Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія / Козацька Україна 16 – 18 ст.… / 4. Козацька Україна у… / 4. 7. Відображення питань історії «козацької країни»…

Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях

4. Козацька Україна у французькій історіографії доби просвітництва

4. 7. Відображення питань історії «козацької країни» в працях просвітників та енциклопедистів

Луняк Євген

Розгляд історії України бачимо і в працях інших просвітників. Значну увагу в своїх наукових студіях «козацькій країні» приділяв історик, філософ і дипломат Габріель Бонно де Маблі (1709-1785). Як і його молодший брат Етьєн Бонно де Кондільяк (1715-1780), він з дитинства був занурений в атмосферу інтелектуальних пошуків і обертався в середовищі найпередовіших людей свого часу. Серед близького оточення Маблі бачимо Руссо, д’Аламбера, Монтеск’є, Гельвеція та ін. Сприйнявши передові віяння епохи, він незабаром почав сам генерувати рецепти, покликані покращити суспільство, поступово еволюціонуючи у своєму світогляді від ідей конституційної монархії до парламентаризму, республіканізму та навіть комунізму.

Парадигмою сучасної історичної науки філософ цілком в дусі просвітників вважав виховування людства за допомогою прикладів минулого. Для того, щоб відрізнити добро від зла, за Маблі, історик повинен грунтувати свої погляди на законах природного права. В синтезованому вигляді своє бачення ролі і місця історії у суспільстві, її методології та завдань історика мислитель виклав у своїх працях «Про вивчення історії» (1775) [1145] та «Про манеру історіописання» (1783) [1146].

Загальноєвропейську відомість Маблі приніс великий нарис «Суспільне право Європи, основане на договорах», в цілому завершений у 1748 р., який, по суті, є розглядом історії столітнього періоду європейської дипломатії від 1648 р. до своєї сучасності [1147]. Просвітник почав над ним працювати після того, як став секретарем у зовнішньополітичному відомстві кардинала П’єра-Поля Герена де Тансена (1680-1758), що дало йому змогу уважно ознайомитися з текстами міжнародних угод, реляціями послів, листуванням монархів і впливових осіб.

Хоча кар’єра дипломата для Маблі виявилася нетривалою, він добре зарекомендував себе на цій ниві, відзначившись при заключенні Вроцлавського миру (1742) та в ході Бредського конгресу (1746). Будучи противником агресивних загарбницьких війн, він вважав свою працю з історії міжнародного права внеском у розвиток порозуміння та співпраці між країнами: «Умови, що зближають держави, складають, мабуть, найважливішу частину історії. Наші сучасні історики, здається, так не думають, оскільки, побіжно оглянувши договори, поспішають перейти до опису військових деталей та інтриг» [1148]. Природно, що посеред розгляду міждержавних взаємин увагу Маблі привертають і договори, безпосередньо пов’язані з «козацькою країною».

Аналізуючи останні сто років європейської міжнародної політики, автор намагається розібратися з причинами, суттю та значенням тих змін, що відбулися в Старому Світі. Його історичний огляд може бути по праву визнаний підручником для діючих дипломатів і політиків того часу. Одним з питань, яке намагався розкрити у своєму творі Маблі, був стрімкий розвиток Московії, котра з маловпливової держави на північно-східній околиці Європи протягом століття перетворилася на найважливішого гравця у великій політиці на континенті, поставивши під свій контроль весь східноєвропейський регіон і продовжуючи нарощувати свою міць.

Саме в фарватері зростання російської могутності переважно й розглядаються події в Україні. Крім того, дослідник робить спробу розібратися з причинами, що зумовили ослаблення Речі Посполитої, Швеції та Османської імперії. Просвітник намагається не пропустити жодної з важливих політичних угод між Росією, Польщею, Туреччиною та Кримом. Зокрема, він уважно розглядає умови та наслідки домовленостей в Андрусові (1667), Бучачі (1672), Журавні (1676), Бахчисараї (1681), Москві (1686), Карловицях (1699), Стамбулі (1700). Одними з найсуттєвиших питань, які розглядалися в ході укладання цих договорів, були питання України та козаків.

Історик досить добре орієнтується в подіях, що відбулися протягом останніх ста років на землях козаків. Він зазначає, що занепад Речі Посполитої був спричинений повстанням козаків за правління Яна ІІ Казимира (імені Хмельницького автор не називає, очевидно, воно було йому відомим, хоча й не мало для нього якоїсь цінності). Більше уваги автор приділяє «шефу запорозьких козаків» Дорошенку (Dorosesko, Chef des Cosaques Saporovi), котрий не лише підняв повстання проти Польщі, але й прийняв протекцію турецького султана. Як пише Маблі, прагнучи захистити своїх нових підданих, той

«увійшов до Поділля в 1672 р., обложив і взяв Кам’янець (Caminiec) за дуже короткий час, атакував Лемберг в Чорній Русі (Lemberg dans la Russie Noire) і привів поляків до такого смутку, дійшовши аж до Бучача (Bouczacz), що мир тут і був підписаний 18 жовтня 1672 р. Михайло-Корибут, польський король, відступив значну частину Поділля Порті й зобов’язався сплачувати щорічну данину в 22 тисячі дукатів і ставитися до козаків, як до друзів» [1149].

Подібним чином розглядає Маблі й Журавненський мир, наводячи основні домовленості між сторонами, в ході яких Польща та Туреччина поділили Україну між собою. Щоправда, саме Журавно автор чомусь «розмістив» на Бористені, очевидно, сплутавши Дністер і Дніпро, назви яких досить схожі [1150]. Не забуває історик відзначити й те, що Дорошенко в той час перейшов на бік московського царя, а це в свою чергу спровокувало війну між турками та росіянами, яка хоча й відзначилась певним успіхом для султана, в цілому більше принесла користі Росії.

Досить часто Маблі звертається до подій 1709 р. в Україні. Він зазначає, що, посилившись на південному напрямку, Московська держава отримала змогу воювати зі своїм іншим споконвічним противником – Швецією. Історик постійно підкреслює, що саме розгром армії Карла ХІІ під Полтавою дав повне право Росії називатися великою державою.Слід відмітити, що про роль Мазепи та козаків у цих подіях Маблі зовсім не згадує. Взагалі його ставлення до козацтва негативне. Перебуваючи в полоні полонофільських симпатій і покладаючись на свідчення західних істориків, він дає козакам наступну характеристику:

«Татари за походженням і незвичні до дисципліни, вони найчастіше приносили лихо своїм друзям, ніж своїм ворогам. Вони спричинили в Польщі тисячі жахливих війн і ця Республіка не мала добрих взаємин з Портою аж доти, доки їх не позбулася. Цар Петро І наважився вчинити щось подібне стосовно козаків лівого берегу Бористену. Тільки знищивши їх, можна зупинити хід їхніх повстань і заколотів» [1151].

Автор добре розуміє, що збереження своїх вольностей і привілеїв козаками стоїть на заваді централізаторській імперській політиці, тому з певністю передбачає ліквідацію козацької України самодержавством. До слова, він стане очевидцем завершення цього процесу за півстоліття потому, доживши до часу найбільшого розквіту імперії Катерини ІІ.

Але й до Росії відношення автора цього твору насторожене й часто навіть вороже. На відміну від русофільства Вольтера, Маблі поділяє діаметрально протилежні погляди. Спостерігаючи за посиленням агресивної й експансіоністської політики цієї імперії, мислитель прогнозує, що наступними її жертвами стануть Польща, Крим і, можливо, Туреччина. Він відзначає, що від початку ХVІІІ ст. практично всі польські королі були царськими ставлениками, окрім хіба що Лещинського, якого підтримувала Франція, але його правління було нетривалим і двічі швидко закінчувалося під натиском російських полків.

Звідси випливає логічний висновок, якщо так піде й далі, Річ Посполита взагалі може втратити державний суверенітет. Щодо південного напрямку своїх завоювань, то Росія їх дуже чітко задекларувала під час походів на Крим та Азов, будівництвом Таганрога, Кам’яного Затону та Новобогородицької фортеці на Самарі. І хоча ці укріплення були зруйновані за умовами Прутського миру (1711), царський уряд повернеться до їх реалізації, коли посилиться [1152].

Ідею франко-російського альянсу автор відкидає, говорячи про її безперспективність. Так, згадуючи, що пробні кроки на шляху до цього вже були зроблені під час перебування Петра І в Парижі, філософ зауважує, що ці угоди не принесли користі жодній із сторін, крім торгівельної сфери. «За своїми політичними, військовими та економічними інтересами, – пише Маблі, – Росія ближче до Австрії, ніж до Франції. Тому, якщо Росія отримає союзників у Відні та Лондоні, Франція мусить шукати підтримки у Порти та Швеції» [1153]. По суті, дослідник дає конкретні поради уряду Людовіка ХV, яким чином можна завадити поширенню російської експансії в Європі. Як відомо, протягом ХVІІІ ст. французька зовнішня політика переважно матиме антиросійську спрямованість. Цілком у дусі Маблі.

