Володимир Кедровський, справоздання Андрію Ніковському, Рига, 15 жовтня 1920

Пане Міністре.

12 жовтня 1920 року зістали підписаний меж Росією і Совітською Україною з одного боку і Польщею з другого прелімінарний мир і перемир’я, текст котрих до цього долучаю.

Треба підкреслити, що ці договори підписані далеко не по бажанню всієї польської Делегації. Взагалі з самого початку мирних переговорів і до останнього дня польська Делегація мала в собі дві течії – одна, більша, на чолі з [Jan’ом] Dąbski’м і П[ольською] П[артією] С[оціялістичною]-цями – мир за всяку ціну, а друга, головне військові, бажала не спішити з миром або во всякому разі поставити російській Делегації такі умови миру, які б відкинули Росію в великоросійські етнографічні межі. Ці дві течії залишились борючимися також і після підписання миру. Не дивлячись на те, що течія [Jan’а] Dąbsk’ого своєю більшістю перемогла в Ризі, військові все-таки жадають досягнути успіху своїх домагань у Варшаві.

Основним моментом польської Делегації було жадання узискати з боку російської Делегації санкцію кордонів поміж Україною і Польщею, які підписані нами по договору 21 квітня. Як бачите, пане Міністре, це їм вдалося зробити. Між иншим, треба одмітити характерну заяву, в приватній розмові, директора польського східного департаменту [Marian’а] Szumlakowsk’ого з паном [Тимошем] Олесіюком, що, мов, значіння великого не має, що большовики підписали такі кордони, а тому треба узискати санкцію їх у [Петра] Врангеля.

Не дивлячись на обіцянки п[ана] [Jan’а] Dąbsk’ого піднести українську справу на засіданню Мирової конференції і вирішити її у всій широті, він цього не зробив, а підписав договір з Совітською Україною як контрагентом, не здержавши свого слова, яким він запевняв мене, що при підписанню договора він Совітстьку Україну як контрагента опротестує.

Згідно всіх даних большовики абсолютно не в силі робити полякам який би то не було опір, а тому йшли на всі вимоги поляків. Немає жодного сумніву, що поляки могли ігнорувати Совітську Україну, як і Білорусію, і здобути від Росії визнання України яко держави або навіть і більше – большовики пішли б на віддачу полякам України до меж 1772 року. Коли вчитатися добре в договір про прелімінарний мир, то він вражає своєю юридичною безграмотністю, тому що один з контрагентів – Совітська Україна – визнає свій суверенітет. Очевидно, ця безграмотність допущена не помилково, бо суверенітет України могла визнавати лише Росія і Польща, а тому напевне у [Jan’а] Dąbsk’ого були якісь особливі міркування, коли він захотів визнати Совітську Україну, а не ті, що він каже, запевняючи, що це зроблено для того, щоб визнати суверенітет України, не зазначуючи, яку по формі державного устрою. Але такі доводи гідні лише для дітей або безграмотних, тому що безперечно визнається та Україна, з якою підписуються акти.

Большовики зараз абсолютно не в силі вести які б то не було широкі військові акції з огляду на тяжке матеріяльне становище на фронті, а також поширюючогося розвалу в армії, в комуністичної партії і в самої Росії, а також початку голоду, який зимою досягне колосальних розмірів. Наскільки мені удалося виявити: большовицька Делегація з податливості п[ана] [Jan’а] Dąbsk’ого виводе висновки, що поляки не бажають загибелі большовизма у Росії, бо поляки мали можливість поставити такі умови миру, прийняття яких привело б до загибелі совітську владу в такій же мірі, як і неприйняття сих умов викликало б продовження війни з поляками, що привело б до того ж кінця.

З свого боку я певний того, що ціллю кол пана [Jan’а] Dąbsk’ого є якнайдовше підтримувати анархію навкруги Польщі, аби під шумок її виконувати свої завдання будування Великої Польщі. Тільки цим можливо пояснити собі гру поляків з нами, напад їх на литовців, загравання зараз з білорусами і т[ак] д[алі]. Правда, економічне і внутрішнє становище Польщі тяжке, але все-таки не таке, щоб примушувало її спинитися на півдороги в боротьбі з большовиками, тим більш, що зараз же вони зачали акції проти Литви.

