Переклад Георгія Потульницького
Меморандум щодо прав України на фонди, депоновані в німецьких і австрійських банках згідно з конвенцією 10 вересня 1918
По Конвенції, заключеній між Німеччиною і Австро-Угорщино, з одного боку і Україною, з другого, остання була зобов’язана надати Центральним Державам сировину і зерно в обмін на готову продукцію і зокрема сільськогосподарські машини. Центральні Держави не могли виконати своїх зобов’язань, а тому Уряд УНР дав згоду на купівлю зерна та сировини в Україні за гроші. Але українське населення відмовилося приймати німецькі і австрійські банкноти, і тому була підписана конвенція між Україною і Центральними Державами від 10 вересня 1918 року щодо закупівлі 1 600 мільйонів карбованців (українська валюта), гарантуючи цю суму казначейськими облігаціями та готівковими коштами (марки і крони), що знаходяться в державних банках Берліну, Відня і Будапешту.
Отже, в даний момент Україна має в австро-угорському банку 158 400 000 крон казначейськими облігаціями, а в німецькому – 400 000 000 марок.
Коротким викладом історії України з 1917-го року буде легко довести, що всі ці фонди, депоновані в банках Центральних Держав, згідно з конвенцією від 10 вересня 1918 року, належать УНР і її законному Урядові, на чолі якого стоїть Голова Директорії і Головний Отаман Симон Петлюра.
1) Створення і перші кроки Республіки. УНР була проголошена в 1917 році. З того часу історія цієї Республіки знає три періоди:
Перший період – Центральної Ради (Революційний Парламент, 8 квітня 1917 – 28 квітня 1918). Літом 1917 року був сформований перший Кабінет Міністрів, який прийшов до влади за згодою Тимчасового Уряду в Петрограді, очолюваного Олександром Керенським (повне відділення України від Росії відбулося тільки 9-го січня 1918). Серед Державних Секретарів цього першого Кабінету знаходились пан Симон Петлюра, зараз Голова Директорії, який отримав портфель військового міністра, і той, хто підписав даний меморандум, пан Олександр Шульгин, якому було доручено Міністерство Закордонних Справ. В грудні 1917 року два представники Держав Антанти, пан генерал Georges Tabouis від Франції, і пан консул генерал Picton Bagge від Великої Британії, були акредитовані їхніми урядами при Уряді Українському.
2) Гетьманат Павла Скоропадського. Під час другого періоду історії УНР, Центральні Держави визнали Україну і їх війська окупували країну. Великі землевласники, опираючись на їх війська, проголосили Головою Держави гетьмана Павла Скоропадського. Центральна Рада була розігнана німецькими багнетами; багатьох Міністрів було заарештовано. Павло Скоропадський лишається при владі з 29 квітня по 14 грудня 1918 і, власне, його представники заключили у Києві з Центральними Державами конвенцію від 10 вересня 1918.
3) Зречення Павла Скоропадського і передача влади в руки Директорії. Третій період Історії УНР розпочинається з революції проти гетьмана Павла Скоропадського і німецької окупації. Під час цієї окупації Симон Петлюра був вибраний Головою Земств Київщини (загальним голосуванням) і пізніше Головою Союзу всіх Земств України. Ця унікальна ситуація протиставила його як очільника опозиції проти Павла Скоропадського. 15 листопада 1918 Національний Союз всіх політичних партій проголосив Директорію як верховну владу, що мусить зайняти місце гетьманату. Місяцем пізніше (14 грудня 1918) гетьман Павло Скоропадський відрікся від влади і його Уряд актом від 14-го грудня передав всю повноту влади в руки Директорії. Таким чином Директорія і її голова, Головний Отаман, Симон Петлюра стали законними спадкоємцями гетьмана і бенефеціарами всіх фондів, депонованих Урядом гетьмана в закордонних банках. В січні 1919 Трудовий Конгрес, де зустрілися майже всі члени колишньої Ради, підтвердив владу Директорії.