Хоча подій в «козацькій країні» Маблі торкається час від часу, знаменно те, що він постійно оперує лише терміном «Україна», щодо ареалу козацьких володінь, який вживає весь час. Втім, населенням «України» для нього є тільки козаки, яких в дусі тогочасної історіографії він розглядає, як певну націю, як вже зазначалося, споріднену з татарами.

Великий трактат з історії міжнародної дипломатії став не єдиним твором Маблі, де автор звертався до української проблематики. В цьому контексті можна згадати про його трактат «Про управління та закони Польщі» (1771) [1154]. Ця розвідка була написана після здійснення просвітником подорожі до Речі Посполитої на запрошення барських конфедератів. Як відомо, Франція тоді надавала значну підтримку конфедератам, відправляючи гроші, зброю й офіцерів. Одним з керівників шляхетських військ був відомий французький полководець Шарль-Франсуа Дюмур’є (1739-1823), що зазнав поразки від армії Суворова. Французьке суспільство було добре поінформоване про ситуацію в Польщі, повстання гайдамаків, перебіг російсько-турецької війни.

Знаючи про полонофільські погляди видатного мислителя та про його прозорливість при аналізі політичних проблем, антиросійське угруповання польської шляхти звернулося до Маблі з проханням скласти поради для проведення реформ у Польщі, покликаних покращити її становище. У відповідь мислитель написав досить великий аналітичний трактат, адресований на ім’я графа Михайла Вієльгорського (бл. 1730 – бл. 1814), який виконував функцію емісара Барської конфедерації до Франції. Українській інтелігенції, мабуть, краще відомий онук останнього, композитор Михайло Юрійович Вієльгорський (1788-1856), що відзначився активною участю у викупі Великого Кобзаря з кріпацтва, а також тим, що до його доньки Анни безуспішно сватався Гоголь.

Не аналізуючи суспільно-політичних поглядів просвітника, представлених у цьому творі, зазначимо, що, пропагуючи свої рецепти стосовно покращення становища Речі Посполитої, Маблі показує гарну ознайомленість з історією Польщі, частиною якої протягом століть була й Україна. Щоб підсилити патріотичний дух поляків, він апелює до їхнього історичного минулого, згадуючи, зокрема, славетних сарматів та блискучі перемоги Собеського.

Філософ зазначає, що маючи спадкову монархію, яка існувала в часи Ягеллонів, королівство мало стабільність, порядок і поступовий розвиток. Ослаблення королівської влади призвело до посилення чвар між різними угрупованнями шляхти, кожне з яких намагалося відстоювати свою кандидатуру короля, пост якого став виборним. Це призвело до хаосу та анархії в державі. Цим, звичайно, користуються сусідні держави, й у першу чергу Росія.

«Ваші добрі громадяни повинні усвідомити, – пророче пише Маблі, – що Польща з титулом республіки, стане, насправді, лише провінцією Росії, якщо ви не виженете її війська зі своїх володінь. Бійтеся її гарантій, бійтeся її благодіянь, особливо бійтеся її протекції. Рано чи пізно ви перетворитеся на рабів, якщо ваші сусіди зберігатимуть найменший вплив на ваші справи… Не вами була дана корона Августу ІІІ. Вона була подарована йому Росією» [1155].

Передбачаючи, що в скорому часі Польща може втратити державну незалежність, Маблі радить конфедератам за будь-яку ціну не допустити виходу Османської імперії з війни проти Росії. На його думку, поляки мають переконати султана, що той має продовжувати війну, оскільки імперія Катерини ІІ швидко виснажиться, її фінансова система прийде в безлад і це, зрештою, призведе до її поразки. Для підкріплення своєї думки філософ наводить історичний приклад, пов’язаний з Полтавою, коли Петро І протиставив супротивнику «величне терпіння» і після численних поразок вщент його розгромив [1156].

Зважаючи на велике повстання гайдамаків, яке владі Речі Посполитій вдалося щойно придушити, та на міжнародний розголос про порушення прав дисидентів, під якими розумілися практично всі некатолики і на захисті яких активно наполягала Росія, Маблі зауважує, що поляки нізащо не повинні дозволяти втручатися іншим державам у свої внутрішні справи, вирішуючи їх самостійно [1157]. Проте, як знаємо, поради французького просвітника не врятували Барську конфедерацію від розгрому, Річ Посполиту від розподілів, а Туреччину від поразок у війнах з Росією.

Слід згадати, що подібні рекомендації про реформування суспільно-політичних відносин у Польщі, за пропозицією того ж Вієльгорського, одночасно з Маблі склав і Жан-Жак Руссо (1712-1778). Як і його колега, Руссо співчував барським конфедератам і висловлював надію на те, що «Росія не зможе уярмити Польщу» [1158].

Зауважимо, що, перебуваючи в Парижі, Вієльгорський опублікував у 1770 р. французькою мовою «Маніфест Польської конфедеративної республіки». Це об’ємна книга, де не лише подано програмні вимоги барських конфедератів, але й надруковано у французькому перекладі цілий комплекс державних документів та інших актів, пов’язаних з питаннями дисидентів та актуального збройного конфлікту в Речі Посполитій. Серед цих документів, більшість з яких, безумовно, має справжнє походження, можна побачити один, з приводу виникнення котрого в історіографії досі точаться суперечки. У цій книзі він називається «Маніфест імператриці Росії про знищення священиків, шляхтичів і євреїв, датований 20 червня 1768 р. у Петербурзі» [1159]. Цей фальсифікат, який був відбиттям реальних гасел гайдамацького руху, відомий в історіографії як «золота грамота». Його походження свого часу досліджував український діаспорний історик Петро Мірчук [1160]. У подальшому французькі історики не раз будуть звертатися до цього псевдодокументу, обстоюючи жорстокість царизму.

Серед творів діячів доби Просвітництва особливо треба відзначити внесок у розвиток і поширення знань про Україну французьких енциклопедистів. Насамперед йдеться про «Енциклопедію, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел». Добре відомо, що створення цієї колосальної праці тривало з 1751 по 1772 під загальним керівництвом Дідро і д’Аламбера й у кінцевому підсумку склало 17 томів тексту, 11 томів ілюстрацій, де містилося 71 818 статей. Це не враховуючи 4 томів додатків (1776-1777) і тóму ілюстрацій до них, а також 2 томи таблиць і доповнень (1780). Хоча до реалізації такого грандіозного задуму було залучено десятки найвідоміших інтелектуалів того часу, головний персональний внесок у створення «Енциклопедії» слід віднести на рахунок Луї де Жокура (1704-1779), або, як його ще називали, «раба Енциклопедії» (esclavе de l’Encyclopédie). У доробку цього автора близько 18 тисяч статей, поміж яких «Україна» (UKRAINE), «Русь (=Росія)» (RUSSIE), «Поділля» (PODOLIE), «Волинь» (VOLHINIE), «Київ» (KIOW, ou KIOVIE), «Луцьк» (LUCKO), «Кам’янець» (KAMINIECK), «Татари» (TARTARES), «Запорожці» (ZAPORAVIENS, ou ZAPOROGES) та ін. Зазначимо, що саме в замітках стосовно запорожців подано свідчення про Мазепу [1161].

На жаль, не всі матеріали «Енциклопедії» були авторизовані, тому зараз важко визначити, кому належать деякі статті, зокрема, «Козаки» (COSAQUES), «Гетьман» (HETMANN), «Батурин» (BATURIN), «Львів» (LEOPOL, LEMBERG), «Хмільник» (CHMIELNIC), «Чигирин» (CZEBRIN), «Черкаси» (CZIRCATSI), «Чернігів» (CZERNIKOW), «Чорнобиль» (CZARNOPEL, CZERNOBEL – в уявленні редакторів енциклопедії це два окремих міста, розташованих на Волині), «Чортків» (CZARTIKOW) тощо.

Визначаючи заслуги де Жокура, необхідно відзначити, що основними джерелами для його українознавчих статей були твори Вольтера. Саме тому інформація, подана ним, по суті, дублює повідомлення, що містяться в працях «короля філософів». Наприклад, згадки про заснування константинопольськими імператорами «Кізовії», тобто Києва; про старовинні грецькі написи на його будівлях; про походження козаків від «збіговиська давніх роксоланів, сарматів і татар»; про невпорядковане використання запорожцями жінок для поповнення своїх лав, коли брат має дітей від сестри, а батько від дочки; про католицтво українців (цей етнонім де Жокур також використовує слідом за Вольтером) до переходу їх під владу Росії і т. п. [1162] Хоча, звичайно, більшість свідчень, наведених в «Енциклопедії» мали достовірний характер.

Відзначимо, що багато нових матеріалів було вміщено незабаром у доповненнях до «Енциклопедії» (1776-1780), наприклад, статті «Київщина» (KIOVIE), «Ніжин» (NESCHIN ou NIESCHIN) та ін. [1163] Було також вміщено несподівано досить велику за обсягом статтю «Хмельницький» (CMIELNISKI), де вказано основні віхи життя гетьмана. Небагатьом постатям в енциклопедії відведено стільки місця. Цей матеріал займає шість стовпчиків на трьох сторінках. Його автором є Клод-Луї-Мішель де Сасі, королівський цензор та історик, член кількох наукових товариств.

