5. Козацька депутація у Олекси Розумовського

Микола Лазорський

З Гетьманщини депутати приїхали до Петербургу в початку осені, коли тут випадали красні дні й ніжили око променистими барвами там, де по скверах та парках стояли ще в золотих шатах берези й густі липи. Навіть блідо-синє небо було чисте й спокійне о цю пору. Більшість депутатів заглядала до московської столиці часто, але дехто був уперше. Серед таких був і полковник Галаган. Він уважно оглядав вулиці, пам’ятники, величаві споруди, храми. Вони саме їхали повз довгий будинок з високим шпилем на бані, коли Апостол прихилився до Галагана й шепнув:

– Могила гетьмана Полуботка, – моргнув на шпиль.

– Тут, брате, бачу на кожному ступні могили козачі, – шепнув і собі Галаган. – Бач як широкі канали промивають запорозькі кісточки.

На другий день усі старшини поспішили до земляка графа Розумовського просити влаштувати аудієнцію до її величності ясної пані-цариці. Їх радо привітав «земляк» у своєму палаці. Перед старшинами стояв елегантний кавалер ордена Андрія Первозваного та обер-єгермайстер двора її величності Розумовський, чемно запросив гостей до пишної зали, обставленої меблем стилю рокайль з писаною стелею фресками Ватто й Фрагонара [22].

Пани полковники придивлялись до випещеного господаря, говорили поки що обережно, все більш слухали. Всі бачили, що від лемешівського співака не лишилось й натяку, так після казали ті, хто його знав, і ті, хто не знав. Але все ж цей пан у блакитному камзолі й білих буклях з приємними манірами маркіза щиро радів гостям, не знав, де й посадити земляків з рідних степів, і ласкаво підводив кожного до химерно кручених дзигликів. Уважно слухав, що йому казали депутати про Гетьманщину і навіть заплакав, беручи з рук Апостола килими решетилівського виробу й каракулеві смушки на ковніри. Тільки за обідом, після доброї чарки «аглицької», Кочубей наважився сказати, чого саме приїхали старшини до столиці. Граф гречно вклонився і не перечив, навпаки, охоче дав слово допомогти.

– З канцлером Бестужевим і сенатором Наришкіним зробимо вкупі, – лагідно казав він. – Тільки з ними, без них не випадає і можна наразитись на… конфлікт: я живу з цими панами у згоді, інакше не можна.

Старшини мовчки слухали.

– Її величність, – казав він бундючно, – добра до козацького народу і може багато зробити для Гетьманщини, аби попросити лагідненько. Подбає вона і за гетьмана; тут, – і він показав на царський палац мізинцем з обручкою, оправленою в діаманти, – тут вже говорять про це…. приватно, серед довірених персон. Клопотався, закидав слово тут, – і він знов ткнув діамантом на вікно, – і генеральний писар пан Безбородько, і… інші. Колегія вже застаріла, і її слід замінити персоною, яка могла б бути цінною для козацького народу. Зробимо все… і я поклопочусь про аудієнцію.

Старшина дякувала. Полковник Апостол обачно спитав:

– Чи відсіль виглядати нам електора [23] на гетьмана, чи, може, будемо шукати в самій Гетьманщині?

Граф манірно вигнувся, махнув хусточкою по манжету й глибоко зітхнув. Тоді присунувся ближче до пана полковника й тихенько сказав:

– Більш що відсіль. Мій дорогий брат граф Кирилл Григорович мусить повернути з-за моря з великим авантажем. На ту пору припадуть і його заручини з донькою високого радника й близького родича її величності пана Наришкіна – Катериною. Це вже не секрет: її величність сама рішила, сама ж подбає й про пристойну посаду для мого брата, посаду таку, яка б імпонувала цілком родині цариці.

