtemberg… – Р. 180.

980. Ibid. – P. 294.

981. Beaujeu. Memoires… – Р. 100; Voltaire. Histoire de Charles XII… – Р. 162.

982. F. P. Memoires de Maximilien-Emanuel duc de Wirtemberg… – Р. 294.

983. Nordberg J. A. Histoire de Charles XII, roi de Suede, traduit du suedois de monsieur J. A. Nordberg, docteur en theologie, premier Pasteur des eglises de S-te. Claire et de St. Olaus a Stockholm, ci-devant chapellain et confesseur de sa majeste. – La Haye: Chez Jean-Martin Husson, 1744. – Т. 2. – 680 p. – Р. 249.

984. F. P. Memoires de Maximilien-Emanuel duc de Wirtemberg… – Р. 295.

985. Ibid. – P. 89, 131, 160, 163.

986. Ibid. – P. 297.

987. Ibid.

988. Nordberg J. A. Histoire de Charles XII… – Р. 311-313.

989. Voltaire. Histoire de Charles XII… – Р. 20.

990. Nordberg J. A. Histoire de Charles XII… – Р. 339.

991. Strahlenberg, baron de. Description historique de l’empire russien. Traduit de l’ouvrage allemande de M. le Baron de Strahlenberg. – Amsterdam: Chez Desaint & Saillant, 1757. – T. 1. – 390 p. – Р. 98.

992. Ibid.

993. Ibid. – P. 271-272.

994. Ibid.

995. Ibid. – P. 6.

996. Ibid. – P. 8.

997. Ibid. – P. 22-23, 260-266.

998. Ibid. – P. 186-188.

999. Fabrice F.-E. von. Sejour du roi de Suede a Bender; ou Lettres de Mr. Le Baron de Fabrice, pour servir d’eclaircissement a l’histoire de Chatles XII. – Hambourg: Chez Chretien Herold, 1760. – VI+343 p. – P. 10, 15-16, 18, 22, 48, 53-54, 57, 69, 72-73, 91-98, 108, 120-126, 288.

1000. Constantin de Tourville. L’aveu sans exemple ou Memoires de Constantin de Tourville. – Amsterdam, 1747. – 308 p. – P. 171.

1001. Воспоминания Константена де Турвиля о походе Карла XII в Россию… – С. 125-133.

1002. Там само. – С. 127.

1003. Constantin de Tourville. L’aveu sans exemple… – P. 171.

1004. Pufendorff S. de, Bruzen de la Martiniere A.-A. Introduction a l’histoire moderne, generale et politique de l’univers…

1005. Ibid. – P. 292.

1006. Ibid.

1007. Ibid. – P. 296.

1008. Ibid. – P. 297-298.

1009. Ibid. – P. 299.

1010. Ibid.

1011. Ibid.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 204 – 226.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1519

Модифіковано : 18.07.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.