Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Сергій Шелухин, лист Андрію Ніковському, Відень, 4 листопада 1920

Виконавши доручення Уряду, як тільки його можна було зробити, я повернувся з Риги до Відня, одбувши тяжку подорож і 26 митних ревізій, бо далі мені в Ризі не було чого робити. В додаток до моїх 4-х справоздань, надісланих в пакеті з Риги через урядовця варшавської Місії [Тимоша] Олесіюка, маю честь подати нижчевикладені мої уваги.

Наша невдача в справі ризьких переговорів сталась з двох причин: 1) через нас самих і 2) через поляків. В Мінську, коли військова перевага над поляками була на боці Росії, вони все-таки старалися зоставатися нашими вірними союзниками, не одкидали свого договору з Урядом УНР і рішуче не визнавали ні Совітської України, ні совітського українського Уряду. Далі, коли вони з нашою допомогою стали переможцями над Совітською Росією і коли [Адольф] Йоффе одержав з Москви наказ згодитися на всі умови, утворити мир і підписати договір з усіма польськими вимогами, поляки раптом знехтували договір з Урядом УНР, поступились всіма інтересами її і, не бувши до того примушеними нічим в своїх цілях, в Ризі визнали фіктивний уряд Совітської України в особі емісарів з Москви. Вони дбали тільки про власний інтерес, пожертвували нами для власних егоїстичних цілей і рішили використати момент і ситуацію для осягнення своїх імперіялістичних завдань.

Обрахунок і перспективи у них такі. Здобувши на договорі підписи Совітських Росії і України про прилучення до Польщі великих непольських територій, після того здобути на те саме підписи од [Петра] Врангеля і од Уряду УНР. З сими чотирма політичними векселями, на яких підпису дійсних хазяїнів – українського, білоруського та литовського народів, ніхто не питатиме, заявити перед Антантою і здобути од неї санкцію на те, що всі «заінтересовані» начебто згодилися. На сій території в 378 152 км2 (замість етнографічної польської в 174 012 км2), поляки по своїй статистиці (напр[иклад] [Eugeniusz’а] Romer’а і [Ignacy’я] Weinfeld’а) покажуть 30 019 000 населення, з якого 15 393 000 поляків, а 14 626 000 инших народностей, і скажуть, що більшість польська, а тому і така польська держава відповідає 13 п[ункту] декларації [Woodrow] Wilson’а. На підставі сеї підтасовки й софістики вони добиватимуться міжнародно-правової санкції Польщі в межах, визнаних підписами 4-х заінтересованих воюючих. В дійсности на тій території все-таки поляків тілько 48%, а инших народностей 52%. Сим методом російські імперіялісти, при числі росіян в 80 міл[ьйонів], прилучивши до Росії Польщу, Чехію, Австрію і Францію, могли б заявляти, що в сих межах росіян буде звиш 50%, а тому Росія в таких межах одповідала б вимогам етнографічного принципу!

На мою думку, треба було б негайно вжити заходів через наші місії в Франції, Англії, Італії і Америці, щоб інформувати уряди тих держав і попередити майбутні загрожуючі інтересам УНР виступи, пропозиції і вирішення. На жаль, ні в одній з названих держав УНР не має свого певного і роботящого представництва. З свого боку, я вжив заходів, щоб про вищенаведене знав утворений в Парижі, через нездатність і шкідливість тамошньої Місії, особливий Український Комітет, в якому беруть участь для оборони суверенности УНР і її інтересів [Володимир] Тимошенко, [Степан] Перепилиця, [Григорій] Сидоренко, [Микола] Лучицький, [Артем] Галіп, [Ілько] Борщак, [Андрій] Сербиненко і ин[ші] українці, за виключкою гр[афа] [Михайла] Тишкевича та його прибічників. Вважаю своїм обов’язком пояснити, що в французькім М[іністерст]ві закордонних справ членам вказаного комітету просто і ясно заявили, що ні з сими представниками, ні з тим урядом, що має таких представників «il n’y a rien à faire»!

Наша провина в програнні справи в Ризі заслуговує найширшого розгляду. Се потрібно, щоб не повторювати помилок. Без самокритики і визнання своїх хиб не збудувати нам своєї незалежної держави, як би ми того не намагалися й не хотіли. Се примушує мене з свідомости своїх обов’язків не мовчати про правду, якою б вона не була гіркою та неприємною. Несподіваний і страшенно прикрий програш нашої справи в Ризі треба приписати найперше всього тим, хто вів дипльоматичну роботу в Варшаві, а потім неорганізованости роботи і бракові певних інформацій од наших місій в Міністерстві закордонних справ УНР.

