Андрій Яковлів, справоздання Андрію Ніковському, Брюссель, 12 січня 1921
Високоповажний пане Міністре.
З приводу одержаного від Міністерства закордонних справ обіжника від 21 грудня м[инулого] р[оку] в справі інформації Европи через пресове бюро маю честь подати Вам, пане Міністре, слідуючі свої думки.
Інформацію преси та суспільства в Голландії та Бельгії наша Місія веде регулярно і інтенсивно ось вже рівно два роки. В протязі цього часу були моменти, коли на Україні обставини погіршувалися і нашому Урядові доводилося залишати територію України. В цей час, як от і зараз, ми вели і ведемо інформації преси і суспільства майже точно, по тій програмі, яка закреслена в зазначеному обіжнику М[іністерства] з[акордонних] с[прав]. Коли ж обставини на Україні ставали для нашого Уряду більш сприяючими, тоді ми доводили суспільству економічними даними про невичерпані багатства України і умови, на яких ці багатства Европа могла би одержати. І я можу констатувати, що після того, як було доведено суспільству аргументами історичними, політичними та з обсягу прав національностей право України та українського народу на самостійне, національно-державне життя, ні в Голландії, ані в Бельгії немає ні одного часопису чи иншого органу преси, якийби зараз знов підняв питання про те, чи український нарід – це окрема нація, чи це – ті ж росіяне, чи Україна має право на самостійне державне життя, чи ні. Все прийнято і стало аксіомою, яку більше вже не потрібно доказувати.
Щодо пропаганди економічної, то цю пропаганду пресове бюро в Гаазі та Брюсселі веде шляхом розповсюдження економічної літератури на французькій та голландській мовах та статистично економічних даних. Всі ті статті, які я зібрав потім і видав окремою книжкою під час Міжнародної фінансової конференції в Брюсселі, були раніше в формі бюлетенів розіслані в кількости 200 до 400 примірників кожна до всіх видатніших часописей та ріжних інституцій Голландії та Бельгії, Швейцарії та инш[их]. Майже всі ті статті були передруковані в часописах та спеціяльних економічних журналах та виданнях Голландії та Бельгії. Таким способом пропаганди ми зробили не тільки добре відомими всі наші природні багатства і всі економічні можливости на Україні, але й довели, що тільки при встановленню сталого порядку на Україні через національний Уряд українські кооперативи та селяни зможуть дати це багатство України Европі і що ніколи і ні при яких умовах окупанти, московські комісари не зможуть щось дати Европі з України. Ці ж самі аргументи я кілька раз висловлював в своїх офіціяльних нотах до голландського та бельгійського урядів. Те ж саме, в більшій або в меншій мірі, робили і инші наші посольства та місії.
Зараз мені невідомо, як стоїть справа в инших державах, що ж до Голландії, найбільш сприятливої до нас країни, та Бельгії, одної з антантських країн, то я повинен одверто сказати, що продовжувати далі вести таким самим способом пропаганду, т[о] є[сть] повторювати, в буквальному значінні цього слова, говорити і писати те саме, що ми говорили і писали два роки – це буде для нас та й для тутешнього суспільства і тяжко, і мало корисно. Можливо, що широкий загал суспільства, особливо в Бельгії, ще який час буде читати наші статті, але я певен, що люди фахові, круги політично та економічно впливові, скоро перестануть цікавитись тим, що для них ясно, знайоме і давно уже зрозуміле. Перші признаки цього явища ми маємо зараз: у нас беруть і дуже радо друкують всякі відомости чисто військового характеру, як напр[иклад], відомости про повстанський рух на Україні, про бої повстанців та відділів регулярної нашої армії з большовиками, про жорстокість большовиків, про їх декрети, військові плани і т[аке] и[нше]. Але дуже рідко вміщують наші замітки та статті характеру інформаційного про необхідність існування самостійної України, національного Уряду, про наші матеріяльні багатства і т[ому] п[одібне]. В цьому явищі не треба вбачати зміну переконань чи симпатій до України, ні, а тільки те, що вже люде переконалися в цих істинах і повторювати їх не хотять.
