Ми не підведемо
В.Шуневич
Оперативно, самовіддано працювали на перевезенні вантажів для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС водії АТП 23063
Того суботнього вечора Григорій Хоменко відпочивав у гуртожитку. Несподівано приїхав посильний. Терміново збирайся, мовляв, у парк. І хлопців оповісти. Григорію, колишньому воїнові, комсомольцю, не звикати до навчальних тривог. Саме так спершу сприйняли молодий водій та його колеги причину раптового виклику на роботу.
І лише коли вишикувалися на плацу і побачили стурбовані обличчя керівників автопідприємства № 23063, зрозуміли, що завдання доведеться виконувати непросте.
Дехто з водіїв був стомлений, бо щойно відпрацював трудовий день. Але жоден не став шукати причин, щоб лишитися ближче до домівки. Швидко, без зайвих розмов оглянули матеріальну частину. Підтягнули болти, дозаправилися. І колона потужних грузовиків, розтинаючи фарами ніч, вирушила на Чорнобиль.
Про що думали водії у хвилини, коли мчали назустріч мороку і небезпеці? Як сприйняли звістку про біду їх домашні?
Водієві 20-тонного «МАЗа»-тралера Г.Р.Гутнику 58 років. Тридцять один з них – за кермом. Пережив війну. В армії теж шоферував. Має двоє дітей, трійко онуків.
– Дружина? – перепитує Григорій Родіонович. – А що дружина. Така їхня доля – проводжати нас у дорогу. І чекати. Ми знали, що ризикуємо. Але ж ті, хто вів безпосередню боротьбу з аварією, ризикували більше. Вони справжні герої. А ми робили звичайну справу. Без страху чи якихось інших думок про особисті інтереси. Нам ніколи було думати про щось інше. Запитайте краще Волошина, чи страшно було йому заїжджати з металом на територію станції, мало не до реактора.
– Ми думали, як краще виконати свій обов’язок, – коротко відповідає водій «КрАЗа» комуніст Д.П.Волошин. – Хто ж за нас зробить?
Дмитру Петровичу – 39 років. Голова цехкому профспілки автоколони. Батько шістьох дітей. Для нього, колишнього сержанта морської піхоти слова «дисципліна», «обов’язок» завжди були наповнені конкретним змістом – чи коли під час служби йому, механіку-водію доводилося кидати свій плаваючий танк з черева десантного корабля назустріч чорним вируючим хвилям, чи в наші дні підвозити труби і швелери туди, де йде двобій з іншою, невидимою, але грізною стихією.
Як веління совісті і серця, сприйняли завдання їхати в район аварії також водій-ветеран партгрупорг автоколони В.Є.Хмелевський і його молодші колеги комсомольці Юрій Озерний і Микола Бурлака. Юрій, до речі, недавно звільнився у запас з військової служби, добрий професійний і громадянський гарт здобув на нелегких перевалах Афганістану, де виконував інтернаціональний обов’язок. Без будь-яких вагань вони спрямували свої лісовози з деревиною в район біди. Потім – Іванківський, Бородянський, Макарівський райони. З небезпечної зони були вивезені не лише люди, а й тварини. Для громадської і домашньої худоби швидко споруджувалися літні табори.
– Незважаючи на напруженість обстановки, на те, що всім причетним до ліквідації наслідків лиха доводилося працювати з подвійним навантаженням, скрізь нас зустрічали сувора, без зайвої балаканини, теплота і гостинність, – розповідає Хмелевський. – Ми не відчували труднощів ні з харчами, ні з пальним, ні з іншою допомогою. Особливо зворушила нас зустріч у піонертаборі «Казковий» у селі Івлиця [1], де проживає обслуговуючий персонал АЕС. Навіть у такі тяжкі хвилини ці люди не втратили мужності, спокою, і, як завжди, щодня ідуть працювати, щоб підтримувати в робочому режимі три інші енергоблоки. Вони вірять, що мине час, і до них, у ці мальовничі місця на берегах Прип’яті повернуться їхні сім’ї, а їхня АЕС знову даватиме електроенергію.
– І так неодмінно буде, – продовжує розповідь водій. – Адже на поміч чорнобильцям прийшла вся країна. Не буду переповідати те, про що багато пишеться у пресі. Поділюся особистими враженнями. Моя дружина, звичайна київська телеграфістка, та її колеги сміються з нісенітниць, що їх вигадують у ці дні всілякі західні радіопліткарі, «голоси» навколо цієї події. Вороги соціалізму і миру скористалися нашим горем, щоб зчинити новий вибух антирадянського галасу. Бридко переказувати всі ці верзиці. В потоці телеграм, який завжди у святкові дні різко зростає, від киян найбільше було привітань з Першотравнем і річницею Перемоги. Те саме і в посланнях з інших міст і сіл. А ще – повідомлень про готовність у разі потреби подати допомогу. Повторюю: тривожно було на серці у кожного з нас. Але щоб паніка?.. Західні радіобрехуни погано знають наш радянський народ.
Цікавимося здоров’ям водіїв.
– Спасибі, всі ми здорові, – посміхається Хмелевський. – Нині возимо вантажі для нашого міста. Якщо покличуть туди, де важко, – поїдемо знову. Не підведемо.
Розповідь водіїв підсумовує секретар парткому автопідприємства О.В.Неронов:
– З першого по п’яте травня наші трудівники перевезли в район Чорнобильської АЕС понад тисячу тонн різноманітних вантажів, виконали всі заявки Держпостачу УРСР. Прикладом самовідданості, бійцівських якостей були наші комуністи. У ніч з 10 на 11 травня (саме були вихідні) бригада ремонтників, очолювана членом КПРС М.М.Білодідом, підготувала до відправлення в район аварії вісім цементовозів. Бригаду повів на завдання член парткому підприємства бригадир міжвідомчого комплексного колективу І.І.Гончаренко.
Наші люди – водії і ремонтники, диспетчери, інженери, розуміють, що Радянська держава нічого не шкодує для того, щоб допомогти людям, які потрапили в скрутне становище, без вагань іде на будь-які матеріальні і трудові витрати. Тому нині ми всі разом повинні думати, як допомогти їй відшкодувати збитки. Насамперед високою дисципліною, свідомістю, бережливим ставленням до техніки, пального. І цілком закономірним є рішення колективу докласти всіх зусиль для безумовного виконання державного плану перевезень і знову посісти призови місце у змаганні автотранспортників Дніпровською району.
Прапор комунізму, 1986 р., 22.05, № 122 (2518).
[1] Це с.Іловниця Чорнобильського району.