6 сентября 1920 р[оку] в Відні я одержав телеграму, якою пан Міністр закордонних справ викликав мене для ведення в Ризькій конференції мирових переговорів з Совітською Росією негайно прибути в Варшаву і привезти з собою всі потрібні матеріяли. В телеграмі вказано було, що моя участь абсолютно необхідна і що одмова з мого боку недопустима. Довіряючи урядовому паперові, я, як тілько Посольство зробило мені й секретареві [Сергію] Пащенкові візи, на другий день виїхав з Відня, а 10 сентября вже був в Варшаві, куди мені призначено було явитися. Позаяк польська Делегація виїздила в Ригу 13 сентября, то я рахував застати в Варшаві для української Делегації уже виготовленим все: і склад її, уповноваження голові і членам, паспортні візи і грошову асигновку на подорож і утримання. Але ж в Варшаві я нікого не застав, а дізнався, що в справі нашої Делегації ще нічого не зроблено і не вирішено.

Виїхати з Варшави я не міг, бо мені призначено було явку в Варшаву, а постійні переїзди членів Уряду з Тарнова до Станіславова, до Ставки і назад могли внести через мої роз’їзди повну деструкцію в організацію роботи Уряду в справі Делегації. Тому я, щоб приспішити роботу і вияснити ситуацію, в той же день послав кур’єра з паперами і зразками уповноважень. Одначе ніякої одповіди я не одержав.

З інформацій од урядовців варшавської Місії, підтверджених через два дні головою Місії А[ндрієм] Лівицьким, який вів дипльоматичні зносини й переговори з польським Урядом і інформував українське Міністерство закордонних справ про ті переговори, я дізнався: 1) що поляки ніяк не визнаватимуть Совітської України і їх совітського Уряду ([Християна] Раковського і Ко); 2) що в Ризі вони домагатимуться нашої участи в переговорах і 3) що ми мусимо вести справи так, щоб Польща не тільки не визнавала українського большевицького Уряду, а вимагала б од росіян очищення території од московських большевицьких військ. З тим я цілком годився, і тому зараз же взявся за працю.

Те, що поляки не визнають совітського Уряду України підтверджувалося на око: а) їх переговорами в Мінську, де вони одхилили Уряд Совітської України, хоча побіда була на боці большевиків; б) зібранням од мене польським уповноваженим [Marian’ом] Szumlakowski’м фактичного і документального матеріялу для заявки одводу проти [Дмитра] Мануїльського і инш[их] представників Совітської України; в) рішучим запевненням з боку нашої варшавської дипльоматії, в особі п[ана] А[ндрія] Лівицького, який вів переговори і умовлявся з поляками. Се підтверджувалось ще й таким фактом: коли почались переговори в Ризі і [Володимир] Кедровський прислав в Міністерство телеграму, що поляки трактують [Дмитра] Мануїльського і ин[ших] інсценірованих представників Совітської України як контрагентів Польщі, то в Міністерстві [Володимиру] Кедровському не повірили і мене через кур’єра запевняли, що [Володимир] Кедровський помиляється, а проф[есор] [Отто] Ейхельман написав мені листа, в якім підтверджує, що [Володимир] Кедровський подає звістку, яка ніяк не може одповідати дійсности, і що на се я мушу звернути свою увагу. З сього очевидно, що й Міністерство закордонних справ було поінформовано варшавською дипльоматією в сій справі однаково, як і я.

Таким чином виходило, що як не безпосередньо, то в гурті з поляками нам доведеться взяти участь в мирових переговорах, а тому голова української Делегації повинен зробити візити вищим представникам польського Уряду і ввійти з ними в безпосередні зносини. Сього вимагали обставини і інтереси УНР, але ж сього я не тілько не міг, а був позбавлений можливости зробити.

Я не знаю, хто і з якою ціллю зробив так, що мене, запрошеного стати на чолі Делегації, було усунено, а головою Делегації призначено [Максима] Славинського. Обов’язки і право на вищевказані візити, зносини і акції од мене було забрано і передано [Максиму] Славинському. Я міг зноситься тілько з нижчими урядовцями, і се я виконав, але ж сього було мало, а головного не було зроблено, бо не було голови Делегації. Мало того, [Максим] Славинський, коли б навіть не був [Максимом] Славинським, не міг прибути з Праги так швидко, щоб встигнути зробити в Варшаві те, що повинен був зробити голова Делегації, і тілько один голова Делегації. Я не одержав до 27 сентября ніяких уповноважень, а тому і на підставі їх не міг зробити ні належних виступів, ні зносин, ні зв’язків. Утворена сим розпорядженням ізоляція Делегації була очевидно шкідливою. За залежности від особи, яка була ініціятором і автором призначення [Максима] Славинського, може виникнути питання про навмисність сеї комбінації, потрібної для того, щоб усунути мене од зносин з вищим польським Урядом і щоб я не мав змоги розкрити закулісну роботу, про яку Уряд наш, очевидно, не знав і яка виявилася в Ризі.