Де Сасі було доручено створення статті про Хмельницького, оскільки він свого часу написав «Загальну історію Угорщини», тож вважався фахівцем зі східноєвропейської минувщини. В цілому виклад біографії гетьмана достовірний, хоча він позбавлений майже будь-якого датування. Автор просто переповідає основні події життя «цього славетного мужа, який відзначився тим, що поставив Польщу за волосину від загибелі», в логічній послідовності. Не забуває відзначити де Сасі важливу роль у розгортанні Хмельниччини Максима Кривоноса (Czivonos). Втім, це єдиний з козацьких полковників, згаданих у статті.

Значно краще висвітлено протилежний табір. Серед польських воєначальників та урядовців названо Миколу Потоцького, Адама Кисіля, Ярему Вишневецького, Януша Тишкевича, Самуїла Осинського, Андрія Фірлея. Левову частку статті відведено під переказ подій під Зборовом і Збаражем. Хоча автор міг вважатися у Франції знавцем східноєвропейської історії, слід зауважити, що висвітлення ним подій виказує недостатню обізнаність з перебігом Хмельниччини. Так, причинами повстання де Сасі вважає особисті амбіції козацького ватажка, після битв під Зборовом і Збаражем автор не позначає більше жодного збройного зіткнення між ворогуючими сторонами і т. д. А його тезу про те, що «Хмельницький знайшов смерть достойну себе в битві, яку він дав полякам і в якій він сперечався за перемогу до останнього подиху», можна взагалі не коментувати.

Також треба відмітити, що, користуючись працями авторів минулого століття, він міг дещо заплутати сучасних йому читачів, вживаючи поняття «la Russie». Якщо для людей ХVІІ ст. під цим терміном здебільшого розумілась східна окраїна Речі Пополитої, то через сто років це слово вже досить твердо асоціювалося з «імперією царів». Тому деякі фрази цієї енциклопедичної статті могли дезорієнтувати читача кінця ХVІІІ ст. Для зразку наведемо кілька з них:

«Хмельницький уклав альянс з русинами (=росіянами), польськими підданими»; «загони під проводом Кривоноса поширилися по Поділлю та по Русі (=Росії)»;

«руська (=російська) знать, вигнана зі своїх замків селянами, що поєдналися з козаками, кинулась до цього міста [мається на увазі Замостя – Є. Л.]»;

перебуваючи під Замостям, «Хмельницький, щоб закрити шляхті дорогу на Русь (=в Росію), збирався розташувати тут свої війська».

Ще однією анахронічною ознакою даної статті є та обставина, що країна, де діяли Хмельницький і козаки, жодного разу не названа Україною, а лише Руссю [1164].

А ось інша стаття з доповнень до «Енциклопедії» представляє саме новий підхід до висвітлення минулого України. Йдеться про статтю «Козаки», яка містилася й в основному тексті даного енциклопедичного видання, однак тепер її було повністю переписано і вона докорінно відрізнялася від попереднього варіанту. Якщо початково її обсяг складав лише 13 рядків, то в новому вигляді вона займала вже 6 стовпчиків щільного дрібного тексту, розташованого на 4 сторінках. Тобто обсяг статті зріс приблизно в 35 разів. Годі вже й казати, наскільки цей матеріал став більш насиченим інформативно. Включення такого розгорнутого нарису до енциклопедії свідчить не лише про ознайомленість автора з історією козацтва, але й про зацікавленість редакторів видання та очевидний попит читачів на деталізовану інформацію про козаків. В «Доповненні» до енциклопедії читаємо: «Хоча ця стаття здається вже досить розгорнутою, ми не хотіли б однак пропустити щось, що стосується історії козаків Малої Росії» [1165].

На жаль, ім’я автора даної статті про козаків залишилося прихованим під ініціалами T. D. G. Його особа є невідомою [1166]. В той же час свідчення, наведені ним, дозволяють визнати цього дослідника одним з найкращих знавців минулого козацтва, поміж своїх французьких колег, таких як Вольтер, де Жокур та ін. Саме його грунтовна обізнаність в даному питанні дозволила йому уникнути тієї купи неоковирностей, яка була притаманна багатьом його попередникам, і насамперед двом останнім.

Наприклад, про першопочаткове охрещення українців у католицтво. T. D. G. зазначає, що козацький народ з давніх-давен дотримувався «грецького обряду» й мав ту ж саму релігію, що й «московити», а його охрещення уходить своїм корінням в глиб минувшини й відоме з князівських часів на Русі; саме це змушувало козаків протестувати проти рішень «собору у Бресті-Литовському в 1595 р.» (à Breste, en Lithuanie, en 1595), коли православну церкву почали змушувати до підпорядкування Риму й переслідувати її священників і паству, що, врешті-решт, вилилося у грандіозне повстання під проводом Хмельницького (Bogdan Chmelnizki), «чоловіка дієвого та дуже розумного», котрий перетворив Україну на фактично самостійну державу з центром у Чигирині (Tschigirin) [1167]. Зауважимо, що інші козацько-селянські повстання при цьому не згадуються.

Автор також заперечує татарське походження козаків, кількаразово наголошуючи, що «вони є русинами за своїми витоками» (ils sont Russes d’origine), а їхня мова, хоча й близька «до мов поляків і московитів, є ближчою до останніх» [1168]. Навпроти, він всіляко підкреслює, що козацтво викристалізувалося саме в війнах з татарами. «Є всі підстави гадати, – пише він далі, – що вони [козаки – Є. Л.] є русинами за походженням; їхня мова та релігія є цьому доведенням. Щоправда, однак, вони мають татарську подобу, чого не можна відкидати, але це саме по собі нічого не доводить: така схожість між двома народами може бути наслідком змішення обох націй внаслідок шлюбів» [1169].

Аналізуючи дискусійну етимологію поняття «козак», автор згадує про виведення цього терміну від слов’янських слів «коза», «коса» чи кипчацького «грабіжник, крадій», а також від літописних «касогів», з якими воював ще «князь Мстислав Тьмутараканський, син Володимира Великого» (le prince Mstislaw de Tmutracan, fils du grand Wladimir). Якщо перші версії, історику здаються малоймовірними та необгрунтованими, то саме остання, згідно з його поглядами, має право на існування, хоча й не може бути прийнята, як єдино правильна. Історик наголошує: «Схожість назв не є вичерпним доказом. Ім’я може переходити з одного народу на інший».

Він підкреслює, що не позбавлене логіки твердження про татарське коріння слова «козак», яке в мові цих степових кочовиків означало «легкоозброєного воїна; солдата, схильного виснажувати та турбувати ворога запеклими боями; найманця, що служить за плату, і нарешті чоловіка з виголеною головою» [1170]. Згадує він і те, що раніше козаків досить часто називали «черкасами» (les Tschirkasses), за назвою їхнього міста. Зазначимо, що кипчацька та татарська версії, розглянуті автором окремо, по суті, виглядають однаково.

Козаків T. D. G. вважає не стільки народом, скільки військовим співтовариством (la milice). Зазначаючи, що основу козацтва склали уродженці «Малої Росії», він свідчить про приєднання до його лав поляків, росіян, татар і вихідців з інших націй. «Можна зробити висновок, – пише історик, – що це не є ні назвою нації, ні назвою країни, а лише професії, характеру діяльності, що відображає особливу схильність до ведення війн» [1171].

Історик наголошує на підтримці на перших порах козацтва з боку польських королів. Зокрема, він згадує про надання Баторієм козакам клейнодів: корогви, бунчука (дослівно – «кінського хвоста»), булави (дослівно – «командирського жезлу») та печаті, а також містечка Трахтемирів (Terechtemorow). Відзначає автор і великий внесок у розвиток козацької організації Предслава Лянцкоронського (Preslaw, ou bien Predislaw Lanskoronsky) та «князя Богдана Ружинського, першого гетьмана» (prince Bogbàdan Roschinsky, premier hetmann), котрі сприяли поширенню козацького впливу в Україні [1172].

Знаменно те, що у своїй статті автор виходить за межі розгляду суто козацтва й подає найголовніші віхи української історії: правління давньоруських князів, початок занепаду Києва в часи Андрія Боголюбського (André Jurgewitsch Bogolubskoy), зруйнування краю татарськими ордами хана Батия (Bati) в 1240 р., підкорення більшої частини руських земель поляками та литовцями. Згадує історик і про такий дискусійний факт у вітчизняній історіографії, як розгром у 1320 р. військами Гедиміна київського князя Станіслава (Stanislau, prince de Kiovie), нащадка роду давньоруських правителів, і посадження великим князем литовським у Києві свого намісника [1173]. Але, звичайно, починаючи з ХVI ст. головну увагу звернуто саме на козаків.

