2. Явтух Важкий у Семена Неживого

Микола Лазорський

Удосвіта пан полковник покликав Явтуха до себе:

– Це ти бився вчора з козаком Неридаймоямати? – питав він.

– Я, – відрік Явтух і мимохіть поклав руку на шаблю.

– Гм, так. Чого ти сюди приїхав?

– Козакувати, набридло бути гречкосієм.

– Ти не був у послушних?

– Ні, наше село козаче. Хочу послужити Матері-Січі й січовому лицарству. Може, і я дам якусь поміч.

– Що чути в Гетьманщині? – питав полковник.

– Негаразд, пане полковнику, негаразд. Наші старшини лізуть у московські пани, а москалі лізуть сараною до нас панувати.

– Ти казав, що сам з Лемешів. З вашого села козаки Розуми. Як вони?

– Розуми вже не Розуми, а графи та полковники Розумовські. Рідня Олекси – старшого сина вдови Розумихи – шаліє з радощів, їздить до столиці, дістає чини, маєтки, гроші.

– Чув я, ніби до Києва збирається цариця, чи правда те?

– Чув і я, гомонять люди, а чи правда – не скажу. Чув і таке, ніби пани полковники хотять просити царицю настановити гетьмана, набридла, мовляв, колегія з москалями.

– Гетьмана? – здивувався полковник. – А кого хотять, Розума?

– Не скажу, чуток багато. На селі гомонять за полковника Апостола, інші кажуть – оберуть Кочубея, а хто каже – Галагана.

– Гм, так. Охочих багато на булаву.

– Багато, пане полковнику. Тільки всі вони хотять служити не нам, а москалям.

– Гм, так, – і полковник погладив вуса.

Явтух посмілішав, кахикнув і поштиво спитав:

– Чув я, ніби на Січ тікає багато наших людей з-за Дніпра. На паланках селяться, чи так воно?

Пан полковник хмарно мовчав, але Явтух вів своє:

– Кривдять тут москалі, там ляхи. Тут заводять панщину, там грабують Божі храми, мордують людей. З того берега втікачі кажуть, що воєвода лях Стемпковський пускає по всій Україні тяжких калік: рубає руки, ноги, випікає очі. Пускає з Кодні [20]. Божих старців-кобзарів січе на капусту. Тут москалі кленуть Мазепу, там ляхи кленуть Хмеля. Гм, взяв ото дідівську шаблю, добув він її ще в Синопі, в Туреччині, й пішов на Січ: хочу послужити рідній землі.

– Важка твоя шабля, – всміхнувся полковник. – Чув, як ти бився з Левком: тільки бийся так не з своїми, а з лютими нашими ворогами, хто вони – ти сам добре знаєш.

Явтух мовчав.

– Побачимо, який з тебе козак, – роздумував полковник, – запишу до свого регіменту.

За звичаєм Явтух земно вклонився. Він глянув на товариство: козаки гули, як бджоли у вулику, всі лаштувались на муштру.

– Запишу тебе Явтухом, як охрестила свята церква, ну, а прізвище дамо своє, тут вже наше право, – казав полковник і нараз спитав: – Молитву Господню знаєш?

– Знаю.

– Прокажи.

Явтух проказав.

– Поцілуй оцей хрест і святе євангеліє і скажи, що будеш у послуху січовій старшині та житимеш у злагоді з усім лицарством.

Явтух і це зробив; полковник щось писав.

– Усе, – сказав він. – Явтух Важкий по списку, – прочитав він у книзі й глянув на Явтуха. – Не Ковінька будеш, а Важкий. Тепер іди до побратима Левка Неридаймоямати – він розкаже й покаже, що і як.

Примітки

20. Стемпковський і Кодня були в 1768 – 1770 рр., не в часі перед поїздкою Єлизавети до Києва (1744 р.). – М. Ж., 6.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 213 – 215.