11. Прохачі у пані Розумихи

Микола Лазорський

Їхали мовчки, понурі й стурбовані зловісною новиною. На адамівському шляху їх догнав візок, в якому сиділи два чоловіки, обидва в кожухах, хоч уже була й провесна і небо голубіло за старими дубами кришталевими смугами ранньої весни. З візка визирнув сивий дідок, привітно махнув рукою і гукнув:

– Добридень, пани полковники! З постом великим! Куди Бог несе?

Апостол пізнав лемешівського дяка Саватія і сивого пана Лелеку. Він теж махнув рукою:

– На Козельці.

– Нам по дорозі, – гукнув пан дяк, – ми теж туди, до ясновельможної, діло є.

До двору пані Розумихи вони вкотили разом і разом вступили до вестибюлю просторого палацу. Але поки отець Саватій та Лелека витирали хустками забруднені чоботи, пани полковники вже зникли за білими дверима пишних покоїв.

– Добре живе, – казав пошепки Лелека, здивовано глянувши на велику статую Венери. – Істинний Бог лепсько, ніколи б не повірив, якби сам не бачив. Не второпаю тільки, нащо тут поставили голу жінку. Сором який! Тьфу.

– Тихо, пане Петре! Кажете, женщину… гм… беззаконство й содома! Це, мабуть, з наказу графа Олексія Григоровича, там їх, таких у столицях, кажуть, натикано по всіх закутках… гм… хоч би рядком укутали.

Обидва тупцювали на місці, кахикали в кулак.

– А полковників мов би лизень лизнув, – свої вони тут, пани.

Він низенько вклонився камердинеру в золотих галунах і блискучих черевиках. Той понуро спитав:

– Кого вам?

– Ми до її світлості графині, – кланявся дяк, – до її світлості за великим ділом.

Камердинер мовчки оглядав їх.

– Яке діло?

– Діло, ясний пане, велике, як би сказати – земельне.

– Земельне, землю купуємо.

– Хто ж ви такі?

– Ми, ясний пане, з села Лемешів; я, приміром, дяк лемешівської церкви Стрітення Господнього, а цей чоловік – титар тої ж церкви, пан Лелека. Ясновельможна пані знають нас обох добре, жили ж на одній вулиці й хата їхня… теє… стояла пліч-о-пліч зараз же через перелаз.

– Близько, – встряв і собі Лелека, – як іти через леваду, так за хвильку будете на дворищі пані Наталки, тобто значить ясновельможної.

Камердинер ще раз глянув на них:

– Постійте тут, – хмарно відрік і відхилив двері до покоїв. На дверях стояв інший камердинер в таких же галунах і таких самих блискучих черевиках.

– Люди з села до її сіятельства, – сказав тихо перший камердинер і поквапно прихилив двері, наче боявся, щоб бува дяк і титар не вдерлися силоміць до покоїв. Але обидва гості стояли тихо, без руху, мов би прикипіли до місця. Десь здалеку почулося ще раз: «Люди з села» і затихло. Камердинер сидів у фотелі боком до них і суворо дивився у вікно. Не раніш, як через півгодини двері ледь-ледь відхилились і хрипкий голос пробубнив:

– Наказано пустити.

Камердинер важко підвівся, глянув на чоботи селян з Лемешів і, ткнувши пальцем на двері за колоною, мляво сказав:

– Йдіть за мною.

Гості пройшли услід за поводирем через широкий і довгий коридор, вкритий дахом зі скла, невеликими шибками, повз стін у великих фарбованих шапликах стояли екзотичні кущі. В далекому кінці того коридору камердинер ще раз оглянув селян й відімкнув двері до високої світлої кімнати.

– Тут постійте, – показав він на поріг і тихо прихилив двері. Дяк скорботно похитав головою і зітхнув. Пан Лелека хазяйновито розглядав меблі, люстра, портрети якихось вельмож, квіти.

– Як у церкві, – мугикнув він, – і стеля розмальована!

– Істинно так, – хитав головою дяк. – Велелепіє, акі в раю.

– Тьфу! – плюнув титар.

– Що ви, що ви, пане Петре! Не годиться так! Це ж не в хаті, сіреч простій хаті на долівці, – хвилювався дяк, озираючись, де сховався слуга.

– Та я не втерпів: тут теж стирчить гола жінка, щоб воно значило?

– Де жена?

– В кутку праворуч, біля квітника. Хіба не бачите! Велика, завбільшки в людину.

– Істинно так. химерна прикраса. Образа не видно, де б перехрестився побожний чоловік, а обнажених статуй наставили в кожному кутку, вертеп, єретицька мода.

– Тихо, гомонять десь.

У суміжній кімнаті справді гомоніли: чути було голоси панів полковників, що пройшли до покоїв раніш. Їх про щось питала пані Розумиха. Розказував полковник Апостол, як відбулось весілля пана осавула Валькевича.

– Заручини відбулись при цариці, – чулося з-за дверей. – На другий день стали і на рушники. Її величність сама заплела коси молодої, сама накрила її шовковою габою. По весіллі обдарувала обох, і молодого і молоду: мають тепер кам’яницю у Петербурзі, коні, обслугу. У Лютеньках на Полтавщині пан осавул став посесором великого маєтку з послушними, тесть, пан Висоцький, виїхав уже на розмежування.

– А пан Валькевич як же?

– Молоде подружжя у столиці, веселиться.

– Говорять за сотникову Висоцьку, – шепнув титар, показуючи очима на двері.

– Тихо, нічичирк.

Знову питала пані Розумиха про дітей своїх.

– Пані Віра при цариці, зацна особа, значить бо персона на всю губу, – бубнив пан Галаган. – Здається, всім не погано, а панночці Олені вже нагляділи й молодого. Казав пан Закревський, сама цариця нишпорить, ніби на таке діло вона мастак, ніби вже намацала, але поки що нікому нічого не каже.

Чути було і голос полковника Абази.

– І той тут, буряковий квас, Абаза, – мугикнув титар.

– Де не посій, там і вродиться, – дивувався дяк! – Ось був в управі, ось уже тут, стара личина!

– Мабуть, не скоро приїдуть додому, – журилася Розумиха.

– Як Бог дасть, – казав пан Апостол. – Цариця збирається до нас, цариця ж! Сама не поїде в Гетьманщину, а з усім двором, все московське панство рушить на прощу до Києва, відоме діло, що й наше панство не відстане. Побачитесь, ясна пані, з усією своєю ріднею, аби живі-здорові були.

– Коли б Пан Біг дав.

Полковник Абаза щось приказав веселеньке. Всі засміялись і почали гамірливо прощатись.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 243 – 246.