12. Заснування школи в Лемешах

Микола Лазорський

Через хвильку двері відхилились і до кімнати вступила стара Розумиха, тепер графиня Наталія Демидівна Розумовська. За час, коли лемешівські гості бачили її в своєму селі, жінка ця видавалась їм посивілою й ніби змарнілою; дві глибокі зморшки лягли темними смугами біля рожевих колись вуст, але очі були лагідні, світились доброзичливо, і гладеньке чоло, нічим не захмарене, ясніло супокоєм. Вона куталась у турецьку шаль і говорила повільно, без зайвих рухів. Як і колись, в Лемешах, привітно всміхалась дорогим гостям.

– Чому ж ви стоїте, панство, – стурбувалась вона, – прошу сідати ось тут, на м’якому, сюди прошу, тут вам буде краще.

Гості кланялись і цілували в руку вельможну пані, тоді обачно посідали на краєчку м’якої канапи.

– Давненько не бачила вас, панове, – говорила Розумиха, приглядаючись до гостей.

– Так, ясна пані, – хитав головою пан дяк, – давненько: час біжить і по дорозі своїй усе міняє, – і він скорботно зітхнув.

– Міняє, панове, міняє, мабуть, і в Лемешах зміни є; чи всі там живі-здорові?

– Молоді ростуть, старі старіють, мруть та нам дорогу труть. Є такі, що й недавно переставились.

– А хто переставився? Усіх знаю – село ж рідне.

– Гм…. старий Пруденко, приміром, упокоївся не так давно, – кахикнув Лелека і погладив вуса.

– Т-а-а-к, – протягла Розумиха, але не повела і бровою. – Царство йому небесне, вічний спокій душі. Статечна людина була, господар усім на диво, – і вона побожно перехрестилась. – З чого ж помер? Здається, не так уже й старий.

– Не старий, пані, а вельми зажурений був, – знов поштиво кахикнув Лелека, глянувши на камердинера, який невідомо відкіль взявся й виструнчився перед своєю господинею. Господиня щось йому шепнула і він, низько вклонившись, вийшов по-котячому.

– Приїхав з пушкарівського монастиря хворий, – встряв пан дяк, – дуже хворий. Полежав дома і по другій неділі посту упокоївся.

– Ярина ховала? – обачно питала Розумиха.

– Ні, де там! Уся громада ховала, порядок давав небіж його Старцьовод. Де там, Ярина теж нездужає. Вона у тому монастирі була черницею, тепер гуменією.

– Я чула, – мовила Розумиха, і в очах її ліг смуток.

– Прислала тільки гроші на похорон батька.

–… і вклад на школу, – додав титар, глянувши на дяка.

– Так, – ствердив дяк, – прислала грошей трохи на поправку нашої церкви та на побудову школи, щоб поминали померлого батька. А це тиждень тому прислала гроші теж на школу пані Валькевич, прислала аж із столиці, як пам’ятку про свій велелепий шлюб. Тепер маємо єлико достатню копу грошей на боговгодне діло, сіреч на науку малят лемешівських, є у нас і добрий дидаскал, – казав дяк, поглядаючи скоса на пишну господиню. – Дидаскала взяли ми тому, що панотець Сильвестр нездужає вже навчати. Лихо тільки те, що хата ветха, треба ставити нову, простору під гонтом, десь у самому селі. Отець Сильвестр і каже мені: гроші на добру хату роздобули, а от підходящої землі, не край села, а ближче до церкви не найдемо. Чи не поїхали б ви, каже, до вельможної пані в Козельці попросити: може ясна пані продасть нам леваду під школу». А дидаскала ми вже найшли, добре вченого пана Сковороду, порадила його нам сама пані Валькевич; левада ж нам була б ось як у пригоді.

І пан дяк розвів обидві долоні, показуючи тим, у якій би пригоді була лемешівцям Розумишина левада.

– За цим ви й приїхали? – питала Розумиха.

– Так, ясна пані, приїхали спитати про левадку, аби тільки поцінно, ми купили б, – озвався пан Лелека і заклопотано поправив черчатого пояса.

– Коли панство дало гроші на школу та дидаскала, то мені личить уже подарувати під школу леваду, – мляво відрекла Розумиха. – Так ми і зробимо: фундаційного акта на леваду дістанете ви від мого авдитора пана возного Почеки, він зареєструє пожертву в глухівські актові книги. Я негайно дам знати про це до Глухова, і ви можете вже зараз розбудовувати школу.

Пан дяк встав і земно вклонився, Лелека уцілував руку господині. Дяк збирався вже до панегірика, але Розумиха увірвала його зненацька:

– Так ви залучили до себе пана Сковороду?

– Так, ясна пані, старчика Сковороду; дидаскал мудрий, акі змій, та тихий, акі агнец.

– Я пана Сковороду добре знаю, заглядав часто до мене ще в Лемешах, – роздумувала господиня. – Не знаю тільки, чи довго буде він у вас: не любить він сидіти довго на одному місці, все його тягне кудись, ходить з села в село. Не знаю, може тепер втихомириться, а раніш – швидше побачиш у степу, тільки не в хаті.

– Втихомириться, ясна пані, ми йому поставимо добру школу, а діти лемешівські беручкі, – повідав дяк, радий, що все так щасливо обійшлось. – Беручкі, приміром, як наш ясний пан Кирилл Григорович: Пан Бог обдарував великою кебетою, тепереньки за морями оглядає чудеса, мудрий, акі змій.

Але скоро відхилились двері, і дяк замовк. До світлиці вступила літня жінка в плахті і рясній темній керсетці та випущеними рукавами вишитої сорочки. Гості відразу впізнали Одарку Явтушиху. Пані Розумиха забрала до себе стару жінку з Лемешів не так для послуг, як для розваги: часом з нудьги скаже «зліпити вареників», принести до покоїв або розказати будь-яку новину «з світу». «Все ж, – думала Розумиха, – нагадає вона мені час від часу кинуте старе гніздо».

По старосвітському звичаю Одарка земно вклонилась господині, тоді гостям, склала руки навхрест і тихо спитала:

– Пані кликали мене?

– Так, – втомлено відрекла господиня і додала: – панству може хотілось би погомоніти з лемешівською сусідкою: Одарку ж ви, мабуть, не забули. Одарко, серце! Запроси гостей до малого флігеля, пригости там дорогих гостей з наших Лемешів. А я піду спочити, втомилась я…

І, кутаючись у шаль, Розумиха поволеньки вийшла з кімнати. Пан дяк і титар Лелека все кланялись вже зачиненим дверям.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 246 – 250.