Олександр Шульгин, лист Андрію Ніковському, Париж, 28 червня 1921
Високоповажний та дорогий Андрію Васильовичу.
В доповнення до свого листа від 23-го червня даю загальне резюме моїх вражінь від останнього тижня роботи. За останні два дні ще мав важні побачення.
1) Справа з австрійськими фондами: мій приятель був у секретаря Репараційної комісії п[ана] Herbert’а (він заступає Beate, що написав у Відню негативний доклад про нас). Herbert сказав, що проти нас є два заперечення:
а) заперечення зроблене в докладі Beate, що Уряд УНР не є законний наслідник Уряду [Павла] Скоропадського. На це заперечення п[ан] [Олександр] Шульгин дав вичерпуючу відповідь в своєму мемуарі і представленими документами абсолютно довів, що дійсно теперішній Уряд є спадкоємець [Павла] Скоропадського;
b) друге заперечення зводиться до того, що укр[аїський] Уряд не є визнаний державами, які входять в склад комісії Репараційної. Ця остання ж виробила нові правила, щодо цього, а саме: комісія трактує тільки з тими урядами, які сидять на своїй території, не мають иншого конкуруючого Уряду; коли держава, котру цей Уряд репрезентує, має ясні кордони і т[ак] д[алі]. Ці правила були вироблені, коли деякі нові держави, як, напр[иклад], Чехія, домагались, щоб їх вважали державами заднім числом, ще за часи великої війни. Але комісія на це не пішла і встановила дату початку даної держави на підставі вищезазначених принципів.
Натурально, ми не виповнимо даних критеріїв. Але повстає питання, нащо ж Реп[араційна] комісія розглядала в такому разі у Відню справу по суті. Нащо Генеральний Секретаріят представляв доклад, на який, по їх же признанню, дана вже вичерпуюча відповідь. Все це я ще не раз буду говорити, але треба мати на увазі, що і до одержання наших австрійських фондів тут міцно зв’язується з фактом визнання України. А визнавати нас зараз не хотять. Все ж, з огляду на згоду самої Австрії, співчуття декого з делегатів, є невелика надія на те, що справа буде виграна. На жаль, також справи в комісії вирішуються більше загальним порозумінням всіх делегатів, а цього в нашій справі дуже трудно досягнути. Багато міг би помогти представник Польщі, позаяк остання нас визнала, але… на це мало надії.
2) Справа з німецькими фондами. Ви знаєте про ноту М[іністерства] з[акордонних] с[прав] до Репараційної комісії в цій справі з мого листа від 23-го червня. З розмов в Реп[араційній] ком[ісії] мій приятель вияснив, що ця справа навіть ще не дійшла до Реп[араційної] комісії. Отже, час не упущений. Справа в тому, оскільки на підставі 259-го артикула Реп[араційної] ком[ісії] зможе витребувати з німців кошти. У всякому разі німці можуть зробити деякі серйозні заперечення. Коли ж Реп[араційна] ком[ісія] дійсно доб’ється свого, німцям прийдеться заплатити повністю по тим нашим schatzschein’ам, які зараз вони тримають. Може, принаймні вони пошкодують, що не пішли на наші умови, які давали їм змогу зберегти частину цих грошей. У всякому разі, ми у їх вимагали виплатити паперовими грішми, а хто зна, чи не схоче Реп[араційна] ком[ісія] хоч частину одержати золотом… А німці тим легше могли порозумітися з укр[аїнським] Урядом, що, коли не помиляюся, їх банк не знаходиться під контролем Реп[араційної] ком[ісії] як Австро-Угорський. Але тепер німцям не довго прийдеться думати: Реп[араційна] ком[ісія] в усякому разі в липні розгляне справу і певно вирішить так, що німці мусять передати під її охорону наші фонди.
Що тепер робить мені. Як Ви вже знаєте, словесно і досить різко (в усякому разі гаряче) я протестував, що цю справу повели помимо нас. Але чи треба протестувати проти самого факту, що Міністерство зак[ордонних] спр[ав] Франції внесло таку пропозицію. Думаю, що ні, бо в мій власний план входило те, щоб якось взяти гроші з рук німців. Треба тільки настоювати на тому, щоб ці гроші були передані нам. В цьому напрямку я вже подав меморандум, який буде також переданий особисто або через моїх секретарей найвидатнійшим депутатам і сенаторам. Дуже хочу затримати цю справу і пропустити через Реп[араційну] ком[ісію] справу австрійську, далі угорську і тільки тоді німецьку. Зараз мої приятелі обіцяли побувати в найвищих сферах. З цим я сам буду домагатись прийома. Поки що обходжу членів Реп[араційної] ком[ісії]. От, здається, все, що взагалі можна зараз зробити.