Побіжно торкаючись подій визвольної війни під проводом Хмельницького, якому в цьому ж томі додатків присвячено окрему статтю, автор не зупиняється докладно на перебігу військових дій, а лише характеризує умови договору в Переяславі (Peréaslawl), який він датує 6 січня 1654 р. В той же час він свідчить про освоєння козаками саме в цей час Слобожанщини й виникнення п’яти слобідських полків: Охтирського (Achtirka), Сумського (Sumi), Харківського (Charkow), Ізюмського (Isum) та Рибінського чи Острогозького (Rybna ou Ostrogoschk) [1174].

Оминаючи насичену подіями добу Руїни, наступним після Хмельницького гетьманом в статті згадується вже Мазепа, в контексті загальновідомої на заході полтавської епопеї. Слідом за ним слідують згадки про двох останніх гетьманів Данила Апостола (Daniel Apostel) та Кирила Розумовського (Kirila Grigorgewitsch Rasomowsky), перед обранням яких, як зауважує автор, пост гетьмана кілька років був вакантним. Стосовно останнього очільника України, історик зазначає, що на характер вибору його козаками вплинула особиста позиція імператриці Єлизавети [1175].

Слід відмітити, що дану енциклопедичну статтю присвячено козакам взагалі, але, звичайно, головне місце в ній відведено саме українському козацтву, як найвідомішому тоді в Європі. Щодо останнього в статті повідомляється: «Сьогодні розрізняють два види козаків – малоросійських (les Malorossis) і запорозьких (les Saporogiens)». Розглядаючи запорожців, автор не тільки зауважує, що вони живуть на Січі (la Setscha) за дніпровими порогами, звідки й отримали свою назву, але й подає картини їхньої побутової та військової діяльності. При цьому жодним словом не згадується вольтерівська нісенітниця про практикування запорозькими козаками інцесту, лише зазначено, що на Січі живуть одні чоловіки. Трохи далі автор повідомляє про криваву розправу, влаштовану Петром І у 1709 р. над запорожцями та їх родинами за перехід мазепинців на бік шведів, що змусило багатьох козаків забирати своїх жінок і дітей і тікати з насидженого місця [1176].

Зауважимо, що на той момент, коли ця стаття побачила світ (1776), Запорозька Січ була вже зруйнована Катериною ІІ, а козацький стан в Україні фактично було ліквідовано. Втім, автор вищезгаданої статті відчував подібний розвиток подій, зазначаючи наприкінці свого невеличкого твору: «Завершуємо наш огляд згадкою про те, що козаки в цілому зараз здаються більш залежними від російського двору, як ніколи раніше; оскільки тоді вони формували своєрідну республіку вояків, що була за багатьма ознаками незалежною» [1177].

В цілому слід визнати, що невідомий автор цієї невеличкої розвідки про козаків не лише подав точні відомості про Україну та її населення, але й значною мірою спростував окремі хиби вольтерівських творів і похідних від нього досліджень щодо козацтва. На жаль, важко визначити все коло джерел, якими користувався T. D. G. при написанні даної статті, сам він покликається лише на праці відомого історика Антона-Фрідріха Бюшинга (1724-1793), втім, не можна не пересвідчитись у його доброму знанні предмету та правильній в історичному плані подачі матеріалів.

Ще однією не досить типовою для тогочасної французької історіографії рисою цього твору є досить правильна транскрипція українських власних назв, що дозволяє їх ідентифікувати без утруднень. Разом з тим у статті щодо країни козаків переважно вживається не популярне до того поняття «Україна», а визнаний офіційним російською імперською владою термін «Мала Росія» (la Petite Russie, Molaia Rossia), що сприяло поширенню визначення пропагованого царизмом. Хоча автор і підкреслює, що поняття «Мала Росія» та «Україна» за змістом ідентичні. Він також наголошує, що необхідно відрізняти «Малу Росію» від «Росії» взагалі, під якою зараз розуміють те, що раніше іменували «Московією» [1178].

Згадана стаття про козаків була без змін надрукована і в наступному фундаментальному довідковому виданні – 58-томній так званій «Івердонській енциклопедії», названій так за місцем виходу [1179]. Характеризуючи дане енциклопедичне видання, слід зазначити, що воно було суттєво збагачене новими матеріалами про Україну, здебільшого географічного плану. В цьому контексті можна згадати статті, присвячені українським містам: Батурину, Білій Церкві, Глухову, Дубно, Жидачеву, Кам’янцю-Подільському, Києву, Ніжину, Острогу, Прилукам, Полтаві, Чернігову, Чорнобилю, Чорткову тощо. Більшість цих українознавчих матеріалів було написано Жаном-Анрі Андріє (1729-1788).

При всій лаконічності й подекуди неточності французькі енциклопедії другої половини ХVІІІ ст. несли той багаж знань, який дозволяв дослідникам черпати в них інформацію про ті країни, які їх цікавили. Однією з них була і «країна козаків» – Україна.

Ще одним фундаментальним виданням, співставним за своєю масштабністю та значимістю з грандіозною працею енциклопедистів, може бути по праву визнана багатотомна «Всесвітня історія від початку світу до сьогодення», автори якої намагалися виствітлити минуле всіх існуючих держав. Хоча в основу цього унікального видання було покладено англійський відповідник «A Universal history, from the earliest account of time. Compiled from original authors; and illustrated with maps, cuts, notes, &c», що виходив у Лондоні в 1747-1768 рр., слід визнати, що творці французького аналогу виступили не тільки у ролі перекладачів. Було проведено значну роботу з редагування, виправлення та доповнення текстів історичних нарисів.

Ця праця поєднала зусилля цілої плеяди талановитих істориків-просвітників, серед яких в першу чергу слід назвати Жака-Жоржа Шоффп’є (1702-1786), Луї Дюсьйо (1744-1805), П’єра-Пріма-Фелісьєна Ле Турнера (1736/1737-1788), Франсуа-Жозефа Гоффо (1755-1836) та ін. Як і у випадку з «Енциклопедією», дану «Всесвітню історію» можна визнати не тільки науково-просвітницьким, але й політико-ідеологічним маніфестом, який ніс в собі віяння нових ідей.

Зважаючи на відсутність окремого державного статусу та належність українських земель до складу сусідніх монархій, історії нашої країни найбільше торкаються розділи, присвячені Росії та Польщі. Події домонгольської Русі, природно, більшою мірою пов’язані з теренами теперішньої України. В контексті як російської, так і польської історій розглядається загарбання українських земель після смерті останнього галицько-волинського князя у 1340 р. та занепаду тут державності. Причому трактуються вони по-різному, в залежності від того, якій державі присвячено даний розділ. В розділі про Росію, наприклад, читаємо, що поляки «підкорили Чорну Русь, Поділля, Україну та місто Київ» і «забрали у росіян їхні найкращі провінції» [1180].

Отже, поляки виступають тут у ролі агресорів, що забирають законну власність росіян. У польському ж розділі цей факт подається під іншим кутом зору:

«1340 р. Чоловічій рід князів Русі щойно припинився зі смертю Болеслава, якого було отруєно власними підданими, що втомилися від його тиранії. Польські князі колись панували над даною частиною цієї обширної імперії. Казимир вирішив відновити збройною рукою ці забуті права, але без кровопролиття. Він обложив Львів. Його мешканці не вимагали нічого, крім збереження грецького звичаю, і здалися. З такою ж легкістю від підкорив і Волинь» [1181].

Звичайно, відмінність у трактуванні подій узалежнювалася від тих джерел, якими користувалися автори того чи іншого розділу. Це зумовлювало більшу прихильність до поляків або росіян в залежності від того, кому дана частина твору була присвячена. І ті, і інші визнавалися законними володарями Південної Русі.

Розділ з історії Польщі у «Всесвітній історії» значною мірою слід віднести до доробку відомого історика того часу П’єра-Жозефа де ла Пімпі де Соліньяка (1687-1773). Як визнаний дослідник, він був вшанований обранням до членства в кількох поважних наукових товариствах. Серед них насамперед варто відзначити Академію Станіслава Лещинського у Нансі, у створенні якої в 1750 р. він брав безпосередню участь, будучи особистим секретарем цього монарха. Як особа, наближена до Лещинського, історик користувався підтримкою того й мав доступ до власного архіву короля та його великої бібліотеки. За дорученням цього монарха-мецената Соліньяк розпочав в 1740-х рр. роботу над створенням фундаментальної «Загальної історії Польщі», яка в кінцевому підсумку вилилася у 5-томне видання, що доводило події до 1575 р. [1182] Цікаво відзначити, що даний великий твір було адресовано та присвячено тодішньому дофіну Франції Людовіку-Фердинанду (1729-1765), онуку Лещинського.

За більш ніж два десятиліття потому авторами «Всесвітньої історії» було підготовлено продовження цієї праці, яке охопило ще два століття й довело виклад подій до 1774 р., тобто до часу, коли історик вже помер. Однак з поваги до його заслуг цей нарис було опубліковано, як 6-й том роботи Соліньяка [1183]. Це «Продовження загальної історії Польщі Соліньяка» було майже повністю включене до «Всесвітньої історії».

