2.4.2.6.1. Подільські храми та монастирі в 1812-1850 рр.
Парнікоза І.Ю.
«Київ не може змагатися в стародавності з Афінами, ні у величезному розмірі з Пекіном; у ньому антикварій не знайде руїн Пальміри, і мандрівник не побачить пірамід Єгипту, що дивують своєю величезністю. Він не був повелителем світу, як Рим, не був законодавцем легковажної моди, як Париж… Це – місце, звідки Христи¬янська релігія розпростерла благотворне проміння по всьому небокраю Російському. Це – колиска просвітництва для нащадків слов’ян, яка слугувала і другими Афінами для нас…».
Микола Закревський
Після жахливої пожежі 1811 р. починається відродження Подільських храмів. Разом з світськими будівлями їх підіймав з руїн міський архітектор Києва А. Меленський. Його руками вкотре відроджується з попелу найдавніша збережена церква київського Подолу – Пирогоща, тепер в шатах класицизму (Толочко, 2003).
Рис. 2.4.2.5.1.1. Церква Богородиці Пирогощої відбудована після пожежі 1811 р. А. Меленським в формах класицизму.
Після пожежі 1811 р., в якій згоріли та задихнулися монахині, перебудовується комплекс Фролівського монастиря. Тут А. Меленський міг розмахнутися. Відреставрований старовинний Вознесенський собор, зводяться Воскресенська церква-ротонда (1824 р.) та дзвіниця (була збудована нова триярусна дзвіниця у стилі ампір, хоча А. Меленським і використано уцілілі стіни першого ярусу старої будівлі. (1821 р.) та 3 корпуси келій (1820-ті рр.) (Храми Києва, 2001).
Рис. 2.4.2.5.1.2. Воскресенська церква-ротонда А. Меленського в Фролівському монастирі
Рис. 2.4.2.5.1.3. Схема архітектурного ансамблю Фролівського монастиря на Подолі в Києві
Деякі сакральні споруди після пожежі не відновлювалися. Так, у 1811 р. не відновлювали Спаську церкву, від якої залишилися лише знайдені археологами підмурки в кварталі між суч. вулицями Почайнинською, Хорива та Спаською. Не відновлювали також церкву св. Василя, що була дерев’яною і знаходилася на північ від Фролівського монастиря. На її місці згодом було встановлено піраміду, увінчану хрестом (Храми Києва, 2001).
Воскресенська церква-ротонда збудована 1824 р. коштом Анни Чернишової вважається однією з кращих споруд стилю ампір у Києві. Архітектор А. Меленський поклав у основу композиції ротонду тосканського ордеру, до якої по боках додані дві прямокутні прибудови. Бездоганно знайдені пропорції роблять будівлю видатною пам’яткою архітектури. Біля Воскресенської церкви у 1834 р. було поховано інокиню Олену (Катерину Бахтєєву), її могила стала однією з святинь монастиря (Храми Києва, 2001).
Рис. 2.4.2.5.1.4. Надбрамна дзвіниця в стилі класицизм Фролівському монастирі, суч. вигляд, 2014 р.
Рис. 2.4.2.5.1.5. Корпус келій у Фролівському монастирі, поч. ХІХ ст., суч. вигляд, 2014 р.
Під час пожежі 1811 р. храм Миколи Притиска постраждав ще дужче, ніж у 1718 р.
"Від цього храму залишилися лише одні голі, і то пошкоджені, стіни без даху, завалені всякою домашньою мотлохом, знесених для порятунку… Від полум'я обгоріла, ця церква довгий час випускала з себе густий дим; нарешті все, що знаходилося всередині ея, перетворилося на попіл",
- драматично розповідали про цю подію сучасники. Майже десять років після пожежі церква Миколи Притиска перебувала в запустінні, поки її прихожанин, відомий архітектор Андрій Меленський, за своїми власними словами, не привів цю споруду в «пристойний вигляд» (Манчук, 2007).
Відбудовуючи храм Миколи Притиска у 1820-і рр., архітектор А. Меленський залишив тільки одну баню. Близько 1833 р. навколо дзвіниці побудовано одноярусну прибудову. У 1850-і роки заново споруджено її верхній ярус, у формах якого відчутний відгук класицизму. Олійний стінопис виконав 1833 р. художник Суховєєв з помічниками (Храми Києва, 2001). Причому під час розпису храму один з помічників розбився (Манчук, 2007).
Рис. 2.4.2.5.1.6. Куточок Подолу на малюнку М. Сажина: 1. – церква Миколи Притиска, 2 – Петропавлівський монастир. 3 – Флорівський монастир (дзвіниця), 1840-рр.