Таким чином, зараз ми стоїмо тут в Західній Европі перед певним фактом, який для нашої справи поки що не криє жодної небезпеки, але все ж таки примушує нас щось зробити, якось використати його, поки він не перетворився в щось для нашої справи некорисне, небезпечне. Цей факт говорить нам про те, що зараз ми повинні подати Европі щось більш реальне, більш дійсне, ніж тільки прості докази, які б вони не були переконуючі, того, що Україна має право на свою державу, має вона великі природні багатства, може дати Европі те-то і те-то… Одним словом, настає час, коли від слів треба перейти до діла.
Ми вже зробили всякі спроби, так сказати, теоретично переконати людей в свойому праві, і ми бачили, що люде нам вірили, нам співчували, але для нас нічого не робили. Ні конференція миру в Парижі, ні конференція в Спа, ні Ліга Націй в Женеві, поділяючи, видимо, наші теоретичні аргументи і змагання, не дали Україні того реального, чого вона прохала, – визнання незалежности, і не дали не через якусь ненависть до народу, до нашого Уряду, ні, а тільки тому що ми взамін не давали їм нічого реального. Ми були занадто вже ідеалістами, ми думали, що коли ми доведемо аргументами наше право, то нам його визнають. Ми не взяли прикладу з Чехословаччини, яка одверто ухвалила закон «Про виплату державам Антанти 750 мільйонів франків в золоті за незалежність Чехії», та з Естонії, Латвії, Литви, які запродали свої ліси та инші концесії Англії, яка за це їх визнала і підтримує скрізь. Большовики теж пішли вже цим шляхом і за ціну ріжних концесій намагаються добути собі визнання. Ми не взяли на увагу, що уряди Антанти під час війни, а надто після війни були і є під пресією економічних факторів в першу голову, які примушують їх підтримувати те, що дає можливість поправити і фінанси (Франція і борги Росії), і економічну загрожуючу ситуацію Европи. От через що всі наші старі і нові аргументи, які ми вже висловлювали перед Европою і які знов будемо повторювати, нічого нашій державі не дадуть і загаять нам тільки час. Замість цього нам треба на цей раз виступити перед Европою з чимсь більш реальним, ніж одні слова, треба перейти від мови теоретиків-ідеалістів на мову купецьку, яку так добре розуміють в Европі. Треба, нарешті, перемінити не тільки методи, але і засоби пропаганди нашої справи.
Що треба для цього зробити. На мою думку, справу треба організувати слідуючим способом. Необхідно зараз, поки є час і вільні від щоденної праці руки, виробити на місці перебування Уряду через відповідні органи всі можливі пропозиції і плани, які Уряд міг би предложити Европі, а саме: зібрати відомости і точні дані та обрахунки: 1) які концесії Уряд може передати закордонному капіталові, 2) які і на яку суму замовлення матеріялів для відбудови краю і товарів для населення, 3) які вигоди та привілеї може дати закордонним капіталістам, 4) скільки і в яких галузях промисловости потрібно класти закордонного капіталу, 5) які позички Уряд може зарядити за кордоном, 6) які кількости збіжжя, сирівців і т[аке] и[нше], можна зараз запродати, 7) нарешті, скільки грошей може дати чи то в формі прийняття части російських боргів, чи в формі виплати відшкодовань закордонним капіталістам, підприємства яких на Україні потерпіли від війни та руїни і т[аке] и[нше]. Всі ці пропозиції повинні бути попереду ухвалені Радою Міністрів і затверджені верховною владою як закон, чим вони і будуть відріжнятися від пропозицій, які робилися шляхом простих переговорів через представників окремих міністерств без належних для того уповноважень.
Після цього Уряд складе Надзвичайну Делегацію з надзвичайними уповноваженнями на остаточне заключення договорів та умов, без послідуючого затвердження Урядом. В склад цієї Делегації повинні увійти найбільш компетентні і відповідальні особи (прим[іром]: голова Ради Міністрів або його заступник, Міністри: закордонних справ, фінансів, народного господарства, військовий або замінюючий його представник від армії). На Делегацію покладаються завдання об’їхати головніші центри Европи (Лондон, Париж, Берлін), вести переговори не стільки з офіціяльними особами, – міністрами або їх представниками, – скільки з людьми капіталу, промисловцями та банкірами, які одні зараз роблять всю політику в Европі, запропонувати їм певні реальні догоди за визнання України, за підтримку її національного Уряду, за допомогу грошима, зброєю, впливами в рішучій боротьбі України з совітами за визволення від большовиків.