Польський розділ цієї праці досить детально торкається подій, пов’язаних з українськими землями. Дуже часто територія на захід від Дніпра іменується у відповідності до традицій французької історіографії «Чорною Руссю». У нарисі відбито зміни та діяльність місцевої влади, релігійні процеси, війни, повстання тощо. Особливу цікавість має невеличкий огляд історії українського козацтва, основою для якого послужили, зокрема, праці Ле Лабурера та Шевальє. Цілковито в дусі європейських авторів наддніпрянським козакам дається наступна характеристика: «Це було збіговисько розбійників, які мешкали на прикордонні Русі, Поділля та Волині». Також вже традиційно наголошується на виключній ролі Стефана Баторія, який намагався «цивілізувати» козаків України та надав їм у розпорядження містечко Трахтемирів. Саме завдяки реформам вищезгаданого короля ці «степові дикуни» перетворилися на «надійний захист Польщі з боку Туреччини та Татарії» [1184].

Серед інших визначних подій козацької історії, вказаних тут, можна назвати розгром козаками татарського війська у 1589 р. під Львовом та скарги кримського хана на них, участь козаків у російській Смуті на початку ХVІІ ст. та Хотинській битві 1621 р., будівництво Кодака (Hudac) в 1635 р. та пов’язане з цим повстання запорожців [1185]. Принагідно відзначимо, що в російському розділі «Всесвітньої історії», де події Смутного часу розкриваються більш детально, не тільки наголошується на важливості підтримки козацтвом Гришки Отреп’єва (Griska Utropeja) для його сходження на престол, але й використовується етнонім «українці», який лише нещодавно з’явився у французькій літературі. Так, зокрема, зазначається, що

«Істома Пашков та Іван Ісайович Болотников стали на чолі козаків і українців (Isthoma Basiow & Iwan Isaiwitz Polutnich étoient à la tête des Cosaques & des Ukrainiens). Це військо просунулося на 50 верст до Москви. Шуйський (Zuiski) надіслав полки, щоб його зупинити, але вони були розбиті й залишили українцям вільну дорогу аж до столиці» [1186].

Особливу увагу слід звернути на висвітлення у «Всесвітній історії» перебігу Хмельниччини, якій відведено досить багато місця. Тут найбільшу цікавість має не так фактична складова, вона є достатньою мірою вже традиційною для тогочасної історіографії, скільки саме трактування подій. Характерною особливістю цього нарису про визвольну війну українців проти польського гніту є досить нетипове раніше для французів абсолютно позитивне ставлення до повсталих козаків і селян. Автори не тільки не засуджують повстанців за виступ проти свого монарха та законних властей, але навпаки відверто симпатизують їм і визнають їхню боротьбу справедливою.

Тут не відкидається персональний мотив Богдана Хмельницького (Bogdan Kzmielniski) виступити проти польського свавілля. Зокрема, зазначено, що Чаплинський (Czaplinski) «пограбував і зруйнував маєток цього козака, наказав висікти батогами його сина на загальному майдані, забрав його жінку та віддав її на поталу жорстокості своїх солдатів, наказав убити його матір і сина» [1187]. При цьому козацькому лідеру дається цілком прихильна характеристика. Він визнається талановитим полководцем, відомим «генералом, що пройшов через всі ступіні військової служби. Його подвиги, здійснені у країні, де він народився, були на виду у козаків» [1188]. Тільки тоді, коли його відштовхнули у Варшаві й знехтували його правом на справедливість, він став на шлях боротьби, щоб «помститися за себе та за свій народ» [1189].

Однак особисті причини виступу Хмельницького тут ні в якій мірі не затіняють загальні глибинні передумови цієї великої козацько-селянської війни, котрі коріняться в становищі народних мас. У «Всесвітній історії» підкреслюється, що селяни «виснажені податками та панщиною, втомлені нестерпним ярмом, кидали своїх тиранів і тікали на Україну». Визнається, що шляхетське панування перетворило цих людей на «власність, основану на насильстві, яку відкидає розум». Сам факт масових втеч трактується тут, як «невід’ємне право, яке природа подарувала всім людям, – тікати подалі від тиранії». Щодо повної підтримки дій повстанців місцевим населенням зазначено:

«Таким є наслідок рабства. Кріпак, який бачить в своїх земляках тільки тиранів, завжди готовий їх зрадити». На фоні тотального зубожіння та злиденості українського селянства та приниження козацтва, доведених до відчаю, показується розпуста та розкошування знаті. Як можна побачити вже з цих невеличких цитат, даний твір наскрізно просякнутий просвітницькою, ба, більше, революційною риторикою. До цього можна додати акцентування уваги в тексті твору на мудрості «короля-філософа» Баторія. А ось стосовно Кодацької фортеці, побудованої перед дніпровими порогами, зазначено, що це «майстерня, де кували кайдани для козаків» [1190].

Всю відповідальність за початок козацько-селянського повстання в Україні автори «Всесвітньої історії» покладають на польську шляхту, одного з представників якої, а саме Чаплинського, вважають головним призвідцем цієї страшної війни. Ще одними винуватцями кровопролиття визнаються інший шляхтич Ієронім Радзейовський вкупі з королем. Мається на увазі те, що, дізнавшись про перелюб своєї дружини з Яном ІІ Казимиром, Радзейовський почав підбурювати козаків до нової війни проти своєї батьківщини [1191].

Треба зауважити, що на момент виходу даного тому «Всесвітньої історії» в Америці вже відбулася революція, яка сколихнула весь світ, а до взяття Бастилії залишалося лише 9 років і дух Марсельєзи носився в повітрі. По суті, приклад Хмельниччини дозволяв авторам «Всесвітньої історії» створити яскравий революційний маніфест, спрямований проти віджилого феодального ладу, абсолютизму, привілеїв знаті та соціальної нерівності й адресований насамперед своїм співгромадянам.

Підкреслення боротьби підданих проти тиранії свого правителя та знаті стосується не тільки подій народної війни в Україні. Воно поспіль зустрічається у творі. Зокрема, до вітчизняного минулого належать фрагмент, пов’язаний, як вже вище зазначалося, з отруєнням галицько-волинського «князя-тирана Болеслава» своїми підданими, що для тогочасної традиційної моралі при її обожествленні монархічного ладу виглядало страшним гріхом і блюзнірством.

Зауважимо, що у першоджерелі, тобто в «Історії революцій у Польщі» Дефонтена, з якої, безумовно, було запозичено цей фрагмент, були відсутні згадки про тиранію Болеслава, і будь-який негативізм у його зображені відсутній, а отруєння князя розглядалося, як акт помсти галицької знаті за намагання прищепити ним їй католицтво [1192]. Як бачимо, у «Всесвітній історії» акценти докорінно змінено. Серед інших подібних прикладів можна згадати про події Смути, коли Лжедмитрій здобув підтримку козаків і простого люду та йшов на Москву, а Борис Годунов, цей «тиран, тремтів у своєму палаці» [1193].

Не забувають автори «Всесвітньої історії» штрикнути й духовенство, а зокрема, й Ватикан. Так, досить комічно виглядає епізод, коли, стурбований поширенням Хмельниччини, Ян ІІ Казимир «просив грошей у папи, щоб підкорити цей непокірний народ. Святий отець надіслав йому свої благословення, прощення та обіцяв надати допомогу найпотужнішими зі своїх молитов» [1194]. В цьому уривку досить чітко можна побачити антиклерикальний сарказм, цілковито у вольтерівському дусі.

Аналізуючи інформативний бік згаданого історичного нарису про події козацько-селянської війни під проводом Хмельницького, треба відмітити в цілому його правдивість, послідовність, але разом з тим фрагментарність і стислість. Фактично розгляд Хмельниччини зведено до 1648-1649 рр., саме тому тут можна зустріти детальні згадки лише про три битви: під Корсунем (Corsum), Збаражем (Sbarras) і Зборовом (Sborow). Наведено також основні умови Зборівської угоди. Авторами згадано союз з Тугай-беєм (Tohaibeg), якого недоречно названо «татарським ханом», проте цілковито проігноровано полковників Хмельницького. Однак не слід забувати, що даний нарис містився в історичному розділі, присвяченому Польщі, тож не передбачав на меті висвітлення суто української історії.

Подальший виклад містить лише побіжні згадки про Україну, яка здебільшого виступає як об’єкт прагнень навколишніх великих держав: приєднання до Росії (1654), захоплення Кам’янця турками (1672), перемоги Собеського під Хотином (1673) і Журавном (1676), Вічним мир (1686), Кримські походи (1687, 1689) тощо. Єдиним виключенням поміж цих коротких звісток може бути яскравий епізод, пов’язаний з українським походом Карла ХІІ. Події 1708-1709 рр. знайшли своє відображення, як в розділах, присвячених Росії та Польщі, так і в розділах про Швецію і Туреччину. Найдокладніший опис цих подій міститься якраз в історичному нарисі, присвяченому Швеції. Однак оригінальність цього матеріалу є невисокою, оскільки він, по суті, є стислим переказом відповідного уривку з «Історії Карла ХІІ» Вольтера, на працю якого є й посилання у тексті. Відзначимо лише, що «Всесвітня історія» була одним з тих творів, який сприяв поширенню вольтерівської тези про Мазепу, як поляка, котрого «за амурну інтрижку» було вигнано з батьківщини й таким чином він потрапив до козаків [1195].