4) Представництво України закордоном. Все населення, всі державні інституції одразу визнали владу Директорії, а за ними і всі закордонні представництва і місії, направлені гетьманом Павлом Скоропадським. Всі вони продовжували функціонувати до цього дня. Уряд УНР має наразі свої представництва в Парижі, Лондоні, Римі, Брюсселі, Варшаві, Бухаресті, Празі, Берні, Константинополі, Софії, Берліні, Відні та Будапешті.
Україна мала своє представництво на Мирній Конференції, яке було прийняте в 1919 Радою Чотирьох. Ця Делегація пред’являла свої вимоги в Парижі, в Сан-Ремо і в Спа. Україна представила свою кандидатуру на членство в Лізі Націй в Женеві. Законність цієї вимоги була визнана Комісією Асамблеї, але прийняття України, як і всіх інших держав, що утворилися на території колишньої Росії, було відкладено. Всі дипломатичні зносини і найважливіші політичні акти України були викладені в окремому меморандумі Генеральним Секретаріатом Ліги Націй і надруковані ним же серед документів Асамблеї (№ 88).
5) Війни України проти Радянської Росії в 1919 та її труднощі. До цього часу Директорія здійснювала свою владу безперешкодно. В 1919, перед вторгненням червоної армії в Україну, президент Симон Петлюра проголосив війну більшовикам. Ця війна велася дуже відважно, не зважаючи на різного роду труднощі: з одного боку, брак зброї і амуніції, з другого – дипломатичні ускладнення і несподівані військові події.
Переговори з Французькою військовою Місією в Одесі були перервані внаслідок евакуації з міста через загрозу з боку червоної армії. Польський наступ генерала [Józef’а] Haller’а проти Західної Української Народної Республіки (Галичини) сильно зашкодив в боротьбі проти більшовиків, відтягуючи від цієї боротьби і польські війська, і західноукраїнські. Однак президенту Симону Петлюрі вдалося заволодіти Києвом (серпень 1919).
Виникло нове ускладнення: генерал Антон Денікін зайняв лівий беріг Дніпра і пішов наступом на Київ. В той час, коли Київ був зайнятий Симоном Петлюрою, Антон Денікін рішуче відмовився порозумітися з Україною і визнати її незалежність; він виступив проти військ Симона Петлюри, і спалахнула нова війна між Україною і армією Антона Денікіна. Більшовики скористалися цією трагічною незгоду і знову зайняли Київ. Після страшної боротьби одночасно проти добровольців Антона Денікіна і проти більшовиків Симон Петлюра прийняв рішення особисто вступити в переговори зі своїми західними союзниками. Доручивши командування військами генералові Михайлу Омельяновичу-Павленку, він виїхав до Варшави.
6) Конвенція з Польщею, польсько-українська кампанія 1920 року і партизанська війна. 21 квітня 1920 у Варшаві була підписана конвенція між Україною і Польщею. Уряд Директорії був визнаний Польщею як законний і повноважний Уряд України. Відношення більшовиків спровокувало війну Польщі проти Радянської Росії, польська армія розпочала військову кампанію в 1920 році, маючи на своєму правому фланзі армію УНР на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою. Ці армії зайняли Київ, але ворожий контрнаступ примусив відступити союзні війська, і більшовики показалися біля Варшави. Відомо, що героїчний патріотизм поляків і рішуче втручання генерала Maxim’а Weygand’а відкинули більшовиків і забезпечили перемогу. В той час Головний Отаман Симон Петлюра розпочав наступ проти більшовицького вторгнення і зайняв великі території Волині, Поділля і Київщини.