Факт остається фактом: призначення на моє місце [Максима] Славинського, який прибути своєчасно не міг, ізолювало мене од зносин з поляками, паралізувало мою ініціятиву і позбавило мене можливости розвинути необхідну акцію. Разом з тим, факти вимагали од мене ставитися до інформацій п[ана] Андрія Лівицького з обережністю, особливо після того, як він мене запевняв, що давно добивається усунення [Михайла] Тишкевича, а через кілька день мені показано було копію листа того ж [Андрія] Лівицького з 10 августа до голови Директорії, в якім він просить задержати [Михайла] Тишкевича в паризькій Місії як корисного діяча! Тому до Риги я поїхав з ріжними сумнівами, а не з певними інформаціями, і без підготовленого грунту. Тому те, що сталося і виявилося в Ризі, вимагає розсліду, щоб знайти винуватих.

Цілком зрозуміло, що по мотивах моральних і глибоко патріотичних я не міг згодитися на спільну працю з [Максимом] Славинським, про якого я за три тижні перед тим казав, що він проявив щонайменше злочинну державну бездіяльність в Чехії, за яку його треба віддати під суд. Виходило, що я не можу працювати, а [Максим] Славинський не їде. [Левко] Шрамченко зрікся од участи в Делегації, [Ісаак] Мазепа і [Микола] Ковалевський, як казали в Варшаві, зайнялися справою з одержанням міністерських портфелів, а [Микола] Добриловський чомусь теж не їхав. Вийшло, що делегацію призначено так, що її фактично не існувало, а в Ризі не було нікого з нашого боку. Отсе тяжке становище хаосу примусило мене прийняти вдруге призначення головою Делегації і поспішити в Ригу. Виїхати раніш 29 сентября я не міг, бо уповноваження одержав тілько 27 сентября, та й то пославши кур’єра за виясненням справи. Візитів і зносин в Варшаві я не мав вже змоги зробити.

Шлях до Риги з Варшави дуже тяжкий: треба їхати не менше 5 суток. Та й то, щоб поспішити, я мусив 84 версти од Мемеля до Лібави їхати на підніжці грузового автомобіля, бо иншого місця не було, а пароход одходив тілько через 3 дні. 4 октября я був уже в Ризі і в той же день переконався, що [Володимир] Кедровський послав до Міністерства інформації, які цілком одповідали дійсности і яким там не вірили тілько через те, що з Варшави наші дипльоматичні агенти подавали зовсім инші інформації. Се примусило мене 5 октября бути у польського Посла [Witold’а] Kamienieck’ого, який, нічого не негуючи, запевняв в попередній дружбі поляків і в тім, що вони, примушені обставинами заключати мир, ніяких умов, шкідливих для УНР і її Уряду, не приймуть і не підпишуть. Голова польської Делегації [Jan] Dąbski був зайнятий в комісіях і тому призначив побачення на 6 октября.

5 октября, одначе, підписано було, а 6-го вранці надруковано в часописах протокола, в якім сторонами значилися з одного боку Польща, а з другого Совітська Росія і Совітська Україна. 6 октября я пішов до [Jan’а] Dąbsk’ого, запросивши з собою й нашого Посла в Ризі [Володимира] Кедровського. Командирований в Ригу п[аном] А[ндрієм] Лівицьким урядовець [Тиміш] Олесіюк, який вів зносини з поляками, попросився теж піти зо мною. Я згодився. І от, коли я виклав п[ану] [Jan’у] Dąbsk’ому мотиви, якими доводив фікцію, інсценіровку і емісарство з Москви совітського Уряду України, показав наочно, що Совітська Україна не об’являла Польщі війни, не воювала і не має війська, а тому і мириться з нею нема чого, а на решті вказав, що визнання Польщею совітського Уряду на Вкраїні порушує наш союзницький договір, робить нам внутрішню й зовнішню шкоду, ускладняє справу і зменшує факт визнання Польщею Уряду УНР, то п[ан] [Jan] Dąbski нам трьом в вічі заявив своє здивовання моїй речі і сказав, що визнання Совітської Україні і совітського Уряду її зроблено поляками згідно з тим, як було умовлено з Урядом УНР через його представника і одповідає бажанням уряду, через що сей не може заявляти своє незадоволення. Розуміється, що я, мавши вищенаведені інформації, запротестував проти цього і заявив, що тут є якесь непорозуміння і що я подам в сій справі ноту. [Тиміш] Олексіюк, який все отсе чув, страшенно схвилювався і вставив увагу, що дійсно з нашого боку були зроблені полякам такі заяви. Вийшов очевидний скандал: один уповноважений Уряду УНР не знав, що робив і казав полякам в Варшаві другий уповноважений того ж Уряду!

