15. Милості цариці для старшин

Микола Лазорський

Увечері в комендантському палаці гриміла музика. Вельможне панство в перуках, шовку та вельветі веселилось. Молодь манірно танцювала менует. В густому парку гуляли закохані пари, десь чути було притишений сміх, бренькіт гітари, легкий дзенькіт остроги, уривок веселої пісні. З глухим свистом летіли в темно-оксамитове небо блискучі зірки й швидко розсипались срібними снопами. На мить освітлювались водограї, легенькі альтанки, темні ставки й стрункі тополі. Палац сяяв огнями, від чого темний парк здавався ще темнішим. Мелодія музики докочувалась до цих тихих, мовчазних алей чимсь таким, мов би шелестом степового вітру, журним подихом, тужною самотою. І дивними видавались тремтливі силуети безжурних пар в отворах ясних вікон на тлі темного, мовчазного парку.

Панство веселилось…

Ласкава цариця щедро обдаровувала старшину чинами, маєтками, патентами на московське дворянство, секвестрованими садибами померлих на Сибіру мазепинців, кріпаками-«послушними», грішми. Дітей шляхти, охочої до Петербургу, записувала до корпусу кадетів, корпусу пажів, пансіонів, колегіумів. Кожен старшина хапався щось випросити у цариці через графа Розумовського, графа Гендрикова, статс-даму Дараган. Милостива цариця обдаровувала майже всю козацьку шляхту. В ці дні у місті не було сумних, не було зажурених, так хотіла висока гостя. То були дні шалу, вакханалія щастя, дружніх бенкетів, нестриманої, буйної веселості, щоденного хмелю без похмілля, п’янких розмов і фантазувань, недоречної пихи і братання з москалями.

Панство веселилось…

Декому з обдарованих не терпілося. Такий щасливий пан мчав до секвестрованого, а тепер вже його маєтку, який на списку вважався вільним, порожнім, давно не оселеним. Але насправді такий щасливий, уласкавлений царицею пан, натрапляв тут на нащадків замученого в Сибіру старшини. Це не дивувало щасливого пана: це все він добре знав. Ще п’яний з учорашнього бенкету за допомогою своїх гайдуків новий господар твердо вмощувався в чужому маєтку і на радощах пив з чужого келишка чужу запіканку. Прицмокуючи язиком, він весело поглядав на вікно, відкіля видно було, як його гайдуки виряжали з двору переляканих і побитих нащадків мазепинця.

Панство веселилось.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 256 – 257.