Андрій Яковлів, справоздання Андрію Лівицькому, Брюссель, березень 1920
Телеграмою від 8 березня б[іжучого] р[оку] я повідомив Вас, пане Міністре, про те, що того ж дня я був принятий Міністром закордонних справ Бельгії, п[аном] Paul’ем Hymans’ом, в офіціозній авдієнції. Після привітання, яке я висловив Міністрові, бельгійському Правительству і бельгійському народу в імени нашого Правительства, я в коротких рисах повідомив пана Міністра про міжнароднє положення України в зв’язку з домаганням визнання незалежности, приблизно в такий спосіб: «Українська Народня Республіка яко самостійна держава існує вже більш двох років. Український нарід бореться за свою свободу та незалежність утвореної ним самим держави зо всіма ворогами своїми, серед яких найбільшим ворогом є большовики. Ось і зараз ця боротьба ведеться не тільки українським Урядом при допомозі регулярного війська, але й цілим українським народом, який з зброєю в руках захищає свою державу, свою волю і землю від нападу чужинців. За весь час тяжкої більш як двохлітньої боротьби Україна не дістала від Антанти навіть моральної допомоги, вона й досі не визнана Антантою яка самостійна держава, існуюча de facto.
Два головних аргументи звичайно ставляться, коли йде питання про визнання незалежности України. Перший, що українське Правительство і український нарід – то є большовики. Найкращий доказ неправдивости такого аргумента – це та боротьба, яку веде Україна з большовиками та соціяльна структура українського народу, що складається з 85% селян – дрібних земельних власників, і майже повна відсутність українського індустріяльного пролетаріяту. Другий аргумент це те, що визнання України перешкоджає відбудові єдиної, неділимої Росії та розбиває єдиний фронт російської демократії. Цей аргумент в даний мент також не відповідає дійсности. Антанта вже залишила думку відбудови єдиної Росії, бо визнала de facto незалежність шести балтійських і кавказьких республік та віддала Бессарабію Румунії. Коли ці держави, що також як і Україна, входили в склад бувшої Російської імперії, зараз визнані, то чому не може бути визнана Україна. Що ж до єдиного фронту російської демократії, то такого фронту вже давно немає: частина цієї демократії пішла за большовиками, частина знищена большовиками або втекла за кордон, сховалася. Решта російської демократії (в територіяльному смислі) складає демократію вже визнаних Антантою шести держав, Польщі, Фінляндії та України. Жодної єдности між цими частинами бувш[ої] російської демократії тепер немає, і, коли визнання шести держав, крім Польщі та Фінляндії, не вважається шкідливим для чисто російської демократії, то не може вважатися шкодливим і визнання України.
Україна домагається визнання своєї незалежности. Її Уряд ще в початку 1919 року, в окремій декларації до всіх народів світа визнав і прийняв до виконання всі принципи міжнародного права цивілізованих націй та прийняв на себе виплату державних боргів бувш[ої] Російської імперії в першій частині, які припадає на Україну, вважаючи на її території і населення. Україна є шпихліром Европи: не дивлячись на війну, селяне засіяли в 1919 р[оці] 85% всієї землі і зібрали врожай, який значно перевищує врожай попередніх років. Україна має свої торговельно-експортові органи – це українські кооперативні організації, які вже зав’язують торговельні зв’язки тут за кордоном. Україна може дати Бельгії, і хліб і потрібну їй в цей мент сировину. Не треба також пригадувати, оскільки Бельгія заінтересована безпосередньо в індустріяльних підприємствах на Україні. Вам, пане Міністре, відомо краще, ніж кому иншому, що 80% капіталу, вкладеного Бельгією в підприємства в Росії, припадає на підприємства, які містяться на території України. Через те визнання України яко незалежної держави, перш всього буде корисно для Бельгії, і я певен в тому, що Бельгія одною з перших визнає Україну.
Моя Місія буде працювати тут в Бельгії в напрямі досягнення цих двох цілей: визнання незалежности України і встановлення торговельно-економічних зносин Бельгії та України. Я прикладу найбільшого старання до того, щоби точно і завчасу інформувати Міністерство закордонних справ про положення на Україні, а також давати бельгійському суспільству правдиві і перевірені відомости про Україну. Я сподіваюся, що з боку Міністерства закордонних справ я матиму допомогу в моїй праці».
На ці слова п[ан] Міністр відповів мені так. Він дякує за привітання від України і вибачається, що зараз не може відповісти на них офіціяльно, бо приймає мене офіціозно. Він добре знає, наскільки Бельгія заінтересована матеріяльно в Україні, а також і про те, що Україна може дати Бельгії. Він гадає, що питання про формальне визнання України буде вирішене після анкети, яку зробить на території бувш[ої] Росії окрема комісія, яка буде послана Лігою Націй. В цій комісії буде також і представник від Бельгії. Він радо прийме всі документи, які я бажаю йому подати. Після цього я передав Міністру і він прийняв слідуючі документи: моє уповноваженняяко надзвичайного посланника і голови Місії до Бельгії, декларацію Високої Директорії до бельгійського Правительства і бельгійського народу за власноручними підписами членів Директорії (від 5 січня 1919 р[оку]), меморандум написаний мною, про міжнародне положення України в зв’язку з сучасним її становищем і, нарешті, копію меморандума українських кооперативних організацій за кордоном.