Наступні згадки про Україну мають уривчастий характер і здебільшого стосуються військових дій: Прутський похід Петра І (1711), російсько-турецькі війни (1735-1739, 1768-1774) тощо. Оскільки «Всесвітня історія» доводила події до сучасного для її авторів періоду, вони не оминули таких важливих моментів, як Коліївщина (1768) і розподіл Польщі (1772). Знаменно те, що, говорячи про гайдамацьке повстання, винуватцями цього вибуху народного гніву, як і у випадку з Хмельниччиною, визнаються привілейовані класи:

«Повстання в Україні призвело до найсумнішого видовища, якого ще ніколи не було. Люди грецького обряду були його зачинателями. Жертвами стали євреї та католики. Все було залите кров’ю, вкрите попелом і руїнами. Тоді розкаялись у тому, що віддали в оренду цю провінцію жадібним євреям (d’avides Hébreux) [останнє словосполучення можна перекласти трохи інакше – «єврейським Давидам» (Davides Hébreux) – у вимові ці варіанти звучать однаково, тобто, вочевидь, автор тексту передбачав словесний каламбур – Є. Л.], здирство яких послужило приводом до цього повстання.

У Польщі були інші біди: загони розбійників обступили великі дороги, селяни не хотіли обробляти свої землі. Вони повернулися до своїх халуп, але дуже швидко зубожіння та гультяйство змусили їх звідти вийти, щоб грабувати майно подорожніх. Голод огорнув країну, що була однією з найродючиших у світі. Навколо Бара та Брацлава, Київського воєводства, Волині, Покуття, Червоної та Малої Русі, Калиського округу… можна було побачити тільки спустошення» [1196].

Розподіл земель Речі Посполитої творці «Всесвітньої історії» вважають закономірним явищем. До цієї трагедії державу підштовхнули власні негаразди, свавілля шляхти та майнова і соціальна нерівність. Говорячи вустами Яна ІІ Казимира автори цього твору вважають, що початок руйнуванню Польщі було покладено самими поляками тоді, коли вони відштовхнули від себе козаків і змусили їх поєднатися з росіянами [1197]. Річ Посполита, розбурхана внутрішніми чварами, яскравим зразком яких стали діяльність Барської конфедерації та гайдамацьке повстання в Україні, почала просто розвалюватися. На думку просвітників, наочний урок для всіх властителів.

Досить близьким за своїм духом, задумом і композицією до «Всесвітньої історії» є виданий у 1762 р. в Парижі «Короткий хронологічний нарис історії Півночі або держав Данії, Росії, Швеції, Польщі, Курляндії та ін. та ін. З особливою увагою до духу, вдачі та звичаїв їхніх націй; до природи та продукції їхнього клімату. Разом з історичним нарисом, що включає дані про країну лопарів, татар, козаків, військових рицарських орденів Тевтонського та Ливонського; нотатки про науковців та інших видатних людей, митрополитів, російських патріархів, архієпископів і єпископів Польщі, сучасних володарів і т. д., і т. п.» [1198].

Багато уваги тут приділено Україні, а козаків навіть згадано у розлогій назві. Зрозуміло, що цей великий за обсягом твір, автором-упорядником якого був адвокат Жак Лякомб (1724-1811), має суто компілятивний характер, де непросто розгледіти риси оригінальності. Так, у ньому відчуваються запозичення з праць Вольтера, Дефонтена, Массюе, «Вступу до історії найвідоміших держав і країн» Пуфендорфа та Брюзена де ла Мартін’єра тощо. Наприклад, Лякомб повторює вольтерівські тези про потрапляння польського шляхтича Мазепи до козаків внаслідок «своїх амурних інтрижек» і першопочаткове католицтво українців [1199], майже цілковитим запозиченням з Вольтера є опис шведського походу в Україну [1200].

Хмельниччина подається здебільшого в трактуванні Массюе. Слідом за цим автором Лякомб подає й більшість власних назв та імен. Наприклад, назву річки Zuammer, у якій непросто побачити Самару. Цікаво, що, згадуючи, як і у Массюе, про литовське коріння Хмельницького, Лякомб іде далі у перекручуванні фактів, називаючи майбутнього володаря України «сином одного литовського селянина» (Kmielniski… étoit fils d’un paysan de Lithuanie) [1201].

Однак, хоча твір Лякомба і мав похідний характер, він сприяв подальшому поширенню історичних знань про Україну, яка розглядалася, як одна з найважливіших країн європейського сходу, розділена навпіл між росіянами та поляками. Зокрема, в творі Лякомба відзначено й важливий культурний вплив України в регіоні. Він зазначає, що ще до того, як Петро І заснував університет у Петербурзі, а його дочка в Москві, вже існував інший – у Києві [1202]. Звичайно, тут йдеться про Києво-Могилянську академію.

Також варто згадати, що до доробку Лякомба належить «Історія революцій в Російській імперії» (1760) [1203]. Проте викладені в ній українознавчі матеріали майже повністю дублюють зміст розділу про Росію вищезгаданого твору.

Польська історія, а значить і минуле України, як складової частини Речі Посполитої, були завжди в полі зору французьких дослідників, зважаючи на тісні політичні, культурні, релігійні та династичні зв’язки. Проте ніколи увага французького суспільства до польських справ не була такою напруженою, як у ХVIII ст., коли Версалю жодного разу не довелося затвердити на троні цієї держави вигідного собі володаря, а слабнуча Польща все тісніше входила до орбіти впливу царського уряду, стосунки з яким традиційно у Франції були напруженими. В той же час французьке керівництво мало навіть кровну зацікавленість у долі Польщі, зважаючи на те, що королевою Франції довгий час була полька Марія Лещинська, її батько став останнім герцогом Лотарингії, дід і два прадіди останнього французького монарха передреволюційної доби Людовіка ХVІ були королями Речі Посполитої, а його матір польською принцесою.

В історіографічному плані довге панування саксонської династії у Варшаві, підтримуваної Росією, відмічено доволі цікавою розвідкою, написаною на замовлення прем’єр-міністра Речі Посполитої графа Генріха фон Оцешино-Брюля і виданій у 1763 р. Цей «Короткий хронологічний нарис історії Польщі» належить до франкомовних творів, створених нефранцузами. Його автором був німецький історик Фрідріх-Август Шмід. Для розвитку західного українознавства ця робота цінна тим, що в своїх хронологічних таблицях містить багато свідчень про події в Україні. Цей датник, що охоплював період 964-1733 рр., дозволяв у стислому вигляді ознайомитися з головними фактами з історії земель Речі Посполитої [1204]. Досить докладно в ньому висвітлена діяльність українського козацтва. Зразком для цього твору стала праця Шарля-Жана-Франсуа Ено д’Аморезана (1685-1770) «Короткий хронологічний нарис історії Франції до смерті Людовіка ХІV».

Історія козацтва вже досить довгий час залишалася цікавою та актуальною темою досліджень. Тому не дивно, що багато серйозних французьких науковців приділяли їй досить велику увагу. Серед них можна згадати видатного історика-орієнталіста Жозефа де Гіня (1721-1800). У своїй фундаментальній праці «Загальна історія гунів, турків, монголів та інших татар», виданій у Парижі в 1757 р. він вмістив окремий розділ, присвячений козакам.

Наукові погляди де Гіня стосовно витоків козацтва та походження їхньої назви мають цікавий та оригінальний характер, хоча не завжди достатньо аргументовані. Так, саме слово «козак» історик вважав похідним від перекрученого «кипчак» (Kaptchak), не вдаючись у деталі, наскільки правомірним виглядає таке припущення. Ця версія йому здавалася тим вірогіднішою, що повністю узгоджувалася з його тезою про зародження козацтва в степах Заволжжя з «рештків безмежності турецьких і татарських орд, які кочували тут в різний час» [1205]. Згодом, на думку де Гіня, ареал їхнього розселення сягнув на заході Дністра.

Власне кажучи, татарська теорія походження козаків не була новою. Її сприймало багато дослідників. Зокрема, як зазначалося раніше, вона висвітлена в «Трактаті про татар» Бержерона [1206] та «Вступі до історії найвідоміших держав і країн» Пуфендорфа у викладенні Брюзена де ла Мартін’єра [1207]. Саме на ці праці спирався у своїх міркуваннях про витоки козацтва де Гінь. Загалом слід зауважити, що його розділ про козаків є значною мірою запозиченням доробку Брюзена де ла Мартін’єра. Виклад подій, персоналії та термінологія у цих творах майже ідентичні, окрім оригінальної тези де Гіня про походження назви козаків від зіпсованого слова «кипчак».

