3. Рада на Січі

Микола Лазорський

Ще не всі вийшли з куреня, як до світлиці вбіг довбиш Корній Калатайло, худорлявий, подзьобаний віспою козак у юхтових чоботях і білій свиті наохляп. Він був сліпий на одно око, а вуса мав такі руді, мов усе життя підкурював їх тютюном-яничаркою. Довбиш підтюпцем підбіг до полковника й наче немазане колесо проскрипів:

– Оце пане-брате! Учора з Глухова примчав кошовий. Лютий, як пес санджарівський, і не підступи.

– Щось привіз, мабуть, з перцем, – казав уманський полковник, дописуючи книгу.

– Не інакше… ік, – гикнув Калатайло. – З управи приїхав і, мабуть, говорив з шкотом: коли кошового кличуть до управи, так і знай, пане-брате, буде лихо.

– Шкот такий же сірома, як і ми, – роздумував полковник. – Утікач він з свого краю і служить тепер Москві. Мабуть, Москва передала нам якогось гостинця через Кейта.

– Не інакше… ік… Січ стала поперек горла москалині: ніяк не проковтне… ік. Учора наші знов підпалили фортецю на Гардах.

– Гм… тоді треба сподіватися московських емісарів у гості, – всміхнувся полковник.

– А за Вовчою горою сталася велика бійка між зайдами й нашими, – казав довбиш, копирсаючи в люльці чвирк.

– Хто ж кого? – мляво питав курінний.

– Зайдів таки вигнали: попалили хати, забрали коні, товар, але перепало дещо й нашим, бо на підсобку зайдам примчали москалі. Степана Куцовола кинули у вогонь, горіла хата, так його туди! Сердешний… ік… згорів.

– Куцовола, кажеш? – сполошився курінний, – з куреня Протовчанського?

– Не інакше… ік…

– Негаразд… осавула був, козак не абиякий… гм… пропаща сила.

– Добрячий козак був, – і собі рек довбиш. – Гинуть наші ні за понюх табаки: або сваряться з зайдами, або на канальських роботах, або ще гірш – у московських походах. Так то. Коли доведеться на справжнє діло, не стане вже й сили.

– Москаль того й хоче: рештки козацтва витеребити геть до ноги.

Обоє замовкли.

– Як же воно було? – питав курінний, – на Вовчій горі?

– Було так… ік…

Але тільки вмостився розказати, як до куреня вбіг козак Кувікало і ще на порозі гукнув:

– Пане довбушу! До кошового мерщій! Одна нога тут, друга там.

І прожогом вискочив.

– Що за притичина, – бурмотів Калатайло. – Не інакше, як раду кликати.

– Мабуть що так, – скривився курінний і поклав книгу на полицю.

Через п’ять хвилин Калатайло бив у литаври. Ніхто не знав, нащо скликають раду. Козаки вибігали з куренів у свитках наохляп, хто без шапки, а хто й так, без сорочки, але з «ясненькою» при боці. Дехто на ходу запалював люльку, інші по дорозі на майдан доїдали шматок хліба або настромлену на шпичку галушку. Ставали у велике коло. Підходила старшина: курінні полковники, осавули, судці. Пан Скапа був уже біля столу, на якому стояв срібний каламар і лежало кілька гусячих пер та стос паперу. Повагом підійшов пан кошовий, похмурий, суворий. Крутив вуса і щось казав писарю. Козацтво стояло в колі тихо. Аж ось кошовий підняв булаву і всі нараз втопили в нього очі.

– Славне лицарство! – гукнув щосили кошовий і вдарив ратищем у вогку землю. – Чверть віку козацтво просиділо в татарських степах і з ласки Пана Бога повернуло таки додому, до рідних земель, до рідних паланок, до Січі-матері й Великого Лугу-батька.

Кошовий хвильку помовчав, погладив вуса.

– Покликала нас з татарських степів Московія, бо без нас вона не могла воювати турка. Вона, та Московія, віддавала назад нам усі наші землі, усі плавні, усі луки. У Лубнях присягалась не кривдити нас, не ламати наших вольностів і привілеїв, не відбирати наших паланок, аби тільки ми пособили воювати турка-татарина. У тих же Лубнях, як ви самі знаєте, московські депутати підписали і договора такого з нами. Знаєте ви, панове, й те, як ми сумлінно держали своє слово: ходили в криваві січі з московським ворогом.

Москві все ж цього було мало: вона хотіла, щоб ми ходили ще й на канальські роботи; ми без суперечок ходили і на важкі роботи до далекої Півночі. Слово козацьке міцне, як і його шабля. А чи ж Москва додержала свого слова? Мусимо тут сказати, що слова свого, записаного в Лубнях і ствердженого нею на святому хресті, вона не додержала. Москва зламала лубенський договір: зараз вона ставить фортеці на наших землях, заселює паланки чужинцями, відбирає плавні, вбиває козаків, коли вони боронять своє, жовніри нападають на гніздюцькі села, хутори, грабують, палять, гвалтують. Москва забула Лубні й почала тяжко кривдити нас.