Підкреслювання [Jan’а] Dąbsk’ого і других відповідальних членів польської Делегації, що вони сповнили відносно нас договір 21 квітня, примусило нас з паном сенатором [Сергієм] Шелухиним подати [Jan’у] Dąbsk’ому ноту-протест, яка до цього долучається. Далі на четвертому засіданню Совіта уповноважених держав в Ризі польський Посол [Witold] Kamieniecki в порядку інформацій про хід мирових переговорів тоже звернув увагу на те, що свої обов’язки перед Україною по договору з нашим Урядом вони не порушили, а навпаки, сповнили, викликало заяву п[ана] сенатора [Сергія] Шелухина, що, навпаки, договор порушений, а з мого боку подачу декларації для занесення в протокол, такого зміста: «Договором 21 квітня 1920 року польський Уряд обов’язався не заключати жодних міжнародних умов, направлених проти Української Народної Респубілки, тому визнання совітського українського Уряду, який є емісаром російського Уряду на Україні, як противовіс Уряду Української Народної Республіки, є порушення договору». Рахую конче потрібним звернути увагу на часті заяви більшості польської делегації, що, мов, «ви, українці, тепер на своєму терені і можете далі самі продовжувати боротьбу; ми сповнили свої обов’язки, давши вам можливість перейти за Збруч».

Далі для мене немає жодного сумніву, що поляки зажадають ревізії нашого договору в напрямку внесення в нього корективів, в яких би було зазначене відмовлення наше назавше від земель, що йдуть на захід від кордону Польщі, установленого в Ризі. Такого відмовлення в нашому договорі немає, а в большовицькому є, що збільшує цінність большовицького договора для поляків проти нашого договору з ними.

В розмовах з поляками я вияснюю їм погляд мій як представник Уряду УНР в тому смислі, що у факті договору польсько-большовицького треба відокремити дві сторони: одна юридична, а друга – фактичне становище щодо нас польського Уряду. З боку юридичного, безперечно, Польща зрадила УНР, признавши і оформивши юридичне існування окупаційного совітського Правительства України, проти чого ми мусимо рішуче протестувати і заявляти, що всі договори, постанови і визнання, які будуть заключені меж Польщею і совітським псевдоправительством України для УНР являються необов’язковими. Другий же бік цього факта це той, в якому фактичному надалі до нас відношенню буде заховувати себе Польща, то від цього уже і оприділяються наші фактичні відношення до неї. Польща може стати на інтенсивний шлях матеріяльної допомоги нам в боротьбі з большовиками, що приведе до цілковитого заховання між нами союзних відносин і до обопільного виконання обов’язків по договору 21 квітня 1920 року.

Зо всієї поведінки і політики поляків ясно, що Україна їм конче потрібна. І як би вони не ставали до самої України, чи з симпатіями, чи з антипатіями, в інтересах Польщі Україна потрібна. Але для Польщі не все їдно, чи буде Україна сильною державою, чи державою слабіше від неї. Очевидно, сильна Україна при імперіялістичних апетитах Польщі їй не потрібна, а тому тактика їх відносин до нас оприділюється формулою «не допускати до повної нашої загибелі, але й не давати нам можливости швидко стати на ноги». Взагалі одним із основних моментів польської політики є завдання сіяти навкруги анархію, аби під захистом її виконати свої анексіоністичні наміри. Тому, чи будемо йти на всяку угоду з поляками, чи будемо виконувати всі їх вимоги, чи будемо ставитися до них негативно, від цього відношення поляків до нас в смислі фактичної нам допомоги в боротьбі не зміниться. Вони во ім’я нашої справи не зроблять навіть і півкроку. Звідси ясно, що, заховуючи з поляками якнайтісніші і прихильні зносини, треба всі зусилля напрягти до здобуття собі другої міжнародної бази.

В[олодимир] Кедровський,

голова Місії

***

Друкується за копією, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3697. – Оп. 1. – Спр. 21. – Арк. 56-58.

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 609-612.