7. Кирила Розумовського визначено на гетьмана

Микола Лазорський

Увечері відбувся бал. Його відкрила сама цариця менуетом, маючи за кавалера графа Розумовського. Старшини побачили трохи відхилену заслону двірцевого життя: побачили, як упадав їх «земляк-граф» біля своєї дами, побачили й те, як неприховано кокетувала імператриця з графом Іваном Шуваловим.

– Поживемо тиждень тут, побачимо ще більше, – шептав полковник Галаган на вухо Апостолу.

– Те все мало цікаве: життя двірцеве порожне й трухляве наскрізь, – шептав і собі Апостол.

– У наших простих орачів і то краще, за пристойність вже й не кажу: вона у нас зразкова, – кривився Галаган.

– Так, наші пані полковникові та сотникові не носитимуть таких роб без ковнірів. Нудне тут життя, як і скрізь у двірцях: всі тут бавляться в залицяння, і то не жартома, а по-справжньому, іноді заведуть таку чубійку, що тільки охнеш. В тюрмі та й у Сибіру можна швидко опинитися за недоречні жарти.

– Ніби й зала велика тут, – казав Галаган, оглядаючи колонну залу, – а дихати важко. Молю пана бога, щоб пустив мене швидше звідсіль у степи наші.

Апостол всміхнувся й знизав плечима:

– Степи не втечуть, поки що вони наші. А подивитись на столичне життя варто. Мене дещо непокоїть, – Апостол заклопотано потер лоба.

– А що? Вітають же нас не погано.

Апостол вже сміявся:

– Коли не погано, так чому ж тобі, пане-брате, важко тут дихати? – І, байдуже глянувши на манірне панство, додав: – Все думаю за оті слова царицині: «Кандидата ми сами укажемо». Га? Не дурно кинула та красуня, не дурно: усе заздалегідь приготовлене, обмірковано й зважено.

– А що? Я не второпаю, – питав Галаган, – бачу достобіса хитра та баба, чиста тобі перепічайка!

– Тихо, пане Гнате, тихо! Нас можуть почути.

– Чума їх бери! Ми гуторимо по-своєму, не розберуть.

– Кому треба, той розбере й скаже куди слід: тоді пошанують депутатів і дибою, це тут не довго.

Пан Галаган замовк, але через хвильку спитав на вухо:

– Чи ж догадався, що сказала та вража баба?

– І так і ні, час покаже, – погладив вуса пан Апостол. – Коли звести докупи те, що сказав на обіді «наш граф», з тим, що сказала цариця на аудієнції, то виходить, що кандидат на гетьмана вже вилупився тут, в Петербурзі.

Пан Галаган здивовано глянув на бесідника.

– Кого ж би вони посадили нам на шию, москвина якого чи що?

– Кого захотять, того й посадять, тільки не нас, бо ми на чорному списку у Барятинського. Буде у нас на шиї той, ким зараз опікується граф Теплов.

– Тобто Кирило Розум? – роздумував Галаган. – Помиляєшся, брате, і дуже збочуєш: Кирилл ще молодий, у пір’я не вбрався.

– Підросте до того часу, – спокійно відрік Апостол і глянув на широко відчинені двері до «блакитної зали». Там стояла цариця з своїми фрейлінами: вона весело щось повідала й бавилась з левреткою. Граф Розумовський чемно слухав, що йому говорила імператриця; збоку, зігнувшись у дугу, приткнувся за кріслом своєї «коханої Віри» пан Дараган, тоді як фрейлен Віра, втомлена музикою й танцями, спочивала у м’якому кріслі й мружила очі. В залі були теж сестри її Докія і Парася, обидві в розкішних робах і модних зачосах.

– Підросте, пане Гнате, підросте, – говорив пан Апостол, поглядаючи на відхилені двері. Бачите, яка мила родина зібралась, немає тільки Кирила, але він буде, то вже напевне, і буде тут він як кревняк самої цариці, – не дурно ж бовкнув про це його достойний брат. Скоро, пане Гнате, дістанемо й ми достойного гетьмана.

– Ой, збочуєш, голубе! Не достойний буде той гетьман, а блазень, – гнівався вже полковник.

– Блазня й зроблять гетьманом, – не вгавав Апостол. – Буде він розважатись оперою, музикою, балами та золотими каретами: адже тут виріс! Гетьманщиною правитимуть московські резиденти.

– А ми ж де будемо? То вже нісенітниця, то вже…

– Ми будемо дома, в Лубнях, Полтаві, Батурині. Будемо сумлінно виконувати накази, підписані блазнем, а писані все тим же московським резидентом.

– Жартуєш. Генеральна старшина не дозволить кривдити Гетьманщину!

– Кажеш – генеральна старшина, – злісно засміявся Апостол. – А що вона зробить? Ми, депутати, подали цариці петицію про наші привілеї, і ту петицію на очах усіх цариця віддала не до міністерії закордонних справ, як те робилося раніше, а до рук канцеляриста, як просту супліку: петиція пішла до канцелярії її величності. Пішла без відповіді, «сами укажемо», – ось яка була відповідь.

Сенатори мусили б запросити нас на спільну раду, разом з нами намітити достойного кандидата на гетьмана, окреслити його обов’язки мішаної комісії. Сидимо тут ось вже тиждень, а про нас зовсім забули в міністеріях та сенаті. Розважають дурницями, а до роботи все ж не кличуть і не покличуть: усе зроблять самі, на свій розсуд. Гетьманщину москалі вважають вже своєю провінцією, «Полуденним краєм», чули, як Гетьманщину назвала сама цариця – «Полуденним краєм»! Москалі вже ні про що нас не питають.

Наша генеральна старшина! Вона зараз вся тут. Що вона робить? Радились старшини тут про наші старожитні права й вольності. про що згадується в петиції? Не думали й не гадали! Навіть не спитали, чи будуть інструкції для управи колегії, чи будуть якісь зміни в структурі апарату гетьманського уряду – нічого немає. Адже гут сидить наш генеральний писар пан Безбородько, товчеться з дня у день у канцлера Бестужева і мовчить, як стіна. Знає про петицію, підписував її, а тут удає навіть, що нічого не знає і його хата з краю. Що йому доля Гетьманщини, московські постої, тяжкі податки, небезпечні чутки про касування полків!

Їх турбує доля панни Олени, сестри сердюцького полковника Стришенка: адже її вподобала цариця, сама вже й знайшла їй нареченого, але хто він, покищо ніхто не знає. Всі ламають голову – хто? Який у панни буде посаг, де буде? Ось над чим думає генеральна старшина та й усі пани полковники, голубе сивий.

Обидва полковники довго мовчали, розглядаючи пишних двірцевих гостей. Нарешті Галаган тихо мовив:

– Справді, не бачу я тут тих, як їх, Кочубея, Лизогуба, Ханенка, не видно щось і молодого Валькевича. Щоб то значило?

Апостол з досадою глянув на бесідника:

– Кажу ж, сидять десь, як не у Наришкіна, так у Шувалових або Бестужева на вивідках. Тільки не у Розума: для них лемешівський граф – сміховина, мотлох!

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 232 – 235.