Кошовий оглянув коло й сперся на ратище. Козацтво мовчки слухало. Мелашевич знов помовчав, тоді терпко кинув:

– Славне лицарство! Москва не тільки забула Лубенський договір, а забула й те навіть, що ми, січовики, вільні вояки. Учора московський резидент наказав війську січовому не шкодити зайдам у паланках, не виганяти їх, а допомагати; наказав бути у послуху, дати місце у Січі московським емісарам, наглядачам, скласти нову присягу у Києві й готуватись до нового походу на турка. Що скажуть на це пани-радники?

Коло мовчало. І нараз, немов вихор зашумів по верхах старого лісу. Зчинився скажений лемент:

– Бити москалину!

– В печінках сидить він!

– Поляжемо всі за свій край!

– Палити фортеці!

– Виганяти зайдів!

– Тихо, панство! Вгамуйтесь, – лементували старі.

– К бісу солодощі, коли перцем годують. Бий москаля клятого! – вомпили молоді.

– Не дамо себе на поталу!

– Розігнати всю управу, старшину посікти!

Лемент, вигуки, лайка не вщухали ні на хвилину: кожен кричав своє, ніхто нікого не слухав. Уманський полковник Семен Неживий, ім’я якого вже добре знав Явтух, стояв осторонь, серед своїх молодиків й рубав:

– Хмель у такому припадку робив трохи інак: намацав шаблю й відшукав право.

– Москва не Річ Посполита: зараз вона не тільки арканить нас, а й Польщу починає бити копитом.

– Тоді й Польща була не та – теж потуга, та Хмель не злякався: козак мав у руках шаблю, а з нею і порада і розрада.

– І Мазепа не боявся, дарма що Москва мала моцне військо.

– Не боявся, а все ж програв.

– То все від Бога: під Полтавою Петро виграв, а на Пруті ледве з душею втік від гетьмана Орлика [21].

– Батьки наші твердіші були, – кричав Явтух: – забули москалі Конотоп, так нагадаємо.

– Годі сидіти в плавнях та рибу ловити, – лементував козак з гулею на лобі. – В похід не на турка, а на хитрого москалину.

– Покличемо на підмогу татарина.

– Слухайте, слухайте кошового. Кошовий щось каже!

Кошовий стояв з піднятою булавою:

– Славне козацтво! – гукав Мелашевич. – Слово!

– Слухаємо, батьку, кажи!

– Колегіальна управа посилає до столиці депутатів просити царицю їхати до Києва, до святої Печерської лаври. Є добра нагода для нас, січовиків, уклонитись цариці у нашому Києві, у нашій Гетьманщині, попросити, щоб ствердила своєю рукою Лубенський договір та заборонила радникам своїм кривдити Січ. Чи є ваша на це згода?

Коло знов завирувало: одні кричали «згода!», інші кляли й загрожували кошовому «насипати піску за пазуху та й у Дніпро». Тих «горлатих» кошовий добре знав, не дурно бо два десятки літ їв з ними тетерю в татарських степах. Тих заводіяків було менше, це він відразу побачив і квапився угобзати козацьку завірюху.

– А вже ми, панове, на той час будемо держатись московських приписів, запросимо в гості москвинів, допоможемо дещо проти турка, житимемо у згоді з ляхом і…

Йому не дали договорити:

– Бач куди гне, песький син! – кричали уманці.

– Ляхи замикають наші церкви!

– Стемпковський калічить людей!

– Не хочемо пособляти москвину!

– Хай його орда візьме!

– Кошовий тягне за Барятинського!

– Не да-а-а-ай…

Зчинився знов лемент, без кінця. Кошовий спокійно ждав і все поглядав на коло, чи скоро воно вгамується. Кілька раз махав булавою, але його не хотіли слухати. Тоді на допомогу вийшов писар:

– Пани-січовики! – гукнув він щосили, махаючи гусячим пером. – Майте здоровий глузд і не лементуйте. Зараз Січ треба рятувати від москаля не шаблею, а розумом: лементом не пособите собі, а тільки більш лиха наробите. Пан кошовий каже діло: не наражайте Січ на небезпеку, а з нею і всю Гетьманщину. Киньте безглузді бійки з москалями та ляхами, здержуйте себе, мирно живіть хоч на часину, коли приїде цариця до Києва.

Цариця мудра, стане за нас, бо ми не хочемо сварок, а допоминаємось тільки свого, про це й напишемо їй чемненько. Вона своєю рукою оборонить нас від своїх лукавих радників, а наші депутати у Києві заприсягнуться вірно служити цариці.

Надалі ж рятуватимемо Січ-матір в інший спосіб: всі паланки почнемо заселювати козацьким народом з Гетьманщини. Охочих селитися біля нас багато. Загукаємо так, щоб почуло кожне місто, кожне село, кожен хутір. На ярмарках скажемо про вільні степи, про наш рай, нашу розкіш! Швидко, через якийсь рік-два забіліють і по наших долинах хати козацькі, зазеленіє жито-пшениця. І в нашому краю ростиме малеча, до Січі близько, підпомога старому козацтву буде, щоб Січ-мати жила з віку у вік без переводу, грізна для ворога. Чи правду я кажу?

