16. На могилі Гордієнкових козаків
Микола Лазорський
До таких от маєтків їхали разом граф Олексій Розумовський і пан осавул Петро Валькевич. Їхали на Полтавщину. Обидва вирвались на хвильку, відірвались на два-три дні від київських повсякденних бенкетів оглянути царські дарунки. Граф Олексій хотів подивитись великий маєток «Карлівку», дарунок імператриці Єлисавети його молодшому брату Кирилу Григоровичу, що жив ще за морем. Карлівка за часів цариці Анни була подарована нею Карлу Бірону – брату її фаворита Йогана Бірона. По смерті Анни сталися гострі зміни, насильно вчинені царедворцями: було арештовано регентшу малого наслідника Анну Леопольдівну, принцесу Мекленбурзьку та вивезено геть аж до Білого моря в невеличке місто Холмогори, наслідника, немовлятко, взято до Шліссельбурзької фортеці, а всіх старих фаворитів збанітовано, серед них були й брати Бірони: старшого Йогана заслано на Сибір, молодший помер у Полтаві, де його й поховано. Великий маєток відібрано від нащадків у «казну».
Головними заводіяками того перевороту були: царський лікар Лесток, французький амбасадор Шетарді та граф Олексій Розумовський (Олекса Розум з села Лемешів, козак). Після цього перевороту імператрицею стала Єлисавета – менша дочка царя Петра І. Вона обдарувала своїх фаворитів багатими дарунками, не забула навіть їхніх родичів: у цей спосіб і молодий Кирик – тепер Кирилл Григорович, дістав велику окономію «Карловку».
Окономія славилася на всю округу цукровими плантаціями, сукновальнями, килимарськими варстатами та стайнями добірних коней. На одшибі лежала слобода Варварівка, теж колись Біроновський маєток, названий так на згадку про нагло померлу дружину його Варвару. Тут на широких ланах зеленіють великі плантації солодких буряків, пасуться отари тонкорунних овець. Усе це тепер впало до рук нового пана, усе це припало молодому графу Розумовському.
Його старший брат тепер їхав оглянути маєток, щоб знати, що саме припало молодому пану та заодно і взяти експлікацію на закріплення вже в столиці всього майна за новим поміщиком.
Пан осавула квапився до села Гуджулів: хотів бо зустрітись з паном Кованькою, щоб полюбовно розмежуватись ланами мазепинця генерального судці Чуйкевича, упокоєного в Сибіру. Їхали безжурно широкими степами через Великі Будища просто на Переруб, що вже лежав на Зіньківському шляху. Пан осавула торкнув графа долонею:
– Ваша світлість!
Граф замислено підвів голову.
– Ваша світлість! А гляньте-но: чи не могила то Гордієнкових козаків?
І пан Валькевич показав на високу могилу, що далеко ясніла темною купою з правого боку; граф заслонився долонею від сліпучого сонця й став придивлятись туди, куди показував пан осавул.
– Так, – тихо мовив він. – Так, то могила запорожців. «Побиванка», – і скинув «треуголку».
Пан осавула й собі перехрестився, пильно оглядаючи степи.
– Зачалось тут велике діло, – казав він, зітхаючи, – і загинуло тут, прибите на цвіту, прибите важкою рукою наїзника.
Граф зажурено мовчав, хмурив брови та кусав кінчик вуса.
– Здається, Москва зуміла убгати всю Гетьманщину в Прокрустове ліжко політичного безправства, хоч і наспівує нам ще й тепер солодкі слова. Схилило козацтво горді голови, – шепнув осавул з болісним жалем.
– Не все козацтво, пане осавуле, не все схилилось перед Москвою, – кривився граф. – Мій батько бився за Батурин, за Чечеля до останньої цурки. Якщо січовики й вернулись на старі свої паланки, то тільки заради рідного краю. Полтавська січа навчила козацтво терпеливо ждати: його час ще не приспів, але рано чи пізно він прийде.
– Доки сонце зійде – роса очі виїсть.
– Прислів’я не до речі: любов до ойчизни не вирвеш ніякою силою. Козацтво загартоване тою любов’ю, любов же та творить чудеса.
– Ми все скидаємо на народ, самі ж, здається, мало що робимо, – хмарно відрік Валькевич й увірвав розмову.
Граф усміхнувся.
– Кому як каже сумління, – сказав він лагідно. – Я, приміром, титулована Москвою особа, в Гетьманщині ж важу дуже мало, бо тут я не старшина все ж, а простий козак. Проте роблю для краю, що в моїх силах, мабуть, більш значкового старшини.
– О, ясний пане! – схвилювався осавула, – я добре знаю щире серце вельможного пана і впливи його на московських достойників. Не дурно ж уся генеральна рада вважає вас, ясний пане, охоронцем і захисником нашого коханого краю й усього козацького народу. Це всі знають, прошу не брати під увагу мої слова: в словах тих багато гіркої правди кинуто в той бік, де наші кермачі.
– Гм… – мугикнув граф і сперся плечем на подушку, – до тих кермачів, здається, затягнуто й пана осавула, – трохи згодом, не діждавши слова, додав: – Мій брат дістав дарунок – маєток чужинця й просив мене дати полегкості селянам і не чіпати козацьких сіл. Пан осавул дістав маєток сторонника гетьмана Мазепи, замученого в Сибіру. Що пан гадає робити з селянами свого маєтку?
Пан осавул відрік не відразу:
– Моя дружина просила мене, – нарешті озвався він, – дати полегкості всім селянам заради святого спокою та справедливості та й ще на честь того дня, того дня, коли вона спіткала на своєму шляху славного філософа Григора Сковороду-Старчика. Воля її – для мене наказ.
Обидва щиро засміялись, і граф поспішив утиснути приятелю руку. Він розпогодився й став оглядати лани. Могила росла на очах. Видно було вже й почорнілого від негоди хреста, низку кошлатих кленів і навіть галасливе гайвороння, що раз-у-раз зривалось з могили до темного гаю. Коні повільно бігли, збиваючи куряву на битому шляху. Приятелі мовчки приглядались до тих кленів, до того, вже старого, похиленого хреста. Нараз граф звів очі на осавула й спитав:
– А де ж тепер той Сковорода-Старчик?
– У вашому, ясний пане, рідному селі Лемешах, навчає лемешівських дітей святого Письма.
Граф нічого не сказав, він тільки якось поквапно торкнув машталіра й гостро кинув:
– Спини коні!
Берлин став недалеко самотньої запорозької могили.
Стояли на «Побиванці».
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 258 – 261.