9. Депутати звітують у Глухові
Микола Лазорський
Депутатам-полковникам довелось погостювати у Петербурзі довший час: там вони відбули пишне весілля осавула пана Валькевича з сотниковою панною Висоцькою і виїхали в Гетьманщину в перших вже днях великого посту. Приїхали додому, коли вже цвів бузок і густо зеленіла озимина. Не встигли як слід і спочити з дороги, як усіх депутатів покликано було до Глухова. Говорити про наслідки подорожі до столиці мусив був полковник Апостол. У Глухові він здибав усю старшину в будинку управи Колегії. Там вже сидів князь Барятинський, що тепер жив під Золотоношею, де держав табун заводських коней та величавий палац на одшибі. Жив недалеко від генерального писаря, тому Апостол і бровою не повів, коли побачив укупі за столом і Барятинського і Безбородька. «Обидва заприятелювали без мене щиріш», – подумав полковник, вітаючи панів радників. Через годину почалася рада. Генеральний суддя прочитав уголос імена всіх депутатів, не було лише пана Валькевича. Князь Барятинський погладив руду бороду й скривив рота: це значило, що пан голова ласкаво всміхається.
– Молодому осавулу не до нас тепер, – моргнув він Безбородьку. – Випадок не абиякий, можна й подарувати нехіть до наради.
Він глянув на Апостола й жестом запросив до слова. Полковник зимно офіційно передав Колегії все, що було зроблено в Петербурзі, яку дістали відповідь від імператриці депутати та які він мав інструкції на словах від канцлера про козацький почот й що мала зробити управа колегії для зустрічі її величності в Києві.
Генерал Бібіков слухав, дослухався до кожного слова і все кривився: з усього видно було, що генерал-колегіянт був чимсь заклопотаний. Але ж все таки потиснув Апостолу руку:
– Здоровлю з щасливими новинами, здоровлю і всіх колегіянтів з великим святом, що так щасливо й милостиво дарує козацькому народу її імператорська величність, – казав він, випинаючи груди, на яких ясніла велика зірка з медальйоном імператриці. – Тепер ви самі бачите, панове, яка милостива до вас монархиня. Отже пани полковники мусять віддячити її величності якнайкраще, стократно. Найкращою подякою буде… – Він запнувся й гостро глянув на депутатів: –… Гм… найкращою подякою буде зразковий лад по всій Гетьманщині, лад і послух. Про той послух мусять дбати пани полковники по своїх полках та сотнях. Усі мусять слухати наказів з Петербургу, накази буде передавати сам резидент, як репрезентатор самої государині.
Тоді підвівся полковник Апостол:
– Генеральна старшина, як і весь козацький народ, – казав він, втопивши очі в руду бороду Бібікова, – завжди сумлінно робили все, що наказували з Петербургу. Саме за цей послух і лад її величність і дякувала козацький народ, саме за це милостива цариця обіцяла відновити у нас гетьманат й дати електора-гетьмана, коли сама соізволить призначити на це час і місце. Про це монарше бажання за згодою її величності оголошую тут для всього панства.
Генерал Бібіков мовчки дивився на Апостола, вся шия у нього стала червоною. Князь Барятинський здивовано слухав, Гур’єв барабанив товстими пальцями по столу. «Чому ж нічого не сказали ні Кочубей, ні Лизогуб, ні навіть Безбородько, – думав вкрай здивований князь Барятинський. – Ніхто, жоден депутат слова не сказали про це! Прокляті „черкасішки”! Немає ще й естафети від канцлера… »
– Голові управи колегії немає ще наказу зі столиці, – злісно сказав він Апостолу. – «Випросив таки гетьмана, чубатий мазепинець!», – а вголос сказав: – Коли дістанемо офіційну звістку, тоді й будемо говорити про гетьмана. Зараз – це недоречна вихватка, пане полковнику! Говорити про це не смієте!
Генеральний суддя поспішив покласти на стіл список кандидатів до комісії, яка мала б попрацювати для гойної зустрічі високої гості. Пропонували: Безбородька, Кочубея, Лизогуба, Забілу, Ханенка. Москвини не перечили, вони вже нікому не довіряли: «Усі мазепинці, – шепталися москвини, – жоден з них не сказав про гетьмана, навіть Безбородько. Той чубатий тільки вкінці сказав про таку новину! змовники!» Він швидко у кінчив нараду і, ні з ким не прощаючись, подався до Стародубу, де жив полковник Толстой. Услід за ним туди ж помчали й обидва його помічники Бібіков та Гур’єв.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 238 – 240.