Найсуттєвішою відмінністю праці де Гіня є хіба що суттєве розширення останнього епізоду в нарисі Брюзена де ла Мартін’єра, пов’язаного з переходом Мазепи на бік шведів. Де Гінь, зокрема, згадує про місію Войнаровського (Voinarowski) до Петра, про руйнування Меншиковим Батурина (Bathurin) та обрання за наказом царя новим гетьманом Скоропадського (Ivan Ilievitz Skorspaaski). Втім, дані факти були досить відомими. Певну оригінальність містить припущення історика про перехід Мазепи в лютеранство під впливом Карла ХІІ. Однак ця хибна теза грунтується лише на тому факті, що «Петро Великий не називає того у своїх маніфестах інакше, як жодного разу не додавши йому епітету відступника» [1208].

Зважаючи на актуальність козакознавчих розвідок в Західній Європі, однак в той же час і недостатню обізнаність європейців з історією, традиціями та культурою України, варто згадати про задум досить цікавого твору, котрий, на жаль, очевидно, так і не був втілений у життя, автором якого мала стати людина, що безпосередньо належала до українського козацтва за своїм походженням. Йдеться про нереалізований намір Григора Орлика написати франкомовну працю «Notes sur l’Ukraine et les Cosaques qui sont peu connus en Europe» («Замітки про Україну та козаків, яких мало знають в Європі»), свідчення про що були наведені українським дослідником у Франції Борщаком [1209]. Можна тільки припускати, що, якби передчасна смерть не обірвала життя цієї непересічної особистості, це став би перший прецедент української емігрантської історіографії козацтва у Франції.

В 1766 р. у Люневілі помер внаслідок нещасного випадку Станіслав Лещинський (на ньому загорівся одяг, коли він заснув у кріслі поряд з комином). Хоча минуло вже понад три десятиліття, як він втратив своє королівство, статус герцога Лотаринзького та батька французької королеви дозволяв йому залишатися вагомою постаттю в європейській політиці до кінця життя. Тому не дивно, що одразу після смерті з’явилися твори, присвячені цьому правителю. Насамперед слід згадати працю Антуана Обера (1728-1784) «Життя Станіслава Лещинського, прозваного «Доброчинцем», короля Польщі та герцога Лотарингії й Бару», видану в Парижі в 1769 р.

Хоча польський король помер більш ніж за півстоліття після Полтавської битви, його доля була значною мірою з нею пов’язана. Він був справжнім реліктом віджилої епохи. Зрозуміло, чому Вольтер звертався до цього монарха за консультаціями та схваленням своєї «Історії Карла ХІІ». Саме тому, природно, біограф Лещинського, який належав до його королівського двору в Люневілі й збирав свідчення про колишню політичну та військову діяльність свого патрона, значну увагу у своєму нарисі приділив і обставинам українського походу Карла ХІІ.

Звичайно, правителя Речі Посполитої з українськими землями пов’язувало багато речей, про що згадує й автор його життєпису. Зокрема, біограф відзначає факт народження Лещинського у Львові, столиці Руського воєводства (la ville de Léopold, Capital du Palatinat de Russie), повідомляє про володіння родиною майбутнього короля маєтками на південному сході держави, наголошує на важливій участі діда Лещинського – Станіслава-Яна Яблоновського – у битвах з козаками, турками та татарами, що відбувалися під Хотином, Львовом, Кам’янцем тощо [1210].

Як відомо, союз Карла ХІІ з Мазепою став фатальним не тільки для обох сторін, що уклали між собою угоду, але й для Лещинського, як володаря Польщі. Саме тому постать українського гетьмана була важливою фігурою в долі польського короля. Обер робить стислий огляд подій 1708-1709 рр. в Україні, відзначаючи участь в них козацького очільника, якого чомусь недоречно називає «князем з Литви» (le Prince Mazeppa de Lithuanie) [1211].

Однак, на жаль, картини цих подій, наведені біографом Лещинського, позбавлені рис оригінальності й здебільшого базуються на вольтерівській «Історії Карла ХІІ», що в принципі логічно, оскільки сам Лещинський визнавав правдивість свідчень, поданих просвітником. Між творами Вольтера та Обера можна навести цілу низку прикметних паралелей: опис України, прагнення Мазепи «створити могутнє королівство з України та уламків Російської імперії», характеристика гетьмана, як хороброго, винахідливого та невтомного діяча, епізод з киданням ним грошей у воду при переправі через Дніпро, смерть Мазепи у віці 70 років під час російськотурецьких торгів через нього тощо [1212]. По суті, розгляд Обером подій 1708-1709 рр. в Україні є тільки переказом відповідного фрагменту з «Історії Карла ХІІ» Вольтера.

Хоча в цілому Обер досить часто у своєму життєписі Лещинського торкається української тематики, здебільшого ці згадки мають побіжний, неконкретний характер. Головна увага автора, зазвичай, звернена на діяльність короля в Польщі, а згодом у Франції. Тому й сама книга поділена на дві частини, одна, так би мовити, «польська», інша – «французька».

Загалом, характеризуючи французьку просвітницьку історіографію середини ХVІІІ ст. стосовно історії козацької України, слід відзначити, що минуле «країни козаків» розгядалося тут лише крізь призму історії сусідніх великих держав, а саме тому основна увага зверталася головним чином на події, що виявилися доленосними для Польщі, Росії та Швеції й були насамперед пов’язані з діяльністю Хмельницького та Мазепи. Важливу роль у баченні французькими інтелектуалами України відіграли праці Вольтера, Дефонтена, Куає, Маблі, Брюзена де ла Мартін’єра та інших відомих діячів Просвітництва. Ставлення до українського козацтва у просвітників часто було діаметрально протилежним: від цілковитого негативізму у Маблі до абсолютної симпатії у авторів «Всесвітньої історії». Можна спостерігати зростання позитивної оцінки українського козацтва та його демократичних традицій французької інтелігенцією на фоні посилення революційних тенденцій у Франції. В цілому можна говорити, що минуле козацької України у ХVІІІ ст. стало обов’язковою складовою розгляду всесвітньої історії, щоправда, знов-таки лише в контексті історій великих країн Східної Європи.


Примітки

1145. Mably G.-B. de, abbe. De l’etude de l’histoire // Mably G.-B. de, abbe. Oeuvres completes de l’abbe de Mably. – Lyon: Chez J. B. Delamolliere, 1792. – T. 12. – 500 p. – Р. 1-318.

1146. Mably G.-B. de, abbe. De la maniere d’ecrire l’histoire // Mably G.-B. de, abbe. Oeuvres completes de l’abbe de Mably. – Lyon: Chez J. B. Delamolliere, 1792. – T. 12. – 500 p. – Р. 321-500.

1147. Mably G.-B. de, abbe. Le droit public de l’Europe, fonde sur les traites, par Mr. l’Abbe de Mably. Avec des remarques historiques, politiques & critiques par Mr. Rousset. – Amsterdam & Leipzig: Chez Arkstee & Merkus, 1761. – T. 1. – XIX+190+238 p.; T. 2. – 414 p.; T. 3. – 308 p.

1148. Ibid. – T. 1. – P. XI-XII.

1149. Ibid. – T. 2. – P. 48.

1150. Ibid. – P. 48-49.

1151. Ibid. – P. 49-50.

1152. Ibid. – P. 66-69.

1153. Ibid. – T. 1. – P. 79-80.

1154. Mably G.-B. de, abbe. Du gouvernement et des loix de la Pologne a M. le comte Wielhorski // Mably G.-B. de, abbe. Oeuvres completes de l’abbe de Mably. – Lyon: Chez J. B. Delamolliere, 1792. – T. 8. – 416 p. – Р. 1-281; Mably G.-B. de. Du gouvernement et des loix de la Pologne / Introduction et notes par Marc Belissa. – P.: Kime, 2008. – 383 p.

1155. Mably G.-B. de, abbe. Du gouvernement et des loix de la Pologne a M. le comte Wielhorski… – Р. 4, 52.

1156. Ibid. – P. 257.

1157. Ibid. – P. 262.

1158. Rousseau J.-J. Considerations sur le gouvernement de Pologne, et sur sa reformation projettes par J. J. Rousseau. – Londres, 1782. – 174 p. – P. 16.

1159. Wielhorski M. Manifeste de la Republique confederee de Pologne. – P., 1770. – 141+295 р. – Р. 261-262.

1160. Мірчук П. Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р. – Нью Йорк: Наукове товариство імені Тараса Шевченка, 1973. – 320 с.

1161. Encyclope?die, ou Dictionnaire raisonne? des sciences, des arts et des me?tiers, par une Socie?te? de gens de lettres. Mis en ordre & publie? par M. Diderot… & quant a? la partie mathe?matique, par M. d'Alembert… – T. 17. – P.: Chez Briasson. David l'ai?ne?. Le Breton. Durand, 1754. – P. 693.