В той же день, 8 березня, я завіз візитові картки міністрам: [Émil’ю] Vandervelde і [Paul-Émil’ю] Janson’у, а також впливовому депутату Вовермансу, які допомагали мені бути прийнятим Міністром закордонних справ. Особисто познайомився з ними і був у них з візитою я ще в перший мій приїзд – 9 січня 1920 року. На другий день, 9 березня, я розвіз свої візитові картки послам всіх держав, що акредитовані при бельгійському Правительстві, крім, звичайно, російського. Мені взаємно відповіли своїми візитовими картками всі посли, які в той же час були присутні в Брюсселі; серед них в першу чергу посли: англійський, американський, японський, італійський, польський, румунський, папський нунцій та инші.
В розмовах, які мені та иншим, прихильним до нас, людям довелося мати з ріжними впливовими людьми, вияснилося, що в Бельгії дуже добрий грунт є для того, щоб провести справу визнання України. Так між иншим, Міністр народної оборони, п[ан] Paul-Émile Janson, який тепер користується великою популярністю і впливом в Раді Міністрів, одверто заявив нам, що він є цілком на боці визнання України і що ми можемо на нього рахувати. Міністр закордонних справ ще знаходиться під впливом російського Посла [Дмитра] Нелідова, але потроху сподіваємося і його переконати. Нас безумовно підтримають всі соціялісти ліберали, а також і значна частина католиків, надто фламандці.
Вважаючи на те, що моя Місія призначена і для Бельгії, що в цей час особливо важно вести акцію серед держав Антанти, до яких належить Бельгія, що в Бельгії майже вся преса досить добре поінформована про Україну і симпатично до нас ставиться (це результати праці моєї Місії з Гааги), що добутий з таким трудом дозвіл на перебування Місії в Бельгії треба використати в найліпший спосіб, я вирішив переїхати сам до Брюсселю та перевести туди ж половину урядовців і пресове бюро. В Голландії я залишаю першого секретаря Варкентина, що добре володіє голландською мовою, та урядовця Тихомиріва. Два, три рази на місяць я буду приїздити на кілька день до Гааги, а також, конче, і у випадках особливого значіння. Це буде для мене зручно, бо їзди від Брюсселю до Гааги всього п’ять годин. Мушу при цьому зазначити, що тепер, коли почалася фактична праця Місії на дві держави (Голландію та Бельгію), потрібно збільшити хоч трохи штатні суми на деякі видатки, як, наприклад, найом помешкання, канцелярські видатки, роз’їзди, на пресу і на представництво.
Уповноважений високою Директорією, член її п[ан] [Андрій] Макаренко, значно скоротив штати і зменшив штатні суми для всіх Місій, в тому числі і для Місії до Голландії та Бельгії. Нічого не маючи проти зменшення персонального складу Місії та утримання голови Місії і персонального складу, я прохаю тільки підвищити деякі штатні суми в міру дійсних видатків та затвердження зміни в персональному складі, які викликалися потребою. В нижченаведеній таблиці показано як штати, затверджені членом Директорії п[аном] [Андрієм] Макаренком, так і ті зміни, які потрібні для Місії.
Затверджені членом Директорії п[аном] [Андрієм] Макаренком тимчасові штати Місії до Голландії та Бельгії. Назва посади і статті видатків (в гривнях): голова Місії – 18 000, радник 1) – 10 000, секретар – 7 000, урядовець – 4 500, на канцелярські видатки – 3 000, на помешкання Місії – 3 000, на обзаведення і непередбачені видатки – 3 000, на представництво – 8 000, на пресу – 7 000. Всього – 63 500.
Змінені штати Місії до Голландії та Бельгії, згідно потребі та дійсним видаткам. Назва посади і статті видатків (в гривнях): голова Місії – 18 000, 1й секретар (в Голландії) – 7 000, 2й секретар (в Бельгії) – 7 000, урядовець – 4 500, урядовець <2) – 4 500, на канцелярські видатки 3) – 4 000, на помешкання Місії 4) – 6 000, на обзаведення і непередбачені видатки – 3 000, на представництво 5) – 10 000, на пресу 6) – 10 000, на роз’їзди 7) – 3 000, Всього – 77 000.
1) з дозволу та затвердження Міністра закордонних справ в склад Місії взято з Києва замість радника і секретаря двох секретарів: Варкентина і [Якова] Кулішера.
2) другий урядовець отримує ріжницю утримання радника і секретаря – 3 000 грив[ень] і ще потрібно доасигнувати 1 500 гр[ивень].
3) 4) 5) і 6) збільшення штатних сум по цим статтям вимагається через поділ Місії на 2 частини і працю в двох державах: Голландії та Бельгії.
7) нова стаття, яка була в нормальних штатах в кількости 6 000 грив[ень].
Прошу Вас, пане Міністре, цей мій доклад довести до відома пана голови Директорії і Головного Отамана.
Голова Місії
[Андрій Яковлів]
***
Друкується за копією, машинопис / ЦДАВО України Ф. 4442. – Оп. 1. – Спр. 5. – Арк. 1-5.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 679-682.