13. Готуються зустріти царицю в Києві

Микола Лазорський

В середині літа до Глухова з столиці прийшов наказ; в ньому говорилося, що цього літа цариця «удостоїт град Києв своїм посещенієм». Приїзд мав припасти на Спаса, на цей день «град» мусив підготовитись гойно зустріти високу гостю. Було прислано й інструкцію, як зустрічати царицю, де примістити, як говорити, коли імператриця соізволить щось спитати, хто за ким мусить стояти в церкві за рангою, хто піднесе хліб-сіль, як треба услугувати високій гості та ще багато всяких настанов і дрібниць. Ще сказано, що до Києва приїде московська комісія доглянути, припильнувати та влаштувати бал з фейєрверком, перевірити розпорядчиків та поговорити з депутатами, які будуть вітати царицю. Комісію треба ждати з дня на день і примістити добре.

– Не вірить нам Петербург, – кривився Лизогуб, читаючи наказ. – Як вовка не годуй, все він у ліс дивиться.

Слово було сказано необачно, бо тут був і завжди понурий генерал Бібіков.

Він здивовано глянув на Лизогуба:

– Зроблено все розумно, – блимнув він на радника. – Хоч і маємо свою комісію, та все ж вона якась млява: все думає та гадає. Тут треба нашого, московського сприту, гнати нашими кіньми, а не вашими волами. В такий спосіб і за рік нічого не зробиш. Про добру допомогу я просив загодя.

Пан Лизогуб злякано замовк.

Тим часом Глухів зароївся: з’їжджались пани полковники, сотники, осавули та значкові й бунчукові, колегіянти раз-у-раз радились, бурею мчали гінці до Києва, Батурина, Полтави, Лубень, Прилук; кошовий з двома сотнями січовиків погнав до Києва, квапились туди й усі старшини з усієї Гетьманщини.

Київ у ці дні теж помолодшав, причепурився. З’їжджалось усе більше й більше зацних гостей. По місту гарцювали козаки, шикувались на майдані, співали похідних пісень, розводили вогнища, варили кашу, смажили воловину. З наказу коменданта на вали вкотили гармати. Столицю приоздобили: чистили, замітали, лагодили. Сам митрополит Тимофій [24] заклопотано оглянув святу Софію, зокола наказав полагодити грати, забрукувати майдан. Для цариці у нього ж приготовили покої; з скарбниці видали підскарбію гроші на коштовні наїдки та напивки.

Наплановано розвагу для імператриці та всіх петербурзьких вельмож, що мали приїхати з високою особою. Було пишно оздоблено веранду, з якої імператриця могла би милувались фейєрверком та слухали музику з полковницького саду. До Києва вже приїхала італійська опера: у великій залі магістрату мали відбутись вистави для її величності й усього царського двору. Пани старшини хотіли привітати петербурзьких вельмож якнайліпше.

Але багато було й таких, що дбали не за пишну зустріч, а думали про щасливий припадок для себе. «Не щодня бредня», – думали такі, не щороку буде їздити до Києва цариця, отож слід за всяку ціну зужити слушну нагоду: вирвати чина, загарбати сирітську садибу, влаштувати сина якщо не в Петербурзі, то принаймні у Києві, наклепати на сусіда та заодно й прирізати землі, перевести на послушенство козацьке село, а більш за все пропхатись до Розумів: тоді, мовляв, усе буде.

Розуми всіх збили з глузду, кожен старшина, навіть не значковий, думав, що й він може вилізти в московського пана, що й він не гірший за Олексу Розума: аби потрапити на очі тому ж таки Олексі, або пропхатись бодай до його рідні. Кожен старався вчепитись за ту рідню. Коли до Києва приїхали Дарагани та Закревські, відразу стало крутитись біля них рангове панство, таке панство, про яке вони раніш ніколи й не чули. Панство те улесливо щось белькотало, старалось догодити бундючним полковникам, терпеливо пасло очима нагоди, аби тільки шепнути слово, сказати приємність, попросити нагадати їх сіятельству графу Олексію Григоровичу про осавула Прилуцької сотні Нечипора Гололедицю, вони знають, їх сіятельство не забули, аби тільки нагадати: росли ж укупі й замолоду грали в скраглі. Не одного разу! Вони не забули, аби нагадали.

