10. Арешт архімандрита Паїсія

Микола Лазорський

Старшини гамірливо виходили з залі управи: кожен розпитував депутатів про гаданого гетьмана, кожному хотілося довідатись і про таке, чого ніхто не знав, таке, що могло бути таємницею тільки столиці. Дехто ремствував на депутатів, що не дуже спритні й не вивідали, хто саме буде за гетьмана в Гетьманщині та коли все те станеться. Але новина ця, видно було, дуже тішила всіх.

– Москвинам-колегіянтам все ж закрутило в носі, – говорив хтось на сходах парадного вестибюлю.

– Усі виїхали до стародубського полковника радитись.

– Річ відома: не з нами ж радитись. Князь адже заборонив.

– Видно царицина писанка перелякала бородачів.

У вестибюлі до Апостола та Галагана підійшов полковник Абаза:

– Як гулялось у Петербурзі? – питав він, торкнувши вуса.

– Гулялось добре, – хмарно відрік Апостол. – Ледве вирвались.

– Що так? Частували ж не киями, – сміявся Абаза.

– Всього було: більш слухали та мовчали, бо у москалів є коротка примовка: «Язик до кия доведе».

– Гм… ну, а все ж, які новини з побутовщини, приміром, не чули, що дістав пан осавула від цариці?

– Кажуть, маєток молодого Чуйкевича на Пирятинщині, а втім не знаю, – тихо озвався Галаган.

– Чуйкевича! гм… маєток мазепинця.

– Так. Чуйкевичу тепло лежати в сибірських снігах, а пану Валькевичу спати в чужій хаті. Що чути в полках?

Абаза знизав плечима:

– У Петербурзі були, а нас питаєте: адже там більше знають, що робиться навіть в кожному селі на Гетьманщині.

– То правда, – всміхнувся Апостол.

– Нишпорять скрізь, – казав Абаза, прихилившись до Апостола. – Нещодавно заглянули й до Лубенщини.

– А що так?

– Натрапили на «негаразд», пане полковнику.

Апостол дивився у вікно й поволеньки загортався в кирею: була відлига і весь день мрячило. Він ще не застібнув гачка і нараз круто повернувся до бесідника:

– Що за «негаразд» найшли і де?

– У Мгарському монастирі, пане полковнику: москалі забрали архімандрита Паїсія як єсть в облаченії.

– Хто смів і за що?

– Посмів генерал Бібіков, який оце щойно здоровив вас з добрими новинами, а забрали всечесного старця за непослух.

Апостол мовчки дивився на старого полковника.

– Нічого не розумію, – прохрипів він, – кого міг не послухати архімандрит!

– Не послухав Москви, не схотів на службі Божій анафемувати гетьмана Мазепу, ба більш того: гомонять, що молився за спокій душі того ж таки Мазепи, як фундатора Божих храмів у Гетьманщині. За те і взяли.

Апостол поквапно застібав гачок і так ірвонув, що гачок відірвався, і тремтливі пальці все ще шукали його в подертому місці. Абаза спокійно смоктав люльку.

– Архімандрит уже в Московії, – відповів він лагідно, беручи за лікоть Апостола. – Пан обозний давненько вже дома, приїхав раніш вас, пане полковнику, і дещо розказав мені про архімандрита. Ніби вже брали його на диби і впхнули до кам’яного мішка. Вельми ветхий він і невідомо, чи живий, а якщо і живий, то певно вже на Божій дорозі.

Апостол хопився руками за голову і важко сів край столу.

– Як же рятувати, рятувати, – бурмотав він скорботно.

– Рятувати? – розвів руками Абаза. – Рятувати вже пізно: замучили його. Та й небезпечно робити це вам, пане полковнику: старця винуватять у непослуху, зраді, сталося це на Лубенщині, а ви самі здорові знаєте, що Лубенщину москалі давно держать у шнуровій книзі. «Мазепинське кодло» – кажуть вони на Лубні. Боронь Боже чого, – всю лубенську старшину повезуть до Москви, а відтіль дорога в яму або на Сибір.

– Можна б ткнутись до графа Розума за порятунком, – метикував украй збентежений пан Галаган.

Абаза тільки всміхнувся:

– Невже ви, пане полковнику, гадаєте, що цей вельможа шляхтич? Гірка то думка: не під силу такий вчинок чабану з пелюшок! Ця проста людина рада, що допхалася до панського столу їсти сало з салом. Ні, чабана не відірвете навіть всіма полками Гетьманщини від тих ласощів. Скажу просто словами нашого философа Сковороди: «Йому не свойствені людські чесноти».

– Все ж якось треба зарадити лиху, – глухо мовив Апостол і важко підвівся.

– Пане полковнику, нічого тут не вдієте, – звомпив Абаза, хапаючи за руку Апостола. – Кажу вам: чернець на Божій дорозі, а себе і всю полкову старшину наразите на страшну небезпеку.

Але полковник Апостол вже не слухав і поквапно виходив на ганок. Разом з Галаганом мусив їхати до Козельців передати пані Розумисі листа від її столичної рідні.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 240 – 243.