3) Загальна ситуація кепська: з приводу своїх розмов в М[іністерстві] з[акордонних] с[прав] 21-го червня та 23-го червня, я сказав при слідуючому побаченню: (25-го), що досі я брав на себе сміливість давати надію своєму Уряду на допомогу в майбутньому з боку Франції. Це я мимоволі робив, як франкофіл, але тепер не знаю, чи мав на це право. Я дійсно франкофіл, але перш за все я український патріот і до того чесний чоловік, тому я мусив тепер написати Уряду, що наш помилився і що в Міністерстві до нас ставляться вороже. Тоді мій бесідник рішуче став мені доводити, що я тепер помиляюся, що вони добре до нас ставляться, що так само відносяться вони до росіян, хоч вони мають той плюс порівнюючи з нами, що їх державність давно була визнана. Справа в тому, що вони категорично вирішили не втручатись у внутрішні справи був[шої] імперії, і дуже докладно став мені доводить, що у внутрішні справи держави не треба вмішуватися, бо це тільки шкодить. Я сказав, що зо усім цим згоден, але ми і не просимо втручатись в російські справи. Україна є незалежна держава, і большевицька навала це є чужоземне ярмо. Отже, ми просимо помогти нам скинуть це ярмо. Але на це мені було сказано, що Франція ще не визнала України, що наш Уряд знаходиться за кордоном і в цей мент вони не можуть нас визнати. Але в майбутньому франц[узький] Уряд нічого не має проти самостійности України, ні проти спільного життя з Росією. І те, і друге Франція прийме як факти, але творити ці факти ми мусимо самі.
Звичайно, я мав багато що сказати йому на це… Говорив також про колосальне значіння нашого державного центру як осередка всіх повстань, але мені знов нагадали, що цей центр за кордоном і Франція ангажувалась абсолютно не вести акцій проти большев[ицької] Росії, як і Англія. Мало того, Франція не допустить, щоб якась друга держава, наприклад, Німеччина, втручалася в ці справи.
Перед тим (20-го) я був у Генеральному штабі, і мені там нагадали військові, наші найкращі друзі, таку франц[узьку] приказку: «Помагай собі сам, і Бог тобі поможе». Робіть повстання широке, планомірне, порозумійтесь з повстанцями Білої Русі, а може, і Росії (через [Бориса] Савінкова). Коли складеться загальне вражіння, що большевизм падає, тоді найдуться охотники Вам помагати. В першу голову сусіди України, а там і великі держави. Ніхто не може гарантувати нам, що ця допомога напевна і в такій-то кількости буде дана. Але треба рискувати. Так говорять в Генер[альному] штабі. Од себе додам, що справа вся в тому, чи можна сподіватись, що большевики дійсно дуже ослабіли. Коли ні, коли вони мають хоч таку силу, як торік, очевидно, не можна рахувати на успіх. Треба все зважити і, коли тільки можна, іти в бій. Але це виднійше на місці, ніж у Парижі.
4) Матеріяльна ситуація невиносима: зараз абсолютно не маємо грошей, автомобілів ніхто не купує, а в кращому разі, коли все ж продамо, нам стане, щоб прожити до августа місяця. Моє здоров’я від турбот все гіршає, і я зовсім слабий.
5) [Степан] Перепелиця старається примирити мене з [Артемом] Галіпом і наоборот. [Артем] Галіп погожується піти з урядом, ставляючи мені умови. Одпихати його не збираюся, це було б дуже нерозумно в сучасному становищі. [Артем] Галіп може бути єдиним противоядієм проти [Сергія] Моркотуна.
6) [Михайло] Кочубей вже наробив дурниць: нічого ще не зробив, а вже скрізь про себе розтрезвонив: в результаті замітка в «Общем деле».
О[лександр] Шульгин
***
Друкується за оригіналом, машинопис / ЦДАВО України Ф. 1429. – Оп. 2. – Спр. 101. – Арк. 194-195.
Примірник Міністерства закордонних справ УНР, машинопис / Олександр Шульгин в українському державотворенні та міжнародній політиці / Збірник наукових праць та документів: Наукове видання / Упоряд. В. Піскун. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2016. – С. 246-249.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 395-398.