1162. Ibid. – P. 371, 693.

1163. Supplement a l’Encyclopedie ou Dictionnaire raisonne? des sciences, des arts et des me?tiers, par une Socie?te? de gens de lettres. – Amsterdam: Chez M. M. Rey, Libraire, 1777. – T. 3. – P. 686; T. 4. – P. 32.

1164. Supplement a l’Encyclopedie ou Dictionnaire raisonne? des sciences, des arts et des me?tiers, par une Socie?te? de gens de lettres. – Amsterdam: Chez M. M. Rey, Libraire, 1776. – T. 2. – P. 473-475.

1165. Ibid. – P. 623.

1166. Hardesty K. The Supplement to the Encyclopedie. – Hague: Martinus Nijhoff, 1977. – 177 p. – P. 152. (Archives internationales d’histoire des idees / International archives of the history of ideas. – № 89).

1167. Supplement a l’Encyclopedie ou Dictionnaire raisonne? des sciences, des arts et des me?tiers… – T. 2. – P. 620.

1168. Ibid. – P. 620-623.

1169. Ibid. – P. 622.

1170. Ibid.

1171. Ibid.

1172. Ibid. – P. 621.

1173. Ibid.

1174. Ibid.

1175. Ibid. – P. 623.

1176. Ibid. – P. 620, 621, 623.

1177. Ibid. – P. 623.

1178. Ibid. – P. 620.

1179. COSAQUES // Encyclope?die, ou Dictionnaire universel raisonne? des connoissances numaines. Mis en ordre par M. De Felice. – Yverdon, 1772. – T. 11. – P. 673-679.

1180. Histoire universelle depuis le commencement du monde jusqu’a present. D’apres l’anglois par une Societe de Gens de Lettres. – Amsterdam-Leipzig: Arkstee & Merkus, 1780. – T. 42. – XVI+622 p. – P. 216.

1181. Ibid. – P. 8.

1182. Solignac P.-J. de la Pimpie, chevalier de. Нistoire generale de Pologne, par Mr. le Chevalier de Solignac, Secretaire du Cabinet & des Commandemens du Roi de Pologne, Duc de Lorraine & de Bar. – Paris: Chez Jean-Thomas Herissant, 1750. – T. 1. – LVI+388 p.; Solignac P.-J. de la Pimpie, chevalier de. Нistoire generale de Pologne, par Mr. le Chevalier de Solignac, Secretaire du Cabinet & des Commandemens du Roi de Pologne, Duc de Lorraine & de Bar. – Paris: Chez Jean-Baptiste Coignard, 1747. – T. 2. – XII+403 p.; Solignac P.-J. de la Pimpie, chevalier de. Нistoire generale de Pologne, par Mr. le Chevalier de Solignac, Secretaire du Cabinet & des Commandemens du Roi de Pologne, Duc de Lorraine & de Bar. – Amsterdam: Chez Henri du Sauzet, 1751. – T. 3. – XII+284 p.; Solignac P.-J. de la Pimpie, chevalier de. Нistoire generale de Pologne, par Mr. le Chevalier de Solignac, Secretaire du Cabinet & des Commandemens du Roi de Pologne, Duc de Lorraine & de Bar. – Paris: Chez Jean-Thomas Herissant, 1750. – T. 4. – XXIV+430 p.; Solignac P.-J. de la Pimpie, chevalier de. Нistoire generale de Pologne, par Mr. le Chevalier de Solignac, Secretaire du Cabinet & des Commandemens du Roi de Pologne, Duc de Lorraine & de Bar. – Amsterdam: Chez Henri du Sauzet, 1751. – T. 5. – ХVI+320 p.

1183. Continuation de l’histoire generale de Pologne, de Mr. le Chevalier de Solignac, par les Auteurs de la grande Edition de Hollande de l’Histoire Universelle. Ou Tome VI. – Amsterdam-Leipzig: Chez Arkstee & Merkus, 1780. – ХХІV+260 р.

1184. Ibid. – P. 10; Histoire universelle… – T. 42. – P. 51.

1185. Continuation de l’histoire generale de Pologne, de Mr. le Chevalier de Solignac… – P. 13, 23, 29-30; Histoire universelle… – T. 42. – P. 52, 54-56, 58, 248-252.

1186. Histoire universelle… – T. 42. – P. 252.

1187. Continuation de l’histoire generale de Pologne, de Mr. le Chevalier de Solignac… – P. 31-32; Histoire universelle… – T. 42. – P. 59.

1188. Continuation de l’histoire generale de Pologne, de Mr. le Chevalier de Solignac… – P. 31; Histoire universelle… – T. 42. – P. 58.

1189. Continuation de l’histoire generale de Pologne, de Mr. le Chevalier de Solignac… – P. 32; Histoire universelle… – T. 42. – P. 59.

1190. Continuation de l’histoire generale de Pologne, de Mr. le Chevalier de Solignac… – P. 30; Histoire universelle… – T. 42. – P. 58.

1191. Continuation de l’histoire generale de Pologne, de Mr. le Chevalier de Solignac… – P. 43-44; Histoire universelle… – T. 42. – P. 63.

1192. Guyot Desfontaines P.-F., abbe. Histoire des revolutions de Pologne. Depuis le commencement de cette Monarchie jusqu’a la mort d’Auguste II… – T. 1. – P. 152.

1193. Histoire universelle… – T. 42. – P. 248.

1194. Continuation de l’histoire generale de Pologne, de Mr. le Chevalier de Solignac… – P. 43; Histoire universelle… – T. 42. – P. 62-63.

1195. Histoire universelle depuis le commencement du monde jusqu’a present. D’apres l’anglois par une Societe de Gens de Lettres. – Amsterdam-Leipzig: Arkstee & Merkus, 1782. – T. 43. – 556 p. – P. 37-40; Histoire universelle… – T. 42. – P. 87, 298-301.

1196. Continuation de l’histoire generale de Pologne, de Mr. le Chevalier de Solignac… – P. 185-186; Histoire universelle… – T. 42. – P. 110.

1197. Continuation de l’histoire generale de Pologne, de Mr. le Chevalier de Solignac… – P. 220; Histoire universelle… – T. 42. – P. 122.

1198. Lacombe J. Abrege chronologique de l'histoire du nord, ou des Etats de Dannemarc, de Russie, de Suede, de Pologne, de Prusse, de Courlande, &, &. Avec des Remarques particulieres sur le genie, les moeurs, les usages de ces Nations; sur la nature & les productions de leurs climats. Ensemble un precis historique concernant la Laponie, les Tartares, les Cosaques, les Ordres Militaires des Chevaliers Teutoniques & Livoniens; la notice des Scavans & illustres; des metropolites, des patriarches de Russie; des archeveches & eveches de Pologne; des prince contemporains, &, &. Par M. Lacombe, avocat. – P.: Chez Jean-Thomas Herissant, Libraire, 1763. – T. 1. – 662 p.; 1762. – T. 2. – 730 p.

1199. Ibid. – T. 1. – P. 482, 608.

1200. Ibid. – P. 513-526.

1201. Ibid. – T. 2. – P. 608.

1202. Ibid. – T. 1. – P. 575.

1203. Lacombe J. Histoire des revolutions de l’empire de Russie. – Amsterdam: Aux depens de la Compagnie, 1760. – 388 р.

1204. Schmid F.-A. Abrege chronologique de l'histoire de Pologne. – Varsovie-Dresde: Chez Michel Groll, 1763. – XVIII+352 р.

1205. Guignes J. de. Histoire generale des Huns, des Turcs, des Mogols, et des autres Tartares occidentaux, etc. avant et depuis Jesus-Christ jusqua present, precedee d'une introduction contenant des tables chronol. & historiques des princes qui ont regne dans l’Asie: ouvrage tire des livres chinois & des manuscrits orientaux de la Bibliotheque du Roi. – P.: Chez Desaint et Saillant, 1757. – T. 3. – 542 p. – Р. 520.

1206. Bergeron P. Voyages faits principalement en Asie… – Р. 93.

1207. Pufendorff S. de, Bruzen de la Martiniere A.-A. Introduction a l’histoire moderne, generale et politique de l’univers… – P. 292

1208. Guignes J. de. Histoire generale des Huns, des Turcs, des Mogols, et des autres Tartares occidentaux… – Р. 538.

1209. Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик… – С. 248; Козицький М. Генерал двох королів // Діалог. Історія, політика, економіка. – К., 2002. – № 2: Україна і Франція. – С. 70-72.

1210. [Aubert A.] La vie de Stanislas Leszczinski, surmomme le Bienfaisant, roi de Pologne, duc de Lorraine et de Bar. Divisee en deux parties. – P.: Chez Moutard, 1769. – VIII+503 p. – P. 16-20.

1211. Ibid. – P. 93.

1212. Ibid. – P. 92-115; Voltaire. Histoire de Charles XII… – Р. 161-196.

Подається за виданням: Євген Луняк Козацька Україна 16 – 18 ст. у французьких історичних дослідженнях. – К.-Ніжин: Видавець Лисенко М.М., 2012 р., c. 261 – 282.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2001

Модифіковано : 30.10.2014

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.