Коли Польща раптово підписала прелімінарний мир в Ризі, а Петро Врангель був примушений евакуюватися до Константинополя, більшовики, відтягнувши свої війська з цих двох фронтів, змогли сконцентрувати свої зусилля на Україні. І це в той час, коли Головний Отаман Симон Петлюра був змушений демобілізувати більше, ніж 75 000 солдат з причини браку зброї і амуніції. Отже, армія УНР, зменшена до 45 тисяч вояків, маючи не більше, ніж 100 000 патронів, не зважаючи на хоробрий опір, не була в змозі продовжувати кампанію. Головний Отаман вирішив припинити боротьбу регулярної армії; він відвів близько 30 000 козаків до Польщі, де вони були роззброєні, а решту лишив в Україні, взявши на себе нелегке завдання керувати через них повсталим народом і підтримувати партизанську війну, яка ніколи ще не була такою живою і могутньо, як зараз. Повстанці одночасно ведуть боротьбу за визволення України з під чужого ярма і за консолідацію УНР. Вони визнають головою Республіки – Головного Отамана Симона Петлюру, популярність якого в Україні є загальною і беззаперечною.
7) Директорія, Рада Республіки і Рада Міністрів. Як було зазначено вище: з моменту зречення гетьмана Павла Скоропадського і по цей день Директорія тримає в своїх руках законну владу. Але деякі зміни відбулися в її складі. Спершу вона нараховувала 5 членів. В 1919 році двоє з них подали у відставку. Двоє інших, зберігши свої посади Директорів, знаходяться в цей час у відпустці по особистим причинам, і доручили всю владу Симонові Петлюрі, голові Директорії і Головному Отаманові військ УНР. Голова Директорії деякий час керував справами Республіки тільки з Кабінетом Міністрів, тому, що військові події в Україні не дозволяли зібратися представницькому органові.
На жаль, перед більшовицьким наступом в листопаді 1920 року Уряд УНР мусив відійти на територію Польщі (у Тарнов в Східній Галичині) в той час як її війська, як ми вже казали, були роззброєні. Користуючись ситуацією відносного спокою Рада Міністрів вирішила доповнити Конституцію, розробивши закон про Раду Республіки (Тимчасовий парламент). Президент Республіки Симон Петлюра затвердив цей закон, за яким Раді Республіки надавалася законодавча влада, а Уряд є відповідальний перед нею. Рада склалася з представників усіх партій України, представників усіх організацій і найважливіших інституцій, а також з представників національних меншин (поляки, євреї, і так далі). Рада мусила працювати до моменту, поки скликання постійного законного парламенту не стане можливим.
22-го лютого 1921 у Тарнові відбулося перше засідання Ради Республіки, яка протягом 3-х місяців регулярно провадила свою роботу і виробила багато важливих законів. 25-го березня 1921 було сформовано перший парламентарний Кабінет Міністрів під головуванням пана В’ячеслава Прокоповича, пан Андрій Лівицький став Заступником Голови і Міністром Юстиції, пан Андрій Ніковський отримав портфель Міністра закордонних справ, а генерал Михайло Омельянович-Павленко – портфель міністра військових справ. Рада Республіки надала вотум довіри цьому кабінету, попередньо заслухавши декларацію пана В’ячеслава Прокоповича.
Внаслідок ситуації, що утворилася після підписання договору між Польщею і Радянським Урядом, Рада вирішила перервати свої засідання і на останньому з них (квітень 1921) вона прийняла закон щодо формування Малої Ради. Згідно з цим законом Мала Рада, складаючись з представників усіх українських партій, мала виконувати обов’язки Ради Республіки доки повноцінні засідання цієї останньої Ради не стали би можливими.
8) Так званий Радянський Уряд України, очолюваний Християном Раковським. В рапорті від 8 квітня 1921 pоку до Генерального Секретаріату Репараційної Комісії, пан Beate, юридичний член цієї Комісії, коротко сказавши про період гетьманату (дивись наш параграф 2), пише без всякого переходу: «Після вищезгаданої епохи політична організація українського народу зазнала значних змін. Після довгої боротьби проти більшовицької влади вся Південна Росія окупована зараз червоними військами. Не зважаючи на контрреволюційний рух, який охоплює деякі регіони, офіційна влада в Києві, здасться, є частиною радянської організації».Так пан Beate проігнорував всі події, що ми виклали в параграфах 3, 4, 5, 6 і 7.
