17. Українці підтримують пам’ять про москалів

Микола Лазорський

Пишні степи на Полтавщині! І по цей бік і по той бік Зіньківського шляху хвилює, як те море, дорідна пшениця, темніють на тлі блакитного обрію столітні дуби, бовваніють кошлатими купами гаї, шелестить шовкова тирса на широких перелогах, цвіте буйним цвітом ніжний катран, гойдає погідний вітерець різьблене листя гнучкої ліщини, зеленіє та ліщина вздовж просторої долини, і здається, немає кінця й краю тому хвилястому зеленому морю.

Граф Розумовський з непокритою головою в глибокій задумі стояв на битому шляху. Сонце ген-ген піднялося над густим байраком, і легенькі білі хмарки повільно пливли назустріч золотим промінням. По дорозі ледь сунула гарба, повна кавунів; зсунувши шапку на потилицю, човгав селянин у юхтових чоботях і широких вибійчаних штанях. Поглядаючи на круторогих, він мляво погейкував.

– Що за долина? – питав ненароком граф засмаглого орача.

– Побиванка, Козача долина, – кинув орач, не глянувши навіть на подорожнього. – А гей, полові, цоб, цоб.

Граф ступив до могили й схилив побожно голову. «Так, оце тут впала козацька когорта, тут лягла на вічний спочинок та тисяча, якої так лякались турки-османи, тут лягла страшна гроза яничарів. О, вірю я! Колись ця свята могила стане Меккою для всього козацького народу, для всієї нашої скривдженої Гетьманщини! Ніколи не забудуть козацькі нащадки поляглих тут, у серці України, тих, хто бився з напасником за волю!»

Могила була висока, вся вмережана килимами барвистих квітів, червоними плямами дикого воронцю, синіми китицями Петрових батогів, ніжно-жовтими смугами материнки, білими, мов намітка, ромашками. Хрест почорнів і схилився набік від негоди та довгого віку, виритий напис зітерся, але граф все ж розібрав два слова: «за… край». Він глибоко зітхнув і схилив коліно, тоді набрав в обидві руки рясних квітів й поклав вінок під ветхим хрестом.

– Чи не слід тут дещо впорядкувати? – спитав він пана осавула.

Той тільки похитав головою:

– Були такі, – сказав він, – наважувались поставити нового хреста, впорядкувати могилу…

– Ну і що ж?

– Опинились усі в тюрмі: заказано суворо й жорстоко. Можна оспівувати чини царя Петра, можна ставити пам’ятники тому ж царю та його генералам, можна впорядкувати й могилу, але не козацьку, а московську. Московська могила не тут, а геть далі. Могила москалів впорядкована, бо за неї дбають наші старшини.

– Що ви, пане осавуле! Хотів би я знати, хто так робить! – дивувався граф.

– Є такі. Приміром, пан Судієнко уфундував церкву святого Самсона – символ московської моці, вона стоїть біля могили москалів. Пан Судієнко опікується і могилою, але не козачою, а все московською. Є ще такий собі козак Руденко: той поставив обеліск у Полтаві на великому майдані, недалеко від церкви Стрітення Господнього [25]. Поставив на згадку вікторії все того ж Петра. Хата того козака недалеко від Панянки у Полтаві, може колись побачите.

Але граф уже не слухав й швидко сходив вниз до шляху, де стояв берлін. Він вмощувався і все поглядав на самотню козачу могилу, мов би прощався з нею. Біля нього сів і пан осавул. Всміхнувшись у вуса, він тихо спитав:

– Може ясний пан хотів би завернути на той он шлях біля верб? Є добра нагода.

І він показав на Полтавський шлях.

– А куди він веде?

– Просто на Пушкарівку, до славнозвісного жіночого монастиря.

Хмарка смутку повила чоло вродливого графа, але лише на хвильку. Хвилька промайнула, і чоло його скоро розпогодилося: він коротко дав наказа:

– На Пушкарівку, до монастиря!

Примітки

25. Цей пам’ятник було збудовано в 1778 р., через 34 роки після часу дії цього розділу роману. – М. Ж., 8.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 261 – 263.