1. Явтух Ковінька на Січі

Микола Лазорський

Явтух Ковінька, насталивши дідівську шаблю, з Лемешів подався на Низ. Хотів він відшукати Гармаша з хуторів і записатися до того ж куреня, де міг бути той козак. «Тільки з такими козаками й можна жити», – думав Явтух, плутаючи по січовому майдану. – «Треба відшукати козарлюгу, той раду дасть». Але відшукати такого запорожця йому не щастило. «Гармаш? – перепитували його, – не чули такого. А з якого куреня?» «Не питав би, якби знав», – гнівався Явтух. Інші жартували: «Бачили, як же, бачили у Полтаві на базарі: циган водив на очкурі; їв гречані галушки, а запивав шевською сироваткою». Де хто просто кепкував: «Він бігає ще без штанів, трохи зажди – підросте!» «У ворожки питай: вона вгадає».

Явтух скреготав зубами, правив чортів і сунув далі: може б кому й стусана дав, так бачив – козаки були не плохі й свої кулаки мали. Не пособляла й лайка: січовики весело сміялися й кликали обідати. Явтуху набридло шукати земляка. Він сів на колоду й заклопотано думав: «Де ж той Микола? Може, направду немає в Січі, десь, мабуть, у плавнях шукає вепра або ж подався до татарських хуторів відбивати коні».

Вже смерком до нього підійшов дужий плечистий козак з обмотаною рушником головою, без шапки, у пишному жупані, але без одного рукава. Він хрипко спитав:

– Чого, небораче, зажурився? У нас цього не водиться. Є тютюн?

Явтух витяг кисета й мовчки віддав запорожцю.

– Це ти питав Гармаша? – мовив той, запалюючи люльку. – Міцний тютюн, роменський, мабуть.

– Я питав, а що?

– Нічого, нащо він тобі?

– Земляк, з одного села. Хотів записатися до його куріня, щоб укупі бути.

– Гм… то ще як скаже курінний полковник. Йди, небораче, до Чвиркала: той бере в науку усіх голопуцьків.

– Я не голопуцьок, – заскреготав зубами Явтух.

– Може й ні, бачу що не хлопець, – поважно розглядав козак невідому йому людину. – Може ти був у походах?

– Був.

– Гм… і ляха може бив?

– Бив.

– І татарина арканив?

– Було й таке.

– Гм, то вже ти направду зацна особа, – дивувався козак. – Може і москаля бив?

– Ні.

Запорожець похитав головою й витяг з рота люльку.

– Морочлива робота. Доведеться тобі, братіку, йти до полковника Нечитайла: у нього всі вчились бити смердючого москаля.

– А ти ж, козаче, з якого куреня? – спитав і собі Явтух.

Запорожець примружив око і всунув руку в драний рукав свого жупана.

– Я, сіромо, той, що тільки вчить, навчає козацькому розуму, бувалий.

– Був у бувальцях? – всміхнувся Явтух.

– Був і на коні, був і під конем. Коли треба, піду і проти самого кошового.

– Овва!

– Не «овакай» сова! Пельку заткну онучею, та ще й велю проковтнути з дурним язиком, «овакало».

Явтух сполотнів: за цілий день він через край наслухався кепкувань. Він підвівся з колоди й стиснув кулака.

– Хоч ти й бувалий, – прохрипів він, – та не зовсім: ще не пробував оцієї довбні.

І він з затиснутим кулаком ступив ближче до «бувалого». Козак здивовано поступився, тоді за мить люто ревнув:

– Ти смієш іти на мене з кулаком! Га, не родився ще той на світ, хто б наважився мене зачіпати, роменська ти гарба, полтавська галушка… голопуцьок!

Але сталося неймовірне: почувся ляск, щось хряснуло й бувалий козак важко гепнув на землю. Явтух з затиснутим кулаком зігнувся й ждав. За мить козак став на рівні ноги.

– Ага, ти так, – хрипів він, – тривай же.

І він, немов розлючений вепр, кинувся на лемешівця, на ходу скидаючи жупана й висмикуючи турецьку шаблю. Явтух кішкою стрибнув на бік й собі витяг важку дідівську «ясненьку». Тоді пішов навально на січовика. Козаки ухилялись, підстерігаючи одне одного, вигинались гадюкою і, мов навіжені, з дзенькотом схрещували шаблі.

– Я – тобі, галушка-а-а…

– Бувала макітр-р-рр…

– Чи не подуріли хлопці! – лементували козаки, збігаючись до колоди.

– Розведіть їх, розведіть, – гукав сивий козак, – розлийте водою! Що вони роблять: нам козаки он як потрібні для своєї землі, а вони рубають одне одного. Розлийте водою, водою. Мати Божа!

– Схаменіться, навіжені! Знов кучму збив Неридаймоямати…

– То рубається новий козак.

– Стривайте, іродові сини, присмикну обох до пранкгеру! – вомпив присадкуватий курінний Перекотиполе.

Але ж козаки нічого не чули: кожен вертівся в’юном, кожен хотів дістати ворога своєю шаблею. «Бувалий» вже зачепив лемешівця по плечу: шабля різонула свитку й кров цвіркнула з рани. Явтух не вважав і скажено насідав, «бувалий» відступав і раптово незграбно поточився, тоді Явтух що сили вдарив по шаблі й вибив її з рук козака.

– Стій! – хопив за руку лемешівця Перекотиполе. – Козак без зброї.