Рис. 2.4.2.5.1.7. Церква Миколи Доброго з суч. дзвіницею (1) та Покровська церква (2) з суч. дзвіницею на панорамі Подолу М Сажина, 1840-рр. За церквою Миколи помітна Грецька церква
Пожежа 1811 р. завдала значної шкоди дзвіниці церкви Миколи Доброго. Відбудовуючи її у 1820-х роках А. Меленський з боку вулиці зробив прибудову, перший ярус якої був використаний під житло. У другому ярусі, замість колишньої Симеонівської, 10 лютого 1829 р. було освячено церкву св. Варвари Довелося відновлювати і згорілий дах самої Добромикільської церкви (Храми Києва, 2001).
Як ми вже зазначали від пожежі 1811 р. значно утерпіла Покровська церква. Тож було змінено форму її бань, втрачено ліплену декорацію фасадів. 1824 р. з заходу прибудовано теплий храм св. Іоанна Воїна (Храми Києва, 2001).
Знищена пожежею 1811 р., почала відбудовуватися Хрестовоздвиженська церква в Кожум`яцькій слободі під Замковою горою. У нижньому поверсі розмістився храм архістратига Михаїла. Подальша історія зведення храму розтягнулася до початку ХХ ст. У 1822 р. митрополит Євгеній (Болховитінов) благословив спорудження верхнього поверху з головним Хрестовоздвиженським престолом за проектом Андрія Меленського у класицистичному стилі. Будівництво розпочалося 1823 р., але через брак коштів зупинилося на півдорозі і знову рушило з місця вже у липні 1838 р., коли парафіяни накопичили необхідні гроші й матеріали. Зрештою, 1841 р. відбулося освячення головного престолу(Храми Києва, 2001; Толочко, 2003).
Рис. 2.4.2.5.1.8. Проект Хрестовоздвиженської церкви в Кожум`яцькій слободі, А. Меленський
Рис. 2.4.2.5.1.9. Вид на урочища Гончарі та Кожум’яки, 1880 р. Під замковою горою показана Хрестовоздвиженська церква
Рис. 2.4.2.5.1.10. Хрестовоздвиженська церква в Кожум`яцькій слободі, суч. вигляд, 2014 р.
Рис. 2.4.2.5.1.11. Вид на київське урочище Гончарі та Андріївський спуск, М. Сажин, 1840-ві рр.
При реставрації 1824 р постраждалого Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії дбайливо відновлено конгрегаційну церкву (Храми Києва, 2001).
Після пожежі 1811 р. Богоявленський братський собор реставровано Андрієм Меленським, який дуже тактовно поставився до барокової архітектури храму. 1825 р. ним же споруджено новий іконостас, який вважався одною з найкращих робіт архітектора. Малювання іконостасу виконав Іван Квятковський, стінопис – Антоніо Скотті. Вдруге її було пошкоджено пожежею 1811 року.
Рис. 2.4.2.5.1.12. Комплекс Братського монастиря, літографія поч. ХІХ ст.
Рис. 2.4.2.5.1.13. Бічна брама комплексу Братського монастиря, поч. ХІХ ст.
У 1812-26 рр. за проектом Андрія Меленського капітально перебудували колишню трапезну церкву Братського монастиря, після чого вона ззовні набула сучасного вигляду. З трьох боків були зроблені одноповерхові прибудови. На першому поверсі нової будівлі освятили церкву Зішестя Святого Духа, а на другому — знову влаштували бібліотеку. Зміна назви церкви з Борисоглібської на Святодухівську була пов’язана з переносом сюди іконостасу згорілої Духівської церкви, яка після пожежі не відновлювалася (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).
Рис. 2.4.2.5.1.14. Святодухівська церква вигляд в 2005 р. до реставрації
Рис. 2.4.2.5.1.15. Святодухівська церква по реставрації, суч. вигляд, 2014 р.
Було реконструйовано Настоятельські келії (1821 р.) а також замість пошкоджених під час пожежі 1811 р. будівель архітектором А. Меленським у 1822-25 роках споруджено новий академічний корпус Київської духовної Академії (яку відкрили на заміну КМА 1819 р.) за проектом Л. Шарлемана. Триповерховий корпус містив навчальні аудиторії та квартири викладачів Духовної Академії, на третьому поверсі був гуртожиток студентів духовної академії. 1846 р. за проектом архітектора П. Спарро до корпусу було добудовано додаткові приміщення (Ковалинський, 2011).
Рис. 2.4.2.5.1.16. Настоятельські келії Братського монастиря, 1781 р, реконструйовано 1821 р.
Рис. 2.4.2.5.1.17. Вхідний тамбур Настоятельських келій прибудований під час реконструкції 1821 р.
Рис. 2.4.2.5.1.18. Новий академічний корпус Київської духовної Академії, 1822-25 рр., суч. вигляд, 2014 р. (після експлуатації вищим військово-морським політичним училищем)
Рис. 2.4.2.5.1.19. Схема споруд Києво-Могилянської академії: 1 – поварня (найстаріша будівля). 2 – старокадемічний корус, 3 –церква св. Духа, 4 – Настоятельські келії, 5 – сонячний годинник, 6 – Новий академічний корпус
Храм Св. Іллі досить швидко відремонтували після пожежі, а у 1818 році було встановлено новий іконостас. Хоча взагалі живопис храму протягом ХІХ століття поновлювався неодноразово, в тому числі знаними майстрами. Також у ХІХ столітті звели прибудови церкви, крамниці й огорожу (Храми Києва, 2001; Толочко, 2003).