Я глибоко переконаний, що така Делегація зробить багато і доб’ється, нарешті, реальних результатів. Що такий спосіб допомогти національній справі зараз є найбільш слушний, я посилався на приклади Польщі, міністри якої об’їздили вже по кілька разів всі держави Антанти, а нині їде туди сам Начальник Держави, маршал [Józef] Piłsudski, наприклад, Румунії, Латвії, Міністр закордонних справ якої, п[ан] [Zigfrīds] Meierovics, зараз їздить по Европі, бажаючи добути визнання Латвії де-юре – Грузії та инших, навіть старих держав. Зараз якраз найбільш сприятливий для такого акту час. Переговори Англії з большовиками все ще не дійшли до кінця, а якби дійшли, то так звані «Торговельні зносини з Совітською Росією» дуже скоро скінчаться черговим скандалом, як і справи [Антона] Денікіна, [Олександра] Колчака та [Петра] Врангеля. Для нас це цілком очевидно, і не поможе большовикам, в даному разі, навіть формальне їх визнання, без якого, юридично, не можлива взагалі жодна торгівля з большовиками. Коли це станеться, тоді Англія, де зараз мільйон робітників голодує без роботи, Америка, Франція, Бельгія, Голландія, які вже починають переживати ріжні індустріяльні крахи, кинуться шукати иншого способу запобігти лихові, будуть примушені піти до нас і взяти все, що ми їм запропонуєм. Ми будемо у них під рукою, і вони схопляться за нас, як за надію на рятунок від економічної катастрофи.
Я особисто завше не вірив в ріжні політичні концепції, в переміни орієнтації на ту чи иншу державу чи на спілку держав. Досвід показав, що ми занадто ще слабі політично, щоб могли самі утворити потрібну нам політичну комбінацію, чекати ж, що та чи инша комбінація, яка складається без нашого прямого впливу, щось може дати нам при тих чи инших умовах, це діло і непевне, і небезпечне, бо, коли ми не маємо сили вплинути на комбінацію, то вона тим самим від нас не залежить і може звернутися проти нас, як вже не раз бувало. Через те, на мою думку, надія, напр[иклад] на англо-німецьку комбінацію, чи чорноморську, чи на якусь иншу нам не тільки не дасть нічого при нашій слабости, а навпаки, може нас, мимо волі нашої, зробити об’єктом продажі чи експлуатації, як звичайнісіньку, але грандіозну і дуже привабливу «концесію». Так чого ж нам чекати. Чи краще буде, коли наші багатства, нашу землю, наш нарід запродадуть англійцям, німцям або [Християн] Раковський і англійцям, і німцям. Далеко краще і доцільніше буде, коли ми самі, власною волею за багатства України купимо нашому народові волю, самостійність, своє власне державне життя.
Чи вдасться нам переконати Европу, що наш Уряд знайде сили, щоб побороти окупантів – большовиків при допомозі Европи. Так, ми переконуємо Европу фактами, які їй добре відомі, а також і тим, що наш план, на якому ми весь час стояли, план допомоги як нам, так і иншим національним державам та народам б[увшої] Росії в спільній боротьбі проти большовиків, не був ще випробуваний до цього часу і що Европа, яка не слухала нас, а бажала побити большевиків силами [Олександра] Колчака, [Антона] Денікіна, [Миколи] Юденіча, [Петра] Врангеля, навіть торгівлею з совітами, нічого не досягла і зараз лишається тільки прийняти наш план, який в перспективі дасть Европі більше, ніж могли би дати їй Колчаки, Денікіни та Врангелі, навіть всі совітські республіки давньої Росії. А що є на Україні і що вона може дати, в умовах спокійного державного життя, про це вже ми закордоном досить писали і доводили, а Делегація це підтвердить своїми реальними пропозиціями, які будуть найкращим аргументом.
Прохаю Вас, пане Міністре, коли Ви в принципі не будете проти моєї думки, представити цей доклад мій Його Ексцеленції, пану Президентові Директорії і Головному Отаманові УНР на резолюцію.
Андрій Яковлів
***
Друкується за копією, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 526. – Арк. 1-4.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 685-689.