Явтух і сам бачив, що немає з ким битись. Він уклав до піхви шаблю, насунув на плече свитку й, тамуючи рукою рану, понуро пішов геть.

– От тобі й новий козак!

– Цей розкаже, де живе султан.

– Пане Неридаймоямати! Що, дістав щастя, халяви попікши!

– Ото втнув! Вибив шаблю з рук!

– Такого ще не бувало в Січі! Ламали шаблі на цурки, а щоб вибивали з рук, мов у малої дитини…

– Та ще з чиїх рук! З рук паливоди, з рук Неридаймоямати!

– Кінець світу.

– Ні, кінець Січі-матері! Глум, на всю Січ глум, знеславлено правдивого лицаря, кінець Січі!

– Хто сказав слово на Матір-Січ? Сто болячок тому на язик, хто сказав? Зарубаю собаку за слово. Хто сказав? – вомпив [19] довготелесий Остап Вишкварка, махаючи шаблею.

– Хлопці! до куренів, вечеряти, сурмлять уже.

– Вечеряти, вечеряти.

– Хто сказав страшне слово на Матір-Січ? – шалів Вишкварка. – Сто чортів у пельку, голову зітну.

Але його ніхто не слухав. Козаки розходились по курінях на вечерю. Майдан швидко порожнів. Явтух ішов до брами, де стояла на одшибі січова канцелярія: там хотів ще спитати, але вже біля брами якийсь козак нараз став йому на перечепі. Явтух відразу пізнав «бувалого», хоч був той у темній киреї.

– Зажди, козаче.

В його голосі не чулося гніву, навпаки, козак озвався лагідно. Явтух став.

– Добре ти б’єшся, гм, сила у тебе гемонська: вибити з рук шаблю діло не просте. Може ти характерник?

– Ні, я не характерник, – скривився Явтух. «Чого цей козак чіпляється до мене?» – думав він, поглядаючи на потемнілий вже обрій.

– Сміливий ти козак, у нашому курені тобі бути.

– А в якому ти курені?

– Уманському… а полковник Семен Неживий. Козаки у нас – шершні. Ходімо-но до нас!

Явтух думав: «Кат його бери, того Миколу, обійдусь і без нього, а записатись до добрячого куреня – нема чого комизитись: на те сюди й їхав».

– Ходімо. Як тебе звуть?

– Левко Неридаймоямати.

– Гм, добре прізвище.

– А ти хто?

– Явтух Ковінька.

– Оце наш і курінь.

Вони вступили до просторої світлиці посеред якої стояв довгий стіл, а в кутку висів образ Почаївської божої матері. Перед образом горіла лампада, від якої випромінювали ясні плями на багнетах запорозьких рушниць, прислонених до стін та чисто вимитих лав. Козаки тільки сходились на вечерю. Гомоніли тихенько: ждали всіх товаришів і пана полковника. Левко і Явтух перехрестились на образ, вдарили поклона й привітались з козацтвом. Левко пішов у кінець столу, де сидів козак, заглядав у велику книгу і щось списував з паперів.

– Пане полковнику! – поштиво підійшов Левко. – Козак з Гетьманщини тут. Хоче записатися до нашого куреня.

Пан полковник підвів голову й глянув на козака з Гетьманщини. Явтух похолов: перед ним сидів Гармаш. Правда, то був Микола-броварник з хуторів, але його було важко впізнати і Явтух пізнав його не відразу. Перед ним сидів плечистий козак в сорочці без коміра і з кривою шаблею при боці. Довгі вуса лягли на підборіддя грубими вужами, твар мав засмаглу, сувору, а очі, чорні, як терен, дивились допитливо й зимно. Пан полковник дивився на козака з Гетьманщини і не впізнавав козака-земляка. Явтух не витримав й простяг руку:

– Миколо! Миколочко! Шукаю цілий день тебе, а ти ось де! Хіба не впізнав? Явтуха Ковіньку не впізнав, земляка з Лемешів. Сплило, правда, чимало літ, може постарів.

Але полковник мовчки дивився на козака з Гетьманщини, тільки брови грізно зсунув. Тоді терпко відрік:

– Може ти й направду ковінька, дурна ковінька. Якого шукаєш Миколу? Бачу козаче, випив зайву чарку перед великим святом: завтра Спаса, і цього у нас не водиться. Чого хочеш?

Явтуха наче облили водою: він не зводив очей з пана полковника: перед ним сидів суворий січовик, чубатий уманський отаман найкращого низового куреня, а голос, вдача і навіть усмішка чулися Миколи-броварника з хуторів. І нараз зрозумів цього велетня: запорожець знехтував свою молодість, загубив красні дні у вдовиній хаті, хоче, щоб ніхто не нагадував йому тих пропащих літ, тої моторошної днини серед квітучого села і мертвої красуні-вдови.

– Хочу до вашого куреня, пане полковнику, – тихо мовив він, кланяючись у пояс.

– Побачимо, – буркнув полковник. – Сідай вечеряти, вранці поговоримо, – згодом додав: – Зайвої чарки не пий, завтра свято. А як зовуть уманського полковника, спитай козаків.

З тими словами встав і голосно проказав молитву. Після молитви усе уманське козацтво сіло до столу.

Примітки

19. Слово вомпити означає «сумніватись, лякатись», а не «кричати, лементувати», як думав М. Л. – М. Ж., 6.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 208 – 213.