Ще було краще, якби пан полковник завітав укупі з вельможним графом на гостини, на лагідну розмову, росли ж по сусідству, нагадати тільки, мовляв, осавула Гололедиця став у свого кума тут Прокопа Пуголовки на Сінному майдані, аби нагадали.

Такими й подібними просьбами надокучали приїжджі щодня. Ні пан Дараган, ні тим більш пан Закревський аж ніяк не гадали, щоб до них усі так горнулись. Їх просили не тільки якісь там «затички», ба ні! До них настирливо чіплялись і великі пани, просили навіть і такі старшини, які колись не пустили б тих «бондарів» і на поріг. З великого дива полковники не знали, що робити. Пан Закревський тільки гиндичився, говорив нісенітницю і направду нічого не обіцяв. Пан Дараган мило всміхався, хитро мружив око й похитував головою. І той і той добре знали, що з такого протегування добра не буде, а тільки накличуть вони на себе біду, вгамувати юрму прохачів справа досить важка.

Отже пан Дараган найбільш настирливим радив поговорити з ненькою графа Наталею Демидівною. або з дружиною його пані Вірою, статс-дамою її величності. Що вони скажуть, то вже так і буде. Але статс-дами ще не було в Києві: вона мусила їхати разом з царицею, і важко було сказати, де і як можна було б здибати ту зацну персону.

Наталя Демидівна хорувала і жила ще в Козельці. Приїхала вона в останні дні заради незвичайного свята і зараз же замкнулась у своєму будинку на Липках. Про її приїзд довідались старшинські жінки і за намовою чоловіків почали набридати старій «неньці Розума» своїми клопотами. Правда, від Наталії Демидівни мали вони мало зиску, бачили й самі, що мати графа хвора і може все забути або ж переплутати на біду самому прохачу. Хтось порадив ждати пані Віри Дараган.

– Пані Віра, вашмосць, що захоче, те і зробить. Сам чоловік її, пан полковник, радив просили тільки її.

– Невже взяла таку силу над царицею?

– А тож! Що скаже, вашмосць, все по її буде: цариця й ступня не ступить без пані Віри.

– Чим же вона взяла?

– Усім взяла: і розумом, і вродою, і милосердям. Усім! Ще мусите знати, вашмосць, що пані Віра дуже нагадує цариці її покійну сестру Анну, про це казав чоловік пані Віри.

– Мабуть, за те і вподобала.

– За все вподобала, живе краще брата свого.

– Виходить, треба просити тільки, як воно, статс-даму вельможну пані Віру?

– Тільки її просити. За свого чоловіка я буду просити тільки її. Аби приїхала, а я вже затягну пані Віру до себе: що вона скаже, те так і станеться. Скаже, приміром, маєток буде ваш, негайно тоді лети кіньми хоч би до тієї мазепинки Довгополенкової і сміливо виганяй з двору. Я вже знаю і коні держу напоготові.

– Хоч би швидше їхала, не терпиться ждати.

– Де вона в Бога забарилась.

– Тільки вона, вашмосць, дасть раду.

– Тільки до неї, ясної пані, ластівки нашої.

– Мій муж, вашмосць, просив і пана Дарагана і пана Закревського, так ті полковники тільки руками розводять та вуса гладять.

– Не марнуйте часу, вашмосць. Пани ті й полковництво своє добули з одного слова статс-дами пані Віри. Я вже знаю: все вона, і коні держу напоготові «в гості» до тієї личини Довгополої.

Примітки

24. В 1744 р. митрополитом був не Тимофій (Щербацький), а Рафаїл (Заборовський), він і приймав царицю. – М. Ж., 8.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 250 – 254.