Крім того, ми мусимо сказати про те, наскільки Україна є «окупованою» більшовиками і роз’яснити незрозумілу фразу пана Beate: «Офіційна влада в Києві, здається, є частиною радянської організації».
Добре відомо, що, коли більшовики захоплюють яку-небудь країну, вони проголошують, що готові визнати її права та її незалежність. Таким же чином вони визнали de jure й Україну і змусили всіх, з ким вони ведуть переговори, визнати її.
Вони, як самі кажуть, домагаються тільки «визволення країни від її «буржуазного уряду». Але завжди позаду своєї армії вони готують «Уряд» радянський. Так вони формували такого роду «Уряд» для Польщі, який, на щастя, не прибув до цієї країни. Так само вони утворили «Уряди» для Азербайджану і для Грузії. Так само вони зробили і для України.
Дійсно в Харкові існує так званий «Уряд Народних Комісарів» на чолі з паном Християном Раковським – людиною болгарсько-румунського походження та інтернаціонального агента Володимира Леніна. Врешті, треба відмітити, що жоден з цих комісарів не є українцем: всі вони прибули з Москви.
Всі українські партії, включаючи і крайні ліві, стали в опозицію терористичному режимові, принесеному з Півночі. Селяни України рішуче не приймають комуністичних ідей, бо вони є дрібними індивідуалістичними землевласниками.
З другого боку, їхні національні почуття не можуть винести чужоземного ярма. Треба додати, що більшовики, брутально грабуючи багатства України, відбираючи зерно, нічого не дають в замін. Вони встановили чи намагалися запровадити в усіх місцевостях України, куди вони добралися, режим національних і особистих репресій, які абсолютно неможливо витерпіти і які мали результатом все більше й більше збільшення, вже і так великої, популярності законного Уряду УНР і Симона Петлюри.
Ця ненависть до загарбників пояснює постійність, об’єднаність і силу українських повстань, яким вдалося локалізувати більшовицьку владу тільки в великих містах і на головних залізничних магістралях. Зараз ворог вже не наважується іти на село, якщо не має більш менш реальної армії. Тому більшість повітів, як і усі села та майже всі середні міста, мають незалежну або майже незалежну від влади окупантів адміністрацію.
Тобто, можна правдиво сказати, що «Уряд» на чолі з паном Християном Раковським є нічим іншим, як генеральним Штабом Окупаційних Червоних Військ в Україні, і не можна вважати зазначений вище режим на локальних територіях України, окупованих червоними військами, інакше, як терористичний режим військової окупації.
Всі рапорти і свідчення, що приходять з України, підтверджують цю істину. Проте сам пан Християн Раковський підтвердив її жорстокістю декретів і наказів, які він опублікував в Україні і якими він загрожує населенню за симпатію до повстанців-патріотів, яких він вважає за «бандитів». Ось витяг з одного з цих декретів:
1) Всілякий керівник банди, а також і співучасники, оголошені поза законом. Всі бандити, взяті в полон, будуть розстріляні на місці, як вороги Уряду Робітників і Селян.
2) Близькі родичі бандитів будуть заарештовані і направлені в концентраційні табори. Майно бандитів і їхніх близьких родичів буде конфісковане на користь бідних місцевих селян.
3) Села, що помагатимуть бандитам, постачаючи їм знаряддя, коней, добровольців, будуть блоковані і покарані. Покарання будуть наступиними: а) контрибуція натуральними продуктами, б) контрибуція грішми, в) конфіскація майна заможних селян, г) бомбардування сіл і д) їх цілковите знищення. (Документ Засідання Ліги Націй, № 214, 16.ХІІ – 1920 p., ст. 3.).
