18. Зустріч Олексія Розумовського з черницею

Микола Лазорський

Вже сонечко почало скочуватись на захід, коли берлін вкотив на монастирське подвір’я. Було тихо. Достигали яблука у великому саду, пахло медом й свіжо скошеним сіном, заносило з степу полином та чебрецем. На подвір’ї ходили кури й літали табунцями горобці, видзьобуючи розсипане зерно. В долині дзвеніли коси, і на городах дівочі голоси журно виводили сумовиту пісню про долю панянки. До вельможних панів підійшла стара черниця й низенько вклонилась.

– Дома мати гуменія? – спитав пан осавул.

– В церкві, в церкві мати гуменія, ясні пани. Зараз правиться Божа служба, вечірня. Після служби будуть у трапезній. До келії підуть не скоро, треба лад дати на завтра, коли діждемо святого ранку, щоб усе було на своєму місці. А ви ж хто будете?

– Гаразд, ми теж підемо до церкви, – озвався хмарно граф.

Вечірні тіні довшали, і, коли подорожі вступили до церкви, їх огорнув сутінок і приємний затишок. Мерехтіли жовті плями від лампад на стінах та образах, таємничо сяяли золоті шати, срібні ставники. Пахло ладаном і терпкою цвіллю. Сивий панотець правив вечірню. Біля лівого криласу стояли черниці, вони клали земні поклони і блідими устами шептали молитви. Мати гуменія, висока й струнка, в чернечій одежі, була біля свого крісла з чотками в руках. Коли зводила очі на образи, граф спостеріг в них нічим не захмарений супокій.

Видавалася трохи блідою і втомленою.

Вечірня тривала довго, але подорожні терпеливо стояли і ждали. Граф нічим не бентежився, проте мимоволі ним опанував жаль за минулим, жаль за тим, що колись так легко кинув, жаль за молодими літами, жаль за всім, що зв’язувало його з Лемешами. Найбільше ж жалів панну Ярину, якої тепер не міг впізнати в чернечій одежі. Він важко став навколішки й почав молитись.

Служба скінчилась. Черниці одна по одній виходили з церкви, тоді як мати гуменія пішла до ризниці. Щось тихо говорила панотцю, і чути було як той все бубнив:

– Так, так, буде зроблено.

Скоро і він подався до дверей.

– Служба скінчилась, – торкнула графа за рукав стара черниця.

– Ага, так, – підводячись, шепнув граф. Скажи матері гуменії, – і нараз замовк: він став хвилюватись. – Скажи матері гуменії, приїхав граф Олексій Григорович Розумовський з Києва. Хоче бачити всечесну матір і взяти благословення. Зрозуміла?

– Зрозуміла, ясний пане, зрозуміла, – кланялась черниця.

І почовгала в сутінки до ризниці. Графу ті хвилини видавались довгими й нестерпно важкими: ніколи він так не хвилювався, як сьогодні, в такий погожий тихий вечір.

– Просять мати гуменія до ризниці, – почув він голос старої черниці мов у сні.

Вона загасила в ставнику останню свічку і повела графа до вузьких напіввідкритих дверей. Вельможа рвучко відхилив двері й нараз став перед тією, якій колись махнув рукою на прощання серед чистого поля. Не міг говорити, тільки благально дивився на мовчазну черницю й ловив руку.

– Свята матір, матір, – шептав граф, припадаючи до руки гуменії. – Прости, прости заради ангельського чину, заради цього святого місця.

Гуменія стояла близько столу, спираючись на нього одною рукою. Стояла сувора й мовчазна в своїй чернечій ноші.

– Бог простить, я давно вже простила, – сказала просто й тричі перехрестила графа.

Але граф все стояв на колінах і тулив до вуст холодні пальці матері гуменії. Здригався усім тілом і глухо шепотів:

– Прости, завинив я дуже.

– Бог простить, ясний пане, – знов зимно відрекла черниця. – Я простила і не нарікаю. Гріх нарікати: так треба було, так хотів пан бог.

– Так хотів Пан-Бог, – шепнув і граф, важко підводячись.

– Як ясному пану ведеться у столиці? – питала черниця графа так, ніби питала малого хлопця про школу.

Граф мовчки поглядав на чужу й далеку йому черницю.

– Чи ж щасливий ясний пан серед московських вельмож? – допитувалась вона.

– Я щасливий, – відрік, як на духу.

– Кожному своє, кожному своє: Пан-Бог так хотів. Його святая воля.

Помовчала.

– І я щаслива, – додала коротко, перебираючи тонкими пальцями намистини чоток. – І я щаслива. Кожному своя доля: ясному пану судилося зірватись вгору, послужити. Козацькому сину великий гріх забути свій край. Хай милосердний Пан-Бог благословить ясного пана на таку службу! Будь заступником усій Гетьманщині.

Вона важко зітхнула. Намистини шелестіли в тонких пальцях, і безкровні вуста шептали молитву. Чути було, як шелестів пожовклий вже лист самотньої тополі біля вікна старої церкви.

– І мені судилося зірватись угору, – почув граф шепіт черниці, такий тихий, як і той шелест пожовклого листу. – Зірватись угору, щоб послужити всевишньому творцю неба і землі, виблагати у милосердного пана-бога кращої долі рідному краю. Обоє ми щасливі, – шепнула вона ще тихіш. – За це мусимо дякувати Пана-Бога, щоденно дякувати за Його до нас велику ласку.

Тремтливою рукою благословила вельможу, який майже побожно припав до холодних пальців змарнілої черниці.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 263 – 266.