– Правду кажеш, пане Михайле!

Довго ще пан писав угобзував вередливу раду. Козаки слухали, схиливши голови.

– Не забувайте одного, – улещував він, – маємо потужних сусідів. Отже треба вертітись в’юном: не зачіпайте зайдів. Хоч і прийшли вони за спиною москалів, осіли тут, але їх не так вже й багато, прецінь жменя супроти нас, супроти нашого селянства, що вже починає осідати по паланках. Потерпіть, справу цю залагодимо у Києві. Не чіпайте й ляхів: вони кривдять нас, то правда, знущаються над вірою нашою – і те правда, – та все ж і тому прийде скоро кінець: цариця про все те знає, були у неї депутати в цьому ділі не одного разу, цариця дуже побожна, вжахнулась вона тому, що чинять ляхи, й сама обіцяла заступитись за нашу віру.

Козацтво гукало:

– Облесливий пес! – гукали протовчанці.

– Тягне за кошового, сучий син.

– Не подаруємо ляхам кривди!

– Москаль обсаджує нас фортецями, – кричав Явтух, наче той, що й зістарівся у січовиках. – Поки заселимо своїми хуторами паланки, поки виростуть на тих хуторах молоді козаки, – москаль проковтне нас без солі.

– Потерпимо трохи! – кричали й старі: – за рік не проковтне москаль.

– Подавиться!

– Заждемо царицю!

– Хай оборонить.

Кошовий тільки дослухався: за нього тягли статечні січовики-гніздюки й ті, хто недавно повернув з походу. Він махнув булавою:

– Чи згодне панство на депутатів до Києва?

– Згода, згода…

– До біса з депутатами.

– Згода!

–Не вірте москалині, він гірш татарина: перехреститься в церкві, хрест поцілує і збреше, зламає слово!

– Не чесні люди.

– Цариця за нас.

– Згода! Вибирайте депутатів!

– Депутатів: каші не зіпсуєте цим!

Кошовий бачив, що майже всі курені були за депутатів; шаліли тільки уманці та протовчанці.

– Кого оберемо до Києва? – питав він суворо.

– Тебе, батьку! – ревла рада.

– Неживого сюди… цей дасть раду і шаблею і словом.

– Перекотиполе. Перекотиполе старого.

– Тільки Перекотиполе, він знає, був у Лубнях!

– Лантуха! Лантуха! Він письменний, академік. Лантух-а-а, – несамовито кричали протовчанці.

– Пана писаря Скапу сюди!

Кого вигукували, той, за звичаєм, виходив з кола й ставав осторонь; тільки писар та кошовий були на майдані. Все йшло гладенько, але все ж кошовий боявся уманського куреня і найпаче курінного, пана Неживого: він знав, як уманці кривим оком дивились на ляхів і чув, як Неживий кляв Стемпковського і божився, що дістане того ката живцем. Отже міг збаламутити пів-коша і вчинити свавілля, бо уманського полковника шанували усі січовики й проміж себе називали другим Сірком. Чув іще, як гомоніли, що Неживий на власну руку пертрактує з емісарами молодого Орлика.

Це була велика небезпека, і Мелашевич не знав, як спекатися того запорожця. Отже він дуже зрадів, коли Неживого обрали теж у депутати: січовик буде при ділі й на очах старшини. Обрані депутати відмовлялися тричі, тоді дякували за честь і обіцяли зробити усе шпетно, на користь козацтву і на славу Січі.

Кошовий квапився:

– Обрано усіх зацних козаків, пани-лицарі, скільки треба. Кого зволите поставити на чолі депутатів?

– Тебе, батьку! – ревнуло коло, почали навіть підкидати вгору шапки.

– Не давай москалям кривдити нас!

Уманці, а за ними й протовчанці принишкли: рада обрала обох курінних депутатами, і смикатись назад було не вільно. Козацтво нарешті вгамувалось, а кошовий, поглядаючи на коло вже грізно, говорив:

– Про що вести мову у Києві і як просити царицю про реверсалії, подбає старшина. Боронити будемо Січ-матір і віру нашу словом, як присягли у святій Покрові. Дякуємо усе лицарство за елекцію.

Він оглянув коло й додав:

– Панство! Наприкінці ще скажу: хоч і важко стало тепереньки січовому товариству, та все те від Пана Бога: Він карає, Він і милує. Отже мусимо перетерпіти муки, щоб в нових роках заслужити Божої ласки. Ніхто не сміє порушувати постанови кола, а хто наважиться на такий страшний злочин, того я посмикну до воза й скараю на горло. Земно кланяюсь і наказую розходитись по куренях.

Примітки

21. Не від Орлика, якого на Пруті взагалі не було, а від турків. – М. Ж., 6.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 216 – 223.