9) Ми це вже бачили: Уряд Директорії – єдиний законний Уряд України. Отже, ми бачимо, що єдиними законним Урядом України є Директорія. Ми бачили також, що цей уряд є єдиним спадкоємцем уряду Павла Скоропадського, що торкається його прав на фонди, депоновані останнім в німецькому і австро-угорському банках.
Центральні держави реагували по-різному що до цього: Австрія і Угорщина в 1919 році поклали в свої банки відповідні суми, на предмет яких були заключені з Урядом УНР договори: з Австрією 17 січня 1921 і з Угорщиною 23 лютого 1921, виконання яких залежить тільки від рішення Репараційної Комісії в Парижі. Однак Німецький Уряд вербальною нотою від 10 квітня 1919 року сповістив Посольство УНР в Берліні, що:
«Міністерство закордонних справ має честь повідомити Посольство УНР, що Державний Банк отримав інструкції припинити виплати по рахунку українських активів до остаточного впорядкування зобов’язань, що існують між Німецькою Імперією і Україною».
З того часу мав місце обмін вербальними нотами між Міністерством Закордонних Справ і Українським Посольством, в яких останнє наполягало, щоб його було повідомлено про мотиви цього рішення з метою його відміни. Український Посол особисто неодноразово піднімав це питання перед Міністерством Закордонних Справ.
Міністерств Закордонних Справ Німеччини мотивувало згадане рішення наступними причинами: а) контр-претензіями Німеччини до України за знищення німецького майна і за військові матеріальні втрати під час відступу німецьких військ, б) претензіями Німеччини до Українського Уряду за збитки, понесені німецькими підданими в Україні через окупацію московськими червоними військами.
Що стосується пункту а) Український Уряд неодноразово пропонував впорядкувати взаємні претензії; Україна могла би погодитися на це, тим паче, що її власні претензії за знищення українського майна під час німецької окупації незрівнянно перевищують т. зв. контр-претензії Німеччини.
Цілком позбавлені підстав мотиви пункту б), оскільки зрозуміло, що червона московська армія ввійшла в Україну як окупаційна армія, отже, є противником; за Гаазькою Конвенцією відповідальним за незаконні вчинки і за збитки, вчинені під час окупації другим державам або їхнім національностям, є окупаційний уряд (в даному випадку Радянський Уряд Москви), а не держава, території якої окуповані і влада якої не розповсюджується на окуповані території; отже, треба було б, щоб Німеччина направила свої відповідні вимоги до Радянського Уряду Москви, не маючи права обвинувачувати в цьому Український Уряд.
З наведеного зрозуміло, що жоден мотив з висловлених Німеччиною щодо своєї відмови виплатити українському урядові свій борг в 400 000 000 німецьких марок невиправданий міжнародним чи загальним правом. Отже, мусять існувати інші причини для цього насильного і свавільного вчинку. В дійсності вони мають підстави політичного характеру, а саме:
1) Голова сучасної Директорії України Головний Отаман Симон Петлюра був на чолі національної української опозиції проти гетьмана Павла Скоропадського, якого підтримували німці.
2) Симон Петлюра підняв проти останнього революцію і утворив армію, яка примусила Павла Скоропадського зректися влади після того, як його уряд здав всю повноту влади в руки Директорії.
3) Сучасний Уряд заключив конвенцію 21 квітня 1920 з Польщею і встановив дружні відносини з Румунією; ці заходи породили у Німеччини велику недовіру.
Невиправдані заходи Німецького Уряду на предмет блокування українських коштів мусять вважатися як наслідок не сприяючого політичного стану Німеччини. Ці заходи мали на меті позбавити можливості Уряд Симона Петлюри піклуватися про свою армію і ввезти необхідні населенню України товари, це власне дружня послуга, яку Німеччина надала московським більшовикам.
Олександр Шульгин
Голова Місії УНР в Парижі
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 406-413.