Коли ми вийшли од п[ана] [Jan’а] Dąbsk’ого, то [Тиміш] Олесіюк, схопившись за голову, сказав до мене: «Се моя вина, се я винен, що не попередив Вас! Дійсно, п[ан] Андрій Лівицький з тактичних мотивів вів такі розмови з поляками». Почувши се, п[ан] [Володимир] Кедровський, як і я, обурився і заявив, що і його [Андрій] Лівицький інформував так само, як мене й Міністерство, а про инші його розмови він, як і я, чує вперше од п[ана] [Jan’а] Dąbsk’ого і од п[ана] [Тимоша] Олесіюка.

В доказ цього п[ан] [Володимир] Кедровський пред’явив листа п[ана] [Андрія] Лівицького з 17 сентября, в якім [Андрій] Лівицький радить товмачити полякам, що Совітська Україна – се фікція і шулерство, сповіщає про те, що я привезу матеріяли, і каже вимагати од поляків, щоб вони мирилися з Росією лиш при умовах очищення України од московської окупаційної армії і передачі влади Урядові Директорії УНР. Се одповідало моїм інформаціям.

Ясно, що хтось з нашої дипльоматії в Варшаві вів з поляками розмови, про які ні Уряд, ні я поінформованими не були і проти яких, як це ясно з листа проф[есора] [Отто] Ейхельмана, Уряд наш рішуче протестував. Сей факт ще раз потверджує необхідність негайної ревізії дипльоматичної і иншої роботи наших місій за кордоном. Працювати серйозно і продуктивно в такій атмосфері, якої я став свідком за часів свого пробування в Варшаві і в Ризі, неможливо нікому в світі. Се атмосфера, сприяюча всяким авантюрам та особистому кар’єризмові і безумовно шкідлива для справи суверенностий будування УНР. Сю атмосферу відчули вже французи, англійці і американці, в чім я переконався, і через її існування вважають саму українську справу якоюсь авантюрою і не серйозною, через що і з Урядом не хотять зав’язувати зносин, мати зв’язки і робити визнання. Сей сумний і тяжкий для нас факт треба знищити, як протидержавне абсолютно недопустиме й шкідливе явище.

Після того, як нас було усунено од всякої участи в Мировій конференції і п[ан] [Jan] Dąbski заявив, що поляки свої обов’язки виконали, а далі, позаяк ми вже на своїй території, їм нема ніякого діла до нас, а п[ан] [Stanisław] Grabski пояснив, що нині, коли б яка військова українська частина опинилася на польській території, визначеній в договорі з большевиками, то була б негайно обеззброєна. Мені в Ризі не було чого залишатися. Про сю сепарацію од Уряду УНР і про анулювання договору її з поляками ще виразніше висловився заступник п[ана] [Jan’а] Dąbsk’ого п[ан] [Leon] Wasilewski. Але ж красномовніше всього про се промовляє пункт два договору Росії з Польщею.

Участь моя в нарадах послів Прибалтійського союзу теж стала зайвою. Після двох засідань послів з моєю участю я переконався, що Посол [Володимир] Кедровський веде сю справу добре. Прибуття наших військових агентів [Максима] Дідковського та [Олександра] Данильчука і торгового агента [Микола] Шадлуна одкривали участь спеціялістів в роботі комісії, а сим пленарні засідання одтягнуто було на довгий час. Сидіти дурно й без роботи я не звик, а тому поїхав до Відня. Через Польщу я не поїхав тому, що дрібні польські урядовці не звертають уваги на свою вищу владу, ставлять дипльоматичну візу свого Посольства ні в що і роблять образливий трус і перегляд не тілько книжок, а і рукописів. Віддавати рискові свій архів, матеріяли якого ще здадуться й послужать УНР, я не вважав можливим і застрахував їх подорожжю кружним шляхом, хоч і тяжким для мене. Сим я вважаю свою командировку з 1 ноября закінченою.

У Відні я перебуватиму, доки Уряд знову не схоче скористуватися моєю відданістю Вітчизні, знаннями, досвідом і попередньою практикою для праці й служби Українському Народові.

С[ергій] Шелухин

***

Друкується за оригіналом, машинопис з автографом / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 430. – Арк. 46-49.

Примірник Державної Канцелярії УНР, копія, машинопис / Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені (1917 – 1924 рр.): документи і матеріали / Автор проекту І. Матяш. – К.: Вид-во гуманіст. л-ри, 2010. – С. 427-432.


Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 649-655.