Через нищівну подільську пожежу 1811 р. значно уповільнилися роботи зі зведення церкви Різдва на суч. Поштовій площі. Безпосередньо від пожежі цегляна новобудова майже не постраждала, згоріли лише складені біля неї дерев'яні предмети, зокрема, старий іконостас. Проте дуже зменшилися статки парафіян, чиїм коштом велося будівництво. Втім, у червні 1813 р. розпочалося зведення бані, водночас велися часткові розписи інтер'єру. У січні 1814 р. у храмі встановили бароковий п'ятиярусний різьблений іконостас, переданий парафії від збереженого майна згорілої Спаської церкви разом з молдавською вишиваною плащаницею 1545 р. Освячення нової церкви Різдва Христового здійснив митрополит Серапіон у лютому 1814 р. Слід зауважити, що у цей час вулиці Подолу отримали нове планування, і магістральна Олександрівська вулиця пролягла біля південного фасаду храму, котрий відтак став головним. Через брак коштів південний і північний чотириколонні портики добудували лише у 1820-25 рр. – тосканського ордеру замість первісно проектованого іонічного. Похилий рельєф погосту призвів до того, що на головному фасаді не було місця для цоколю та баз колон, які зрештою виявилися ніби врослими у землю. Загалом храм був витриманий у стилі ампір; восьмигранний купол, який не вдалося прикрасити проектованими люкарнами, справляв важкувате враження. У 1837—41 р. коштом церковного старости купця Сергія Терєхова прибудовано теплий північний приділ в ім'я св.Сергія Радонєзького, після чого об'єм храму став асиметричним. 1856 р. парафіяни церкві разом з причтом зустрічали хресним ходом полки кірасирів — учасників Кримської війни (Храми Києва, 2001).
Рис. 2.4.2.5.1.20. Церква Різдва, фото поч. ХХ ст.
Рис. 2.4.2.5.1.21. Церква Різдва, суч. вигляд, 2014 р.
У 1836-37 рр. грецькому монастирі збудована двоярусна цегляна дзвіниця по фронту Контрактової площі (архітектор Людвік Станзані, Храми Києва, 2001).
У 1840-44 рр. за проектом Павла Спарро зводиться церква в ім'я ікони Казанської Божої Матері – остання в сучасному комплексі Фролівського монастиря. Належить до рубіжного періоду між добою пізнього класицизму та часом широкого запровадження стилізацій у руслі історизму, що знайшло відображення в екстер'єрі храму. Вирішений в цілому на основі класицистичної традиції з використанням ордеру, він доповнений русько-візантійськими деталями. Прямокутний у плані об'єм завершений однією шоломоподібною банею над вівтарною частиною. Західний та східний фасади, а також фланги південного та північного фасадів акцентовані кілевидними закомарами. Разом з тим в оздобленні стінових площин застосовані пізньокласичні ордерні пілястри. Церква мала приділи, присвячені свв. Флору і Лавру та Іоанну Богослову. На початку XX ст. дерев'яну баню було замінено металевою (Храми Києва, 2001).
Рис. 2.4.2.5.1.22. Собор ікони Казанської Божої Матері Флорівського монастиря, сер. ХІХ ст.
Рис. 2.4.2.5.1.23. Житловий будинок Флорівського монастиря, кін. XVIII -поч. ХІХ ст.
Окрім християн на Київському Подолі здавна мешкали і юдеї. Першою єврейською молитовнею, про яку збереглася інформація була так звана синагога на Чорній Грязі. Її розміщення відповідало садибі по вул. Боричів Тік, 30. Споруджена, за Миколою Закревським, 1815 р. на т. зв. "Чорній Грязі" — місцевості на Подолі, на південний схід від Флорівського монастиря.
Рис. 2.4.2.5.1.24. Будинок в якому знаходилася юдейська синагога на Чорній Грязі
Рис. 2.4.2.5.1.25. Місце розташування київської синагоги на Чорній Грязі на суч. плані Києва
Назва «Чорна Грязь» відповідає сучасній вул. Флорівській, але є відомості, що єврейському товариству належала ділянка по теперішньому Боричевому Току, 30, неподалік від вул. Флорівської. Споруда була двоповерховою, первісно з першим цегляним та другим дерев'яним поверхами, очевидно, у стилі класицизм. Через те, що у грудні 1827 р. Микола I заборонив у Києві постійне проживання євреїв, молитовня 1828 р. перестала діяти, а її садиба була продана у приватну власність (Храми Києва, 2001).