20. Чутки про вибори гетьмана

Микола Лазорський

У Лемешах, мабуть, як ніде, дуже виглядали панів Розумів, тільки про них і гомоніли по кутках та хуторах.

– Учора у мене був стельмах Неїжкаша, – казав дід Саква, копирсаючи ціпком землю. – З Полтави приїхав. Що там робиться, і-і-і…

І він покрутив головою.

– А що там? – чвиркнув крізь зуби Старцьовод.

Він завжди встрявав у розмови серед статечних господарів, бо й сам мав неабияку садибу, а до неї в додачу й добрий шмат землі. Але якось господарі цуралися цього зачучвиреного чоловіка, якого знала вся громада за п’яницю, ледащо, броварника, що не раз і не два ночував під тином. Не схотів говорити з ним і похилий Саква, навіть не глянув на Старцьовода. Не нажив садиби чесною працею, а «так» дістав: статечні Пруденки впустили садибу з лиха-біди, а ланець підняв. Ланцем був, ланець він і зараз, дарма, що посів чуже добро: робити не вміє, виглядає дармового робітника, пнеться до громади, а коли що – на добре діло не дасть і шеляга: «скоробогатько» й тільки.

Старцьовод все ж не цурався громади, смоктав люльку, мовчки поглядав на статечних: «Поклонитесь і мені колись, як доведеться, найдете і мою хату», – думав колишній броварник, човгаючи додому. Тоді сідав на призьбі й гуторив уже з Бровком:

– Лемешівські дуки! очкурники! – лаявся він, – коли Старцьовод валявся під тином, усі сміялись – хай, мовляв, гине, як собака. Може броварник хворий був, може, броварника треба до шпиталю, полікувати, так ні! Хай помирає під тином. Тепер, коли у броварника є хата і в хаті, лізуть у вічі: дай на шпиталь, позич на нову хату, на пару волів, бо нестача: чотири пари не візьме цілини, дай пану на ралець з десяток дукачів, та не срібних, а золотих, ти, мовляв, багатий. Очкурники! Дам, але не вам! Я броварник й віддам, бо знаю, де Микола Гармаш. Віддам йому на зброю, на посполите рушення проти москаля. Про це я вже казав Явтуху, що пішов на Січ. Там люди, а не тут! Очкурники. Так-то, Бровко, добрий мій друже! На, ось я тобі припас м’ясця й шматок хліба, їж, друже!

Старцьовод і тепер потяг до хати, насунувши шапку на лоба. Саква з-під лоба глянув йому вслід, пожував губами й ледь кинув:

– Теж господар!

– І що ж там у Полтаві? – питав Красношапка.

– Казав отой Неїжкаша, козацтво лаштується вибирати гетьмана, ніби на той рік.

– То так, лаштуються не тільки полтавчани. Усі полки лаштуються, вся Гетьманщина.

– Кого ж обиратимуть?

– Нашого ж, лемешівського козака, Кирила Розума, хіба не чули?

– Чув чи не чув, а від тих виборів все ж нам як з козла молока, – бубнив Красношапка.

– Мабуть, і гетьман з нього буде, як з клоччя батіг, – кахикнув сивий орач у смушевій шапці.

– Тоді видно буде, – всміхнувся дід Саква.

– Воно вже й зараз розвиднилось.

– А що? Який негаразд?

– А те, послушенство придбали тверденьке, старшина арканить нас не гірш татарина, – вже шипів Красношапка.

– Від татарина ще можна було врятуватись, у річку зануритись, через очеретину дихати, – стояв за сусіда орач у смушевій шапці, добуваючи з кишені люльку. – А від нашої старшини нікуди не сховаєшся.

– Які ви хапкі! – дивувався Саква. – Будете хапатись – попадете не в ті ворота, адже збулись поволовщини, не даємо вже подимне, хвала Богу! Тож не жарт: спекались такого здирства. Тепер збулись московських постоїв, – збулись тому, що московські постої допекли і нашій старшині: вона просила царицю за себе.

– А цариця зробила для всіх. Так збудемось і панщини.

– Ніколи! Пани наші ласі на дармову силу.

– Та ми всі такі, щоб дешевенько та лагідненько.

– Панщина – велике лихо для всієї Гетьманщини, – озвався Микита Галушка, колишній сусіда пана Явтуха. – Треба нам помочі січового товариства. Хай би кошовий просив Колегію про дозвіл селитися в паланках тим, кому сутужно жити серед старшин.

– Дехто вже давно благословив похід на вільні землі під боком у січовиків і без дозволу Колегії.

– То добре, хай заселюють наші козаки, а не різні зайди.

– Ось виберуть полки доброго гетьмана, він зробить скрізь лад: на те й вибиратимуть.

– Чи довго ж ждати?

– Потерпіть, гомонять, ніби на новий рік. Та воно, як почнеться метушня, відразу й дізнаєтесь про все, що і як.

На майдані, де стояла ратуша, почувся кінський тупіт. Всі повернули голови в той бік. З запіненого коня сплигнув козак і швидко пішов до дверей управи. Був то гінець полтавського полковника Яків Сова, якого в Лемешах добре знали, бо й сам той гінець був з Лемешів.

– Чого б то він сюди, – роздумував дід Саква.

– Навідатись до своїх, мабуть, – вгадував Галушка. Але козак скоро вийшов, ховаючи в шапку якийсь папір.

Тоді скочив на коня й погнав щосили вулицею. На ходу він махнув нагайкою й крикнув лемешівцям:

– Готуйтесь до виборів, гетьмана виб… а-а-а…

Нараз завернув за ріг й пропав з очей. Усі зняли шапки й побожно ознаменували себе хрестом.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 268 – 271.