І граф відвалився до спинки фотелю, бундючно оглядаючи бесідника. Полковник погладив вуса й чемно схилив голову. На цьому обіді були також Кочубей, Лизогуб, Ханенко і Валькевич. Усі вони в’юном ходили коло господаря, вихваляючи родину Розумів і ловлячи жадібно кожне його слово. Але граф, очевидно, стерігся їх: він добре знав, що ці старшини приятелювали з братами Шуваловими й бували бажаними гостями у самого канцлера. Проте старався не показувати цього наявно й був з усіма зичливий. Під брязкіт чарок і веселий гомін до графа підсів осавула Валькевич. Посміхаючись, вже напідпитку, він шепнув:

– А верба лемешівська, що в балці, зеленіє й досі…

Граф пильно глянув на лукавого осавула: йому здавалося, що те йому тільки вчулося. Поволі твар йому залив густий рум’янець, він насупив брови й гнівно спитав:

– Що пан осавул хоче сказати? Я не розумію…

Але осавул лише посміхався. Кладучи руку на коліно збентеженого бесідника, він знов шепнув:

– Хотів я сказати тільки про панну… панну, що часом виглядала пана біля тої верби…

– Пан осавул щось знає про… про тую панну?

– Так.

Граф мовчав. Перед його затуманеним оком майнув образ лагідної Ярини, образ той всмоктався до серця, і годі було його відривати: тоді ще, коли кидав назавжди село, востаннє бачив її: стояла біля тополі у вечірньому присмерку, таку ж ставну й молоденьку, як і тая тополя. Стояла без руху й дивилась йому услід, тільки вітерець легенько ворушив пасмо русявого волосся. І нараз махнула хусточкою.

Граф глибоко зітхнув із болем відірвався від видива. Звів очі на осавула: в них блищали сльози.

– Що з нею? – шепнув.

– Під Полтавою живе, у Пушкарівському монастирі черницею тепер.

– Мені про це ніхто не казав! – здивовано мовив він. – Не казала й сестриця Докія, адже вона мусила знати.

Валькевич знизав плечима:

– Не казала, мабуть, тому, що… деликатна то справа. Я й сам зараз каюсь, що натякнув.

– О, ні, ні, – хопив його за руку граф. – Я глибоко зворушений: то перший цвіт моєї весни, і як же він швидко осипався!

І він затулив обличчя руками.

– Моя наречена не так давно бачила ту черницю, – потішав графа осавула.

– Бачила? Що вона, як живе там? Чи здорова? – сипав схвильований граф.

– Бачила, їздила до Пушкарівки навмисне прощатись перед мандрівкою до столиці: питала чи передасть що-будь.

Граф відвів руку від обличчя й пильно дивився на осавула. Той мовчав, нарешті мовив:

– Передала ясному пану своє благословення й щирі побажання.

Граф схилив голову й глибоко задумався. Валькевич поглядав на помосковленого маркіза й думав: «Не забув цей маркіз зеленої верби у балці… о! ні, не забув козак».

– Чи думає ясний пан відвідати колись Гетьманщину, глянути ще раз на наші квітучі сади, на пишні степи? – питав він тихо.

– Не так-то легко зробити це, пане осавуле, не так легко, як думається, – відрік граф мов уві сні. Вільним рухом він відсунув чарку. – А, може, – додав він, і щаслива усмішка осяяла його тендітний вид. – Може її величність соізволить зробити прощу до Києва… може… може! Тоді і я вимандрую до рідних ланів.

Він легенько взяв за лікоть пана Валькевича й лагідно додав:

– Тоді я просив би пана осавула показати шлях до Пушкарівки… до монастиря.

Пан Валькевич мовчки вклонився.

Примітки

22. Ватто помер у 1721 р., а Фрагонар щойно народився в 1732 р. і мав у час дії розділу 12..13 років. Ані той, ані другий у Петербурзі ніколи не бували. – М. Ж., 6.02.2024 р.

23. Електор – той, хто обирає; елект – той, кого вже обрали, але ще не затвердили. Тут йдеться не про електора, а про кандидата. – М. Ж., 6.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 225 – 229.